Боротьба радянської влади з небільшовицьким громадським рухом національних меншин Української CPP у першій половині 20-х pp. XX сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боротьба радянської влади з небільшовицьким громадським рухом національних меншин Української CPP у першій половині 20-х pp. XX сторіччя

Кучинська О.О.

Демократичне суспільство, що будується в Україні, неможливе без існування громадських організацій. В політичній системі суспільства вони посідають одне з ключових місць, взаємодіючи з державними органами влади та політичними партіями. Громадський рух ставить собі за мету задоволення потреб різних соціальних груп, національних меншин. Існування громадського руху дозволяє визначити міру демократичності суспільства. Тому на перехідному етапі нашої історії дуже важливо врахувати досвід попередніх років. Зокрема, періоду раннього тоталітаризму в СРСР, коли зароджувались ідеї одержавлення добровільної ініціативи різних національних груп та меншин. Використання досвіду компартійної системи в боротьбі з проявами інакодумства та непокори влади, дозволить уникати помилок в розбудові громадянського суспільства та правової держави.

В українській історичній літературі, як в минулому, так і сьогодні, присвяченій дослідженню життя нашої держави в 20-ті pp. XX ст., практично не висвітлюються питання присвячені боротьбі радянської влади з громадянською ініціативою національних меншин у першій половині 20-х років XX століття.

Якщо і приводились деякі факти, то вони звинувачували громадські об'єднання в буржуазному націоналізмі, критикували форми та методи їх роботи. Націоналісти різного толку, нібито не мали достатньої соціальної бази для поповнення своїх рядів, представляли інтереси національної буржуазії, і їх дні у новому радянському суспільстві скінчились.

Однобокість висвітлення даної проблеми призвела до відсутності монографічного дослідження за часів радянської доби. Лише зараз деякі дослідники сталінської доби звертаються до даної проблеми. Зокрема, це М.А. Журба, В.І. Марочко, В.І. Прилуцький. В своїх працях дослідники лише побіжно торкаються висвітлення проблеми боротьби партійної системи з національним громадсько-політичним рухом представниківрізних національних груп в Українській СРР. Питання нажаль залишається малодослідженим.

Відсутність публікацій що проливають світло на проблему стосунків різного роду небільшовицьких національних об'єднань з органами компартійної системи в 20-х 30-х роках XX століття та боротьбу з опозиційними силами і є головною проблемою дослідження. Стаття має з'ясувати ступінь одержавлення національної громадської ініціативи в Українській CPP та участі силових структур у процесі вирішення долі незалежних від більшовицького режиму громадських організацій.

Приступаючи до соціалістичного експерименту в Україні, більшовицький режим був змушений рахуватися з наявністю в республіці значної частини населення національних меншин, представленого переважно у вигляді селянських національних груп. Згідно з переписом 1926 року, в Українській CPP окрім 19641,6 тис. українських селян, мешкало 1124,7 тис. селян-росіян (5,11% до загалу), селян-поляків 360 тис. (63%), селян-німців 340 тис. (54%), селян-молдаван 230 тис. (1,04%), селян-євреїв 98 тис. (1%), селян-болгар 85 тис., селян-греків 80 тис. Представників інших національностей: білорусів, чехів, албанців, сербів, татар, циган поміж селян УСРР, налічувалось тоді по кілька тисяч.

Така кількість населення національних меншин вимагала від державних органів особливого ставлення, всебічної допомоги та інтеграції у новостворену державу «диктатури пролетаріату». Усупереч деклараціям про всебічне сприяння різним формам громадських організацій, більшовицький режим відразу повів непримиренну боротьбу з дійсно національними громадськими об'єднаннями. У жовтні 1921 року на міжвідомчій нараді з питань взаємовідносин органів влади та «дрібнобуржуазних організацій нацменшин.

Національні утворення греків, євреїв, німців та інших національностей кваліфікувалися як ворожі, клерикально-контреволюційні куркульські спілки, які навіть не мали права на існування. У грудні 1921 року було накладено заборону на діяльність «Спілки південноросійських елінів і громадян грецької раси Маріупольського повіту». Спілка, поряд із налагодженням продовольчої взаємодопомоги в умовах голоду, що охопив у цей час південь України, ставила за мету захист грецького населення від реквізицій більшовицької влади, а також організацію емігрантського руху приазовських греків на історичну батьківщину. Зрозуміло, що діяльність аж ніяк не вписувалася в систему функціонування радянських громадських об'єднань.

З 1923 року в Одесі діяв Грецький комітет допомоги малозабезпеченим представникам грецької етнічної спільноти.

Тривалою і драматичною була історія боротьби більшовицької влади з польськими релігійно-громадськими організаціями «ружинців» і «терціярів». Знаходячись до середини 20-х років під офіційною забороною, відсторонені від участі в легальному громадському житті, вони користувалися великим впливом на польське селянство, оскільки були носіями його національних традицій і самосвідомості. Гуртки «ружинців» і «терціярів» діяли практично в усіх селах, де проживали поляки. Так, в с. Гречани Проскурівського району в 1925 році налічувалося 20 таких гуртків, в с. Зеленому Війтовецького району 30. Кожен гурток в середньому об'єднував 20-30 осіб переважно бідноти й середняків. Діяльність гуртків не обмежувалася релігійними рамками. В них, окрім Святого Письма, вивчалась польська мова, здійснювалося національно-релігійне виховання молоді. Громади «ружинців» і «терціярів» організовували економічну підтримку маломіцних господарств більш заможними, формували ставлення польської людності до національної політики радянської влади в її конкретних господарсько-політичних проявах. В середовищі гуртківців критикувалися радянські видання, велася кампанія проти офіційних часописів. При цьому використовувалися спеціальна література, яка надходила з-за кордону. У грудні 1925 року з метою полегшення контролю за діяльністю польських релігійних організацій Всеукраїнська конференція політбюро КП(б)У прийняла рішення про їх легалізацію. Проте і надалі влада вбачала в гуртках «ружинців» і «терціярів» серйозну перешкоду радянізації польської етноспільноти, а прояви громадської активності з їх боку одночасно кваліфікувалися як діяльність анти суспільних сил. Більшовицький режим прагнув ліквідувати існуючі гуртки, інкримінуючи їм антирадянську пропаганду, тероризм, шпигунство, як це було в 1929 року с. Гречанах. Незважаючи на репресії, «ружинці» і «терціяри» зберегли свої організації в окремих районах України до другої половини 30-х років. Так, в селах із польським населенням Городокського району Вінницької області в серпні 1936 року діяло 46 гуртків, кожен кількістю 10-15 чоловік. Цілком усунуті від місцевого самоврядування, просвітництва та інших традиційних сфер діяльності гуртки займалися виключно відправленням релігійних обрядів.

З 12 жовтня 1925 року до 2 грудня 1927 року на Київщині функціонувало польське національне товариство «Праця», у 1923-1927 роках у Києві існувало Грузинське товариство.

З 1921 року в Україні функціонувало Товариство болгар, яке своїм завданням ставило культурно-просвітницьку та матеріальну допомогу болгарській громаді УСРР.

Серед організацій національних меншин України заслуговує на увагу релігійна організація меннонітів, яка через атеїстичну ідеологію радянської країни була змушена приховувати свою релігійну основу під національні особливості ведення господарства. Формування «Сільськогосподарського союзу нащадків голландських виходців на Україні» відбувалося під наглядом державних і партійних органів влади, які всіляко перешкоджали становленню самодіяльної кооперативної системи селянських господарств меннонітів. їх господарське об'єднання постало ще у 1919 році під назвою «Союз громад і груп меннонітів Півдня Росії», хоч і мало напівлегальний статус, позаяк не було зареєстровано відповідним чином кооперативними та державними установами. Організаційне оформлення СГВ припадає на другу половину 1921 року. Зокрема, 16 листопада 1921 року ВУЦВКа, посилаючись на власне рішення від 15 листопада про можливість і доцільність такого товариства, запропонував HKBC та Наркомзему УСРР розглянути статут СГВ. Засідання президії ВУЦВКа відбулося 16 листопада 1921 року. Його учасники підтримували ідею створення лише суто господарського союзу меннонітів, без відповідної соціально-культурної та духовно-просвітницької діяльності, щоб «не велась контреволюція».

Наркомюст УСРР М.О.Скрипник виступив тоді навіть проти самої ідеї заснування союзу меннонітів за релігійною, національною та господарсько-економічною ознаками. Подібні організаційні принципи, на його переконання, призвели б до національного розбрату, шовінізму і протистояння. Принагідно слід зазначити, що радянська держава заборонила німцям колоністам, власне. Як і решті нацменшин в Україні, створювати власну самодіяльну кооперативну систему за національною ознакою та відповідними організаційними засадами.

Статут організації було затверджено 14 серпня 1923 року. Згідно з ним основним завданням товариства був розвиток кооперації меннонітів та збереження їх релігійної та господарської культури.

Зі згортанням НЕПу компартійний режим розпочав наступ на Союз голландських вихідців. Органи влади затероризували союз перевірками, почастішали відмови у реєстрації новостворених осередків товариства. Було розгорнуто цькування Союзу у пресі.

Для підготовки її реорганізації було створено комісію у складі представників НКВС, Робітничо-селянської інспекції, HK землеробства, Центральної комісії національних меншин (ЦКНМ) та організації «Сільський господар».

Обстеживши менонітські колонії Української CPP в липні 1925 року, комісія заявила, що Спілка налаштовує колоністів проти компартійної влади. Згідно з рішенням Політбюро ЦК КП(б) У від 4 вересня 1925 року та постановою PHK Української CPP від 17 лютого 1926 року відбулася реорганізація Спілки голландських вихідців, яка насправді вилилась у ліквідацію громадського об'єднання. У 1926 році осередки Союзу голландських вихідців були реорганізовані на зразок сільськогосподарських кооперативів. Діяльність Союзу голландських вихідців відтепер мала регламентуватися статутами галузевих кооперативних об'єднань.

Остаточно дозволило поховати сіоністський рух на Правобережжі створення в регіоні осередків добровільної організації з питань залучення єврейства до промисловості ТРТ. Новостворені осередки разом з відділеннями Tовариства по землеоблаштуванню єврейських трудящих (ТЗЕТ) проводили агітаційні, антирелігійні кампанії, брали участь у проведенні «більшовицьких» вечорів. HKBC миттєво скористався ситуацією, надіславши листа до Агітпрому ЦК ВКП(б), в якому наголошувалось на ліквідації «Гехолуцу» з причин діяльності ТЗЕТу і ТРТ, які переслідують такі ж цілі що й «Ґехолуц», але не є оплотом сіонізму і центром єврейського переселення в Палестину. Tому потрібно залишити дві організації, а членів «Гехолуцу» помилувати і об'єднати з ТЗЕТом та ТРТ. Рішення поклало край офіційній діяльності останньої єврейської недержавної сільськогосподарської організації «Гехолуц».

Окремо слід виділити молодіжні громадські організації національних меншин. У 1926 році у республіці проживало близько 370 тис. єврейських юнаків та дівчат віком від 15 до 24 років. З 496 тис. чоловіків польської меншини Української CPP молодь становила близь 18% (тобто 86 тис. осіб). Переважно у сільській місцевості проживало 68 тис. молодих німецьких юнаків та дівчат.

Серед молодіжних громадських організацій національних меншин надзвичайно поширеними були єврейські національні молодіжні організації. Регіоном їх поширення переважно була Правобережна Україна, з її необлаштованими, бідняцькими єврейськими містечками та великі міста Катеринослав, Київ, Одеса. Переважно єврейські молодіжні організації виступали продовженням національних партій та сіоністських об'єднань.

Єврейські організації були найчисленнішими і найвпливовішими з небільшовицьких молодіжних об'єднань. Вони будувалися на тих же організаційних засадах, що й комсомол. Існували первинні осередки, районні та обласні комітети з організаційними, економічними, дитячими та іншими відділами. Дуже часто актив сіоністських організацій був забезпечений і працював значно краще, ніж комсомольський.

Існував культурно-просвітній орган сіоністських партій «Тарбут», який прагнув виховувати молодь у національному дусі. Лояльно ставилася до існуючого режиму і діяла легально Євкомол. Організації Євкомолу діяли в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Кременчуці, Полтаві, Бердичеві, Малині та інших містах. Особливо багато уваги Євкомол приділяв роботі серед робітничої молоді. Влаштовував вечори, концерти, інколи мітинги і політсуди. У 1923 році Євкомол зливається з комсомолом.

Велику активність серед єврейської молоді розгорнули різного роду спортивні товариства, які функціонували при сіоністському рухові. Наймасовішою спортивною організацією на початку 20-х років XX ст. було товариства «Маккабі».

Товариство виникло ще у кінці XIX ст., а перші осередки в Україні з'явилися в Одесі на початку 1917 року. Активісти товариства одразу почали активно створювати гімнастичні клуби, спортивні об'єднання. Осередки товариства окрім пропаганди серед єврейства здорового способу життя здійснювали побіжну сіоністську агітацію.

Спортивні товариства під вивіскою «Маккабі» на початку 1921 року функціонували у кожному місті, містечку де була єврейська громада. Осередки об'єднували сіоністсько налаштовану єврейську молодь та підлітків. Серед активних функціонерів осередків товариства були представники Сіоністської організації ЦЦ та молодіжного об'єднання «Гістрадут».

За товариством одразу було встановлено контроль з боку органів ДПУ та HKBC Української СРР. У донесеннях «негласних спостерігачів» повідомлялось про небезпечний характер діяльності товариства, його активну чисельність. А головне про підтримку діяльності з боку усіх верст єврейської громади України.

Одночасно з «Маккабі» створюються осередки єврейських скаутів. У 1922 році скаути отримали назву соціалістичний рух «Ха-Шомер-ха-Цаїр». У товаристві вели підготовку молоді для еміграції до Палестини, поширювалась ідея створення єврейської держави.

У жовтні 1919 року на II Всеросійському з'їзді комсомолу вперше була порушена проблема ставлення комуністичних більшовицьких молодіжних організацій до сіоністських. У спеціальній доповіді висвітлювались основні суперечності між радянською владою та єврейським спортивним рухом. «Вважаючи скаутську систему суто буржуазною з боку не тільки фізичного, але й духовного виховання молоді в імперіалістичному дусі, зазначалося у заключному рішенні з'їзду, вважаємо за необхідне негайне закриття усіх існуючих у Радянській державі бойскаутських організацій».

За товариствами встановлювався негласний нагляд з боку Державного політичного управління. Працівники ДПУ постійно перевіряли роботу осередків товариства, спостерігали за спортивно-політичними кампаніями, що проводило товариство. За даними ДПУ політична діяльність «Маккабі» зводилась головним чином до організації масових зборів, поширення сіоністських видань. Так, у 1922 році під час релігійного свята Ханука в Кременчуці місцеві маккабісти провели за межами міста демонстрацію під національним прапором, у якій взяло участь майже 700 юнаків та дівчат.

4 серпня 1922 року ЦК комсомолу України провів спеціальну нараду, на якій обговорювались питання діяльності осередків «Маккабі» у різних регіонах республіки.

За результатами напади ЦК КП(б)У направив в усі українські губернії Циркулярний лист «Про боротьбу з «Маккабі.» В листі визначались основні заходи, які мали застосовуватись проти осередків товариства. Зокрема, пропонувалося закриття приватно-спортивних клубів «Маккабі» незалежно від їх легальної форми, взяття усіх колишніх маккабістів на облік ДПУ і ретельна ізоляція від керівної спортивної роботи, розсіяння наявних інструкторських маккабістських сил по усіх клубах.

У 1923 році почалися арешти активних функціонерів товариства. Тільки в Кременчуцькій губернії було проведено 85 обшуків у губернських осередках та заарештовано ЗО осіб Після арештів місцевим осередком ДПУ було заборонено діяльність осередку «Маккабі». Загалом репресивні заходи та антисіоністська пропаганда призвели до закриття усіх молодіжних організацій «Маккабі». їхні члени поступово відчували утиск з боку різних державних органів та установ. Сіоністам були створені такі умови, в яких залишалися лише два шляхи: або емігрувати до Палестини, або зректися своїх поглядів.

В середині 20-х років XX ст. компартійний режим змінив підходи до ліквідації опозиційного громадського руху національних меншин. До ліквідації товариств залучається MEKOCO HKBC Української СРР. Оголошується кампанія перереєстрації громадських організацій та добровільних товариств та створення системи централізованих громадських об'єднань.

Протягом 1922-1926рр. MEKOCO на підставі негативних висновків ЦК КП(б)У, Наркомзему й PHK УСРР відмовила в реєстрації статутів цілому ряду єврейських громадських організацій, зокрема, «Маккабі», «Гехолуц» та ін. Неодноразові спроби засновників єврейських громадських об'єднань подолати міжвідомчий бар'єр реєстрації їх організацій не мали успіху, оскільки влада не потребувала альтернативних провладним громадських організацій.

Так, 10 листопада 1925 р. MEKOCO ухвалила рішення про відмову у реєстрації українського «Геголуцу», вмотивовуючи своє рішення постановою ЦККП(б). У від 24 жовтня 1925 року, де зазначалось, що утворення «Гехолуц» за межами кооперативної системи є недоцільним, на підставі чого відмовити засновникам в реєстрації статуту. Комісія в тексті ухвали навела правові, організаційно-правові й відомчо-організаційні підстави на основі яких нею було прийнято негативне рішення по запропонованому проекту статуту. У відмові йшлося про те, що «Геголуц» є складовою частиною сіоністської організації, яка прагне під прикриттям легалізованого «Геголуцу» створити відкриту базу для своєї діяльності.

Аналогічна ситуація з процесом та результатами реєстрації єврейських громадських об'єднань складалася й стосовно Єврейської землеробської робітничої асоціації (ЄЗРА) та Всеукраїнської спілки працюючих євреїв (Укрєвтруд), яким в тому ж році було відмовлено в реєстрації. Правовими підставами для ухвалення рішення MEKOCO про відмову у реєстрації статутів цих об'єднань перш за все слугували висновки НКВС України, PHK УСРР та ЦКНМ при ВУЦВК, де вмотивовувалась небажаність реєстрації статутів існуванням подібних за родом діяльності громадських організацій та кооперативів. У висновках Наркомзему УСРР від 6 квітня 1925р. по проекту статуту ЄЗРА повідомлялось, що Наркомзем вважає реєстрацію статуту ЄЗРА небажаною на підставі наступних юридичних колізій тексту проекту статуту. Зокрема, ЄЗРА намагається створити нездорову альтернативу і конкуренцію в сфері сільськогосподарського громадського руху єврейської національної меншини. суспільство небільшовицький компартійний

Для надання допомоги трудящому єврейству при переході до землеробства вже існує добровільне товариство Всеукраїнський ТЗЕТ, зареєстрований HKBC УCPP трьома днями раніше. Крім того ЄЗРА постановила собі завдання орендувати та придбати земельні ділянки, що суперечить принципам влаштування трудового єврейського землеробства, які реалізуються урядом, оскільки землі для євреїв-поселенців в порядку законодавчого забезпечення Земельним кодексом надаються в користування на безкоштовній основі. Даний висновок став однією причиною у відмові у реєстрації товариства HKBC УСРР. Крім того у провину новоствореному товариству ставилось створення власних підприємств, що нібито перешкоджало розвитку єврейського землеробства.

Отже, компартійний режим одразу після встановлення більшовицької влади в Україні розпочав активну боротьбу з громадською ініціативою національних меншин, яка завершилась ліквідацією всієї системи не більшовицьких громадських об'єднань. Реалізуючи прагнення монополії на владу партія розлого застосовувала антидемократичні методи та прийоми боротьби з опозиційним владі рухом. Для реалізації задекларованих ідей компартійний режим мав спиратися на систему одержавлених громадських організацій, союзів та різного роду об'єднань пролетарського спрямування. Місця в новій державі «диктатури пролетаріату» незалежній національній громадській ініціативі не було.

Матеріали статті можуть бути використані для подальших досліджень з історії становлення і розвитку політичної системи України в радянський період її історії, для з'ясування особливостей функціонування різних ланок держави «диктатури пролетаріату» в 1920-30-ті роки. Крім того вони допоможуть для формування цілісної концепції історії розвитку громадської ініціативи в Українській СРР.

Список використаних джерел

1. Журба М.А. Етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності громадських об'єднань українського села (20 - 30 pp. XX ст.): Монографія. K.: Наук, світ, 2002.

2. Козерод О. Євреї в Україні в період НЕПу (1921 - 1929 pp.). K.: Либідь, 2003.

3. Марочко В.І. Українська селянська кооперація: історико-теоретичний аспект (1861 - 1929 pp.). K.: М.П. Коць, 1995.

4. Молоткіна В.К. Культурно-освітня діяльність громадських організацій України в умовах непу (1921 - 1929 рр.) Дисертація к.і.н. Переяслав-Хмельиицький, 2005.

5. Прилуцький В.І. Небільшовицькі молодіжні об'єднання в УСРР в 20-ті роки. Історичні зошити. К: Інститут історії України HAH України, 1993.

6. Свистович С.М. Громадський вимір соціалістичного експерименту в Україні (20-30-ті pp. XX ст.): Монографія. K.: Варта, 2007.

7. Сільськогосподарський союз голландських виходців на Україні (19211927рр.): 36. Документів і матеріалів (НАН України, Ін-т історії України Упоряд.: В.І. Марочко). К, 2000.

8. Статут «Сільськогосподарського союзу нащадків Голландських вихідців на Україні» від 14 серпня 1923 року // Зб. документів і матеріалів (НАН України, Ін-т історії України Упоряд.: В.І. Марочко). K., 2000.

9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Ф.5. Оп. 2. Спр. 1825.

Размещено на Allbest.ru