Неурядова старшина Менської сотні Чернігівського полку у другій половині XVII—XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неурядова старшина Менської сотні Чернігівського полку у другій половині XVII--XVIII ст.

Казіміров Д.В.

Знатне військове товариство як окремий прошарок у середовищі козацької старшини займало помітне місце у військово-політичному та економічному житті Гетьманщини другої половини XVII-XVIII ст. Піднявшись над основною козацькою масою завдяки своєму походженню чи військовим заслугам, його представники складали своєрідний кадровий резерв для заміщення посад в старшинській адміністрації чи керівному складі збройних сил. В той же час значна частина їх входила до кола великих землевласників Гетьманщини.

Одними з перших до історії значного товариства звернулися О. Лазаревський та В. Модзалевський [11, с. 15]. У своїх працях та публікаціях вони наводили відомості про службу окремих старшин, обсяг маетностей, їх сім'ї тощо. Згодом процес його становлення досліджувався у працях В. Кривошеї, І. Кривошеї, Л. Окиншевича, В. Панашенко [9, с. 19, 21]. Зокрема висвітлювалися такі питання як походження окремих категорій неурядової старшини, функції їх представників, місце у службовій ієрархії Гетьманщини.

В пропонованій розвідці ми спробуємо виділити склад представників значного товариства з старшинських родин у межах Менської сотні Чернігівського полку. Одними з перших у Менській сотні згадуються значні військові товариші, які прийшли з Правобережжя і отримали тут маєтності. Ця категорія військового товариства існувала у другій половині ст., хоча її представники інколи трапляються ще у перші десятиліття ст. Це були особи, які раніше займали уряди полковників, сотників, а також полкових старшин [7, с. 32]. Зокрема, до них відносився Іван Якович Лисенко, виходець з Корсунського полку, згодом чернігівський полковник (1669-1671), значний військовий товариш (1671). 9 лютого 1671 р. гетьман Дем'ян Многогрішний, зважаючи на військові заслуги Лисенка, надав йому до «ласки войсковой» села Дягову, Осьмаки та млини на р. Мені [16, с. 127]. Наступного разу він згадується як значний військовийтоваришу 1678-1690 pp. Брав участь у Чигиринських (1677-1678 pp.) та обох Кримських походах (1687-1689 pp.). 2 жовтня 1690 р. Іван Лисенко отримав царську грамоту на вищезгадані села та придбані ґрунти в с. Данилівні й під Меною [4, арк. 14; 16, с. 128].

З Корсунського полку походив також значний військовий товариш Іван Якубович Курочка (Курський), який потім був менським сотником (?-1685.09 -1696.02 ?) [8, с. 67]. Гетьман Мазепа надав йому с. Домашлин, яким він володів до 1700 р. Одним вихідцем з Правобережжя був Василь Полоницький, син полкового писаря Канівського полку Остафія Полоницького та Маргарити Микитівни, рідної сестри святителя Феодосія Углицького [17, с. 172; 9, с. 294]. У 1679 р. він згадувався як значний товариш Чернігівського полку (1679), а потім - значний військовий товариш (1709). 14 липня 1710 р. Полоницький отримав універсал гетьмана Івана Скоропадського, яким підтверджувався обмін маетностями між ним та чернігівським полковником Павлом Полуботком. Полоницький віддав йому с. Боровичі та слобідку Бобровиці Седнівської сотні, отримавши від останнього с. Домашлин з Брецьким хутором та двома млинами [1, с. 610].

У першій половині XVIII ст. категорія значних військових товаришів поступово зникає внаслідок трансформацій у середовищі військового товариства. Виникає поділ на бунчукових, військових та значкових товаришів. На думку В. Кривошеї це зумовлювалося прагненням гетьманів до ліквідації останніх залишків республіканізму в організації війська [9, с. 11]. Провідне місце в новій ієрархії поступово зайняли бунчукові товариші. Ще в часи гетьманства Івана Самойловича деякі старшинські родини з метою забезпечення захисту та протекції з боку гетьмана брались під бунчук. Остаточно це звання було затверджено гетьманом Мазепою [7, с. 33; 21, с. 292]. Його отримували вихідці з генеральної старшини, колишні полковники або їх діти. За військовим статусом бунчукові товариші були першими після полковників та підпорядковувались безпосередньо гетьману. Проживаючи на території певного полку, вони не підлягали владі полковників. їх також заборонялося залучати до виконання поточних військових та адміністративних справ у полку [21, с. 292].

Основним обов'язком бунчукових товаришів була військова служба, а в мирний час за розпорядженнями Генеральної військової канцелярії (далі - ГВК) їх залучали до здійснення ревізій, інспекцій, слідств на території Гетьманщини. Так, Василь Полоницький разом з бунчуковим товаришем Дем'яном Бутовичем у вересні 1723 р. був призначений комісаром у Ніжинський полк. Вони мали переписати всіх козаків, перевіривши «кто есть прямий з деда и отца козак», а також старшину й значкове товариство [38, с. 364, 434]. Про військову службу Полоницького є наступні відомості. 8 травня 1725 р. ГВК подавала промеморію до Малоросійської колегії, де зазначалося про повідомлення Полоницького про неготов- пість виступити в Гилянський похід відповідно указу, який стосувався рядових козаків, значкових та бунчукових товаришів. З ГВК був поданий запит до колегії, як чинити в цій ситуації [34, арк. 5]. У Модзалевського згадується, що Полоницький брав участь у Йизовому Сулацькому поході (1726-1727), де він нібито помер [17, с. 172].

Прийняття на службу під бунчук або надання гетьманської протекції могло відбуватися й без присвоєння офіційного статусу бунчукового товариша. Так, 21 травня 1734 р. сини Василя Полоницького Володимир, Михайло та Василь зверталися з проханням про взяття під «рейментарскую оборону» до гетьмана Данила Апостола [33, арк. 3].

Звання бунчукового товариша надавалося й за службу попередників. Одним з таких був Петро Сахновський, який почав служити з 1732 р. Його батько Гнат Васильович тривалий час займав посаду менського сотника, а згодом - полкового обозного Чернігівського полку. Петро Сахновський брав безпосередню участь в бойових діях. Він входив до складу керівництва штабу допоміжного корпусу на чолі з генеральним обозним Яковом Лизогубом. Цей корпус був сформований після початку війни з Польщею та діяв у Західній Україні й Білорусі. Сахновський був квартирмейстером, а також командував однією з військових бригад цього корпусу [27, с. 139]. В одному з витягів з газет про бойові дії під Гданськом від 1 травня 1734 p., згадувалося, що він та бунчуковий товариш Степан Забіла виявили неабияку хоробрість, «на килко миль з побою того и от стрелби огненной утекая» [6, арк. 85]. Згідно рішення ГВК від 2 березня 1737 р. він мав супроводжувати батальйон Смоленського гарнізону з м. Смоленська до м. Глухова [31, арк. 2].

Звання бунчукового товариша могло присвоюватися як ознака підвищення по військовій службі, що надавало переваги для подальшого отримання посад в старшинській адміністрації. Так, син менського священика Григорій Сидорович Кузьминський розпочав службу у 1728 р. і згадувався як значковий товариш Чернігівського полку (1731). Як зазначалося у гетьманському універсалі від 7 липня 1732 p., він чотири роки працював у складі кодифікаційної комісії у Глухові, створеної згідно царського указу від 28 серпня 1728 р. Метою її роботи було укладення єдиного зводу законів для Гетьманщини, відомого згодом як «Права по которым судится малороссийский народ». У відповідь на своє прохання Кузьминський отримав право відбувати службу під гетьманським бунчуком [36, арк. 4]. Він продовжував перебувати «у переводу и своду правних книг» у 1735 та 1738 рр. [28, с. 403]. Загалом у цій комісії Кузьминський пробув до 1742 p., аж поки згідно царського указу від 14 грудня та універсалу з ГВК від ЗО грудня був призначений менським сотником [7, с. 601; 36, арк. 4]. Вже згаданий Михайло Полоницький отримав звання бунчукового товариша після служби військовим канцеляристом та військовим товаришем [9, с. 295]. Поширеним явищем було присвоєння звання бунчукового товариша при відставці, що стосувалося й інших категорій неурядової старшини, які ми будемо розглядати нижче.

Значна кількість старшин Менської сотні належала до категорії військових товаришів. У другій половині XVIII ст. це звання стало обов'язковою сходинкою у службовому зростанні синів генеральної, полкової старшини та бунчукових товаришів. Його отримували після тривалої служби значкові товариші, військові канцеляристи ГВК, Генерального суду тощо. Показовим у цьому плані є приклад Василя Васильовича Полоницького. Спочатку він навчався у Києво-Могилянській академії [9, с. 294]. Про його службу свідчить «сказка», подана ним у січні 1762 р. [32, арк. 49]. На той час йому було 42 роки. Служити почав з 21 року на посаді канцеляриста Генерального суду, за атестатом якого 17 березня 1742 р. отримав звання військового товариша згідно універсалу ГВК [32, арк. 52]. У 1744 р. за ордером генерального хорунжого Миколи Ханенка перебував у комісії по ремонту мостів на шляху з Глухова до Києва. У 1753 р. за ордером гетьмана Кирила Розумовського був призначений у рахункову комісію Шептаківської волості. Окрім цього, згідно ордерів ГВК у 1746 р. знаходився полковим комісаром при Ризькому драгунському, а у 1753 - при Казанському полку [32, арк. 49]. З військових канцеляристів починали службу й сини вже згаданого Кузьминського Іван та Петро, які отримали звання військових товаришів відповідно у 1765 та 1784 pp. [17, с. 602] Військовий канцелярист Йосип Петрович Сахновський (1760) згадувався військовим товаришем у 1768-1783 pp., а у 1784 р. отримав звання бунчукового товариша при відставці [17, с. 505]. Пантелеймон Іванович Сахновський, який служив військовим канцеляристом з 1748 р. отримав у 1760 р. звання військового товариша при відставці за хворобою [17, с. 506]. Загалом, за нашими попередніми підрахунками це звання отримали 12 старшин з Менської сотні, які раніше служили військовими канцеляристами.

У Менській сотні була представлена й нижча ланка неурядової старшини, а саме значкові товариші. Вони об'єднувалися під малим полковим прапором - значком, звідки й пішла ця назва. За субординацією вони були першими після сотників і військових товаришів та підпорядковувалися полковнику. Сюди потрапляли сини заможного козацтва, полкової і сотенної старшини, духовенства [24, с. 126]. Це звання надавалося й після служби у сотенному чи полковому управлінні. Так, в указі з ГВК від 9 вересня 1743 р. повідомлялося про чолобитну менського городового отамана Василя Павловського про присвоєння йому звання значкового товариша. Він був внесений до реєстру атестованих претендентів, який Чернігівська полкова канцелярія подала до ГВК 29 квітня того ж року Павловський отримав це звання та мав виконувати в полку відповідні обов'язки [36, арк. 35 зв.]. Подібна практика зумовлювалася тим, що у 1734 р. вийшов царський указ, який чітко регламентував кількість значкових товаришів. Зокрема, у Чернігівському полку їх мало бути не більше 50 [23, с. 412]. Полкові канцелярії подавали списки претендентів, а остаточне рішення залишалося за ГВК, а згодом за Малоросійською колегією. В подальшому Павловський займав посаду полкового осавула (1763) [5, арк. 5]. У 1782 р. він згадувався як полковий суддя у відставці та бунчуковий товариш. У цьому ж званні відомий і колишній земський підсудок Менського повіту Олексій Павловський [3, арк. 58 зв.; 12, с. 168]. До значкового товариства потрапили й інші представники менської сотенної старшини. Один з них - сотенний хорунжий Юхим Омелюта (?--1743--1746 -- ?) [12, с. 166]. Його син Яків 1739 р. н. приблизно у 1772-1779 pp. займав посаду сотенного отамана. У 1782, 1783 pp. він згадується як військовий товариш та одночасно асесор у військовому суді в Чернігові [3, арк. 59 зв.; 12, с. 175]. Ще один представник цієї родини Охрім Омелюта, сотенний хорунжий (?--1768), був звільнений з цієї посади у званні значкового товариша за старістю [9, с. 271].

Вихідцем з козаків був значковий товариш Іван Іванович Соколовський, який розпочав службу у 1755 р. [9, с. 347] Згідно відомості у комісію по укладенню Генерального опису від 1 травня 1768 р. він мав у Домашлині свій житловий двір та 13 дворів підданих [35, арк. 64, 69]. Згодом отримав звання військового товариша (1787). Цікава ситуація виникла з ще одним мешканцем Домашлина Андрієм Григоровичем Сібірьким. Згаданий у 1729 р. як шляхтич, він був значковим товаришем Чернігівського полку (?-1733-- ?). Але потім став священиком у Домашлині (?--1738--1767--?) [9, с. 339].

Звання значкового товариша надавалося за заслуги попередників. Зокрема про це попросив для свого сина батько Костянтина Романовича Селивановичаз огляду на свої 29 років служби. Костянтин Селиванович згадувався значковим товаришем у 1761-1770 pp., а потім займав посаду менського сотника (1770-1782). У 1783 р. він отримав звання бунчукового товариша [9, с. 333], а поряд з цим був командиром козацького ескадрону Чернігівського полку [12, с. 166].

Важливе місце у житті представників неурядової старшини займали майнові відносини, оскільки вони відбували службу з власних володінь. Це було головною підставою для отримання звання значкового товариша [2, с. 15]. Також представники значного товариства постійно зміцнювали своє матеріальне становище, скуповуючи земельні угіддя та займаючись торгівлею й промислами [21, с. 302]. Так, бунчуковий товариш Василь Полоницький активно заселяв землі у своїх домашлинських володіннях. 13 серпня 1710 р. він отримав універсал гетьмана Скоропадського з дозволом поселити при Брецькому хуторі «людей заграничных литовских» для «гаченя гребли» [1, с. 610]. У 1710 р. заснував поблизу Домашлина слобідку Володимирівку, а у 1714 та 1716 рр. - сл. Іванівку при Хавдіївському млині та сл. Михайлівку Тютюнниківську [1, с. 110]. Станом на 1726 р. йому належало у Домашлині 99 дворів «пахатных мужиков» та 24 двори городників. Володимирівка, Іванівката Михайлівка налічували відповідно 35, 19 та 14 дворів [18, с. 264].

Ane господарювання Полоницького у своїх маетностях супроводжувалося численними зловживаннями та здирствами по відношенню до власних підданих. У 1715 та 1727 рр. домашлинці скаржились на нього за надмірні побори, відібрання ґрунтів та іншого майна [10, с. 37, 38; 9, с. 295]. У 1727 р. ГВК розглядала справу про навернення Полоницьким у підданство декількох домашлинських козаків. Всупереч наказу ГВК, він побив їхнього отамана Василя Ананченка, а потім погрожував сотнику Івану Сахновському та старшині, яка приїхала на скаргу отамана. За наказом ГВК Полоницького доставили до Глухова, де за подальшим слідством у нього хотіли відібрати Домашлин. Проте згодом залишили, присудивши тримати Полоницького «на армате» та стягнути з нього «навязки» в розмірі 40 коп на користь Ананченка та вдвічі більше за погрози сотнику [18, с. 143].

Але не тільки цим обмежувались скарги на Полоницького. Так, козак Киселівської сотні Іван Скоробагатий скаржився на те, що він не заплатив йому за службу та за навчання його сина «граматки и часословця» [29, арк. 24]. У цих суперечностях ще раз знайшов підтвердження і той факт, що бунчуковий товариш не підлягав владі полковника. Так, житель с. Баби козак Кіндрат Кагадко скаржився до чернігівського полковника Полуботка про те, що Полоницький спустошив його хутір. Але полковник відповів, що не може покарати його і радив звертатися до гетьмана [29, арк. 28].

Низкою суперечностей було позначене повсякденне життя всередині самих старшинських родин. Так, у 1736 р. вдова Василя Полоницького Анастасія подавала скаргу на його старшого сина бунчукового товариша Володимира. Він проживав без дозволу в батьківському будинку. Перед цим Полоницький позбавив його права першості успадкування своїх маетностей на користь середнього сина Михайла. Причиною цього був «блудний ексцесс», який Володимир вчинив зі своєю рідною сестрою Мариною [30, арк. 3]. Проте у 1744 р. за ним згадувалося 37 дворів та 2 млинових кіл. Його брати Михайло та Василь, військові товариші, володіли відповідно 35та 24 дворами [37, с. 293].

7 травня 1752 р. менський сотник Григорій Кузьминський разом з сотенною старшиною видав так званий арешт за скаргою значкового товариша Василя Павловського. Він повідомляв, що його брат Захарій, менський городовий отаман, разом з синами, Іваном (вже померлим на той момент) та Леонтієм з 1736 по 1746 р. заборгували йому 39 рублів 15 копійок. Павловський зазначав, що його племінник Леонтій - «несостоятельный», марно витрачає батьківський спадок. Він просив, щоб йому віддали двір Захарія з усіма будівлями та городом. За розпорядженням сотенного правління менський козак Григорій Соломеник та фактор (збирач податків) Іван Климович визначили ціну того двору, яка склала 45 рублів. В подальшому двір мав належати Павловському, поки племінник не поверне борг [5, арк. 4].

Починаючи з 60-х pp. XVIII ст. царський уряд почав впроваджувати обмеження вільного переходу селян та посилення юрисдикції державців над ними. Виміром економічного становища старшини стає кількість підданих душ чоловічої статі - селян, підсусідків тощо [24, с. 126]. Так, згідно списків чернігівського дворянства на 1783 р. неурядова старшина Менської сотні мала у своєму володінні 1239 душ чоловічої та 921 жіночої статті. З цієї кількості 52 % підданих належало бунчуковим та 48 % - військовим товаришам.

Важливу роль у житті представників неурядової старшини грали шлюбні відносини, оскільки це нерідко відкривало нові можливості для подальшої кар'єри та збільшення власних маетностей. Так, бунчуковий товариш Петро Сахновський був одружений на дочці генерального судді Федора Лисенка Анастасії [17, с. 505]. Він помер до 1748 р. Його син Павло був усиновлений дядьком Федором Федоровичем Лисенком, який не маючи дітей, заповів племіннику свій двір, ґрунти та млин у с. Дягові. Бунчуковий товариш Григорій Кузьминський був одружений на іншій дочці генерального судді Агафії [15, с. 601]. Значковий товариш Іван Соколовський мав за дружину дочку бунчукового товариша Володимира Полоницького Марію, яка у 1763 р. поступилася йому вищезгаданою частиною с. Домашлина (13 дворів) та сл. Хавдіївкою [17, с. 173].

В період остаточної ліквідації автономного устрою Гетьманщини наприкінці XVIII ст. здійснювався процес зрівняння козацької старшини з російським дворянством [23, с. 169]. Невдовзі після указу 28 липня 1783 р. про перетворення козацьких полків у карабінерні, відбувалося масове перейменування представників козацької старшини відповідно російським табельним чинам. Військові товариші отримували звання корнетів, а значкові товариші - унтер-офіцерів. Старшини, які не бажали залишатися на військовій службі, йшли у відставку з підвищенням одним чином. Так, бунчукові товариші ставали прем'єр-майорами. Інша частина старшин перейменовувалася у відповідності до цивільних чинів. Зокрема, військові товариші могли отримати чин титулярного радника чи губернського секретаря [14, с. 191].

Проте, в цей же час представники неурядової старшини, зберігаючи свої звання, займали нові посади. Так, бунчуковий товариш у відставці Павло Сахновський був предводителем дворянства Сосницького повіту у 1782-1787 pp. [12, с. 163; 20, с. 320]. Бунчуковий товариш Степан Сахновський згадувався як підсудок Менського повіту (1768-1772). У 1779 р. він отримав чин колезького асесора, а з 1784 р. був асесором Чернігівської палати цивільного суду [17, с. 506]. Військовий товариш Іван Лисенко у 1783 р. згадувався дворянським засідателем нижнього земського Сосницького суду [12, с. 173].

У підсумку, починаючи з другої половини XVII та протягом XVIII ст. за нашими підрахунками у Менській сотні згадувалося 4 значних військових товаришів, 23 бунчукових, 27 військових та 20 значкових товаришів. Це були представники старшинських родин як місцевого походження (Сахновські, Кузьминські), так і ті, що оселились на території Менської сотні за певних обставин (Лисенки, Полоницькі). Практично для кожного з них приналежність до значного товариства відіграла вирішальну роль у службовій кар'єрі та дозволила зберегти свій соціальний статус під час остаточного включення території Гетьманщини до складу Російської імперії.

Список використаних джерел

козацький старшина гетьманщина

1. Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка (1729-1730). - Чернигов, 1908. - Вып. III.

2. Горобець С.М. Списки значкових товаришів Чернігівського полку 1732 та 1737 pp. // Сіверянський літопис. - 2008. - № I. - С. 15-18.

3. Державний архів Чернігівської області. - Ф. 86. - Оп.1. - Спр. № 6.

4. Державний архів Чернігівської області. - Ф. 456. - Оп.1. - Спр. № 11.

5. Державний архів Чернігівської області. - Ф. 674. - Оп.1. - Спр. № 112.

6. Книга Менського намісництва «Протокол или потребность». Сосницький краєзнавчий музей ім. Ю. Виноградського. - Інв. № Д-1580.

7. Кривошея В.В. Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків. - K., 2004.

8. Кривошея В.В. Українська козацька старшина. Частина 1. Урядники гетьманської адміністрації. - K., 2005.

9. Кривошея В.В. Кривошея LI. Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини. - K., 2009.

10. Лазаревский А.Н. Малороссийские посполитые крестьяне. Историкоюридический очерк (1648-1783) // Записки Черниговского губернского статистического комитета. - Чернигов. - Кн. 1.

11. Лазаревский А.Н. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. - Чернигов, 1866.

12. Лазаревский А.Н. Списки черниговских дворян 1783 года. Материалы для истории местного дворянства. - Чернигов, 1890.

13. Мазепина книга (упорядкування та вступна стаття І. Ситого). - Чернігів, 2005.

14. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. - 1897. - С. 188-220.

15. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - К., 1910. - Т. 2.

16. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - К., 1912. - Т. 3.

17. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - К., 1914. - T. 4.

18. Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII вв. - Прага, 1926. - Т. 1. - Вып. 3.

19. Окиншевич JI. Значне військове товариство в Україиі- Гетьманщииі XVII-XVIII ст. // Записки наукового товариства імені Шевченка. - Мюнхен. - 1948. - T. 7.

20. Опис Новгород-Сіверського намісництва. - K., 1931.

21. Панашенко В.В. Бунчукові, військові і значкові товариші в Гетьманщині // «Істину встановлює суд історії». Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка" - K., 2004. - Т.2. - С. 291-347.

22. Панашенко В.В. Знатне військове товариство Гетьманщини // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - K., - Вип. 1. - С. 397-418.

23. Панашенко В.В. Військові товариші // Київська старовина. - 1998. - № 3.

24. Панашенко В.В. Значкові товариші // Київська старовина. - 1999. - № 4.

25. Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини. - K., 1995.

26. Репай О.А. Старшинський реєстр 1736 року // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. - Дніпропетровськ. - 2001. - Вип. 2. - С.548 -553.

27. Ситий І.М. До історії українського війська: списки бунчукових товаришів та сотників 1733 р. // Сіверянський літопис. - 2000. - № 5.

28. Теличенко И. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода Законов // Киевская старина. - 1888. - № 9. - С.415-466.

29. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.51. - Оп. 3. - Спр. № 3100.

30. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.51. - Оп. 3. - Спр. № 3717.

31. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.51. - Оп. 3. - Спр. № 5169.

32. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.51. - Оп. 3. - Спр. № 16952.

33. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.51. - Оп. 3. - Спр. № 18698.

34. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.51. - Оп. 3. - Спр. № 20099.

35. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.57. - Оп. 1. - Спр. № 23.

36. Центральний державний історичний архів в м. Києві. - Ф.108. - Оп. 2. - Спр. № 33.

37. Число крестьянских дворов, находившихся во владении козацкой старшины в половине XVIII в. // Киевская старина. - 1891. - № 8. - С. 284-298.

38. Універсали Павла Полуботка. - К, 2009.

Размещено на Allbest.ru