Південна Осетія в локальних конфліктах: історична ретроспектива

Размещено на http://www.allbest.ru/

Південна Осетія в локальних конфліктах: історична ретроспектива

Луньков А.В.

Окремі аспекти етнополітичного конфлікту між осетинами та грузинами на території колишньої Грузинської PCP знайшли своє відображення у поодиноких наукових працях вітчизняних дослідників[7;12]. Однак не всі питання, що стосуються причин протистояння осетинського етносу офіційній владі Грузії та наслідків цього процесу, дістати належне висвітлення у науковій літературі. Республіка Грузія (Сакартвелос Республіка) - це багатонаціональна держава з чисельністю населення 4,9 млн. осіб (2002 рік). Грузини складають 70% населення, інші 30% - представники 80 національностей. Серед найчисельніших - осетини - 3%[7,с.67].

У другій половині XVIII століття народи Закавказзя звернулися з проханням до Російської імперії про військову допомогу. 24 липня 1783 року було підписано Георгіївський трактат (договір між царатом Кахетія-Картлі та Росією). Згідно з договором цар Іраклій II відмовлявся від васальної залежності Персії або іншої держави та зобов'язувався від свого імені та своїх наступників не визнавати над собою іншої влади, крім влади російських імператорів. У свою чергу Російська імперія ручалася за цілісність земель Грузії і її захисту від ворогів. Грузинським підданим надавались однакові права з підданими Росії - торгувати, пересуватися та оселятися на території Росії[10,с.394-395].

З метою захисту Грузії від загрози поневолення Персією та Туреччиною, син Іраклія II - Георгій XII навмисно вирішив обмежити свій суверенітет і попросив Павла І про повне приєднання Грузії до Росії. 18 грудня 1800 року імператор Павло І підписав Маніфест про приєднання Грузії до Росії. 12 вересня 1801 року вже Олександр II підписав новий Маніфест про добровільне приєднання Грузії до Росії та Положення про керування Грузією. Ці документи були початком створення нової системи керування за зразком адміністративного апарату внутрішніх губерній Росії[10,с,403-405;3,с,39;26,с, 365]. 25 квітня 1804 року російське підданство прийняло Імеретинське князівство. Після перемоги Росії у російсько-перській війні 1804-1813 років під владу російської короніперейшли князівства Абхазія та Мегрелія, після російсько-турецької війни 1877-1878 років Аджарія[27,с.798].

Отже, боротьба закавказьких народів, зокрема Грузії, проти турецького та перського утиску закінчилася приєднанням їх до Росії. Це позбавило аристократію Грузії політичної влади, а країни державності та означало встановлення колоніального режиму. He просто налагоджувались стосунки російської влади з новими підданими: відбулася низка повстань осетин, хевсурів, пшанів, населення Кахетії у 1810 - 1812 роках, в Імеретії та Гурії у 1819 -- 1820 роках, в Абхазії у 1820-ті роки[ 10,с.427 - 438].

Варто підкреслити, що з XIII століття на північних та південних схилах Центрального Кавказу поруч з грузинами оселилися осетини (алани). Це був єдиний народ, який розділяли не державні кордони, а Центральний Кавказький хребет. З початку 1750 року і до кінця 1751 року відбувалися переговори між осетинським посольством та російським імператором про приєднання Осетії до Росії. У 1774 році осетини добровільно увійшли до складу Російської імперії, але реальне російське підданство південні осетини отримали лише у 1801 році. Мешканці Південної Осетії внаслідок того, що вони розташовувались поряд з Картлійським царатом, перебували у залежності від грузинських феодалів[ 14,с.254;6,с.266]. He враховуючи етнічних особливостей Росія створила дві губернії - Кутаїську та Тифліську[23,с.266]. У такому стані Грузія перебувала до розпаду Російської імперії.

Реакцією Закавказзя на жовтневу революцію було створення у Тифлісі (Тбілісі) 28 листопада 1917 року антибільшовицького Закавказького Комісаріату, який 22 квітня 1918 року проголосив незалежну Закавказьку Демократичну Федеративну Республіку (ЗД ФР). До неї повинні були увійти усі закавказькі території колишньої Російської імперії[4,с.212; 11 ,с.272]. Однак, 26 травня 1918 року Закавказький сейм, припинив існування Закавказької Демократичної Федеративної Республіки. У той же день грузинські Національні збори проголосили незалежну Демократичну Республіку Грузію (ДРГ), а 28 травня виникли Вірменська та Азербайджанська республіки. Але незалежність цих нових держав була недовгою. Дуже швидко турецьке військо захопило більшу частину Вірменії і Азербайджану. Грузія звернулася за допомогою до союзника Туреччини - Німеччини і 28 травня 1918 року було підписано договір. Німеччина зобов'язувалася захистити Грузію від турецького вторгнення[4,с. 145].

Отже, влітку 1918 року Закавказзя було поділено між Німеччиною та Туреччиною, але розпад блоку держав Центральної Європи восени того ж року призвів до того, що німецьке та турецьке панування змінилося британським. На запрошення уряду ДРГ військо Великобританії наприкінці 1918 року увійшло до Грузії. Але внаслідок складної ситуації у цьому регіоні в серпні 1919 року Великобританія розпочала вивід своїх військ із Закавказзя[4,с.275].

Навесні 1920 року прокомуністичні сили Азербайджану здійснили заколот в Баку, який негайно підтримала Червона армія. За таким же сценарієм наприкінці 1920 року Червона армія увійшла до Вірменії і штиками встановила радянську владу. В цих умовах ДРГ знайшла порозуміння з Росією. 7 травня 1920 року підписано договір між Російською Радянською

Федеративною Соціалістичною Республікою (РРФСР) та Демократичною Республікою Грузією про недопущення на своїй території існування антигрузинських та антирадянських угрупувань та організацій[4,с.352]. Проте, 8 червня 1920 року на мітингу в Цхінвалі(адміністративному центрі Південної Осетії) було проголошено радянську владу. Більшовицький Революційний комітет звернувся до Народного комісаріату закордонних справ РРФСР з проханням приєднати Південну Осетію до Радянської Росії. Але уряд Грузії придушив це повстання[16,с.235,251]. Однак, 16 лютого 1921 року більшовики Грузії здійснивши переворот проголосили Соціалістичну Радянську Республіку Грузію(СРРГ), і звернулися до Росії за допомогою[15,с.171]. 18 лютого 1921 року 11-а армія (понад 40 тис. багнетів, 196 гармат, 1065 кулеметів, 7 бронепотягів, 8 танків та 50 літаків) окупувала Грузію і «встановила» радянську владу[4,с.585].

21 травня 1921 року СРРГ уклала угоду з РРФСР про військово-господарський союз. У березні 1922 року було ухвалено Конституцію СРРГ, в якій було зазначено, що «до складу СРРГ входять на основі добровільного самовизначення Автономна Соціалістична Радянська Республіка Аджарія, Автономна область Південної Осетії та Соціалістична Радянська Республіка Абхазія, які об'єднуються з Соціалістичною Радянською Республікою Грузією на основі особливого між цими Республіками договору>>[ 15,с.238]. 20 квітня 1922 року Декретом Всегрузинського Центрально-Виконавчого комітету та Ради Народних Комісарів у складі держави було створено Південно-Осетинську автономну область(ПОАО) [16,с.286], яка проіснувала 70 років.

У 1989 році активізація національних рухів у колишньому Радянському Союзі призвела до надзвичайного загострення міжнаціональних відносин у Грузії. У серпні 1989 року Верховна Рада Грузинській PCP оголосила грузинську мову офіційною[ 19]. Осетинський громадський рух «Адемон Нихас» («Народний фронт») звернувся до Ради Міністрів, Верховної Ради СРСР та ЦК КПРС з протестом проти цього рішення і з вимогою розглянути питання про об'єднання Північної та Південної Осетії. Згодом Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області оголосила офіційною мовою осетинську. З метою захисту прав Південної Осетії і надання конституційних гарантій автономії 10 листопада 1989 року південноосетинські депутати ухвалили рішення про перетворення автономної області в автономну республіку у складі Грузинської РСР. Однак президія Верховної Ради Грузинської PCP скасувала його, як неконституційне[8;9]. У березневій постанові 1990 року «Про гарантії захисту державного суверенітету Грузії» Верховна Рада ГРСР оголошує незаконним та не чинним робітничо-селянський договір між ГРСР і РРФСР від 21 травня 1921 року і договір про утворення Федеративного Союзу Радянських Соціалістичних Республік Закавказзя від 12 березня 1922 року[17]. 20 червня 1990 року Верховна Рада ГРСР скасовує всі закони та законодавчі акти, що були ухвалені ГРСР після 1921 року[5]. Зі свого боку Рада народних депутатів Південної Осетії у вересні 1990 року ухвалює Цостанову про чинність Конституції СРСР та законів СРСР та території автономії, приймає Декларацію про національний суверенітет і проголошує Південно-Осетинську Радянську Демократичну Республіку (ПОРДР), але Президія Верховної Ради ГРСР скасовує цірішення[20]. У листопаді 1990 року надзвичайна сесія Ради народних депутатів ПОРД P заявила, що Південна Осетія повинна виступити самостійним суб'єктом у справі підписання оновленого Союзного договору. Крім того, 9 грудня 1991 року відбулися вибори у Верховну Раду Південно-Осетинської Республіки. 11 грудня 1990 року Верховна Рада Грузії ухвалила закон про скасування Південно-Осетинської автономної області [8] і запровадила в Цхінвалі та Джавському районі надзвичайний стан [18]. У ніч з 5 на 6 січня 1991 року до Цхінвалі були введені підрозділи міліції та національної гвардії Грузії. Зіткнувшись зі спротивом осетинських загонів самооборони через три тижні грузинські формування залишили місто. 7 січня 1990 року Президент СРСР М. Горбачов підписав Указ, що скасовував як рішення Верховної Ради Південної Осетії про проголошення республіки, так і рішення грузинської Верховної Ради про відміну автономії Південної Осетії. Крім того, Указ вимагав вивести з території автономної області всі збройні формування Грузії за винятком внутрішніх військ MBC СРСР[24].

23 березня 1991 року відбулися спільні Збори депутатів Південної Осетії всіх рівнів, на яких було вирішено повернутися до статусу автономної області. Тим часом кровопролиття в зоні конфлікту посилювалося. Число жертв конфлікту з 6 січня 1991 року по 1 вересня 1991 року досягло 209 осіб, 460 мирних мешканців були поранені, ще 150 пропали без вісті. Багато грузинів залишили свої домівки і втекли на територію Грузії[21]. 1 вересня 1991 року сесія Ради народних депутатів Південної Осетії скасувала рішення Зборів депутатів всіх рівнів від 4 травня 1991 року та відновила статус республіки, яка отримала нову назву - Республіка Південна Осетія (РЦО). У грудні 1991 року внутрішні війська MBC СРСР залишили Цхінвалі. З цього часу Південна Осетія стала заручницею геостратегічних прагнень новостворених держав, які виникли на пострадянському просторі - Російської Федерації та Республіки Грузії. Це, головним чином, обумовлено географічним розташуванням Південної Осетії, що знаходиться на південному схилі Центрального Кавказького хребта і зв'язує південь Російської Федерації з Закавказзям та Малою Азією. Військово-Осетинський шлях забезпечує транзит товарів, зокрема нафти(понад 1млн. тонн на рік) із Росії до порту Батумі. Крім того колишній Закавказький військовий округ було реорганізовано у Групу Російських військ в Закавказзі(ГРВЗ), що сприяло реалізації планів створення єдиної системи протиракетної та протиповітряної системи СНД. Саме Транскам забезпечувала безперебійне постачання російських військових баз у повному обсязі[1].

29 травня 1992 року Верховна Рада Республіки Південна Осетія ухвалила Акт про державну незалежність. 24 червня 1992 року у м. Сочі Президент Російської Федерації Б. Єльцин та Голова Державної Ради Республіки Грузія Е. Шеварднадзе підписали чотирьохсторонню (російсько-грузинсько-північноосетинську-південноосетинську) Дагомиську угоду про принципи урегулювання грузино-осетинського конфлікту[21]. 14 липня 1992 року у зону грузино-осетинського конфлікту на основі міжнародних домовленостей, були введені збройні підрозділи Змішаних сил з підтримки миру (ЗСЦМ), що складалися з одного мотострілецького батальйону від Грузії, Республіки Північна Осетія та Російської Федерації. Загальне керівництво ЗСПМ здійснював

Об'єднаний штаб. Рішенням Змішаної контрольної комісії(ЗКК) від 6 грудня 1994 року гарантом стабільності в зоні конфлікту став російський батальйон миротворчих сил (600 військовослужбовців зі складу 27--ї мотострілецької дивізії РФ[ 12,с.329]. Після підписання Дагомиської угоди Південна Осетія фактично стала державним утворенням. 2 листопада 1993 року чергова сесія Верховної Ради ухвалила Конституцію Республіки Південна Осетія, а 5 червня 1995 року було ухвалено державний гімн. 10 листопада 1996 року відбулися перші всенародні вибори президента Південної Осетії[21].

У жовтні 1995 року за посередництвом Росії та ОБСЄ між грузинською та осетинською сторонами розпочалися переговори щодо мирного урегулювання конфлікту. Ситуація стабілізувалася, але керівництво Грузії і далі продовжувало розглядати Південну Осетію як свою адміністративну одиницю. З обранням Президентом Грузії М. Саакашвілі розпочалося чергове загострення ситуації в регіоні. Влітку 2008 року військово-політичне керівництво Грузії вирішило «встановити конституційний лад» на території Південної Осетії за допомогою армії. Як свідчить німецький журнал «Шпігель», вранці 7 серпня 2008 року на кордоні з Південною Осетією було зосереджено майже 12 тисяч військовослужбовців та 75 танків[22,с.24].

Причини виникнення та хід збройного конфлікту десять місяців вивчала «Незалежна міжнародна комісія з виявлення обставин конфлікту в Грузії» (IIFFMCG) під егідою Євросоюзу. Головний висновок Комісії: «Грузія розпочала війну, коли завдала ракетно-артилерійського удару по Цхінвалі вночі з 7 на 8 серпня» [25]. Росія не залишилася осторонь збройного конфлікту, тому що «Оскільки грузинське військо атакувало базу російських миротворчих сил у Цхінвалі, то Росія, відповідно до статті 51 Статуту ООН, мала право на самооборону»[ 13]. Вже 8 серпня 2008 року, не очікуючи результатів від дипломатичних заходів, до Південної Осетії увійшли танки 58--ї російської армії. В процесі п'ятиденної військової операції, яку російський уряд назвала «примусом до миру», грузинська армія була витіснена за кордон Південної Осетії, а продовження бойових дій на території Грузії примусили військово-політичне керівництво Грузії виконати міжнародні вимоги щодо припинення війни. 25 серпня 2008 року російський Президент підписав У каз про визнання Російською Федерацією незалежності Південної Осетії.

Tаким чином, ретроспективний огляд подій на теренах пострадянської Грузії свідчить, що утиснення в правах національних меншин викликає непередбачуване посилення напруги у відносинах з сусідніми країнами, втрату стабільності в державі взагалі, можливе міжнародне втручання, а що найгірше - війну.

осетія грузія етнополітичний конфлікт

Список використаних джерел

1. Блоцкий О. Российские базы - козырная карта /О. Блоцкий// Независимое военное обозрение. - 1996. - 28 ноября - 4 декабря(№ 22).

2. Всесоюзная перепись населения 1989 //Вестник статистики. - 1991. -№ 1. - С,63 - 68.

3. Глушкова О.А. О добровольном вхождении Грузии в состав России /О.А. Глушкова//Дипломатический вестник. - 1992. - № 8. - С.37 - 39.

4. Гражданская война н воєнная интервенция в СССР: Энциклопедия. - М.: Сов. Энциклопедия, 1983. - 704с.

5. Гумбаридзе Г.Г. Государственному суверенитету Грузии - прочную правовую основу /Г.Г. Гумбаридзе//3аря Востока. - 1990. - 24 июня (№ 146). - С.1 - 2.

6. Динник Н. Осетия//Энциклопедический словарь. - Санкт-Петербург: Изд-во И.Ефрона, 1897. - Т. 22. - С,266 - 267.

7. Дорошко М.С. Країнознавство. Країни СНД і Балті'ї: Навчальний Посібник [М.С. Дорошко] - Чернівці: Книги - XXI, 2008. - 308 с.

8. Закон Республики Грузия «Об упразднении Юго-Осетинской автономной области»//Заря Востока. - 1990. - 12 декабря (№ 283).

9. Информация из Цхинвали//3аря Востока. - 1989. - 12 ноября (№ 259).

10. История Грузии [Бердзенишвили Н.А, Дондуа В.Д., Думбадзе М.К., и др.]. - Тбилиси: Госиздат учебно-педагогической литературы, 1962. - 510с.

11. Карр Э. История Советской России. Кн. 1: Том 1 и 2. Большевистская революция. 1917 - 1923 / Э. Карр; [пер. с англ]. - М.: Прогресс, 1990. - 768с.

12. Конфликты и войны после распада СССР. Монография [Богданович В.Ю., Бортник А.А., Егоров Ю.В., Маначинский А.Я., Муха В.А.] - Киев. - 2007. - 420с.

13. Лозунько С. Комиссия ЕС: Грузия - агрессор! /С. Лозунько // «2000». - 2009. - 9 - 15 октября (№ 41).

14. Миллер В. Осетины / В. Миллер // Энциклопедический словарь. - Санкт-Петербург: Изд-во И. Ефрона, 1897. - Т. 22. - С.263 - 266.

15. Образование Союза Советских Социалистических Республик. Сборник документов. - М.: Наука, 1972. - 530с.

16. Плиев Б.З. Борьба трудящихся Южной Осетии за советскую власть в 1917 - 1921 гг. / Б.З. Плиев. - Цхинвали: Ирыстон, 1977. - 292с.

17. Постановление Верховного Совета ГССР «О гарантиях защиты государственного суверенитета Грузии»//3аря Востока. - 1990. - 12 марта (№ 59).

18. Постановление Верховного Совета Республики Грузия об объявлении чрезвычайного положения на территории г. Цхинвали и Джавского района//Заря Востока. - 1990. - 14 декабря (№ 285).

19. Постановление о государственной программе грузинского языка//3аря Востока. - 1989. - 25 августа (№ 197).

20. Постановление Президиума Верховного Совета ГССР «О решении областного Совета народных депутатов Юго-Осетинской автономной области от 20 сентября 1990 года»//Заря Востока. - 1990. - 22 сентября (№ 216).

21. Пулин Г. От Гамсахурдиа до Саакашвили: «Грузия - для грузин»/ Г. Пулин // Военно-промышленный курьер. - 2008. - 10 - 16 декабря (№ 48). - С.

10.

22. Пядышев Е. Пять дней, которые изменили мир/Е. Пядышев// Международная жизнь. - 2008. - № 11. - С.20 - 32.

23. Тифлисская губерния//Энциклопедический словарь. - Санкт-Петербург: Изд-во И. Ефрона, 1901. - Т. 33. - С,261 - 267.

24. Указ Президента СССР «О некоторых законодательных актах, принятых в декабре 1990 года в Грузинской ССР»//Правда. - 1991. - 9 января (№ 8).

25. Хайди Тальявини «Доклад по конфликту в Грузии».

26. Хоштария Э.В. Грузинская Советская Социалистическая Республика: Исторический очерк/Э.В.Хоштария//Болыпая Советская Энциклопедия. - 3-є изд. - М.:Изд-во «Советская Энциклопедия», 1972. - Т. 7. - С.363 - 369.

27. Цагарели А. Грузия/А.Цагарели//Энциклопедическийсловарь. - Санкт- Петербург: Изд-во И.Ефрона, 1895. - Т. 9. - С.795 - 801.

Размещено на Allbest.ru