Побудова й діяльність ЗУНР в повітах на прикладі Бережанщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Побудова й діяльність ЗУНР в повітах на прикладі Бережанщини

Троханяк О.С.

Тема «Побудова й діяльність ЗУНР в повітах на прикладі Бережанщини» є актуальною та історично важливою. Характеризуючи тенденції вітчизняної історії, можна стверджувати, що однією з найголовніших була боротьба за національну незалежність. І коли виникає перша можливість, передові політичні діячі, УСС та й все українське населення починає боротьбу за створення ЗУНР, немаловажною відчувається така діяльність і в повітах, тобто на провінційному рівні, особливо в час польсько-української війни та дана тематика на даний час ще малодосліджена.

З метою глибшого вивчення Західної України слід заглибитись в аналіз історичного минулого кожного з регіонів, щоб можна було повного мірою врахувати досвід боротьби, а також прорахунки й помилки. Бережанщина є одним із тих регіонів, який на початку XX ст. створював ідеологічні й духовні підвалини майбутнього Західної України. На матеріалах Бережанського повіту можна відобразити всі тонкощі цих подій на повітовому і провінційному рівні. Бережанщина виділяється поміж всіх регіонів своєю колоритністю суспільних явищ. Тож, з огляду на недостатню дослідженість подій початкового етапу створення ЗУНР і початку українсько-польської війни на повітовому рівні протягом листопада і частково грудня 1918 p., автор поставив за мету з'ясувати як відбувались всі організаційні й державотворчі моменти в провінціях.

Передова українська політична еліта розпочинає курс на створення власної держави і 1 листопада 1918 р. виникає ЗУНР. Українська історико-літературна спадщина є достатньо багатою щодо теми про українську революцію, її політичних і військових діячів, але нема матеріалів з подій у провінціях, мало сказано про встановлення влади на повітовому рівні та про перебіг в них подій українсько-польської війни. Тому сюди слід віднести спогади, мемуари та праці Кузми О.[10], Крип'якевича І. та Гнатевича Б.[9], Ген. Омеляновича-Павленко М.[5], Сохоцького І.[19], Шухевича С.[21 ], Лісної[14], Олійника П.[ 16] та інших. Всі ці автори, оцінюють ситуацію по власному, описують конкретні моменти з історії ЗУНР, державотворчі аспекти і певні події.

Та самий визначний інтерес становлять монографії, які безпосередньо описують різні моменти життєдіяльності суспільства Бережанського повіту. До таких праць слід віднести праці «Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник» в двох томах видані в різний час і різними особами: 1 том в 1970 р.[2], 2 том - 1998 р.[3] та «Бережанщина в спогадах емігрантів»^]. Основні ідеї, коментарі, бачення висвітлені в даних роботах зводяться до особистих бачень авторів, які показали свої погляди на революційні події, на учасників політичних змагань чи власні спостереження, але не можна вважати їх професійним історичним баченням чи науковим виданням, а лише як описи авторського ставлення до тих чи інших подій.

Під час Першої світової війни галицькі українці пробували всякими засобами добитись від Австро-Угорського уряду дозволу на створення Західноукраїнської держави та їх домагання не увінчались успіхом. Поляки також добивались цієї мети й облесливо крутилися між Австро-Угорщиною, Німеччиною й Росією. Австро-Угорщина цілком їм довіряла й залишала їх провладними в Галичині, а українцям хоча й обіцяла утворення автономного українського краю, та обіцянки не додержала. 4-го листопада 1916 р. несподівано для українців, Австро-Угорщина разом з Німеччиною видала цісарську грамоту про створення польського королівства та разом з тим про розширення їх прав на автономію Галичини «з правом самостійного уладжування своїх краєвих справ аж до повної міри того, що годиться з його приналежністю до цілості держави та її корнети» [6,с.47].

Звичайно, що українські національно-політичні кола не могли на це погодитись. Тим більше, що з лютого 1917 р. парламентські засоби боротьби в Західній Україні вже не влаштовували нікого, а орієнтація на Австрію не була основною платформою української державницької політики. Розпочався новий етап змагань. За цих умов 18 жовтня 1918 р. у Львові в малому залі Народного дому зібралася Українська Національна Рада. 19 жовтня на певний період була проголошена конституція - Маніфест. Як вищий конституційний орган, вона затвердила резолюцію, згідно якої на всій етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася Українська держава. У Маніфесті проголошувалось: «1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини творить однопільну українську територію. 2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава...»[ 13,с.29]. Для затвердження Маніфесту у Відні створено комісію УНР на чолі з Є. Петрушевичем.

У Відні стало зрозумілим, що австро-угорський уряд не бажає розпаду імперії і не хоче дати такої згоди. Взнавши, що 1 листопада до Львова приїжджає Польська ліквідаційна комісія, яка має прийняти від австрійського намісника владу над цим краєм, 31 жовтня 1918 р. о 19 год. у Великому залі Народного дому зібрався на останню нараду Український військовий комітет. Д.Вітовський закликав взяти владу збройними силами. Незадовго, до ранку, без кровопролиття, українські війська роззброїли всі казарми, розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об'єкти (будинок сейму, військову комендатуру, поліційне управління, пошту, банки, склади із зброєю і продовольством). 1 листопада на світанку влада в місті перейшла до УНР.

Переворот українцям вдався. Українські політичні провідники виконали своє завдання якнайкраще. Підготовка до перевороту проходила у надзвичайній конспірації, так, що поляки нічого не замітили. А в 4 годині ранку над Львівською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Всі державні та адміністративні будинки і важливі об'єкти були зайняті українською владою.

У Львові діяли нелегальні польські військово-політичні організації такі як польська команда війська, що мала понад 500 бойовиків. Дійшовши між собою згоди, польські організації під керівництвом капітана Ч.Мончинського вже 1.11.1918 р. підняли заколот і невдовзі розширили чисельність своїх загонів до 4 тис. осіб[9,с.469]. Протягом трьох тижнів тривали бої за Львів. 22 листопада поляки отримали перемогу. За цих складних військово-політичних обставин, 13 листопада Українська Національна Рада прийняла тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії і почалось створення власних військових сил для оборони Львова.

Тож, Д.Вітовський розумів, що поляки не погодяться на створення Західноукраїнської держави на території Галичини, тим більше не захочуть віддати українцям Львів, тому стрільці сподівалися на поповнення своїх лав за рахунок українців з австрійської армії та українського населення краю, а також на допомогу наддніпрянців[18,с. 131-132]. Та не дочекавшись особливої допомоги, Вітовський дає вказівку стягнути з повітів січовиків і організувати захоплення влади у Львові, а потім по містах і селах Галичини. «Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів», окремі загони створені на півночі від Львова увійшли до складу Першого корпусу В.Курмановича і утворили Сокальську, Яворівську, Угнівську та Равську бригади. Із груп «Схід», «Старе Село», «ГЦирець» і «Наварія» сформовано Другий корпус під командуванням М.Тарнавського з бригадами УСС, Бережанською, Золочівською і Коломийською. Корпус стояв у облозі Львова і тому отримав найменування Осадного. Нарешті, південні групи «Хирів», «Рудки», «Крукеничі», «Гофмана» утворили Третій корпус, який очолив полковник Г.Коссак. Корпус складався із Львівської, Самбірської, Стрийської та Гірської бригад і утримував фронт від Городка до Турки»[ 12,с.88]. Д. Волинський був очевидцем цих подій і в своїй статті «Боротьба українського народу за волю і незалежність» відмічає, що захоплення влади у Львові випередило поляків на кілька годин, котрі готувалися зробити те саме[4,с.272]. Такі ж події відбувались в Тернополі, Станіславові та в повітах краю.

Для організації місцевого захоплення влади Національна Рада відправила у всі повіти кур'єрів. Першим кур'єром у Бережанах був студент теології Гсидор Сохоцький, колишній учень Бережанської гімназії, який у своїх споминах одночасно вказує на завдання кожного кур'єра до повітів: «29 жовтня 1918 р. Підх. Паліїв коротко з'ясував нам наше завдання. Ми повинні їхати як кур'єри до повітових міст, увійти в зв'язок із місцевими провідними людьми, та постаратися, щоб негайно заложилися комітети, що їх завданням було б переорати в означеному часі владу в українські руки. Комітети ці повинні нав'язати зв'язки з старшинами українцями, і при їх помочі приєднати на нашу сторону вояків з військових відділів, повинні зорганізувати села - щоб дали негайну поміч своїй владі, повинні призначити кандидатів до обсадження всіх урядів»[ 19,с.64].

29 жовтня ввечері Сохоцький приїхав у місто вечірнім потягом. Він направився до Ковшевича і повідомив мету приїзду, «старий поінформував, що поляки на очах організовуються та стають з кожним днем більше активні, а українці без напрямних не знають, що робити»[ 19,с.67]. Заслухавши Сохоцького, він «запросив місцеву укр. інтелігенцію на нараду, що відбулась в будинку укр. гімназійної бурси, в 7-й годині вечора, ЗО жовтня 1918р. На нараді було вибрано комітет, «головою став отаман О.Ковшевич, його заступником І.Єлюк»[1,с.150-151]. Виступив І.Сохоцький і розказав про завдання Національної Ради до повітів. Виникли дискусії. Др. Ковшевич зумів з'ясувати всі непорозуміння і звести до спільної думки в діях. 31 жовтня О.Ковшевич вирушив до Львова щоб 1 листопада взяти участь у нараді повітових делегатів, яку скликала УНР, де всі голови повітів отримали точні вказівки правильних дій щодо встановлення української влади в повітах. Такий конкретний опис подій в Бережанах вказує на те, як відбувалось і в інших повітах.

Аналізуючи спогади учасників, зокрема Вол. Бемка про перехід влади в Бережанах, дізнаємось що, 2 листопада, О.Ковшевич зібрав нараду членів Комітету та інтелігенції. Обрано Повітову Національну Раду. «Склали план обсади міста, роззброєння військових частин і жандармерії. Вислано кур'єрів до сусідніх сіл, з наказом зібрати добровольців та військовиків; на відступах - вони мають вночі з 3-го на 4-те листопада обсадити місто і обеззброїти австрійських військовиків. Мужам довір'я по селах наказано творити місцеву міліцію для забезпечення ладу і спокою та обеззброєння вояків - чужинців». В селах гуртувались до «походу» на Бережани. Ввечері всі вирушили. «Біля 5-ої год. ранку ми вже були під станицею жандармерії «Під окописком». Застукали у браму - нам відчинили. В станиці ми забрали всі кріси і набої, та зараз же озброїли ними наш лісницький відділ. Ніхто не пробував ставити опір. Пізніше роззброїли угорську робітничу сотню при військовій пекарні. Світало, як ми маршували Містечком під будинок повітового староства. На ратуші і на церкві повівали синьо-жовті українські прапори. Дедалі, то більше прибувало людей на ринок, у всіх радісні, щасливі обличчя, - дочекались Великого Дня!... Так розпочалась у Бережанах нова доба історії українського народу»[15, с.278-279]. Українське населення повіту раділо і вітало такі зміни.

Перебирання влади в Бережанському повіті не становило особливого опору зі сторони австро-угорських намісників, адже ці події проходили 3-4 листопада, коли вже всі знали про події у Львові й проголошення ЗУНР. Зранку 4 листопада на площі Ринок, навколо ратуші та по всіх центральних вулицях «аж роїлося від військових відділів та відділів селянських добровольців». І хоч «всі державні установи мали військову варту», проблем з передачею варти не було. В «9-ій год. ранку в бюрі старости К.Мєлінського з'явився отаман д-р О. Ковшевич у товаристві радника І.Масляка, проф. І.Єлюка, Д-ра М.Західного та пор. Олексина. Він проголосив, що іменем Української Народної Республіки - перебирає владу в повіті, при тому представив радника І.Масляка як повітового комісара-старосту нової влади, та проф. І.Єлюка, як його заступника і доручив п. Мєлінському передати їм урядування і касу. Він не чинив ніякого опору»[1,с.153]. Касир Лякс також швидко порозумівся з членами прибулої Комісії, в їх присутності роздав всім заробітну плану, а залишки каси документально передав і пішов додому. Того ж дня всі урядові установи перейшли до українського управління, а гімназія, школи та інші заклади провели таку заміну 5 листопада.

В багатьох повітах Галичини вже вночі з 31 жовтня на 1 листопада була передана влада відповідно до наказу Центрального Військового Комітету. Інші діяли в наступні дні. В Бережанах та багатьох інших повітах встановлення влади пройшло без кривавих збройних сутичок. Повітові Ради спирались на значні військові сили і масову громадську підтримку. Великою допомогою були сільські активісти.

В Бережанському повіті 2-4 листопада 1918 р. також було проголошено владу ЗУНР, замінено всі австро-угорські чиновницькі структури українськими. Так виникає Повітова Національна Рада, яку очолює Т.Старух та інші повітові органи влади. Повітовим комісаром обрано І.Масляка, а О.Ковшевич став Головою Окружної Військової Команди. Створювались військові сили. Третя Бережанська бригада овіяла себе славою в боях під Львовом, в 1 полку якої було до 170 добровольців з міста Бережани і навколишніх сіл.

Поляки не могли змиритись з тим, що владу захопили українці, фактично були шоковані таким перебігом подій і також почали скликати різні наради, створювати комітети, планували боротьбу і готовились до зворотного моменту, чи інакше кажучи до перезахоплення влади, тепер у свої руки - польські. «Дня ЗО жовтня - пише бережанець - поляк по національності С. Вішнєвскі - я виїхав до Львова, щоб довідатись, як і що робити. Але ситуація у Львові була така сама як у Бережанах. Нікому не снилось, що за кілька годин, українські вояки будуть на вулицях Львова стріляти. Я повернувсь у вечорі 31 жовтня 1918 р. додому, а другого дня рано прочитав телеграми про зайняття-обсаду Львова - Українцями».

І далі він згадує, що «Дня 2 листопада поляки мали зібрання «Польської Організації ГІародової». Нарада була бурхлива. «На внесок ради суду А.Гарлєндера - розпущено «Поль. Орг. Нар.», а засновано «Польський Комітет», обрано голову і членів. Комітет видав відозву до польського громадянства, закликаючи до спокою і обережності[ 1,с. 152-153]. Полякам прийшлось змиритись чи піти в підпілля.

Тож 1 листопада 1918 р. було встановлено українську владу у Львові. 9 листопада УНРада створила коаліційний уряд - Тимчасовий державний секретаріат, до складу якого увійшло 14 державних секретарів - 8 від національно-демократичної партії, 2 - від радикальної, по одному від християнсько-соціальної та соціал-демократичної і два безпартійних[20,с.216]. До 9 листопада керівною владою була Українська Національна Рада. «Дня 9 листопада утворено вже правильний уряд, з точно опреділеними завданнями й компетенціями. Був це т. зв. «Тимчасовий Державний Секретаріат, що перебрав всю виконну владу», говорить П.Олійник. 13 листопада Національна Рада затвердила випрацьований Державним Секретаріатом «Тимчасовий Основний Закон про державно-правну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії». Це був перший основний закон, який ухвалила законотворча українська влада в Західноукраїнській державі. «Закон устійнював назву й границі, опреділював державну суверенність, державне заступництво й герб та прапор. Закон заповів вибори до Установчих Зборів», а поки що Українська Національна Рада рішила доповнити свій склад представниками повітів і міст. Та найважнішою була справа організації Української Армії. Того самого дня оголошено мобілізацію всіх зобов'язаних до військової служби[16,с.14-15]. 9 листопада усі політичні партії зуміли накреслити спільну мету розвитку держави і призначили тимчасову раду міністрів яку назвали Генеральним секретаріатом, її очолив Костянтин Левицький.

Як свідчать публікації газети «Діло», щодня проходили різні наради і засідання новоствореного уряду, на засіданні УНР 13.11.1918 p., УНР прийняла одноголосно тимчасовий основний закон, який постановив, що держава, утворена з українських областей бувшої австро-угорської монархії, називається: Західно-Українська Народна Республіка, в якій не тільки політичні, але також господарські основи матимуть єдину ціль: свободу і добробут тих широких мас народних, які творять народ[7,с.430-431]. Було намічено день виборів уряду ЗУНР, а до того часу влада належала Державному Секретаріатові.

У листопаді, на розпорядження Державного Секретаріату Військових Справ з 13 листопада 1918 р. відносно «Адміністративного поділу території ЗУНР», в Бережанах створено Окружну Військову Команду, якій підлягали повіти: Бережани, Біорка, Підгайці, Рогатин та Перемишляни. ДСВСправ призначив отамана д-ра О.Ковшевича окружним командантом тієї округи [1,с.216].

З метою правильної орієнтації всіх дій у повітах, 15 листопада на засіданні Ради було прийнято закон «Про доповнення складу УНР від повітів та більших міст краю>>[24], тобто вирішено зробити її більш представницьким органом згідно закону. Слід було обрати по одному делегату від кожного повіту, а також від міст: Львова - 4, Чернівців - 2, Станіславова - 2, Перемишля - 1, Дрогобича - 1, Коломиї - 1, Тернополя - 1, Стрия - 1, Ярослава - 1, Самбора - 1, Золочева - 1, Бережан - 1, Борислава - 1. Вибір тих делегатів, говориться в законі, «здійснюють повітові органи за участю просвітніх, культурних, економічних і політичних організацій на спільному засіданні», яке скликає повітовий комісар. Обирається і «провірочна комісія», яка затверджує результати і правильність проведення виборів. Вибори належало провести у часі від 22 по 26 листопада[ 14,с.37].

16 листопада Державний Секретаріат схвалив Розпорядок про державну адміністрацію, який визначав принципи формування органів державного управління на рівні повітів. Повітові делегати відстоювали інтереси своїх регіонів та повідомляли на місцях про прийняті рішення, постанови та укази на засіданні УНР.

Нова українська влада у Львові не задовольняла інтересів поляків, вони постійно піднімали повстання, а на 22 листопада - день виборів - готовились до великого військового заколоту, навіть стягували війська на околиці міста. Взнавши про такі дії польських активістів, український уряд, про всяк випадок, покинув Львів. Тернопіль став столицею ЗУНР з 21 листопада 1918 р. по 2 січня 1919 p., головою уряду обрано Костянтина Левицького, а його заступником тернополянина проф. Миколу Чубатого[ 11,с.65].

Всі заходились дотримуватись відозви УНР під назвою «Український народе!» в якому було сказано, що до того часу, поки будуть установлені органи державної влади в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві й громадські уряди і в імені Укр. Нац. Ради здійснювати управління. Дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені. Всі жовніри української національності підлягають від нині виключно УНР і приказам установлених нею військових властей Української Держави[7,с.430-431]. Згідно відозви відкликалось з фронтів усіх жовнірів і ставили їх на оборону порядку в містах і селах. Закликалось усіх, хто може тримати зброю, до утворення бойових відділів в українській армії або на місцях у своїх повітах. У відозві наголошувалось, що найбільше слід оберігати залізниці, почту і телеграф. В повітах також обирали одного «підпоручника», який наводив контакт між урядом і владою повіту.

Велике значення в повітах мала Повітова Нац. Рада яка була утворена згідно з розпорядженням Державного Секретаріату Внутрішніх Справ. До її складу входили представники всіх громад повіту, так би мовити «повітовий сойм». В Бережанському повіті його очолив посол Т. Старух. Тій раді підлягав повітовий комісар із своєю прибічною радою. Серед незвичайно складних обставин почалася розбудова адміністративного та політичного апарату. Проблемним виявилось забезпечення фахівцями у всіх ланках управління і господарювання, не було й потрібного досвіду. Тому отаман О.Ковшевич, як голова Комісії по передачі влади, мусів бути всюди особисто і в управі, і в магістраті, в старостаті, в суді, на почті, в гімназії та школах, на залізниці та інших установах. Владу передавалось виключно українцям.

Не легким в повітах виявилось питання встановлення системи жандармерії і судочинства, адже це були владно-правові органи від яких залежало врегулювання відносин революційної ситуації, що склалась. Основну роль відігравав керівник даної структури. Державний секретаріат внутрішніх справ очолив діяльний і енергійний Л.Цегельський. «З метою рішуче покласти край «самодіяльності», 6-го листопада УНР прийняла спеціальний законодавчий акт про створення «Корпусу української державної жандармерії», очолюваної відповідним штабом - Командою української державної жандармерії. У відповідності з цим документом на місцях належало створити окружні й повітові команди жандармерії та міські й сільські станції жандармерії, їхній особовий склад і комендантів повинні були підібрати повітові комісари спільно з військовими комендантами[8,с.50-51]. 13-го листопада Державний Секретаріат розіслав у всі повіти законодавчий акт як розпорядження про створення державної жандармерії. У ньому ще раз наголошувалось на розпуску австрійської жандармерії і створенні замість неї з використанням її матеріальної бази і спорядження - української жандармерії. Але скоро Державна жандармерія була відокремлена від військового відомства. Оскільки армія і жандармерія виконували різні завдання, то між їхнім командуванням відразу почали виникати непорозуміння і навіть тертя. Незабаром в усіх повітах були утворені станиці державної жандармерії, які очолювались жандармськими повітовими комендантами[8,с.52-53]. Бережанським повітовим комендантом жандармерії призначено О.Снігуровича який колись перебував на цій посаді при попередньому уряді і в даний час був на пенсії, його піднесено до рангу хорунжого.

Хоч владу у Львові було перебрано українцями, але поляки не здавались. Кожного дня вони піднімали повстання і мітинги, бойкотували нову владу, воювали за кожну вулицю, дім, підприємство. Для захисту державних інтересів ЗУНР, уряд почав створювати власні війська - Українську Галицьку Армію (УГА). Відразу стала відчутною нехватка кадрів, які б мали вступити в ряди УГА і уряд розпочав загальну мобілізацію. Під українське командування переходили військові частини, створені ще австро-угорським урядом.

Очевидно, що з розгортанням бойових сутичок з поляками у Львові виникла потреба в додаткових силах, зброї та амуніції. Для допомоги Львову в Бережанському повіті створено спеціальний загін під командуванням лейтенанта Ж.Олексина який було переформовано в 3-ю Бережанську команду УГА, в подальшому її відправлено на підмогу Львову, а потім воювала по всіх фронтах українсько-польської війни.

У Львові УНР могла покластись лише на військові сили українських січовиків. Та найгіршим було те, що здебільшого всі українські полки австрійської армії були на італійському фронті. Слід було подумати про організацію українського вояцтва, яке служило по різних запасних і вартових частинах у Львові та інших містах Галичини. Саме ці підрозділи мали б допомогти втриматись у Львові де польське населення становило переважну більшість.

Тому наприкінці жовтня УНР створила Комітет, який надсилав кур'єрів до повітових центрів з інструкціями як створювати військові бригади. Приїздив з такою місією до Бережан С.Ярославин 28 жовтня 1918 р. Того самого дня виїхали кур'єри й до інших міст. Щодо військових сил, то стояло завдання «перевести авіденцію військових частин на терені повіту, перевірити, скільки в них Українців, а скільки чужинців, вишукати старшин-Українців і притягнути їх до праці», а «вояків, що приїхали додому на відпустки відсилати до коша УСС>>. Утворені повітові Комітети «мали тримати зв'язок з Військовим Комітетом у Львові». Головою такого Комітету в Бережанах обрано штабового полкового лікаря полк, д-ра О.Ковшевича[22,с.127].

Українці збирали підмогу Львову. В Бережанах «На мобілізаційний заклик почали зголошуватися покликані, а частинно добровольці. В першу чергу зорганізовано вартову сотню, доповнено ряди жандармерії». І в перші дні листопада до Львова відійшов перший курінь[ 1,с. 158]. Про збір військових на допомогу Львову і взагалі на польсько-українську війну знаходимо в багатьох спогадах історично-мемуарного 2-х томного збірника «Бережанська земля»[2;3], з яких можна зробити висновок, що українці швидко зголошувались до лав армії, бо виношували мету незалежності України. Наприклад, у 1 полку УСС воювало більше 170 добровольців з Бережан, багато з сіл, тільки з Саранчук пішло воювати 59 стрільців[17], не мало і з інших.

Поляки виявилися досить не слабкою силою і щодня піднімали військові повстання, захоплюючи то ту, то іншу частину Львова. Для діяльності держави необхідно було обрати уряд, і на 22-26 листопада 1918р. призначено вибори. Тому саме день 22.11.1918 поляки обрали на проведення особливо великого повстання, на яке зібрались всі жителі польської національності Львова і підключились польські війська які на цей час вже стояли під містом, очікуючи слушного моменту. Повсталих виявилось досить багато і вони перемогли, примусивши українців залишити владу в місті. Відійшли з боями і українські січовики. Це повстання переросло в польсько-українську війну.

Від 22 листопада 1918 р. з української сторони формувались війська УГА, а з польської сторони - велись постійні наскоки на січовиків на цивільне населення з метою залякати їх і щоб ті відмовились від задуму створення незалежної держави ЗУНР. Тісніший штаб Начальної Команди створився в Бібрці, а ширший штаб в Бережанах[21,с. 107]. Саме на Бережанщині проходить формування Української Галицької Армії, саме тут відбуваються всі необхідні підготовчі заходи до завоювання і утримання влади в Галичині, в перший і в третій етапи війни штаб УГА перебував в Бережанах, тому події війни є безпосередньо пов'язаними з даним повітом.

З самого початку організації військової сили виявились всякі неузгодження. Із описів Кузми 0.[10,с.247-249]. можна зробити висновок, що найважнішим завданням військової влади в краю було творення української армії шляхом мобілізації бойових сил з провінцій. Мобілізація по повітах йшла дуже повільно, з великими недомаганнями, без узгодженого плану. Майже в кожному повіті мобілізація обіймала іншу шкалу річників, обертаючись між 18, та 40-им роком життя. В одних повітах був надмір і запаси марнувались, в других багато потрібних воєнних матеріалів не хватало або й зовсім нічого не було. З початком мобілізації, в одних повітах було багато крісів, амуніції, мундирів, а мало людей, деінде багато людей, та не було іншого. Звідси біганина на всі боки, безпорадність і в результаті застій у призовній роботі. Про якесь планомірне розділення воєнних засобів по повітах не було й мови. Великою перепоною у військовій організації була також недостатня залізнично-транспортна комунікація, що після державного перевороту попала в застій. Треба було послугуватись возами та кінними посланцями. В багатьох повітах призив проходив на власну думку, повільно і недбало, ставлячи на перше місце локальні справи, а на Львів махнули рукою. А тим часом українське воєнне положення у Львові вимагало негайної допомоги, готових боєздатних сил.

Організація армії велась в надзвичайно складних умовах. Командиром УГА стає М.Омелянович-Павленко. В своїх спогадах він говорить, що армія яка формувалась, була на початках дуже слабкою і що «загальний бойовий склад армії не підносився вище 15-ти тисяч з щось 40 гарматами. Харчовий склад треба було рахувати подвійно. Озброєння було дуже різноманітне. В артилерії найбільшим калібром була дуже цінна для тодішніх наших операцій 15 сент. Гармата. Технічних засобів не було зовсім». Всі фронтові частини жили, так би мовити, за власний рахунок. І хоч це була військова організація, та вона ледве-ледве «головно з ініціативи низів, пробувала стати на власні ноги». Бережанщина стала найважливішим центром постачання УГА, так як штаб знаходився саме на її території.

Начальником штабу армії було затверджено полковника російської армії Євгена Мишковського (1882-1920 рр.). Він став автором і душею докорінної реорганізації галицького війська, а фактично - створив до січня 1918 р. нову сучасну армію. Організовано Окружні й Повітові Команди, що негайно почали працю над організацією військових частин. Тоді на базі невиразних бойових груп було створено 3 корпуси по 4 бригади в кожному. Бригада складалася з 3-5 куренів піхоти, до яких входили технічні й допоміжні відділи. Курінь включав 3 стрілецькі й кулеметну сотні. Сотня містила в собі 3 чоти.

Кузма О. аналізує якими були сили противника, говорячи, що польські боєві сили в перших днях листопада у Львові різнилися своїм особистим складом, походженням і якістю від українських військ. Поляки першого дня змогли ставити збройний опір завдяки своїм політично-конспіративним військовим організаціям, члени яких рекрутувалися з бувших легіонів, військових сил правильної армії у цивільних добровольців, були всякого віку, полу і стану. Були це переважно інтелігенти, відомі серед поляків, з великим відсотком військових старшин. Майже від початку світової війни Львів був тереном діяння таких конспіративних, політично-військових організацій, що таємно, перед австрійською владою видавали свої відозви і часописи. Польські політично-конспіративні організації ділилися на кілька груп, відповідно до політичних орієнтацій або визначних осіб, що ними керували. Виділялися між ними три головні військові формації: 1) Польська Організація Військова, 2) Польський Корпус Допомоговий і 3) Польські Кадри Військові[ 10,с.87-88]. «20 листопаду приїхав до послуг польської команди у Львові сильний загін із Кракова під проводом пполк. Токажевського. Він мав 1370 добре вишколених піхотинців і 8 гармат; другого дня приїхав до Львова ще один відділ під командою ген. Рої. Тоді і чисельна перевага була вже на стороні поляків»[9,с.479]. Крім того було ще багато бувших легіонерів, що не належали до ніякої військової організації, але стояли під впливом ген. Галера, що організував на терені Франції польську армію до безпощадної боротьби з центральними державами, які також прибудуть в Західну Україну. Тож, сильніші польські сили змогли перемогти у Львові, український уряд переїхав до Тернополя, Бережани ж були центром УГА.

Керівники ЗУНР 3 грудня 1918 р. видали «Обіжник державних повітових комісарів» в якому було сказано, що 1) Державний повітовий комісар є найвищим органом української влади на повіті і як такий він покликаний в першій мірі стояти на сторожі зобов'язуючих законів, застосовувати їх точно і справедливо супроти всіх громадян держави без винятку національності, віросповідання і стану. 2) Одним з перших обов'язків державного повітового комісара є берегти порядку, спокою, безпеки життя і майна всіх мешканців, живучих в повіті. 3) Ділами цивільної адміністрації повіту завідує виключно державний повітовий комісар і в тих справах не видають ніяких розпоряджень ні рішень військові влади, до яких належить нова виключна компетенція у військових справах. Обі влади, цивільна і військова, мають обов'язок співдіяти в утриманні порядку і публічної безпеки в повіті. 4) Як найвищий орган цивільної адміністрації державний повітовий комісар має право застосовувати допомогу війська для виконання своїх розпоряджень, а військовий комендант зобов'язаний надати йому цю допомогу[23]. Далі сказано про діяльність суду і жандармерії, що вони повинні діяти згідно чинного законодавства, встановленого урядом ЗУНР.

На прикладі Бережанщини можна прослідкувати як проходили всі державотворчі моменти боротьби і діяльності в повітах, а це: завдання кур'єрам і їх функції на місцях, створення військових бригад і місцевих підрозділів міліції, встановлення української влади, дії і реакція на ці події зі сторони поляків. Можна побачити і розглянути які було розроблено і направлено в повіти закони, постанови, укази про вибори, суди, жандармерію, міліцію, для діяльності повітових урядових структур і т.д. Окрім участі чи діяльності показано настрій і рішучість населення повітів, їх допомогу уряду й повітовим адміністративним структурам, адже здійснювалась найголовніша мета - побудова власної Української незалежної держави - ЗУНР.

народний республіка влада повітовий

Список використаних джерел

1. Бережанщина в спогадах емігрантів. / Н.І.Волинець. - Тернопіль: Книжково-журнальне видавництво «Тернопіль», 1993. - 391 с.

2. Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто: Видавець: Комітет «Видавництва Бережани», 1970. - 823 с.

3. Бережанська земля. Т.2. Історико-мемуарний збірник. - Торонто - Нью-Йорк - Лондон - Сідней - Бережани - Козова, 1998. - 899 с.

4. Д.Волинський. Крик життя. Боротьба Українського Народу за волю і незалежність. Календар «Просвіти». - Львів,1919. - 184 с.

5. Ген. Омелянович-Павленко старший. Українсько-польська війна 1918- 1919. - Прага, 1929. - 444 с.

6. Н.Григоріїв. Поляки на Україні. Польсько-українські відносини в історичній перспективі. - Скрептон, 1936. - 356 с.

7. Західно-Українська народна республіка. 1918-1923. Т.1. Документи і матеріали у 5 т. Під ред. О.Карпенко. - Івано-Франківськ, 2001. - 482 с.

8. В.О.Кондратюк, В.Л.Регульський. ЗУНР: становлення і захист завоювань (1918-1921рр.). - Львів, 1998. - 441 с.

9. І.Крип'якевич, Б.Гнатевич. Історія українського війська. Випуски 7 - 12. Репринтне видання І.Тиктора у Львові 1936. - Тернопіль: «Збруч», 1992. - 574 с.

10. О.Кузма Листопадові дні 1918 р. - Львів, 2003. -412 с.

11. Т.М.Куцан. Історія України. Наш край - Тернопільщина. - Тернопіль: В-во Богдан, 2005. - 334 с.

12. М.Р.Литвин, К.Є.Науменко. Історія Галицького стрілецтва. - Львів: «Каменяр», 1991. - 200 с.

13. М.Р.Литвин, К.Є.Науменко Історія ЗУНР. - Львів, 1995. - 359 с.

14. І.С.Лісна Становлення української державності в Галичині (1918- 1923 pp.). - Тернопіль, 2001. - 287 с.

15. Є. Манацький. Села Біще і Поручни на Бережанщині. // Бережанщина в спогадах емігрантів. Під ред. Н.І.Волинець. - Тернопіль: Книжково-журнальне видавництво «Тернопіль», 1993.

16. П.Олійник. Листопадовий зрив. Повстання Української Держави на західних землях в Листопаді 1918 р. - Прага, 1941. - 182 с.

17. Б.М.Паньків. Бережани. Весна. 1919// Бережанське віче. 16.11.1990.

18. Під прапором Жовтня. - Львів, 1957. - 168 с.

19. І.Сохоцький. Перед зривом. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1936 рік. - Львів, 1935. - 176 с.

20. Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. Під ред. В.М.Литвина. - K.: В-во «Наукова думка», 2001. - 427 с.

21. С.Шухевич. Спомини з Української Галицької Армії (1918-1920). 4.1. - Львів: В-во «Червона Калина», 1929. - 452 с.

22. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918-1923 роках. - Філадельфія, 1956.

23. Державний архів Львівської області. - Ф.20. «Український голос». - Тернопіль. - 3 грудня 1918.

24. Центральний державний історичний архів України. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.96. - 197 арк. Законопроекти, розпорядження та обіжники уряду ЗУНР про державну адміністрацію, вибори до сейму ЗУНР, земельну та грошову реформи, оплату вчителів та ін.

Размещено на Allbest.ru