Положення про обмін військовополоненими та інтернованими у попередніх проектах і остаточному варіанті українсько-німецького додаткового договору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Серед дипломатичних джерел з історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради особливе місце посідають міжнародні договори між УНР і державами Четверного союзу. їхня джерелознавча цінність полягає у тому, що вони дають змогу виявити правові підстави та принципи розбудови українсько-німецьких взаємин у політичній, економічній, міжнародно-правовій та інших галузях державного життя. Українсько-німецький додатковий договір до Брестського мирного договору регламентував цілу низку важливих питань двосторонніх відносин між УНР і Німеччиною, у тому числі, встановлення консульських відносин, відновлення приватних прав, обмін військовополоненими та інтернованими, справу амністії, повернення торгівельних кораблів, які на початку війни перебували у портах ворожої сторони тощо.

У радянському і сучасному українському джерелознавстві накопичено суттєвий досвід у галузі опрацювання міжнародних договорів в якості історичних джерел[3;4;5;6;7;11]. Зокрема, необхідним етапом джерелознавчої критики міжнародних договорів визначено дослідження тексту їхніх проектів[11,с.284]. їх вивчення дає змогу не тільки всебічно проаналізувати зміст угод, але й встановити деталі перебігу переговорів між сторонами, з'ясувати подробиці обговорення окремих розділів і статей.

Попередні проекти є цінним джерелом під час висвітлення питання про організацію і умови обміну військовополоненими між Німеччиною і УНР, передбачених у розділі «Виміна обопільних воєнно-полонених і цивільних інтернованих» українсько-німецької додаткової угоди до Брестського мирного договору від 9 лютого 1918р. Редакції цього розділу у проектах і остаточному варіанті документу мають окремі відмінності. Порівняння попередніх і остаточного варіантів розділу між собою, а також з'ясування причин існуючих розбіжностей за допомогою інформації з інших видів джерел, надасть нам змогу встановити позиції сторін з приводу спірних питань, визначити напрямок підготовки українсько-німецького додаткового договору, тобто сприятиме розширенню знань з історії українсько-німецьких переговорів напередодні укладання додаткової угоди.

He зважаючи на свою важливість, проекти додаткової угоди між УНР і Німеччиною або їхні окремі розділи ніколи не використовувалися в якості джерел з історії українсько-німецьких переговорів у працях вітчизняних науковців. He були вони також об'єктом спеціального джерелознавчого дослідження. Отже, на сьогодні проблема визначення джерелознавчої цінності проектів розділу українсько-німецької додаткової угоди до Брестського мирного договору від 9 лютого 1918р. щодо обміну військовополоненими і інтернованими є невисвітленою у науковій літературі, що й обумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Tаким чином, метою статті є здійснення порівняльного аналізу попередніх проектів і остаточного варіанту положень розділу «Виміна обопільних воєнно-полонених і цивільних інтернованих» українсько-німецької додаткової угоди до Брестського мирного договору від 9 лютого 1918р., визначення їх потенціалу в якості джерела з історії українсько-німецьких переговорів у Бресті-Литовському у січні-лютому 1918р.

Серед документів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України нами виявлено 4 попередніх проекти додаткового договору із виправленнями від руки: 3 німецькомовні і 1 українськомовний. Зовнішні ознаки оформлення документів і зміст їх постанов дають можливість встановити послідовність створення проектів. Перед тим, як перейти до розгляду розділу договору, що нас цікавить, надамо коротку характеристику цим документам.

На одному із документів, що являє собою машинописний німецькомовний варіант майбутньої угоди під назвою «Friedens praliininarien zwischen Deutscliland und Ukrainischen Volk republik», міститься напис, зроблений чорнилом від руки: «Це перший проект мирного договору між Німеччиною і У країною, який був поданий по телеграфу з Берестя до Києва в початку січня 1918 року. При прийнятті телеграми деякі слова і вирази в цьому тексті очевидно поперекручувано. Т.К.»[8,арк.8]. Нам не вдалося встановити походження напису, а також можливий час його створення: почерк та ініціали «Т.К.» виявилися нам не знайомими. Однак, аналіз тексту дає підстави вважати, що це дійсно перший варіант договору.

Крім напису на документі, на користь того, що його було створено у січні 1918р„ а не пізніше, під час роботи над текстом Брестського мирного договору, яка розпочалася на початку лютого 1918р., свідчить один з його пунктів, згідно якого «Німеччина визнає Українську Народну Республіку самостійною державою» («Deutschland erkennt die Ukrainische Volksrepublik als selbstandiges Staatswesen ап»)[8,арк.8]. Таке формулювання підтверджує зміст напису, так як вказує на те, що проект було розроблено до 20 січня 1918р., коли українські делегати, користуючись десятиденною перервою у переговорах, поїхали до Києва. Тобто, до від'їзду, оскільки після повернення делегатів питання про визнання України самостійним суб'єктом міжнародних відносин більше не стояло: члени української делегації привезли із собою IV Універсал, в якому проголошувалась незалежність УНР. Це стало підставою для офіційного визнання Центральними державами УНР в якості суверенної незалежної держави на першому спільному засіданні після перерви 1 лютого 1918р. На відміну від кінцевого документу, в якому було 9 розділів, цей попередній проект передбачав 12. Він мав низку характерних особливостей.

Цо-перше, відсутність єдності і послідовності оформлення документу, що виявилася у використанні аркушів неоднакового розміру, недотриманні відступів та відсутності системи у виділенні структурних елементів тексту, зміні величини шрифту на двох останніх сторінках, наявності орфографічних і пунктуаційних помилок, окремі з яких було виправлено олівцем, пропущених слів. Вірогідно, що текст документу редагували за для подальшого передруку.

По-друге, у ньому не розшифровувався зміст окремих розділів: розділ 4 «Відновлення торгових відносин» («Wiederherstellung der Handelsbeziehung») і розділ 12 «Регулювання судноплавства Дунаєм» («Regelung der Donauschiffahrt») мали тільки назву[8,арк.9,21]. Можливо, це пов'язано із тим, що на момент підготування проекту відповідні питання перебували у стадії опрацювання.

По-третє, окремі розділи і статті попереднього проекту додаткового українсько-німецького договору лягли в основу самого Брестського мирного договору між УНР і державами Четверного союзу. Наприклад, зміст вищезгаданих розділів, судячи з усього, було викладено у підрозділі «А» розділу І статті VII Брестського мирного договору. Стаття першого розділу під назвою «Відновлення миру і дружби» («Widerherstellung von Friede und Freundschaft»), який було майже повністю вилучено з остаточного варіанту додаткового договору, частково дублювала зміст І статті мирного договору[8,арк.8]. Другий розділ, який не увійшов до кінцевої редакції, у цьому документі мав назву «Відшкодування військових збитків» («Kriegsentsehadigungen»), також майже повністю відтворював текст V статті мирного договору[8,арк.8]. Початковий абзац розділу «Виміна обопільних воєнно-полонених і цивільних інтернованих» («Austausch der beiderseitigen Kriegsgefangenen und Zivilinternierten») у цьому проекті, судячи з його формулювання, також ліг в основу розділу VI головної мирної угоди[8,арк.14].

Другий проект являє собою друкований німецькомовний документ під назвою «Friedens-Praliininarien zwischen Deutscliland und der Ukrainisehen Volksrepub 1ік»[9,арк.49-62]. Його зміст у цілому відповідає змісту попереднього тексту з деякими незначними змінами. Наприклад, у ньому була внесена пропозиція включити до договору ще один новий розділ, щоправда, зазначено було тільки його назву «Політичні питання» («Politische Fragen»)[9,apK.493B.].

Третій німецькомовний проект був найближчим до остаточного варіанту угоди і за змістом, і за оформленням: з нього були вилучені розділи попередніх проектів, які не увійшли до кінцевої редакції договору. Також статті цього варіанту мали загальну наскрізну нумерацію, так само як і додатковий договір, на відміну від 2 попередніх документів, де статті кожного розділу нумерувалися окремо. Цей документ є дуже важливим, оскільки у ньому зазначені пропозиції німецької сторони («Deutscher Vorschlage»)[9,apK.89-109].

Українськомовний проект являє собою машинописний документ під назвою «Німецько-український додатковий договір до мирового договору між Німеччиною, Австро-У горщиною, Болгарією і Туреччиною із одної сторони, а Українсько-народної Республікою з другої сторони»[9,арк.30-42]. Послідовність зазначення сторін у назві, а також стиль викладу тексту свідчать про те, що цей документ, є перекладом німецької чернетки, на підставі якої було створено остаточний текст договору. На це вказує також те, що структура документу повністю відповідає структурі кінцевого варіанту, а численні виправленнями чорнилом та олівцем від руки стосуються лише мовних зворотів та формулювань, в той час, як зміст постанов повністю збігається із змістом розділів і статей в остаточній редакції угоди.

Аналіз і порівняння попередніх версій розділу «Виміна обопільних воєнно-полонених і цивільних інтернованих» («Austaiisch der beiderseitigen Kriegsgefangenen und Zivilinternierten») засвідчує наявність відмінностей у внутрішній структурі і за змістом двох перших статей, які регулювали питання, пов'язані із обміном військовополоненими і інтернованими.

Зміст та структура двох останніх статей розділу третьої і четвертої залишалися незмінними у всіх редакціях та кінцевому варіанті розділу. На нашу думку, це свідчить про те, що стосовно питань, які вирішувалися у цих статтях сторони дійшли остаточної згоди ще на початку переговорів і більше не поверталися до них. У третій статті зазначалося, що громадяни обох сторін, які мали на території іншої сторони промислові або торгівельні підприємства не підлягали ніяким податкам за умови, якщо протягом війни вони були позбавлені можливості здійснювати свою діяльність. У випадку, коли відповідні податки були сплачені, то їх мало бути повернено у строк шість місяців після ратифікації договору[8,арк.1 5;9,арк.57,103,38; 10,арк. 12зв].

В останній статті розділу сторони зобов'язувалися організувати належний догляд за цвинтарями померлих на їхній території військовополонених і інтернованих громадян іншої сторони. Кожна сторона отримувала також право доглядати і прикрашати поховання своїх громадян на території іншої після попереднього погодження із місцевою владою. Інші питання щодо утримання цвинтарів мали бути вирішеними в окремій угоді[8,арк.15;9,арк.57-57зв,103-104,38;10,арк.12зв].

Друга стаття, присвячена обміну інтернованими, зазнала низку не суттєвих перетворень. У першому проекті її зміст не розшифровувався: вона мала тільки назву[8,арк.15]. У другому нарисі текст статті був повністю наявним. Вона складалася із 2 параграфів[9,арк.56 зв-57]. Згідно цих параграфів, інтерновані та заслані цивільні особи повинні були якнайшвидше бути відправленими додому. Розробкою детальних питань, пов'язаних із поверненням на батьківщину інтернованих і засланих, мала займатися та сама комісія, яка повинна була організувати обмін військовополоненими. Громадяни кожної із сторін, які перед початком війни мали на території іншої сторони нерухоме майно, промислові чи торгівельні підприємства, мали змогу повернутися назад. Оформлення візи такі громадяни не потребували: достатньо було посвідчення, виданого державою, в якому б зазначалося, що ця особа належала до вказаної категорії громадян. Повернення могло бути забороненим тільки у зв'язку із внутрішньою або зовнішньою небезпекою для держави.

До початкової редакції статті у третьому проекті було внесено уточнення, згідно якого інтерновані та заслані цивільні особи повинні були якнайшвидше бути відправленими додому, «...якщо вони не бажають за погодженням із країною перебування на її території залишитися або поїхати до іншої країни» («...soweit sie nicht mit Zustiimnung des Aufentlialtstaats in dessen Gebiets zu bleiben oder sich in ein anderes Land zu begeben wunschen» ) [9,арк.103]. Редакція статті у четвертому проекті та кінцевому варіанті не зазнали змін[9,арк.37;10,арк.12-12зв].

Перша стаття розділу складалася із 4 параграфів. Два перших параграфи, зміст яких повністю залишився незмінним в усіх проектах розділу, відповідали вимогам існуючих на той час міжнародно-правових документів що до обміну військовополоненими. Режим військового полону найбільш детально було регламентовано у додатку про військовополонених до Конвенції «Про закони і звичаї сухопутної війни», прийнятій на другій Гаагській конференції миру, яка працювала з 15 червня по 18 жовтня 1907 р. Принципи поводження із хворими і пораненими воюючих сторін було закладено у Женевських конвенціях «Про покращення долі хворих і поранених у діючих арміях» 1864 і 1906рр.[2,с.37-49,93-100].

Відповідно до цих документів до параграфів розділу, що регулювали порядок обміну військовополоненими, були внесені пункти про те, що у першу чергу має відбутися обмін службово нездібними військовополоненими, а також зазначено, що при звільненні військовополонені отримають назад свою приватну власність, відібрану під час полону, невиплачену або ще недораховану частину їх заробітку[8,арк.14;9,арк.55зв-56,101,3637; 10,арк. 12].

Головним спірним питанням розділу, судячи із проектів договору, була проблема відшкодування за утримання військовополонених, яка стала предметом обговорення на засіданнях юридичної комісії, де представником української делегації був М.Левитський, а у ролі його опонента виступав голова правничого відділу міністерства закордонних справ Німеччини доктор М.Кріге.

О.Севрюк наступним чином охарактеризував причину розбіжностей між сторонами у своїх мемуарах: «Німці хотіли взаємної розплати за полонених, а тому, що в Німеччині було багато полонених з України, а на Україні німецьких обмаль, то, конечно, розрахунок був би на користь Німеччини. М.Левитський, на це не годився, по його пропозиції полонені мають бути виміняні без жадних грошових розрахунків за витрачені на них гроші <...> На цих безконечних засіданнях кожних пять хвилин Левитському пропоновано новий текст й кожного разу, коли читання доходило до слова «цален» (платити), Левитський відмовлявся слухати далі. Тоді Kpire рішив замінити це злощасне слово «цален» іншими синонімами, але коли в перекладі виявлялося, що це нове слово все таки значило «цален» М.Левитський знову хитав головою і відхиляв цей текст»[1,с.164-165].

Наявні проекти розділу про обмін військовополоненими і інтернованими українсько-німецького додаткового договору підтверджують достовірність спогадів голови української мирної делегації.

Складемо таблицю, до якої внесемо редакції цієї постанови у першому[8,арк.14] і другому[9,арк.56], третьому[9,арк.102] німецькомовних проектах, четвертому[9,арк.37] українськомовному і остаточному тексті мовами оригіналу[10,арк.12], щоб побачити послідовність змін у її формулюваннях (див. табл. 1).

Як ми бачимо із таблиці, три німецькомовні проекти об'єднує те, що у них передбачалося відшкодування за утримання військовополонених. Tексти постанов першого і другого документу збігаються: у них досить детально прописаний механізм обчислення і повернення видатків, при чому не тільки за утримання військовополонених, що перебували у таборах на той час, а також померлих і у полоні і звільнених під час війни.

Вочевидь українська сторона з причин, зазначених у спогадах

О.Севрюка, не погодилася із запропонованими жорсткими умовами. Тому третій проект відображав спроби пошуку компромісного рішення питання. Слід звернути увагу, що третій німецькомовний проект містив обидві редакції положення: нову німецьку пропозицію і український варіант. Німецький проект положення, порівняно із попереднім, було значно пом'якшено: він передбачав відшкодування витрат тільки за утримання тих військовополонених, що не працювали у полоні. Проте, ця схема відшкодування також була відкинута українцями, вони запропонували свої умови і, врешті решт, змусило німців піти на поступки.

Таким чином, до остаточного тексту договору увійшла українська редакція положення про відшкодування за утримання військовополонених, згідно якого усі видатки вважалися взаємно компенсованими.

Всі подробиці здійснення обміну військовополоненими, мали бути визначені спеціальною комісією, яка мала зібратися після ратифікації мирного договору. У перших двох проектах розділу назву місця, в якому повинна була розпочати свою роботу комісія, заміняли три крапки[8,арк.15;9,арк.56]. Відповідне місце, було визначено у процесі роботи над третім проектом, оскільки у ньому над трьома крапками міститься напис від руки «Brest Litowsk» («Брест-Литовськ»)[9,арк.102], що пізніше був надрукований у четвертому проекті і кінцевому варіанті документу [9, арк.37; 10,арк. 12].

Згідно двох перших проектів до складу комісії мали увійти по три представники від кожної сторони. Якщо б протягом двох місяців вони не змогли дійти до остаточної згоди, то необхідно було б призначити головою комісії нейтральну особу і вирішити питання більшістю голосів. У подальших проектах і остаточній редакції представників мало бути по чотири, постанова про можливе призначення нейтрального голови скасовувалася.

Судячи з усього, спрощення цього параграфу відбулося внаслідок того, що комісія не повинна була вирішувати питання про обчислення відшкодувань за утримання військовополонених, розгляд якого дійсно міг значно уповільнити роботу комісії.

Таким чином, попередні проекти і остаточний варіант положень розділу українсько-німецького додаткового договору щодо обміну військовополоненими і інтернованими є важливим джерелом з історії перебігу українсько-німецьких переговорів у Бресті-Литовському протягом січня-лютого 1918р. На підставі аналізу положень розділу у різних проектах договору ми можемо стверджувати, що одним з найбільш спірних питань під час обговорення умов майбутньої угоди між українською і німецькою мирними делегаціями було питання про відшкодування за утримання військовополонених. Навколо нього точилася запекла дипломатична боротьба. Примітки у тексті третього проекту щодо окремих статей «Німецька пропозиція» («Deutscher Vorschlag») дають змогу визначити їх авторство, з'ясувати позиції сторін. Наприклад, ми маємо змогу засвідчити, що до остаточного тексту договору увійшла українська редакція цього положення, яка не передбачала жодної компенсації.

Проте, для всебічного вивчення історії перебігу та деталей міжнародних перегорів недостатньо аналізувати тільки проекти договорів або їхніх окремих розділів, оскільки через свою специфіку, вони висвітлюють лише намагання, прагнення сторін, в той час, як прихованими для дослідників залишаються їхні спонукальні мотиви, а також причини розбіжностей між сторонами, які так само обов'язково слід враховувати. Відповідь на ці питання можна отримати із інших видів джерел, зокрема дипломатичного листування і джерел особового походження.

Список використаних джерел

український німецький угода

1. Берестейський мир (з нагоди 10-х роковин): спомини та матеріали / [зладив І.Кедрин]. Львов: Червонка калина, 1928. 319с.

2. Дмитрієв А.І. Міжнародне гуманітарне право: основні концепції / Дмитрієв A.I. К.: «Логос», «Фахівець», 1999. 120с.

3.Історичне джерелознавство: підручник / [Калакура Я.C., Войцехівська І.Н., Павленко С. Ф. та ін.] K : Либідь, 2002. 488с.

4. Источниковедение истории СССР: учебник для ист. спец. ун-тов и пед. ин-тов. Изд. 2-е, доп. / [ред. И.Д.Ковальченко]. -- М. : Высшая школа, 1981.-496с.

5. Источниковедение истории СССР XIX начала XX в.: учеб. пособие для ист. фак. / [ред. И.А.Федосова]. М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1970. 469с.

6. Макарчук С. Писемні джерела з історії України / Макарчук С. Львів: Світ, 1999. -352с.

7. Миронова И.А. Основные источники по истории внешней политики России конца XIX начала XX века / Миронова И.А. // Археографический ежегодник за 1965 год. М.: Наука, 1966. С,122-138.

8. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України). Ф.2592. Оп. 1. Спр.70.

9. Там само. Спр.88.

10. Там само. Спр. 96.

11. Черноморский М.Н. Источниковедение истории СССР. Советский период / Черноморский М.Н. М.: Высшая школа, 1976. 324с.

Размещено на Allbest.ru