Розвиток соціально-політичного проектування у XVII-XVIII століттях

Размещено на http://www.allbest.ru

Розвиток соціально-політичного проектування у XVII-XVIII століттях

БутченкоТ.І.

Неодмінною умовою вдосконалення сучасного соціально-політичного проектування виступає рефлексія його історичних засад. Вирішення цієї актуальної проблеми переважно здійснюється в контексті розвідок історії держави та права, політико-правових вчень. На цьому шляху зібраний і проаналізований величезний емпіричний матеріал, одержані цікаві результати[2;3]. Водночас, на нашу думку, лишаються незадіяними резерви проектного підходу, який орієнтує на аналіз внутрішньої логіки соціально-політичного розвитку з точки зору зростання свободи людини як суб'єкта проектувального управління політичним майбутнім.

Звідси мета статті - проаналізувати розвиток не просто соціально- політичних концепцій чи практичних спроб соціально-політичних перетворень, а, власне, розвиток соціально-політичного проектування у XVII-XVIII ст.ст. Уточнимо, що поняття «соціально-політичне проектування» вживаємо для позначення творчої мисленневої діяльності з конструювання здійсненних, завершених, цілісних, ідеальних моделей функціонування нових форм організації та реалізації політичної влади.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст.ст. соціально-політичне проектування розвивається у зв'язку з розгортанням революційної боротьби проти феодальної держави. Соціально-політичні завдання та ідейні засоби революційного проектування визначалися низкою обставин. Насамперед, це була поява політичних націй і абсолютистських монархій. Особливістю останніх було те, що їх утворення серед іншого було пов'язано із застосуванням не правових і насильницьких засобів. Відзначаючи об'єктивність творів Нікколо Мак'явеллі, С.І.Козлихін твердить, що єдині національні держави «дійсно, створювалися силою та хитрощами: дрібні суверени знищувалися, зі всіх претендентів на владу повинний був вижити один- єдиний, той в якому держава знайшла би своє уособлення>>[3,с.26]. До певного часу буржуазія мирилася з тиранічним режимом державного володарювання, що виникав у цей спосіб. Енергійні дії монархів, спрямовані на знищення вотчин як політичних утворень і налагодження централізованого управління, відповідали інтересам підприємницькогокласу, зацікавленого в припиненні міжусобиць і створенні національного ринку із загальними правилами гри на всій території країни. Ane поступово державний інтерес, що конституювався у межах апарату королівської влади, почав все більше відчужуватися від потреб суспільного розвитку, оскільки королі та їхні наближені не могли подолати обмеженість станової свідомості та поступитися у важливих питаннях скасування феодальних обтяжень землеволодіння, упорядкування податкової політики та ін.

Важливою обставиною, яка вплинула на специфіку революційного соціально-політичного проектування, був реформаційний рух. Народившись на початку XVI ст. у Німеччині, протестантські віровчення незабаром поширилися всіма європейськими країнами. Виборюючи право на релігійну самостійність, апологети протестантизму неодноразово висловлювалися на захист духовної свободи особистості. Так, Мартін Лютер, виступаючи в 1521р. на рейхстазі германських князів у Вормсі, заявив про право людини на вільне вивчення священних книг. Можливе помилкове тлумачення повинно спростовуватися, виходячи лише із суті та логіки «слова божого». Вимоги же відмовитися від власної думки, засновані на авторитеті окремих особистостей або державній доцільності, безсилі вплинути на істинно віруючого, оскільки останній «захоплений своїм сумлінням та упійманий у слово боже», «на тім стоїть і не може інакше»[5,с. 163]. Підкреслимо, що засвоєння реформаційних ідей не завжди мало своїм наслідком лібералізацію духовного життя. У країнах, де протестантизм ставав державною релігією, авторитарні тенденції, породжувані релігійною догматикою, як правило, брали верх над вимогою духовного плюралізму. Тоді виникали жорстокі режими володарювання, в рамках яких духовна свобода людини притискувалася не менше, ніж в католицьких державах. У країнах же, де протестанти лишалися в меншості та не могли оволодіти державною владою, їхня активна самовіддана релігійно-громадянська позиція стимулювала створення різноманітних політичних, правових та ідеологічних засобів протистояння деспотизму.

Одначе і у випадку ортодоксальної протестантської держави, порушення монополії єдиного релігійного віровчення, зумовлюючи появу постійної опозиції з боку членів переслідуваних релігій, об'єктивно вело до виникнення своєрідного релігійного бастіону, який використовувався для захисту автономії народжуваного громадянського суспільства від авторитарних зазіхань абсолютистської держави. Воно також мало і більш далекі наслідки. Пройшовши горнило кровопролитних релігійних війн XVI ст., маючи на меті зберегти цілісність суспільного організму, політики були змушені визнавати право на свободу сумління та вступати на шлях запровадження у суспільну свідомість філософських цінностей загальносоціального консенсусу, що мали зняти партикуляризм релігійних переконань.

Слід відзначити, що секуляризація політичної свідомості в розглядуваний історичний період була лише однією з тенденцій. Вона, звісно, посилювалася з часом, але ніколи не була єдиною. У XVII-XVIII ст.ст. носієм філософського світогляду була відносно невелика група людей, а домінуюча частина населення була проникнута релігійністю. Tому ідеї, що надихали широкі маси на політичні виступи проти феодальної державності (особливо у часи Нідерландської та Англійської революцій), повинні були формулюватися за допомогою теологічних уявлень і підкріплюватися аргументами із сакральних текстів.

Вживання релігійної термінології у мові перших буржуазних політичних проектів у дивний спосіб поєднувалося з поглибленням їх суто світського концептуального змісту. Власне це відбувалося під впливом успіхів природознавчої науки та прискорення технічного поступу. Створювана наукова картина природи та наочні промислові досягнення породжували настрої гносеологічного оптимізму, викликали прагнення використати кращі зразки осягнення природних явищ для переосмислення суспільних відношень та на цій підставі їх раціональної реорганізації. Все це стало рушійною силою розвитку соціально-політичного проектування у другій половині XVII-XVIII ст.ст., викликавши справжню зливу проектів облаштування суспільства відповідно до «законів природи та розуму». В той же час некритична екстраполяція природничих наукових моделей на суспільну реальність зумовлювала механіцизм проектних задумів суспільно-політичних форм, що виражалося в конструюванні людини та суспільства у вигляді складних механізмів, що діють не за особливими соціальними, а за загальними природними законами (наприклад, фізичними законами тяжіння та відштовхування).

Іншою особливою рисою суспільствознавчої думки, яка вплинула на специфіку соціально-політичного проектування, стала поява різноманітних версій договірних концепцій. Загальним для розробників ідеї суспільного договору було те, що умови єдності людини і суспільства вони відкривали в розумі індивіда, немов вимагаючи від нього «дозволу» на вхід до суспільства. Для цього спочатку розглядалося природне право як сукупність принципів правомірної поведінки, суть яких розкривалася за допомогою процедури універсалізації. Якщо в XVIІ ст. - це був припис Євангелія «стався до інших так, як би ти бажав, щоб ставилися до тебе», то у XVIII ст. у І.Канта зустрічаємо філософсько-експліковані формулювання категоричного імперативу. Далі за допомогою поняття природного стану обґрунтовувалася неможливість їх дотримання без державної влади.

І, нарешті, ідея суспільного договору синтезувала зміст понять природного права та природного стану, наслідком чого ставала певна модель держави як гарантії виконання природних законів, а, отже, забезпечення гармонійного соціального життя.

Суспільно-договірні уявлення виступили закономірною формою реалізації діалогової сутності соціально-політичного проектування в умовах народжуваного буржуазного суспільства. Демократично-правові інтенції концепту «суспільного договору» відповідали зростанню громадянської автономії людини від держави та пов'язаної з цим актуалізації потреби в розвитку засобів переконання широких суспільних верств у відповідності тих або інших політичних заходів їхнім інтересам. «Договірна» процедура універсалізації виступала формою раціоналізації політичних цінностей і зняття тих ірраціонально-релігійних партикулярностей, що руйнували єдину ідентичність політичної нації. Крім того, підводячи до сприйняття учасників суспільної співпраці як рівноправних суб'єктів, вона знімала і ті соціально-політичні відмінності, що дезінтегрували новочасне суспільство (передусім, за лінією: феодальна аристократія - буржуазія). Звичайно, що, здійснюваний через виникаючу систему громадянських установ, інституцій (преса, дискусійні клуби, політичні партії) та органів влади (передусім, парламент), громадський діалог мав обмежений характер, виключаючи зі своїх меж незаможне та неосвічене населення. Але порівняно з феодальною епохою розширення кола суб'єктів політичного проектування все рівно було безпрецедентним.

Власне це пояснює глибину вкорінення договірних понять у політичну свідомість західних суспільств XVII-XVIII ст.ст. Ними були наповнені не лише політичні трактати, як правило, написані латинською для освічених людей. Договірна термінологія також проникла в щоденну політичну практику, став мовою памфлетів і юридичних документів (петицій, демонстрацій, маніфестів та ін.). Одним із найяскравіших прикладів є англійська революція, де перемозі буржуазії над Карлом І Стюартом передувала півсторічна розробка договірної концепції, посилання на яку стали звичайною справою майже для всіх учасників політичної боротьби. Так, у резонансному памфлеті Генрі Іїаркера «Спостереження про деякі найбільш пізні відповіді і заяви Його Величності» наводилася ідея парламентського врядування як гаранта дотримання монархом суспільного договору про створення політичної спільноти. В юридичному плані зазначена схема конкретизувалася у «19 пропозиціях», з якими в 1642р. парламент звернувся до короля.

Підтримка народу, який повірив в те, що повалення абсолютизму допоможе покращити його добробут, уможливила реалізацію проекту парламентського врядування. Проте практика викрила його політичну обмеженість, оскільки англійський парламент XVII ст. не зміг стати представницькою установою всієї нації. Парламентські місця були узурповані представниками великої та середньої буржуазії і близької до них частини дворянства («джентрі»). Вигравши громадянську війну та скасувавши найбільш одіозні феодальні порядки, парламентарії вважали свою місію виконаною. В той же час маси, зусиллями яких були здобуто перемогу над королівською армією, вимагали продовження революції. У світлі їхнього незадоволення результатами революційної боротьби (відображеного, зокрема, в радикально-демократичних проектах левеллерів і протоко- муністичних утопіях діггерів) парламентська форма правління стрімко втрачала популярність, змушуючи буржуа та джентрі погодитися на запровадження жорсткого авторитарного режиму, очолюваного керівником парламентської армії Олівером Кромвелем (1599-1658).

Приблизно в цейчас публікуються праці Томаса Гоббса (1588-1679), в яких легітимувалася модель необмеженої влади. Беручи за зразок істинного знання механіку і геометрію, мислитель описував світобудову як сукупність тіл, що підпорядковуються законам механічного руху, даних Богом під час творення світу. Людина - це одно з тіл, інтегрованих до цієї системи, а її життєдіяльність - один із окремих випадків прояву законів механіки. Особливість людської форми руху полягає в тому, що людина є носієм розуму, здатна встановлювати і дотримуватися природного закону - «загального правила, згідно якого людині заборонено чинити те, що згубно для її життя або те, що позбавляє її засобів для збереження життя» [1,с.98].

У додержавному стані дотриматися цього закону дуже важко, оскільки природа створила людей рівними відносно фізичних і розумових здібностей, отже, дала всім рівні сподівання на досягнення бажаного, в такий спосіб, зумовивши виникнення між ними недовіри і війни. Звідси - крім закону самозбереження, існує вісімнадцять природних законів, спрямованих на забезпечення миру, суть яких передається золотим правилом моралі: «не чини іншому того, чого би ти не бажав, щоб чинили тобі». Для того, щоб гарантувати здійснення цих приписів «розуму», люди укладають суспільний договір про заснування держави - величезного штучного тіла, великого Левіафана, втіленого в особі суверена, носія необмеженої влади, яка знімає привід для суспільних конфліктів, розподіляючи власність і гарантуючи дотримання меж «твого» та «мого» у взаєминах між людьми. Причому для виконання цього завдання володар має право і зобов'язаний застосовувати будь-які засоби, які він буде вважати потрібними для збереження миру і безпеки, попередження внутрішніх конфліктів і охорони країни від нападів ззовні. політичне проектування революційне свідомість

Запропоноване обфунтування необмеженої монархічної влади не знайшло підтримки з боку короля, для якого воно спочатку і створювалося. Замість концепції Т.Гоббса роялістська партія віддала перевагу модернізованим версіям теологічних і патріархальних концепцій (подібні схеми розроблювалися Яковим І у «Basilicon Doron» та Робертом Філмером у «Патріарху»), Притому, що в трактатах Т.Гоббса можна знайти реверанси в бік релігії та думку про збіг природних і божих законів, прихильники королівської влади, напевно, усвідомлювали невідповідність індивідуалістично-конструктивістських принципів філософа традиційним релігійним засадам консервативного феодального проекту. Адже саме порушення масової віри в трансцендентне походження права короля на вищу владу в суспільстві зумовило виникнення тієї духовної атмосфери, в якій відбулася руйнація абсолютної монархії.

Концепція мислителя, дійсно, виявлялася ближче духу та інтересам тих кіл великої буржуазії, що стомилися від політичної нестабільності часів громадянської війни та жадали сильної влади, від якої одначе вимагалося визнання непорушності цінностей приватної власності та особистої безпеки. Тому, видається не випадковим те, що Олівер Кромвель схвалював праці Т.Гоббса та, навіть, запропонував йому посаду державного секретаря. Ухвалений у 1653р. проект акта про форму правління «Знаряддя врядування» містив елементи гобсіанської концептуальної схеми. При формальному збереженні парламенту (система обрання його членів передбачала дуже високі майнові цензи) закріплювалася авторитарна модель урядування: Олівер Кромвель призначався довічним лордом-протектором із надзвичайно широкими владними повноваженнями і у законодавчій і у виконавчій галузях.

У той же час крихкотілість політичного режиму, заснованого на авторитарній владі однієї людини, не змусила себе чекати. Після смерті диктатора Англія знов вступила в стан «війни всіх проти всіх», що змушувало представників буржуа і джентрі погодитися на реставрацію королівської влади. Значною мірою цьому сприяло масове розчарування в індивідуалістичних цінностях, усвідомлення небезпеки відчуження влади від суспільства на підставі абсолютизації свободи окремого індивіда. Відповідно на деякий час старі патріархально-ієрархічні уявлення стали знов популярними, що сприяло доволі безболісному поновленню монархії. На цій хвилі представники династії Стюартів, не виносячи уроків з історії, уперто здійснювали політику цілковитого відновлення абсолютизму. Проте вони не врахували того, що, незважаючи на тимчасові коливання, зміни в бутті і свідомості англійців були незворотні, а політичні завоювання парламентської доби поступово перетворювалися в традиції, порушення яких сприймалося як посягання на одвічну свободу громади, освячену Богом.

У цьому контексті ідеологічна боротьба проти королівської сваволі отримала нові імпульси, проявившись у новому витку демократично- республіканського проектування, передусім, пов'язаному з іменем Джона Лока (1632-1704). Цей філософ ґрунтувався на ідеї про «самоочевидні істини» - вихідні, такі, що не доводяться, постулати, істинність яких випливає з досвіду, за зразком із геометричними аксіомами. В суспільному бутті «самоочевидна істинність» приписувалася правам на життя, свободу, рівність, власність, що належать усім людям від народження і не можуть від них відчужуватися. Людина володіла цими правами вже в природному стані ще до появи держави. Відзначалася важливість природного права на власність, для пояснення «природного» походження якої була висунута «трудова теорія»: оброблюючи щось, людина вкладає частину себе до своїх виробів, що тому і належать їй.

Крім природних прав існують і природні закони, що встановлюють мир і безпеку. Попри те, що людина від природи добра істота, в ході розвитку виникає потреба в забезпеченні їх виконання зовнішньою силою. Тому люди домовляються між собою про заснування громади («commonwealth»), підпорядкованої державній владі, яка володіє правом видавати закони, відправляти правосуддя і вести зовнішню політику, переслідуючи в якості головної мети - збереження природних прав і свобод усіх членів суспільства. Для того, щоб попередити узурпацію влади, пропонувалося поділити її на законодавчу, виконавчу і федеративну. В такий спосіб мислитель наближався до створення та легітимації моделі правової держави, побудованої на принципах конституційного обмеження державної влади та її розподілу.

Концепція Джона Лока відіграла роль ідейного підґрунтя «Славної революції» 1688р„ в ході якої династія Стюартів зазнала кінцевої поразки, а королівська влада була передана Вільгельму Оранському. Цей король погодився на встановлення дуалістичної моделі врядування, за якої влада монарха була обмежена низкою законів, фіксуючих непорушні права підданих і широкі повноваження парламенту. В майбутні історичні часи зазначена модель стала традиційною, коригуючись за допомогою поступових і повільних новацій. Як така, вона продемонструвала здатність враховувати закономірні зміни суспільно-політичного розвитку, еволюціонуючи в бік розширення демократичних і правових елементів. Але цей процес відбувався не сам собою, а в процесі контактування з іншими країнами, що у XVIII ст. перебрали на себе лідерство в галузі політичного новаторства - Францією та СІЛА.

Насамперед, зупинимося на французькому Просвітництві. Одна з перших просвітницьких концепцій була створена Шарлем Луї Монтеск'є (1689-1755), який виступив наступником ліберальних ідей Дж.Лока. Суть нововведень мислителя полягала в тому, що, обґрунтовуючи природний характер правової держави, він відмовився від антиісторичної аргументації договірної концепції, розглядаючи суспільно-політичні порядки як вияв «народного духу», в якому консолідується дія багатьох факторів: клімату, релігії, звичаїв та історії. Головну же роль у формуванні «народного духу» відіграють географічно-кліматичні особливості суспільного життя, що визначають характер і заняття людей. Водночас визнавалося, що мірою історичного розвитку на зміст «народного духу» все більше впливають культура і мораль.

Проте розуміння активної ролі суспільства у взаємодії із природою не реалізувалося послідовно. Наголошуючи на тому, що людське законодавство ґрунтується на необхідних відношеннях, які випливають із природи речей, ЇП.Монтеск'є нерідко перебільшував роль об'єктивної зовнішньо-природної необхідності як основи позитивних законів людей. Так, причини політико-правового відставання азіатських країн від європейських він зводив до кліматичних відмінностей. Географічний редукціонізм, напевно, був наслідком метафізичного ствердження незмінності законів розвитку природи та суспільства і недооцінювання ролі випадку і мінливості в еволюції форм прояву цих законів. Проте такий антиісторизм мав і певні позитивні плоди. Річ у тім, що під виглядом розкриття незмінної об'єктивної сутності суспільно-політичних явищ проводилося проектування нових форм державної влади. Виконуючи це завдання, теоретик проявив себе уважним аналітиком британської моделі розподілу владних повноважень, розробивши класичну модель стримувань і противаг у взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влад, що згодом була імплементована до конституцій багатьох країн.

Якщо Ш.Монтеск'є суттєво вдосконалив модель правової держави, то з іншим французьким діячем XVIII ст. - Ж.-Ж.Руссо, пов'язані важливі нововведення в галузі соціально-філософського обґрунтування демократії. Демократичні висновки випливали із критичного осмислення базової ідейної конструкції Просвітництва - концепції поступального розвитку суспільства внаслідок удосконалення знань і культури. На думку філософа, це зовсім не так, оскільки у всі часи можна спостерігати як удосконалення «наук і мистецтв» викликало падіння доброчинності, порушувало єдність людини та природи.

Незважаючи на нігілістичний присмак цієї атаки на позиції просвітників, вона ґрунтувалася на об'єктивних загрозах некритичної віри в силу і справедливість людського розуму. Стосовно віри в силу раціонального мислення, то в абсолютизованому вигляді вона виливалася в спробах якомога докладнішого конструювання всіх аспектів суспільно- політичних відношень (так, конституційний проект математика і філософа Кондорсе нараховував 400 статей). Подібні проекти, як правило, носили доктринерський характер: нібито спрямовані на врахування багатоманітності суспільного життя, на практиці вони перетворювалися в підґрунтя дріб'язкового і неефективного контролю з боку державних чиновників (зокрема, у випадку кодифікацій прусського «просвітницького» короля Фрідріха II). Віра в справедливість «просвітницького» правління теж виявлялася необгрунтованою, оскільки модель врядування «філософа на троні» (наприклад, у дусі Вольтера) обходила мовчанням питання: як попередити використання раціональних конструктів в рамках монологічного проектування, спрямованого на реалізацію приватних інтересів правлячих осіб або груп.

Ж.-Ж.Pycco відповідав на зазначене питання, переосмислюючи договірну концепцію. Розвиток суспільства зображувався як неухильний процес спотворення природної свободи і рівності внаслідок появи приватної власності, розколу суспільства на багатих і бідних, створення держави. Найвищу міру рабства і нерівності закріплює деспотія. Відновлення природної свободи людини вимагає повернення до статей «первісного суспільного договору» про встановлення демократичної держави, заснованій на принципі народного суверенітету. Влада народу необмежена і невідчужувана, оскільки вона виражає «загальну волю», яка за природою спрямована до блага цілісного суспільного організму. Виявляючи відмінність між «загальною волею» як виразом суспільного зв'язку і «волею всіх» як сумою приватних устремлінь, філософ наближався до розуміння органічного характеру суспільної єдності в індивідуальному розмаїтті. Водночас він перевищував можливості необмеженої демократії щодо установлення змісту «загальної волі» та конструювання адекватних форм її реалізації.

Загрози абсолютизації демократії виявилися в ході Французької революції, коли владу здобули якобінці - відкриті прихильники ідей Ж.-Ж.Руссо. В запалі боротьби вони, виступаючи від імені всієї нації і претендуючи на знання її волі, розв'язали терор проти «ворогів народу». Насилля, спочатку спрямоване проти дійсних контрреволюціонерів, кінець-кінцем, під впливом властивої йому антиправової логіки знищило й активних діячів революції, зумовивши, нарешті, виникнення авторитаризму Наполеона.

Порівняно з французами більш успішними в розбудові буржуазно- республіканських порядків виявилися американці. Напевно, головною причиною цього стала відносно мала укоріненість у Північній Америці феодальних порядків. Отже, архітекторам Сполучених Штатів можна було замість руйнації старого, більше зосередитися на завданнях із будівництва нового. Обравши в якості провідних дороговказів ідеї правової державності у версіях Дж.Лока та Ш.Монтеск'є, вони здійснили якісний прорив у розвитку перцептуального рівня проектування, вдосконаливши юридично-організаційні засоби опредметнення політичних задумів.

Головне нововведення полягало у відході від синкретичних уявлень на природу конституційного ладу, що змішували поняття «форма держави» та «система законів». Адже до середини XVIII ст. будь-який законодавчий акт, звичай або політичне рішення трактувалися як частина конституції. Американські же теоретики дійшли до більш диференційованого розуміння конституції як вищого правого акту, що визначає принципи побудови уряду: «спосіб, у який він має бути організований; владу, якою він має бути наділений; спосіб проведення виборів; строк, на який обирають парламент; владу, яку повинна мати виконавча частина уряду»[4,с.51-52].

Звідси проектування підвалин республіканського врядування переміщувалося в площину конституційно-правового процесу та оформлювалося як постійно діюча функція державних і недержавних політичних суб'єктів. Відповідно виникла ціла галузь професійної діяльності - конституційна інженерія, спрямована на конструювання конкретних засобів практичного втілення республікансько-демократичних проектних задумів. Результатами діяльності конституційних інженерів - Т.Джефферсона, А.Гамільтона, Дж.Медісона, Б.Франкліна та інших - стала дієва модель федеративного республіканського врядування. Зберігаючи рабство негрів, зазначена політична форма ще була далекою від сучасних демократично- правових стандартів. Tим не менше заслугою її творців було те, що вперше в світі вдалося перевершити просторову обмеженість міст-республік попередніх епох, довівши на практиці можливість запровадження стійких демократичних порядків на величезних територіях без використання монархічних елементів.

Підсумовуючи викладене, відзначимо, що досягнута конституційна вершина розвитку соціально-політичного проектування виступила проявом більш органічної ступені поєднання політики та права, яка закономірно випливала з нової громадянсько-буржуазної якості потреб, інтересів і цінностей провідних політичних сил XVII-XVIII ст.ст. Прагнучи орати участь у політиці і водночас захищаючи право на громадянську автономію, ідеологічні представники цих сил, мислячи поняттями суспільного договору і природного права, знаходили відповідь в універсалістському принципі правової рівності. Згідно з цим розроблювалася модель демо- критичної та правової держави, в якій політична свобода зв'язувалася не лише з правом брати участи в державному врядуванні, але і з наявністю сукупності правових бар'єрів захисту окремої особистості від сваволі держави. На цьому шляху відбувалася юридизація соціально-політичного проектування, результати якого набували найвищої юридичної сили, перетворюючись у конституції - правову основу політичного врядування в чітко визначених формах і межах. У цей же час не знімалося розходження між республікансько-демократичним ідеалом, який у будь-якій людині бачив рівноправного учасника суспільно-політичних відношень, та реальністю, де соціально-економічний дисбаланс у становищі різних соціальних груп визначав небезпеку порушення діалогічної сутності соціально-політичного проектування на користь монологічних інтересів можновладців.

Вирішення протиріччя між «де-юре» та «де-факто» відбувалося в майбутні періоди еволюції соціально-політичного проектування, аналіз яких і складає перспективу подальших теоретичних розвідок.

Список використаних джерел

Гоббс Т. Сочинения: в 2т. / Томас Гоббс; [пер. с лат и англ., сост., ред., авт. примеч. В.В.Соколов]. - Т.2. - М.: Мысль, 1991. - 731с.

История буржуазного конституционализма Х\Т1-Х\ТПст./[В.С.Нерсесянц, В.Г.Каленский, П.С.Грацианский]; гл. ред. В.М.Нерсесянц. - М.:Наука, 1983. - 296с.

Козлихин И.Ю. История политических и правовых учений. Новое время: от Макиавелли до Канта. [Курс лекций] / И.Ю.Козлихин. - Спб.: Юридический центр Пресс, 2001. - 384с.

Пейн Т. Права людини / Томас Пейн; [пер. з англ. І.Савчак]. -- Львів: Літопис, 2000. - 288с.

Соловьев Э.Ю. Непобежденный еретик: Мартин Лютер и его время / Эрих Соловьев; [вступ, ст. Т.И.Ойзермана]. - М.: Мол. гвардия, 1984. - 288с.

Размещено на Allbest.ru