Духовно-моральна безпека СРСР на початку Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Духовно-моральна безпека СРСР на початку Другої світової війни

Грідіна І.М.

Сьогодні поняття духовно-моральної безпеки є невід'ємною складовою національної безпеки держави, адже це система тих умов, які дозволяють суспільству зберігати свої життєво важливі параметри у межах історично усталеної норми. Духовна безпека нерозривно пов'язана з духовністю та патріотизмом і може забезпечувати державну безпеку, відображаючи її у підтримці народом внутрішньої і зовнішньої політики уряду, довірі до влади. І навпаки, руйнування духовності, втілення у свідомість чужих ідей, цінностей і неприйнятних способів їх досягнення веде до трагедії народів і держав.

Духовні аспекти національної безпеки це, перш за все, здатність нації зберігати і транслювати через покоління свою духовну і культурну самобутність, спадщину. По-друге це процес збереження і позитивного видозмінення ідеалів, цінностей, норм і традицій, пануючих в суспільстві, які усвідомлюються народом і владними структурами з метою соціального відтворення, гарантуючого усталеність, спадкоємність і динаміку суспільного розвитку. І врешті решт, це здатність нації до духовної інтеграції, підтримання єдності й гармонії групових, індивідуальних і соціальних інтересів.

Виходячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що духовна атмосфера, яка склалася у теперішньому українському соціуму, у цілому може бути охарактеризована як загрозлива для національної безпеки. Перманентні й взаємообумовлені економічна і політична кризи, конфлікт особистих і суспільних інтересів, ціннісно-світоглядне розшарування суспільства, яке обумовлюється культурно-історичними відмінностями окремих регіонів і поглиблюється внаслідок спекуляцій на цьому тлі, маніпулювання історичною пам'яттю з боку певних внутрішньо- і зовнішньополітичних сил без перебільшення загрожують національній єдності та цілісності нашої держави. Подолання цих тенденцій неможливо без збереження і розвитку духовних і культурних цінностей суспільства.

А звернення до історичного досвіду минулого, як позитивного так і негативного, є цілком виправданим з врахуванням того, що сьогоднішні проблеми духовного буття українського суспільства мають глибокі історичні корені.

Під час Другої світової війни народ України опинився у трагічній вирі протистояння різних політичних сил. З одного боку йшла жорстока боротьба проти нищівної расовою політики гітлерівської Німеччини за фізичне виживання. З іншого боку, у межах цієї війни йшла громадянська війна націоналістичних сил за політичну незалежність У країни. Це являло собою окремий вагомий чинник духовної небезпеки як для українського суспільства, розколотого і вразливого для зовнішніх впливів, так і для радянської держави в цілому. Україна, українське питання було одним з вирішальних у результатах війни як для нацистської Німеччини, так і для СРСР. "Обстановка в Україні, писав А. Розенберг Е. Коху у 1944 р. з приводу духовно-морального стану населення України, загрожує прийняти такий оборот, який може поставити під загрозу усі перемоги і жертви у війні проти Радянського Союзу, і тим самим, може вплинути на весь результат війни" [1, арк. 11].

Отже, мета даного дослідження визначити роль духовно-морального стану українського суспільства для державної безпеки CPCP на початку Другої світової війни та Великої Вітчизняної війн.

Слід зазначити, що в такій постановці проблема не була предметом спеціального дослідження у вітчизняній історіографії. Це пов'язано з тим, що саме поняття духовної безпеки як самостійна тема тільки знаходять своїх дослідників серед соціологів, політологів тощо. Українська історіографія за останні роки торкалася окремих аспектів зазначеної проблеми. Історичні розвідки присвячені аналізу суспільно-політичних настроїв населення України під час Другої світової війни [2], його морально-політичного стану після визволення від окупантів [3] та ін., що є тільки окремими і далеко невичерпними аспектами такого об'ємного поняття як духовна безпека.

Виходячи з того, що духовно-моральна безпека як специфічна складова безпеки національної включена у всі її види, то в конкретно-історичних проявах вона представляє собою такий стан особи, суспільства і влади, який забезпечує їх нормальне взаємозв'язане існування і функціонування, а також творчий культурно-цивілізаційний розвиток. Отже, критеріями духовної безпеки можна вважати:

- сукупність актуальних духовно-моральних оцінок, стосунків і настанов, що характеризують духовно-моральну атмосферу суспільства (рівень згуртованості, релігійності, оптимізму; ставлення до злободенних соціально-економічних і політичних проблем, які зачіпають життєвоважливі інтереси людей);

- розповсюдженість в суспільстві певних реально функціонуючих морально-етичних уявлень, принципів і норм (патріотизму, колективізму, громадської свідомості, егоїзму, індивідуалізму тощо);

- стан національної самосвідомості (рівень і характер етнонаціональної єдності, етнонаціональної ідентичності, етнічного і загальнонаціонального патріотизму).

Чи можна вважати українське суспільство, як складове радянського, на початку Другої світової і Великої Вітчизняної війн небезпечним у духовному аспекті для радянської держави? Відрізнявся цей рівень безпеки від загальнодержавного і чому? На нашу думку, сама постановка цих питань і спроба їх розв'язання може внести конструктивну складову в концептуальне осмислення ролі останньої війни в історії України, і навпаки.

Коли мова йде про будь-яку характеристику радянського суспільства, в тому числі й ставлення населення до злободенних соціально-економічних і політичних проблем, які зачіпають життєво-важливі інтереси людей, що у свою чергу визначає рівень оптимізму, слід постійно враховувати два виміри буття цього суспільства. Перший це його реальне життя в об'єктивній і безпосередній емпіричній реальності з потребою вирішення численних проблем матеріального буття. Другий вимір світ вигаданий, інтерпретований в дусі становлення і розвитку комуністичної формації, який всупереч матеріалістичній теорії марксизму став головним для радянської людини. "За соціальною масштабністю, тобто охопленню усіх явищ суспільного життя, зазначав В.С. Барулін, за заданістю, тобто концептуальною визначеністю інтерпретації, за телеологізмом, тобто підгонці інтерпретацій під єдину модель майбутнього, за жорсткістю, тобто за ступенем виключення будь-яких інших варіантів, ця інтерпретація не знала собі рівних" [4, с. 40]. Пересічні громадяни сприймали речі не такими, якими вони були, а якими вони повинні стати. Тривіальна яма це будівництво каналу; засмічений пустир, на місці зруйнованої церкви майбутній парк [5, с. 16]. "Мета вміщена у майбутнє" [6, с. 61] перетворилась на реальне життя радянського суспільства. Отже, оптимізму, продукованого зверху було більше ніж достатньо.

Але, як не намагалась влада видати інтерпретований ідеолого-духовний світ за реальний, вона не в змозі була "відмінити" проблеми світу реального. Які б ідеали людина не сповідувала, в які б політико-ідеологічні, культурні контексти не була включена, її життєдіяльність, забезпечення умов життя для себе і своїх близьких, турбота про благо дітей і т.ін. мали загальнолюдський сенс буття. У 1935 р. Сталін проголосив, що "жити стало краще і веселіше", на що одразу знайшлася народна відповідь з характеристикою тодішніх матеріальних умов:"/Солнечное отопление,/ Лунное освещение,/Заочное питание,/Райское одеяние,/Всеобще ликование"/ Нова "сталінська" Конституція СРСР 1936 р. обіцяла радянським громадянам купу громадянських прав, включаючи свободу зборів і свободу слова, однак насправді не надала жодного з них.

Отже, відмінності та розрив між реальним та інтерпретованим світом, які в критичній ситуації війни протиставили владу суспільству, створили серйозну небезпеку для держави. Навіть на початку Великої Вітчизняної війни радянська влада видавала бажане за дійсне, даючи надії на легку перемогу. З липня 1941 р. Й.В. Сталін заявляв, що кращі дивізії фашистської Німеччини вже розгромлені, а метою загарбників є "поновлення царату" [7, с. 9, 131]. З повідомлень Радянського інформаційного бюро не завжди можна було скласти чітке уявлення про масштаби катастрофи, що настигла країну. Награна бадьорість та невиправданий оптимізм, прикрашення дійсності, спроби підтримати довоєнні пропагандистські міфи певною мірою дезорієнтували суспільну свідомість. Перекручення та замовчування, які допускали у своїх заявах вищі керівники, їх невідповідність дійсності підривали віру у їх непогрішимість і проникливість, породжували плітки, примушували переосмислювати здавалось би непорушні ідеали, цінності тощо.

Характеризуючи такий критерій, як рівень згуртованості радянського суспільства, як напередодні, так і на початку Другої світової війни, то розрив між дійсними і проголошеними гомогенністю, монолітністю народу був доволі суттєвим. Радянське суспільство створювалось, розвивалось і функціонувало як суспільство, соціальною основою якого було визначено робочий клас. З констатації такої класової природи радянського суспільства визначалась і відправна точка відліку оцінки цінностей пріоритетними були саме класові інтереси. Селянству, як відомо відводилась роль своєрідного соціального відомого та перманентного союзника, з одвічним тягарем гріха власника, а інтелігенція взагалі в умовах культу класу не "дотягувала" до нього, а визначалась як прошарок. Звідси природно випливало, що інтереси і цінності робочого класу були пріоритетними в системі інтересів і цінностей решти соціальних спільнот. Інтереси й цінності селянства та інтелігенції визначались їх соціально-ціннісною вторинністю [4, с. 145,148]. В українському суспільстві селяни становили переважаючу частину громадян України. Згідно перепису 1939 р. населення України за соціальним складом розподілялось так: робітники і службовці становили 49,8 %, із них робітники 33,7 %, колгоспне селянство і кооперативні кустарі 48,7 %. Станом на 1 січня 1940 р. кількість населення України нараховувала 41,3 млн. у тому числі міського 14 млн. осіб (34 %), сільського 27,3 млн. (66 %) [8, с. 9]. А під час Великої Вітчизняної війни частка селян серед населення, яке опинилося за лінією фронту, зросла до 70 % (евакуація сільського населення фактично не проводилась, а само воно не налаштовано було втікати, кидаючи напризволяще власне майно та господарство) [9, с. 241]. Отже, більшості сільського населення України з притаманним йому господарським менталітетом держава фактично нав'язувала комплекс меншовартості, що аж ніяк не сприяло згуртованості українського суспільства.

Приєднання Західної України призвело до включення у радянську дійсність соціуму абсолютно відмінного укладу життя, менталітету, свідомості. Населення західноукраїнських земель, які увійшли до складу У PCP напередодні Другої світової війни, а реальна інтеграція їх почалася тільки з початку 50-х років, за своєю ментальністю було фактично традиційним, домодерністським. До того ж воно звикло до панування ринкових відносин в економіці, сповідуючи цінності приватної власності, було поголовно віруючим. Кардинально не вписувались в "інтернаціональну радянську родину" і цінності тієї частини українського суспільства, яка плекала національну ідею. Навісивши на неї ярлик "буржуазних націоналістів", радянська система поставила фактично поза законом, позбавила можливості легально брати участь у громадському житті вагому частину українства, тим самим створивши в її особі свідому і затяту опозицію. І якщо ліквідація приватної власності, насадження системи колективного господарювання вирішувалось вже випробуваними силовими методами, то підгонка духовного життя під радянські стандарти вимагала більш "вишикуваних" методів. Щоб якось нівелювати різницю між двома суспільствами, радянська влада намагалась інтегрувати у місцевий соціум партійні та радянські кадри. Відповідальні посади, кадри вчителів, агітаторів і пропагандистів, редакторів газет та ін. заповнювались вихідцями зі Сходу. Як повідомлялося в травні 1940 р. на XV з'їзді КП(б)У, до приєднаних українських земель за півроку було направлено понад 14 тис. партійців, а під час листопадового (1940 р.) Пленуму ЦК КП(б)У повідомлялось про підготовку ще 40 тис. партпрацівників для відправки до західних областей України, Молдавії, Аккерманської, Чернівецької областей [2, с. 261]. Але в західноукраїнському соціумі ці люди як правило вважались чужорідним елементом і не тільки тому, що створювали колгоспи, агітували проти релігії, насаджували незрозумілі духовні цінності. "Кожну особу, що прибула з більшовицького царства, згадував письменник Гавриїл Костельник, наші люди відрізняли ще з вигляду. Це були інші люди, з іншою зовнішністю, іншою поведінкою та з іншою душею. Люди, яких виховала 20-річна, найжахливіша й найбільша божевільна революція. Тому-то наші люди й відчували потребу назвати їх збірною назвою: "совєти", без огляду на те, чи це були українці, москалі, жиди чи інші..." [10, с. 19-20].

Таким чином, роз'єднаність українського суспільства як за класовим, так і за регіональним принципами, які визначали різницю у ціннісних орієнтаціях, становила небезпеку для радянської держави, особливо за умов війни. духовний морально-етичний національна безпека

Стосовно релігійності, то для українського суспільства релігія (будь-то православ'я, чи греко-католицька віра) традиційно виступала не тільки як сукупність певних релігійних догматів або конфесійна приналежність члена суспільства, але, насамперед, як повсякденна свідомість, свого роду ментальність, що регулює поведінку віруючого. Будучи суспільним феноменом, релігія, залежно від конкретно-історичних умов свого функціонування у суспільстві може виступати в ролі або інтегруючого, або дезінтегруючого чинника. Радянська влада намагалась адміністративними методами викоренити релігійну свідомість, проголошуючи "безбожні п'ятирічки". Але свідомість будь-то атеїстична, будь-то релігійна не може бути спланована і вирахувана. Удаючись до різноманітних засобів боротьби: від провокацій церковних розколів до фізичного знищення духівництва, більшовики знищили лише інститут церкви. Але, як вимушена була визнати сама влада "практика показала, що повне закриття церков на великій території, без врахування релігійності населення призводе до пожвавлення діяльності сектантства, до появлення на релігійному ґрунті різного роду підпільних груп. <...> в таких місцях набуває поширення релігійні обряди на домах колгоспників, з'являються "попи-пересувники", з'являються пристосовані до обстановки обряди фанатичніше, містичніше за колишні (заочне відспівування покійника над "землицею", взятою з його могили, заочний обряд шлюбу над обручками та ін.)" [11, арк. 7]. Як це не парадоксально, але за свідченнями сучасників у 30-ті роки в Україні підпільне релігійне життя було дуже діяльним підпільні священики і ченці, катакомбні церкви і богослужіння, таємні хрещення, причащання, шлюби, богословські курси, збереження богослужбового начиння, ікон, богослужбових книг, нелегальні зносини між громадами, єпархіями. Леонтій Форостовський, передаючи свої враження щодо релігійного життя передвоєнного Києва, писав: "... І хоч як "ударно" не працювала вся безбожницька машина, але наслідки її праці були завжди незадовільні. Більшовики бачили й знали, що людність маневрує дома вірить, а на службі ні. Ta причепитись не мали підстав, бо образи давно були знято й добре заховано, а церкви були закриті. Отже, віру в бога люди носили у своєму серці. Слухали одним вухом безбожницьку агітацію, а через друге вухо ця агітація виходила геть, не залишаючи в своїх слухачах найменшого сліду..." [12, с. 67]. А безпосередньо щодо безпеки, то нарком оборони К. Ворошилов повідомляв Й.В.Сталіна, що антирелігійні кампанії згубно впливають на дух армії: призовники дізнаються з листів, отриманих з рідних місць, про гоніння на церкву, і це деморалізує їх [13, с. 223].

Приєднані Західноукраїнські землі поставили радянську владу перед фактом появи діючих монастирів, церковних та монастирських земельних угідь, духовних навчальних закладів, доброчинних установ, церковних бібліотек, редакцій релігійних газет і журналів тощо. А головне нова влада стикнулася з поголовною і недоторканою релігійною свідомістю населення. Необхідність корелювати, підганяти під нові обставини свою релігійну політику з метою політичної асиміляції західних українців, необхідність визначити віруючих вагомим чинником суспільного життя не сприяли злагоді й громадському оптимізму в українському соціумі.

Морально-етичні уявлення радянського суспільства напередодні війни декілька разів перетерпіли кардинальних трансформацій. Війна з Фінляндією показала усю глибину помилковості і марності надій на пролетарську солідарність у майбутній великій війні. У доповідях про стан воєнної пропаганди серед населення, надісланих до ЦК ВКП(б) Головним політичним управлінням політичної пропаганди Червоної Армії у травні 1940 р. і в січні 1941 р. визнавалось "невірне висвітлення" інтернаціональних завдань і патріотизму. Пропонувалось засудити "глибоко вкорінений передсуд", нібито населення країн, які втупили у війну з СРСР, невідворотно і майже поголовно повстане проти своєї буржуазії і буде переходити на бік Червоної Армії [14, с. 28]. Треба було негайно зміщувати інтернаціональні акценти на патріотичні. Архівні дані свідчать, що саме напередодні Великої Вітчизняної війни радянська влада намагалась розгорнути відповідну пропагандистсько-агітаційну кампанію серед населення. Однак часу для радикальної перебудови роз'яснювальної роботи в CPCP вже не залишалось.

Невдалою вийшла кампанія і по створенню образу "союзника" і "ворога" у майбутній війні. Відомо, що з другої половини 30-х років радянська пропаганда підсилено формувала у свідомості радянських громадян образ ворога-нациста. До антифашистської кампанії були залучені періодика, книговидання, преса, театр. На XVIII з'їзду ЦК ВКП(б) Німеччина характеризувалася як одна з агресивних держав, яка прагне розв'язати нову світову війну. А 23 серпня 1939 р. Радянський Союз і Німеччина підписали Пакт про дружбу та ненапад. Радянське керівництво вимушене було швидко згортати антинацистську пропаганду. До самого нападу Німеччини на Радянський Союз сталінське керівництво докладало усі зусилля, аби запевнити населення про неухильне дотримання пакту про ненапад CPCP і Німеччини, незважаючи на атмосферу очікування війни між ними. Коли ж війна все ж таки вибухнула, радянська пропаганда, яка своїми кардинальними змінами протягом другої половини 30-х років дезорієнтувала населення, стала одним з серйозних чинників духовної небезпеки країни, а отже однією з причин невдач на початку війни [16, с. 98]. Тому, кампанія щодо патріотизації після 22 червня 1941 р. була безпрецедентною. Заклики "піднятися на захист Батьківщини" лунали в кожній промові, на кожних зборах, мітингу, у передачі та статті. З моменту вторгнення і майже до перемоги під Сталінградом тема "Вітчизна у небезпеці" були у фокусі радянської пропаганди. Для України, де настрої значної частини населення внаслідок багатьох причин виявились далеко не такими лояльними, як хотілось би владі, це було особливо актуальним. Радянський уряд добре усвідомлював усю небезпеку втрати впливу на українське суспільство, особливо за умов його потужної обробки з боку нацистської пропагандистської машини.

Залишав на краще в CPCP взагалі й в Україні зокрема рівень і характер етнонаціональної єдності. Всупереч настановам на подолання фактичної нерівності національностей і значному просуванню суспільства на цьому шляху, роки радянської влади були також часами виникнення нової нерівності, яка не відповідала тенденції укріплення соціальної і національної консолідації радянського суспільства. Російський дослідник О.І. Вдовін, констатуючи, що за показниками репрезентативності в партійно-державному апараті, у світі радянської науки і культури до 30-х років з великим відривом від інших народів лідирувала єврейська національність, робить висновок про сприйняття в суспільстві такої фактичної нерівності як ненормального стану (Назва "СССР" в 30-ті роки розшифровувалася так: "СССР означає три еру лі і один руський"). Особливо цей стан поглибився підчас війни, коли нацистське керівництво вміло грало на почуттях населення, особливо українського, для дискредитації "жидо-більшовицької" влади [14, с. 25]. Передвоєнні депортації та переміщення так званих діаспорних націй (поляків, німців, фінів, корейців) пояснювались саме питаннями безпеки, адже повинні були стати на заваді загрозливим для держави етнічним зв'язкам поза кордоном. Перемішування етнічних груп в Західних областях України, активне їх заселення російськомовним населенням з наданням керівних посад і квартир депортованих неблагонадійних українців, проводилось під приводом їхньої обізнаності з принципами соціалістичного будівництва. Однак вирішуючи поточні проблеми, радянська влада своїми руками створювала ґрунт для етнонаціональної ворожнечі: /"Прийшли кацапи,/Забрали наші шкапи, /Поїли хліб і сало,/Та й ще кажуть мало"/. В результаті українські націоналістичні сили, скориставшись нападом Німеччини, розв'язали справжню громадянську війну з радянською владою у прагненні вищої форми української державності, її незалежності, до створення більших можливостей для економічного соціального, політичного, культурного підйому усіх прошарків населення України.

Отже, духовна-моральна атмосфера в СРСР напередодні та на початку Другої світової і Великої Вітчизняної війн була загрозливою за всіма вище визначеними критеріями. Український чинник грав в ній визначну роль, на чому намагалась будувати свою політику нацистська влада, і що більш-менш вчасно усвідомила радянська. Війна, з одного боку, поглибила усі суперечності в українському суспільстві, а з іншого пробудила глибинні, незалежні від будь-яких політико-ідеологічних змінних, почуття любові до своєї землі, родини, домівки, малої батьківщини (батьківщини), які завжди об'єднували людей у боротьбі з чужоземними загарбниками. Радянська влада всіляко підтримувала і виховувала ці почуття. Без політики утвердження загальнонаціонального радянського патріотизму, покликаного на зміну політиці розколу суспільства за класовою, національною, релігійною ознаками, переходу на позиції захисту загальнонародних інтересів перемога у війні була б недосяжною.

Список використаних джерел

1. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ). Ф.КМФ-8. Оп. 2. Спр.296.

2. Гриневич В.А. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.). K., 2007; Ніколаєць Ю. Цивільне населення України на початку війни з німецько-фашистськими загарбниками. K., 1998.

3. Рибченко JI. Український історичний збірник. 2008. Вип. 11. - С. 251-265.

4. Барулин B.C. Российский человек в XX веке. Потери и обретение себя. СПб., 2000.

5. Фицпатрик Ш. Повседеневный сталинизм. Социальная история Советской России в 30-е годы: город. М., 2008.

6. Геллер М. Машина и винтики. История формирования советского человека. М., 1994.

7. Сталин И.В. О Великой Отечественной войне Советского Союза. 5-е изд. М., 1952.

8. Народне господарство Української PCP у 1971 р. Ювілейний статистичний щорічник. К., 1972.

9. Анисков В.Т. Крестьянство против фашизма. 1941-1945. История и психология подвига. М., 2003.

10. Західна Україна під більшовиками. IX.1939 - VI.1941. 36. за редакцією Мілени Рудницької. Нью-Йорк, 1958.

11. Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). Ф.5263. Оп.2. Спр.13.

12. Див.: Грідіна І.М. Православні віруючі України роки Другої світової війни. Донецьк, 2006.

13. Венгер А. Рим и Москва: 1900-1950. M.,2000.

14. Вдовин А.И. Национальный вопрос и национальная политика в СССР в годы Великой Отечественной войны: мифы и реалии // Вестник Московского университета. Серия 8. История. 2003. №5.

15. Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ). Ф.17. Оп.125. Спр.28.

16. Грідіна І.М. Радянська пропаганда та агітація як чинник духовного життя населення України під час Другої світової війни // Історичні і політологічні дослідження. Видання Донецького національного університету. 2008. № 3-4 (39-40).

Размещено на Allbest.ru