Вплив кооперативної ідеї на діяльність уряду Мартоса: спроба творення "кооперативної республіки"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив кооперативної ідеї на діяльність уряду Мартоса: спроба творення «кооперативної республіки»

(квітень-вересень 1919 р.)

Яценко О.В

У сучасній історичній науці участь кооперації в Українській революції 1917-1921 pp. залишається ще малодослідженою, особливо, на рівні регіональних кооперативних об'єднань, які відігравали важливу політичну й економічну роль у тогочасних революційних подіях. Зокрема, діяльність кооперативних організацій і установ на Поділлі під час більшовицької та білогвардійської навали 1919 р. майже ніхто не розглядав, і тому дослідження цього періоду не втрачає своєї актуальності й повинне стати предметом вивчення сучасного покоління кооператорів.

У фундаментальній праці «Історія українського кооперативного руху» І. Витановича[1] та декількох доробках вітчизняних науковців М. Алімана,С. Бабенка, С. Гелея та ін.[2] діяльність української кооперації під час більшовицько-білогвардійської навали 1919 р. висвітлена вкрай мало. На жаль, існуючі дослідження не розкривають усієї картини економічної політики і ставлення урядів до кооперації, особливо, під час перебування Директорії УНР на території Поділля. У дисертації І. Фаренія «Український кооперативний рух у період 1917-1920 років (історичний аспект)>>[3] більш докладно висвітлено загальні події в українському кооперативному русі зазначеного періоду. Без сумніву, дослідження внесло нову сторінку в історіографію про національну кооперацію і варте схвальної оцінки.

Стан кооперації та її діяльність на Поділлі у 1919 р. частково розкриті у наукових працях В. Подоляна[4] і В. Рекрута[5], але автори не виокремлювали цей період, а розглядали стосунки між кооперативними організаціями й окупаційними адміністраціями в загальному контексті розвитку подій у роки Української революції.

Слід зазначити, що у фондах Державного архіву Вінницької області зберігся певний масив інформації, яка надає можливість прослідкувати співпрацю урядів УНР з кооперативними установами Поділля. Зокрема, аналіз документів і матеріалів фонді Ф.Р-988 та перегляд публікацій тогочасних періодичних видань дозволяють скласти загальну картину про діяльність уряду Б. Мартоса і його господарсько-фінансову політику у 1919 р.

Таким чином, метою цієї розвідки є спроба проаналізувати діяльність уряду під керівництвом Б. Мартоса у квітні-вересні 19І9 р. в контексті запровадження економічного ладу УНР на принципах кооперативного соціалізму та творення моделі «кооперативної республіки».

Варто, насамперед, розглянути ідеологічні засади кооперативного соціалізму та визначити стан поширення цієї ідеї серед українського суспільства на підконтрольній УНР території.

Відомо, що ще у XVIII ст. важливу роль у виробленні теоретичних засад кооперативного руху та становленні кооперативної системи відіграли видатні соціалісти-утопісти англієць Роберт Оуен (1771-1858) і француз Шарль Фур'є (1772-1837)[6]. їхні наукові погляди на поступове мирне перетворення суспільства чисто кооперативними засобами без класової боротьби і диктатури пролетаріату шляхом проведення суспільних реформ, співробітництва та громадянського миру отримали назву «кооперативного соціалізму» і завоювали серця переважної більшості кооператорів та інших громадян світу.

У кінці ХІХ-початку XX ст. діяльність споживчих товариств та товариств гуртових закупівель в європейських країнах досягла найбільшого успіху. Це стало основою для зародження нової концепції («рочдельської кооперативної доктрини»), яка передбачала вирішальну роль споживчої кооперації в удосконаленні світу.

Провідним фундатором цієї теорії став професор політичної економії з Сорбони Шарль Жід (1847-1932), котрий заснував так звану «німську школу» розвитку кооперативного руху[6,с.124]. Завдячуючи теоретичним розробкам видатного французького вченого, теорія «кооперативного соціалізму» отримала класично закінчену форму і стрімко поширювалася у суспільному середовищі країн світу. Власне, Ш. Жід шляхом мирної перемоги кооперативної торгівлі, сільськогосподарського і промислового виробництва при умові політичного нейтралітету запропонував нову модель суспільного устрою, яка знайшла назву «кооперативної республіки».

У Російської імперії розвивалися наукові засади так званого «російського кооперативного соціалізму», який також брав за основу потужний розвиток споживчої кооперації. Відомими представниками цього напрямку були кооперативні діячі М. Гібнер, О. Меркулов, В. Поссе, В. Тотоміанц[4,с.50].

Серед українських кооператорів близьким до теорії кооперативного соціалізму був видатний вчений-економіст та відомий діяч Української революції М. Туган-Барановський [6,с. 194]. Він передбачав творчу місію кооперації, засобами якої можна обійтися без кровопролитних революцій, запропонованих марксистами та іншими ортодоксами у боротьбі з експлуатацією і експлуататорськими класами. «Кооперативи також створюють новий світ,стверджував вчений, але тими ж засобами, що закладені у самому капіталізмі»[7,с.88].

Значний внесок у практичне втілення «рочдельської кооперативної доктрини» на теренах Наддніпрянської У країни вніс відомий подільський кооператор Й. Волошиновський. Досить помітною науково-теоретичною розвідкою стала його праця «Utro» («Завтрашній день»), що вийшла у Києві в кінці 1916 р.[8]. Опублікована польською мовою окремою книжкою, вона носила, на нашу думку, характер програмного документа щодо утворення і діяльності «кооперативної республіки», стала своєрідним дороговказом побудови післявоєнного справедливого суспільства.

Популярність ідеї кооперативного соціалізму на Поділлі підсилили дві праці Ш. Жіда «Будучина кооперації»[9] і «Кооперація та робітництво» [ 10], котрі побачили світ у видавництві «Дністер» у Кам'янціПодільському у 1919 р. Ми переконані, що до їх видання причетний

Б. Мартос, як колишній керівник Центрального українського кооперативного комітету, котрий докладав чимало зусиль для популяризації кооперативної ідеї серед українського народу. Тому не викликає сумніву, що він досконально володів теорією кооперативного соціалізму, вбачав за кооперацією велике майбутнє і намагався втілити модель «кооперативної республіки» у суспільний лад молодої Української Народної Республіки.

Варто зазначити, що ще з часу прибуття Директорії УНР у Кам'янецьПодільський 6 червня 1919 р. уряд під керівництвом Б. Мартоса намагався швидкими темпами поповнити військові запаси та ліквідувати дефіцит товарів першої необхідності, які зникли разом з відступаючими більшовицькими військами. З цією метою 4 липня 1919 р. був прийнятий «Закон про тимчасове утворення при народних управах продовольчих відділів», на які покладалося формування продовольчих запасів, контроль за діяльністю переробних підприємств та розподіл ресурсів за розпорядженнями Міністерства народного господарства[11,с.544]. Прикметно, що запровадження продовольчих відділів частково копіювало існування таких же органів при більшовицькому «воєнному комунізмі» лише з однією відмінністю, що українська влада не застосовувала примусових реквізицій продовольчих ресурсів, а здійснювала закупівлі продовольства за більш-менш прийнятними цінами. Без сумніву, такі заходи свідчать про прихильність уряду Б. Мартоса до радянської форми формування продовольчих запасів та їхнього розподілу за трудовим принципом.

3 15 серпня набув чинності «Закон про хлібну повинність з урожаю 1919 року», в якому визначалися норми передачі державі хлібних ресурсів за твердими цінами[ 12,арк.57-57зв]. До речі, за дослідженнями С. Корновенка, цей закон програвав денікінським «Правилам про збір урожаю 1919 р. на територіях підпорядкованих Головнокомандувачу Збройними Силами на Півдні Росії», оприлюднених 9 липня 1919 року[13,с.164]. Зокрема, денікінські ставки сплати, порівняно із законами УЙР і більшовицької влади, були меншими, що прихильно сприймалося хліборобами на зайнятих денікінцями територіях (Таврійської, Катериславської, Полтавської, Харківської та частини Київської губерній)[13,с.167]. Цікаво, що Закон УНР «Про хлібну повинність» передбачав розвиток дрібних сільських господарств і, на наш погляд, категорично заперечував існування великих землевласників. Так, у примітці до п. 1 зазначалося, що із «землі більше ніж 15 десятин, Уряду повинно бути здано по твердим цінам з перших 15 десятин 93 пуда, а з решти весь урожай»[12,арк.57]. Безперечно, такі умови відбивали у селян будь-які наміри утримувати значні земельні угіддя. Крім того, спроби уникнути від виконання «повинності» за умовами п. 10 «Закону» жорстко каралися державою: «у всіх осіб, які не здадуть продуктів, належна до здачі кількість продуктів відбирається приневільно й безвинагородно>>[ 12,арк.58].

Отже, за нашою оцінкою, ініційований Б. Мартосом «Закон про хлібну повинність» базувався на пріоритетному розвитку дрібного за розмірами й приватного за формою сільськогосподарського виробництва, яке, за ідеологією кооперативного соціалізму, на першому етапі розвитку мало стати головним укладом діяльності сільського населення у майбутній «кооперативній республіці».

Зазначимо, що під час Другої війни проти більшовиків у 1919 р. для уряду УНР надзвичайно гострим стало питання щодо задоволення потреб населення у звичайних товарах. Адже практичне зупинення виробництва на звільненій території, повна ізоляція від міжнародних ринків, недоступність до гуртових торговельних організацій Одеси, Києва і Москви спричинили величезний дефіцит у товарах повсякденного попиту: солі, сірників, гасу, мила, мануфактури, одягу, взуття тощо. Для ліквідації цієї проблеми уряд зробив ставку на кооперативні установи, які користувалися довірою населення, зберегли структуру управління і були спроможні ефективно вирішувати будь-які завдання. ІЦе на початку 1919 p., перебуваючи на посаді міністра фінансів в уряді В. Чехівського, Б. Мартос подав до PHK записку, в якій докладно виклав тезу про неприбутковий характер діяльності кооперативів і наголосив, що «кооперативні установи ідуть поруч з Державою... вони задовольняють ті ж самі потреби державного характеру» і тому «Держава повинна приходити ...до кооперативних установ з підмогою»[ 14,арк.З]. Як наслідок, 26 січня PHK ухвалила «Закон про звільнення кооперативних установ од опадаткування», що в значній мірі сприяло фінансовому зміцненню української кооперацій 15].

Важливими для організаційного зміцнення української кооперації стали «Закон Ради Міністрів УНР про утворення зі складу департаменту сільськогосподарської економіки, кооперації та статистики, департаменту економіки та кооперації»[ 16,арк. 1] та «Закон про продовження до 1-го травня 1920 року двохрічного строку на представлення Окружним судам статутів кооперативних товариств та їх союзів для зареєстрації»[17,арк.1-2]. З ухвалою першого закону конкретизувалася співпраця урядових структур з кооперативними установами, а другий закон, на думку Б. Мартоса, допомагав кооперативам під час непевного життя країни уникнути бюрократичних процедур в судах, які «довгий час не працювали»[17,арк.З].

Величезного значення для ефективної діяльності кооперації мав «Закон про видачу довгострокових позичок центральним кооперативним установам та фінансування української кооперативної промисловості»!^ 18]. «Закон» передбачав виділення кооперативам 286 млн. гривень кредитних ресурсів на пільгових умовах (терміном на 13 років під 6 % річних), що стимулювало кооперування промисловості і розвиток кооперативного виробництва товарів широкого вжитку. Так, Подільський Союз-банк під керівництвом П.П. Відибіди (тогочасний в.о. міністра фінансів в уряді В. Чеховського) отримав 2 млн. кредиту і направив його на будівництво власної олійні і товарних складів, на розробку торфу і заготівлю дров для населення, на придбання суперфосфатного заводу тощо[19,арк.3535зв]. He менш важливою стала прийнята 28 червня «Постанова про асигнування центральним кооперативним установам 500 млн. гривень для проведення закупок різних товарів за кордоном»[20]. «Постанова» спонукала кооперацію до активних дій у зовнішньоекономічній діяльності, співпраці з українськими кооперативними центрами за кордоном, проведення негайних операцій щодо закупівель товарів критичного імпорту тощо. На жаль, критики Б. Мартоса сприймали ці потужні інвестиції як розпорошення коштів і створення пільгових умов для діяльності кооперації, котра, начебто, паразитувала на тілі Української революції, користувалася виключно державними позиками і на цьому наживалася. Однак, аналіз змісту «Зобов'язання», яке було підписане між Подільським Союз-банком і Кредитною канцелярією Міністерства фінансів (в оригіналі затверджене Б. Мартосом) свідчить, що банк отримав позику 20 млн. гр. під 6 % річних і «повинен погашати свою заборгованність... кожен раз негайно після реалізації закуплених за кордоном за рахунок цієї позики товарів». При цьому, банк відповідав усім своїм майном, йому заборонялося направляти кошти на інші операції, представники Міністерства фінансів мали право у будь-який час провести ревізію операцій, зв'язаних з витратою цих позик[21,арк.26]. З поданого матеріалу не важко переконатися, що всі ці домисли не відповідають дійсності. Навпаки, державним фінансовим органам було досить вигідно направляти кошти у надійні руки і при цьому мати повну гарантію на повернення цих ресурсів. Тому всі нападки на уряд Б. Мартоса, на наш погляд, є безпідставними, принаймні, жодних автентичних матеріалів про зловживання довірою держави з боку кооперативних установ встановити не вдалося.

Таким чином, опираючись на кооперативну промисловість і торгівлю, уряд намагався створити потужний сектор кооперативної економіки, на який між іншим покладав завдання мінімізувати залежність від зовнішніх ринків та зменшити економічний тиск приватного капіталу, здебільше неукраїнського походження. Безперечно, контакти українських кооператорів з колегами інших країн сприяли б зміцненню авторитету УНР на міжнародній арені. Власне, такі висновки підтверджують наміри уряду Б. Мартоса будувати державу на принципах кооперативного соціалізму, котрий для майбутньої країни у формі «кооперативної республіки» передбачав чільне місце кооперації як найбільше організованої економічної структури з широким представництвом трудового народу та діючої на справжніх демократичних принципах системи управління.

Зазначимо, що у березні-серпні 1919 р. Поділля було окуповане військами Червоної армії, які запровадили всі революційні органи для забезпечення головного завдання встановити на території більшовицький режим і вивезти до Центральної Росії максимум матеріальних та продовольчих ресурсів. Якщо перше завдання їм вдалося виконати лише тимчасово, то з другим завданням справилися сповна. З цього приводу слушно зауважував відомий подільський кооператор П. Северинчук, вказуючи, що більшовики «до кровавого поту грузили на вагони та одправляли народне українське добро, ...навіть і віники березові повивозили до Леніна»[22].

Під час перебування більшовицької влади на території Поділля правління Союз-банку (голова П. Відибіда, члени В. Мачушенко і А. Герасименко), щоб уникнути репресій ЧК, змушене було таємно покинути Вінницю і перебратися до Кам'янця-Подільського. В окупованій Вінниці кооперативну роботу проводило тимчасове правління у складі Я. Бартка, М. Трублаєвича та В. Бохонка, які 12 квітня 1919 р. на нараді з працівниками банку взяли на себе повноваження щодо керівництва установою[23,арк.51]. їм у певній мірі вдалося налагодити контакт з новою владою, знайти заміну 7 відповідальним працівникам банку, котрі були арештовані більшовиками. Після звільнення Вінниці легітимне правління Союз-банку 15 серпня повернулося у місто, організувало захоронения 6 розстріляних більшовиками працівників установи і приступило до налагодження нормальної діяльності[24]. Першою і надзвичайно важливою проблемою стало продовольче питання. Так, 20 серпня на нараді у Вінниці член міської Управи В. С. Скарженівський констатував, що попередня влада вивезла з харчового відділу всі бухгалтерські документи, продовольчі картки та ще й прихопила 179 тис. крб. готівкою, чим, власне, залишила місцевий орган управління без коштів і облікових документів. У таких скрутних умовах саме кооперативні установи згодилися задіяти 4 млн. крб. власних коштів і шляхом залучення авансів членів товариств провести закупівлі необхідних продуктів харчування та розподілити їх під контролем міської Управи[25]. Загалом, за короткий час спільними заходами влади і кооперації вдалося значно покращити харчове забезпечення населення міста.

Варто наголосити, що у цей період лідери подільського кооперативного руху пропонували владі реальні шляхи виходу з продовольчої кризи та у подоланні проблеми товарного голоду, що охопив звільнені території УНР. Так, голова правління Подільського Союз-Банку П. Відибіда у статті «Продовольчі справи і кооперація» аргументовано довів, що утворення продовольчих відділів і покладання на них функцій державних агентів у заготівлі збіжжя обов'язково призведе до величезних збитків. Базуючись на досвіді попередніх років, автор навів вражаючі звітні дані: кооперативи витрачали на пуд заготовленого хліба 7,5 коп., державним продовольчим органам це обходилося у 96 коп., тобто у 12 разів більше. Аргументи автора були надзвичайно прості: майже все населення губернії було кооперовано і користувалося послугами 1974 споживчих товариств та 340 кредитних кооперативів, котрі без великих зусиль могли провести відповідні заготівлі й оперативно розрахуватися з хліборобами, тобто членами своїх товариств. Державні ж агенти, які у більшості представляли бюрократичний апарат неукраїнського походження з колишніх земств, не користувалися довірою населення, могли лише зашкодити справі. Тому, на переконання П. Відибіди, справу потрібно було вирішувати так: «Уряд складає угоду з Союзом кооперативів, ...і той працює в губернії на правах уповноваженого і вже від себе складає відповідні угоди з дрібними районними союзами всіх типів і окремими кооперативами>>[26].

Своєрідним програмним документом можна вважати статтю «Проблеми продовольчої і торговельної політики», яка побачила світ під псевдонімом «Я. М-ць» у центральному часописі УНР «Україна» наприкінці серпня 1919 р.[27]. Автор кооператор і поет В. Максимець, виклав позицію Українського Демократичного Союзу (УДС) під керівництвом відомого подільського кооперативного діяча В. Дудича. Нове політичне об'єднання намагалося захистити діючий уряд Б. Матроса і виступало за соціальну підтримку трудового народу шляхом контролю за діяльністю низових органів народовладдя, тобто за програмою-мінімум соціалістичних партій[28,с.76-77]. В економічній частині програми УДС передбачалося запровадження жорсткого регулювання споживчого ринку, націоналізації промисловості, обмеження впливу приватного капіталу на ціноутворення, забезпечення справедливого розподілу товарних ресурсів тощо. Ключове місце у виконанні цих завдань відводилося кооперативним установам. Основні засади нової продовольчої і торговельної політики в інтерпретації В. Максимця виглядали так:

1) через закон про натуральну хлібну повинність, монополію перемолу і організований кооперативний товарообмін з селом досягти «найбільшого скупчення хліба в руках уряду»;

2) через державний і кооперативний контроль над усіма фабриками та підприємствами і за рахунок широкого міцно організованого товарообміну з іншими державами досягти «найбільшого скупчення в руках агентів держави кооперативів всіх предметів першої потреби»;

3) через захоплення впливу на ринок шляхом кооперативного контролю над приватними торговельними підприємствами досягти встановлення твердих цін і «скупчення в руках Держави великих запасів головних предметів торгівлі»[29]. Без сумніву, у цій публікації окреслювалися дії уряду Б. Матроса, котрий, за висловом В. Литвина, «намагався поєднати парламентську республіку з радянською» і таким шляхом будував вільну незалежну Україну[30,с.Зі4].

Слід зазначити, що соціалістична ідеологія знаходила стійку підтримку серед кооператорів й, особливо, серед населення краю. Прогресивна громадськість вважала кооперацію найбільш реальною силою, яка була спроможна максимально вирішити всі проблеми молодої держави. Так, у статті «Місія кооперації» В. Островський висловив переконання, що «кооперація повинна стати фундаментом прогресу» і мусить взяти у свої руки: «1) народну освіту, 2) промисловість, 3) сільсько-агрономічні справи,

4) охорону здоров'я і т. інше»[31].

Реальну оцінку стану кооперативного руху та його заслуг перед державою подав О. Мицюк у статті «Кооперація в будуванні держави». Автор наголошував, що кооперативні установи й організації мають глибоко національний характер, завжди допомагали державі й віддавали «на відповідальні пости свій ліпший персональний склад». В тяжкий момент для УНР кооперація займається забезпеченням стратегічних матеріалів для потреб армії і населення, проводить валютні операції й, на переконання дописувача, «для економічної мощі держави кооперація зараз робить більше, ніж хтось інший». Варта уваги його заява про те, що «потужність нашої кредитної кооперації така, що вона зараз може закупити всю продукцію Європи (крім мілітарної)» і європейські банкіри, зокрема Бродський, готовий надати кредити в будь-якому розмірі. Можна частково погодитись з висновком О. Мицюка, що кредитоспроможність Українбанку «робить фасон державі», адже у розпорядженні кредитних і споживчих установ УНР знаходилися величезні кошти. Однак, у тезі про закупівлю продукції всієї Європи відчувається значне перебільшення можливостей, що в певній мірі можна компенсувати за рахунок великої любові автора до української кооперації[32].

Запроваджене урядом УНР жорстке регулювання продовольчих ресурсів, обмеження приватної ініціативи та оголошення курсу на націоналізацію виробництва свідчило про соціалістичний розвиток українського суспільства, що викликало невдоволення частини населення та піддавалось жорсткій критиці з боку інших політичних партій, зокрема, самостійників, соціал-федералістів тощо. Проте, діючий Голова уряду УНР Б. Мартос продовжував вести політичний і економічний курс УНР на принципах кооперативного соціалізму, концептуальні засади якого базувалися на кооперативній ідеї як рушійній силі у побудові справедливого суспільства. Навіть після переходу (29 серпня) Б. Мартоса на посаду Міністра фінансів в уряді І. Мазепи[33,с.757] колишній прем'єр всіляко підтримував кооперацію і намагався виділити максимум фінансових ресурсів для виконання державних завдань.

Отже, відверта соціалістична орієнтація Б. Мартоса, прихильність уряду до кооперації та помилкова впевненість, що лише силою кооперативних установ можна дуже швидко вирішити всі державні проблеми, на нашу думку, стала важливим фактором для зміщення Бориса Миколайовича з посади Голови РНМ. Проте, ми схиляємося до думки, що приводом для різкої критики Б. Мартоса послужила не його орієнтація на кооперативізм, вона стала лише прикриттям справжніх помислів опонентів з капіталістичного табору і так званої отаманської еліти. Вочевидь, об'єктом атаки стала фінансова політика уряду, орієнтована на запровадження прозорого обліку у кооперативних установах, здійснення контролю за використанням коштів та регулювання ціноутворення на закупівлі стратегічних ресурсів. Ці заходи значно обмежили розмір грошових надходжень отаманам особисто в руки, а «патріотам» з числа приватних комерсантів звели нанівець доступ до «дійної корови» державної скарбниці УНР. Тому й не дивно, що на першій сторінці газети «Україна» (редактор П. Певний) у статті «Кооперативна» монополія» А. Балабан негативно оцінив відлучення приватних підприємців від зовнішних закупівель і проведення товарообміну, назвав політику уряду помилковою і навів декілька «аргументів» на користь приватного підприємництва. Основним висновком статті стала теза про те, що «кооперативна монополія поведе до великих збитків» і запорукою такого фіналу стане злиття інтересів держави і кооперації, тобто «...державна інституція не може бути кооперативом, ...і кооператив не може бути державною інституцією»[34]. Звичайно, в стабільних умовах розвитку країни жорстке регулювання фінансових потоків і запровадження різних монополії викликає певні сумніви щодо створення рівних умов для всіх учасників ринкових відносин. Однак, у катастрофічних для економіки УНР подіях 1919 p., такі регуляторні чинники, на нашу думку, надавали можливість для концентрації стратегічних ресурсів у руках держави та через партнерство між державою і кооперацією рівнозначно розподіляти вкрай обмежені фінансові ресурси і тим запобігати їхньому розкраданню. He можна погодитись з висновком А. Балабана, що «для будування держави мусять бути притягнені всі сили, ...лише б вони ставилися прихильно до її державності»[34]. За висновками провідних вітчизняних істориків, зокрема О. П. Реєнта, така «прихильність» величезної маси псевдопатріотів згубно вплинула на Українську революцію, а «різноманітні прояви «славної отаманщини» на У країні, «формування загонів» для розкрадання державних коштів доводили, що дрібна буржуазія та інтелігенція, які очолили революцію, збанкрутували як організуюча сила»[35,с.360].

Таким чином, внаслідок цілеспрямованої політики уряду Б. Мартоса на підтримку української кооперації як основної економічної сили, що здатна вирішити всі проблеми держави, призвела до того, що у червнівересні 1919 р. на території УНР, на наш погляд, був запроваджений устрій з ознаками своєрідної «кооперативної республіки». Залучення кооперативних діячів до управління державою, створення в урядових структурах кооперативних інституцій, надання кооперації законодавчо закріплених преференцій, зокрема, пріоритетного права на заготівлю стратегічних ресурсів та виділення значних фінансових потоків на реалізацію цих завдань, встановлення монополії на експортно-імпортні операції свідчать, що уряд УНР дотримувався ідеології кооперативного соціалізму й на його засадах намагався влаштувати існуючий суспільний лад. Попри невдачу «кооперативної республіки», відданість принципам ідеї кооперативного соціалізму Б. Мартоса варта гідної оцінки й потребує подальшого наукового дослідження.

Список використаних джерел

кооперативний більшовицький білогвардійський революція

1. Витанович І. Історія українського кооперативного руху / Ілля Витанович. Нью-Йорк: Товариство українських кооператорів. (ТУК), 1964. 624 с.

2. Алімаи М. В. Історія споживчої кооперації України / М. В. Аліман, С.Г. Бабенко, С.Д. Гелей. JI., 1996. 462 с; Бабенко С. Г. Історія кооперативного руху: [Підручник для кооперативних вузів] / С. Г. Бабенко, С. Д. Гелей, Я.А. Гончарук. Укоопспілка, Львівська комерційна академія. Л.: Ін-т українознавства ЙАН України, 1995. 410 с.

3. Фареній І. А. Український кооперативний рух у період 1917 1920 років (історичний аспект): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / І. А. Фареній. Запоріжжя, 2000. 19 с.

4. Подолян В. В. Ідея кооперативного соціалізму в ранніх працях Й. Волошиновського / В. В. Подолян // Матеріали XII Подільської історико-краєзнавчої конференції / Ред. кол.: Завальнюк О. М. (співголова), Войтенко В. І., Баженов Л. В. (відповід. редактор) та ін. Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2007. Т. 1. С. 49-56.

5. Рекрут В. П. «З людьми і для людей...» (Дмитро Маркович в українському національно-визвольному русі: кінець XIX початок XX ст.) / В. П. Рекрут. Вінниця: ПП Балюк, 2006. 408 с.; іл..

6. Аліман М. В. Видатні діячі кооперативного руху та їх ідеї / М. В. Аліман, Ю. М. Гавриленко. Донецьк: «ПРОЕКТ», 2000. 295 с.

7. Туган-Барановський М. Кооперація, її природа та мета [2-ге вид. за редакцією К. Коберського] / М. Туган-Барановський Л., 1936.

8. Woloszynowski Joachim. Jutro. Wiechy nowych szlakow / Joachim Woloszynowski. Nakladem autora. Kijow, 1916. 64 s.

9. Жід ПІ. Будучина кооперації / Шарль Жід. Кам'янець-Подільський: Друк. Видав. Т-ва «Дністер», 1919. 40 с.

10. Жід Ш. Кооперація та робітництво / Шарль Жід. Кам'янець-Подільський: Друк. Видав. Т-ва «Дністер», 1919. 55 с.

11. Директорія. Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 листопад 1920 pp.: Док. і матеріали. У 2-х томах, з-х частинах. Том 2 / Упоряд: В. Верстюк (керівник) та ін. K.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006.

12. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). Ф.Р-140. Оп.2. Спр.15.

13. Корновенко С. В. Білий рух Півдня Росії: аграрна політика урядів А. Денікіна, П. Врангеля (1919-1920 pp.) / С. В. Корновенко. Черкаси: Вид. Чабаненко Ю. А., 2009.

14. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОУ). Ф.1065. Оп.1. Спр.181.

15. Вістник Державних Законів УНР. Вип. 9. 20.02.1919.

16. ЦДАВОУ. Ф.1065. Оп.1. Спр.196.

17. Там само. Спр.184.

18. Вістник Державних Законів УНР. Вип. 10. 20.02.1919.

19. ДАВО. Ф.Р-988. Оп.З. Спр.2.

20. Вістник Державних Законів УНР. Вип. 20. 28 червня 1919.

21. ДАВО. Ф.Р-988. Оп.2. Спр.44.

22. П. С-чук. Будьмо завзятими / П. С-чук // Шлях, 1919. № 29.

23. ДАВ о" Ф.Р-988. Оп.З. Спр.З.

24. Оголошення / Шлях, 1919. № 6.

25. Харчове питання в м. Вінниці / Шлях, 1919. № 6.

26. Віденко. Продовольча справа і кооперація / Віденко // Шлях, 1919. № 7.

27. Я. М-ць. Проблеми продовольчої і торговельної політики / Я. М-ць // Україна, 1919. № 18.

28. Лозовий В. С. Внутрішня та зовнішня політика Директорії Української Народної Республіки (Камянецька доба) / В. С. Лозовий Камянець-Подільський: Аксіома, 2005.

29. Я. М-ць. Проблеми продовольчої і торговельної політики / Я. М-ць // Україна, 1919. № 18.

30. Литвин В. М. Україна: доба війн і революцій (1914 1920 pp.) / В. М. ЛитвинK.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003.

31. В. О-ський. Місія кооперації / В. О-ський // Шлях, 1919. № 66.

32. О. М. Кооперація у будуванні держави / О. М. // Україна, 1919. № 33.

33. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки / Данило Яневський K.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2003.

34. Балабан А. «Кооперативна» монополія» / А. Балабан //Україна, 1919. № 48.

35. Реєнт О. П. Україна XX XX століть. Роздуми та студії історика / О.П. Реєнт. Корсунь-Шевченківський: ФОП Майданченко І. C., 2009.

Размещено на Allbest.ru