Розвиток науки в Україні у доінституційний період

Засноване у 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого типу. Про високий рівень викладання в ній свідчить, зокрема, те, що її учні та вчителі не лише декламували, а й складали вірші тодішньою українською мовою. Вчителями Луцької школи працювали ченці братського монастиря. Програма навчання була наближеною до Львівської, а у якості навчальних посібників використовувалися книжки, написані слов'янськими й польською мовами. Луцька школа доволі часто потерпала від бешкетувань католицьких шляхтичів, студентів та вчителів єзуїтської колегії.

Братські школи становили новий етап розвитку народної освіти в У країні, сприяли поширенню на українських землях навчальних закладів, що утримувалися не церквою чи феодалами, а широкими колами міщан і селян.

До цієї діяльності активно долучилося й козацтво, особливо з XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування призвело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. При цьому слід наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася вдосконаленням освітньої системи. Про це, зокрема, йдеться в одному з листів початку XVII ст.: «Яко завше з предків своїх військо запорозьке звикло чинити стараніє... аби науки або цвічення в письмі святому (були у) подпорі благочестя нашого».

На початок XVIII ст. лише на Лівобережжі було створено понад 1000 шкіл, які працювали не тільки в містах, а практично у кожному великому селі. Дуже добре освітянська справа була організована в Ніжинському й

Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. В них безкоштовно навчалися діти всіх станів, зокрема й сироти.

У Європі в цей час сформувалися два по суті протилежних підходи до навчання й виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Pycco й Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей дитини через зацікавленість грою як формою навчання, то у Німеччині переважила думка про необхідність жорсткої регламентації й контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів над учнями. Ці тенденції знайшли відображення і в Україні, що відбилося на ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про її напруженість свідчать приклади закриття низки братств і братських шкіл на заході України. Після смерті князя Костянтина навіть Острозький колегіум припинив своє існування й на його базі онучкою покійного засновника Анною-Елоїзою було відкрито єзуїтський навчальний заклад. У 1661 р. у Львові урядом Польщі, яка вважала його своєю територією, було відкрито перший в Україні університет.

Наступ єзуїтів призвів до переміщення центру культурного життя з заходу України до Києва й на Лівобережжя. У XVI--на початку XVII ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан, а Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України. За ініціативи гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного у 1620 р. було відновлено православну митрополію. Отже, У Києві склалися значно сприятливіші, ніж у Львові та Луцьку, умови для розвитку українських шкіл.

Подальший період розвитку характеризувався інтенсифікацією процесу переходу від грекофільської орієнтації до ментальності нового часу, що стимулювався наступом польського католицизму й поширенням реформаційних та ренесансно-гуманістичних ідей. Чимало місця у творах братчиків відводилося нищівній критиці Ватикану та власного православного єпископату, обстоювалася життєздатність духовних цінностей княжої доби й демонструвалося вкрай негативне ставлення до культурних здобутків латинського Заходу. Із заснуванням Київського братства (1615 p.), членами якого стають чимало випускників західноєвропейських університетів і колегій, виникло прагнення піднести рівень Київської школи до загальноєвропейського. Це призвело до розквіту гуманістичних цінностей та виникненню зацікавленості натурфілософською проблематикою. Надавалася перевага логіці, піднесенню значення людського розуму й освіченості над побожністю. Почала усвідомлюватися необхідність розвитку української культури на основі синтезу вітчизняної та європейської думок.

Школу братства Богоявлення було створено у 1615 p., а першим її ректором став Iob Борецький. У 1632 р. Київську братську школу, об'єднану з заснованою 1631 р. митрополитом Петром Могилою Лаврською школою, перейменували на Києво-Братську колегією.

Першим ректором значно модернізованого коштом фундатора нового культурно-освітнього осередку було призначено Ісайю Козловського. Згодом ректор Інокентій Гізель запровадив класно-урочну систему. Повний курс навчання, в основі якого знаходилися «сім вільних наук», тривав 12 років. У класах аналогії й фарі навчали читанню й письму, в граматиці викладали повні курси граматик, у синтаксимі вдосконалювали навички перекладу. Обов'язкова програма навчання включала також катехізис, арифметику, нотний спів, частково - інструментальну музику й малювання. Після закінчення цих нижчих класів учень переходив до середніх - піїтики й риторики. У вищих класах колегії два роки вивчали філософію, що поділялася на діалектику, логіку, фізику й метафізику. Польський уряд не дозволяв викладати в колегії богословські науки, оскільки на це мали право навчальні заклади зі статусом не нижче академії. Студенти отримували ґрунтовну філологічну підготовку, опановуючи знання зі слов'янської, старої української, грецької, латинської, польської, а згодом російської, французької, німецької й староєврейської мов. Вони оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну греко-римську й частково середньовічну літературу, історію, географію. Пізніше були введені курси математики й медицини. Значну увагу приділяли художній і музичній освіті. Ретельно підібрана бібліотека у другій половині XVIII ст. налічувала 12 тис. томів друкованих й чимало рукописних творів і документів.

Вже за часів митрополита П. Могили Колегія була не тільки навчальним закладом, а й осередком науки та письменства України. До так званого Києво-Могилянського атенею входили визначні культурні діячі: філософ Й. Кононович-Горбацький, письменники А. Кальнофойський,

С. Почаський, Й. Калимон, Т. Баєвський, X. Євлевич та ін. Найдавнішою поетикою, створеною у Київській академії, вважається «Книга про поетичне мистецтво» (1637 р.) А. Стерновецького. Найдавніший курс риторики було написано 1635 р. Й. Кононовичем-Горбацьким. І. Галятовський створив перший вітчизняний курс гоміолетики (теорії проповіді). Ректор колегії Л. Баранович заснував Києво-Чернігівський культурний осередок, діяльність якого була пов'язана з друкарнею, відкритою 1674 р. у Новгороді-Сіверському й розвивала традиції київської школи поезії.

У 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець Колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна, як Князівство Руське, ставала разом з Литвою й Польщею членом федеративної Речі посполитої. їй надавалися широкі права, серед яких - свобода віросповідання й статус вищої школи для Колегії, відтепер - Академії. Договір було ратифіковано Польським Сеймом у квітні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим у Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання. Втім, слід зазначити, що й беститульну Колегію сучасники ще з 30-х pp. XVII ст. визнавали Академією. Так, перебуваючи у Києві, французький інженер і картограф Гійом Левасар де Боплан занотував свої думки, згодом надруковані у його книзі «Київ»: «У Києві, на Подолі, при Братській церкві міститься Університет, або Академія». Західноєвропейський історик Жан Бенуа Шерер, який досліджував історію запорізького козацтва, розповідаючи про поховання Сагайдачного на території Колегії, писав:»Під академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом. Київський університет аж до часів Петра І був лише один в Малоросії так і у Великороси. Його заснування сягає давно минулого часу».

Одним з привілеїв вищих навчальних закладів Європи тих часів було право відкривати підлеглі їм школи. Саме так діяв Петро Могила, який відкрив свої «училищні колонії» - колегії в Яссах (1636 p.), Кремінці (1638 р. )йГощі(1639 р. ).

З 1690 р. в Колегії було запроваджено вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Колегія мала власний гуртожиток, що було рідкістю на той час.

За нових політичних умов, коли Україна вступила в союзні стосунки з Росією, Академія при підтримці гетьмана Івана Мазепи й митрополита Варлаама Ясинського спорядила до Москви своїх послів на чолі з ректшом Йосафом Кроковським й у 1701 р. отримала царську грамоту, якою було підтверджено її матеріальний та правовий статус: «Академии их Киево- Могилянской, что от прежнего своего основания имеет равные привелегии, как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих, право свободы иметь подтверждаемся». У цей час з її стін виходять видатні діячі української культури С. Яворський, Д. Туптало, А. Стаховський, Й. Кроповський, Л. Боболтський та ін. Розквіт закладу припадає на кінець

- початок XVIII ст., особливо за часів ректорства Й. Кроповського й патронату над академією гетьмана І. Мазепи. У цей час відновилися публічні диспути за заздалегідь оприлюднюваними спеціальними тезами, проводилися культурно-мистецькі свята наприкінці навчального року з виставами, декламаціями, іграми. Навколо В. Ясинського та Й. Кроповського згуртувався новий культурний осередок, до складу якого увійшли С. Яворський, І. Мигура, І. Ярошевський, Л. Горка, Г. Бужинський, Г. Вишневський, І. Горленко, Ф. Лопатинський.

Феофан Прокопович у 1704--1705 pp. викладав в академії поетику, що мало неабиякий вплив на українське й російське віршування. Він створив трагікомедію «Володимир» - перший український драматичний твір, присвячений вітчизняній історії.

Новий етап розвитку академії було пов'язано з діяльністю Р. Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. За його ініціативи розширили навчальну програму, запровадили курс лінгвістики, збільшили кількість студентів. В академії навчалася не тільки українська молодь з Лівобережжя, Західної України, Закарпаття, незалежно від соціального стану, а й серби, румуни, болгари, греки та ін. Р. Заборовський створив новий культурний осередок - Могиляно-Заборовську академію, до якої увійшли М. Довгалевський, С. Ляскоронський, П. Конюскевич, Г. Сломинський, Т. Александрович, Г. Кониський, С. Кулябка, С. Тодорський та ін

У 1736 р. в Академії навчалися, крім українців, росіяни, білоруси й 127 студентів з європейських країн.

Оскільки у допетровську епоху в Росії не було вищих навчальних закладів європейського рівня, підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в Україні. Так, з 23 ректорів Московської академії у

ст. 21 здобув освіту в Києві, а зі 125 її професорів - 95. Як бачимо, вже у той час відбувався широкомасштабний відтік освічених людей з України, що, безумовно, було негативним явищем для розвитку вітчизняної науки. У XVII ст. таких людей називали «перелітними птахами».

У 1700 р. колегіум було засновано у Чернігові, у 1726 р. - у Харкові, у 1738 р. - у Переяславі. Таким чином, у XVI - першій половині XVIII ст. в У країні була створена розгалужена мережа навчальних закладів різного типу. Унікальним досягненням був надзвичайно високий відсоток освічених людей й доступність, нестановий, демократичний характер освіти, оскільки навчання було безкоштовним. Втім, питома вага природничих і точних наук була надто малою, що робило освіту досить відірваною від реального життя. Наприклад, у Києво-Могилянській академії факультет медицини було відкрито лише у XIX ст. Додаткові труднощі викликало викладання більшості предметів латиною, а не українською мовою. Запровадження прогресивних педагогічних методик і традицій поширення початкової освіти в середовищі простого народу було перерване разом із посиленням закріпачення українських селян наприкінці XVIII ст. при Катерині II.

У другій половині XVIII ст. академія поступово перетворилася на становий духовний навчальний заклад, а у 1817 р. її було закрито. Започатковані тут кращі наукові й освітянські традиції згодом продовжили відкрита у 1819 р. на її базі Київська духовна академія та заснований у 1834 р. Київський університет.

Отже, Києво-Могилянська академія відіграла величезну роль в становленні й розвитку української науки, культури і літературного процесу XVII--XVIII ст. Праці Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, И. Кроповського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, Г. Сковороди, Я. Ковельського залишили яскравий слід в філософській думці слов'янського світу. Серед вихованців академії були видатні історики С. Величко, Г. Грабянка, П. Симоновський, В. Рубан, М. Бантиш- Каменський, М. Берлинський. З її стін вийшли державні діячі України й Росії: гетьмани Іван Самойлович, Юрій Хмельницький, Іван Мазепа, полковник Семен Палій, віце-канцлер Олександр Безбородько.

У Київській академії відбулося становлення української літературної мови, склалася літературна і поетична школа - К. Сакович, Л. Баранович, І. Максимович, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Довгалевський, І. Некрашевич, Г. Сковорода. Професори академії написали десятки курсів поетик, в яких розроблялася теорія українського поетичного мистецтва - Ф. Прокоповича, П. Конюскевича, М. Довгалевського, Г. Кониського та ін.

Викладачі й вихованці академії видали велику кількість українських поетичних книжок, уклали чимало рукописних збірників. У Київській академії виник і розвинувся український театр, в якому розігрували містерії, ставили інтермедії та інтерлюдії на теми з місцевого життя. Шкільний театр започаткував вертеп і вертепну драму. Завдяки Феофану Прокоповичу виник жанр трагікомедії, куди він ввів за античною традицією хор.

У Київській академії навчалися українські художники І. Мигура, Г. Левицький, Д. Гамеховський, Л. Тарасевич, композитори М. Березовський, А. Ведель. Тут отримали освіту й виховання найкращі представники наукової й творчої вітчизняної інтелігенції тих часів.

Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовувала все більший простір не тільки в Академії ,айв суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.

Згодом в Академії зросла зацікавленість європейськими мовами. З 1738 р. до навчального курсу запровадили німецьку, а з 1753 р. - французьку мови. З середини XVIII ст. вивчали російську й староєврейську мови. Останню - з метою поглибленого вивчення християньських першоджерел.

Починаючи від правління Петра І провадився наступ на українську мову. Було вжито чимало заходів «дабы народ малоросийский не почитал себя отличным от великоросийского». Навіть були ухвалені закони про заборону друкувати (з 1720 р. ), а згодом й викладати українською мовою. Академії спочатку «рекомендували» перейти на російську мову, а з 1784 р. суворо заборонили читати лекції «сільським діалектом» (тобто українською мовою), а лише російською й обов'язково «с соблюдением выговора, который соблюдаеться в Великороссии». Незважаючи на заходи російського царизму щодо русифікації Академії, як і всієї У країни, українська літературна мова продовжувала розвиватися.

Випускники Київської академії викладали в так званих колоніях- колегіях, які були не тільки в Україні (Чернігів, Переяслав, Харків), а й у Білорусії та Росії. Система навчання в них було побудовано за київським зразком.

Академія підтримувала наукові зв'язки з відомими освітніми закладами Кракова, Галле, Магдебурга, Константинополя.

Підіб'ємо підсумки. Як бачимо, вже у доінституційний період українська наука досягла значного розвитку.

Багато важливих подій в історії українського народу та діяльності його героїв відображено в народній творчості того часу - історичних піснях, думах і легендах.

Етнографічні матеріали про побут і звичаї українського народу XVIII ст. містилися переважно в історичних працях, літописах і хроніках та в деяких творах І. Вишенського, Г. Сковороди та ін. В Україні посилилася зацікавленість етнографією інших народів, про що свідчить рукописна книга «Космографія», складена у XVII ст. невідомим автором. В ній на основі російських і західноєвропейських джерел було описано природу й населення багатьох країн світу. У XVIII ст. розпочалося проведення спеціальних експедицій для збирання етнографічних матеріалів, було видано перші праці з української етнографії (Г. Калиновського, Я. Маркевича та ін.).

Одночасно з остаточним формуванням української писемної (книжної) мови з потреб її граматичної регламентації виникло українське мовознавство. У XVI--XVII ст. така регламентація староукраїнської (слов'яно-руської) мови здійснювалася за допомогою граматичних праць із церковнослов'янської мови «Граматіка словенська...» Лаврентія Зизанія (1596 р.) і особливо «Грамматіки словенскія правилное синтагма...» М. Смотрицького (1619 p.), спільних для всіх східнослов'янських мов. Остання тривалий час була найпопулярнішим посібником з мови в Україні та Росії. Одночасно з'явилися й праці з української лексикографії - «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596 р.) й знаменитий «Лексиконъ славеноросскій и ймень тлькованіе» Памви Беринди (1627 p.), що містив близько 7 тис. слів та їх пояснень і був важливим джерелом для мовознавчих досліджень.

Велику увагу розвиткові староукраїнської мови приділяли в Київо- Могилянській академії, особливо питанням вдосконалення синтаксису. На книжній мові XVIII ст. відчувався помітний вплив фольклорних елементів, на основі чого сформувалася нова українська літературна мова. Першим видатним літературним твором, написаним цією мовою, була «Енеїда» І. Котляревського (1798 p.).

Літературознавство і мистецтвознавство в Україні почало інтенсивно розвиватися лише у XIX ст., хоча зародки його бачимо ще за часів Київської Русі. Однією з найдавніших пам'яток українського літературознавства була книга невідомого київського автора «Оглавленіє книг, кто їх сложил» (1665 p.). Питання поетики, красномовства, теорії драми тощо розглядалися в працях Ф. Прокоповича, Г. Кониського, С. Ляскоронського та ін.

Викладання музичних теоретичних дисциплін входило до програм братських шкіл у Львові й Луцьку на початку XVI ст. та Києво-братської колегії в XVII ст. У 1677 р. вийшла друком праця з теорії музики М. Дилецького «Граматика співу мусікійського», а наприкінці XVIII ст. - збірки російських і українських пісень В. Трутовського та І. Прача.

Перші театрознавчі праці з питань естетики драми - «Поетика» невідомого автора, «Поетика» Ф. Прокоповича та інші з'явилися в Україні у

XVIII ст.

Значного розвитку в Україні у XIV--XVIII ст. досягла архітектура. Будували оборонні укріплення, кам'яні й дерев'яні церкви та цивільні будинки у містах, палаци у багатьох маєтках, споруджували й перебудовували великі кам'яні замки та фортеці на заході У країни (Луцьк, Хотин, Кременець, Кам'янець-Подільський) і дерев'яно-земляні вали й башти на сході (Київ, Чернігів, Черкаси, Запорізька Січ тощо). Поширився й набув національних рис архітектурний стиль - бароко. У XVIII ст. у цьому стилі було споруджено Києво-Могилянську академію (Й. Шедель, 1732--1740 pp.), так званий Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври (С. Ковнір, 1721 -- 1772 pp.) та Браму Заборовського Софійського собору в Києві (1746 p.), собор Юра у Львові (Б. Меретин, 1745--1770 pp.), Успенський собор Почаївської лаври (Г. Гофман, Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовські, 1771 -- 1791 pp.) та ін.

Природничі й технічні знання в Україні до XIX ст. мали здебільшого прикладний характер, внаслідок чого не знайшли помітного відображення в спеціальних працях. Але про значний обсяг цих знань свідчить високий розвиток багатьох галузей економічного життя України того часу - землеробства й садівництва, ремісничого й мануфактурного виробництва, промислів, будівельної справи й торгівлі тощо.

У XVI--XVII ст. було складено перші мапи та «креслення» - дорожні схеми України для військових та інших потреб. У 30-ті--40-ві pp. XVII ст., французький інженер Г.-Л. Боплан за завданням польського уряду склав топографічні мапи майже всієї України, а в середині століття вітчизняні картографи склали «Чертежь Украинскимъ и Черкаскимъ городам от Москвы до Крыма». Значні геодезичні вимірювання в Україні було здійснено у XVIII ст. у зв'язку з картографуванням, землевпорядкуванням, будівництвом міст, шляхів сполучень тощо. Багато різноманітних практичних знань із хімії, насамперед неорганічної, було поширено в Україні, особливо в поліських і лісостепових її районах, у зв'язку з виготовленням і використанням сплавів металів, скла, фарб і емалей, паперу й чорнила, поташу й смоли, селітри й пороху.

Геологічні знання були пов'язані з пошуками корисних копалин (залізної руди, шиферних сланців, вапняків, солі, бурштину тощо). У

ст. почали добувати сіль на озерах поблизу сучасного м. Слов'янська. На початку XVIII ст. було відкрито поклади кам'яного вугілля в Донбасі. З кінця XVIII ст. систематичні геологічні дослідження в Україні розпочали комплексні експедиції Петербурзької академії наук (П. С. Паллас, В.Ф. Зуєв та ін.). Більш-менш узагальнені відомості з питань економічної географії вперше зустрічаються в описах губерній та різних статистичних збірниках другої половини XVIII ст. («Генеральний опис Лівобережної України 1765--1769 рр.>> тощо).

Практичні наукові знання в галузі біології - одні з найдавніших в історії людства. T варинний і рослинний світ У країни поряд із економічним і політичним життям, побутом і звичаями її населення завжди цікавили вітчизняних та іноземних дослідників. Про них пишуть мандрівники XVII ст. М. Кромер, М. Броневський, Г.-Л. Боплан та ін. Відомості про рослинний світ України містять так звані лікарські (аптекарські) порадники й зільники XVII ст. До XVIII ст. належать перші рукописні праці українських авторів, присвячені цим питанням («Щоденник» Я. Маркевича та ін.), друковані праці М. М. Тереховського, а також учасників академічних комплексних експедицій в Україні В.Ф. Зуєва, Й.-А. Гюльденштедта, П. С. Палласа та ін. У 1795 р. вихованець Київської академії Я. М. Амбодик-Максимович надрукував перший вітчизняний підручник із ботаніки, в якому велику увагу було приділено вивченню флори України.

Палеонтологічні дослідження в У країні розпочалися з другої половини XVII ст., коли було розкопано рештки мамонта на березі р. Вільшанки (ЗО км від Харкова).

З 1593 по 1784 р. у м. Замості існувала академія, в якій у 30-х роках ст. працював відомий український і польський медик Е. Сикст (львів'янин) - один із основоположників водо- і грязелікування. У багатьох містах України існували лікарні й госпіталі для хворих та інвалідів. Значний внесок у розвиток медичної науки й практики у XVIII ст. зробили видатні вчені й лікарі, українці за походженням, О. М. Шумлянський, М. М. Тереховський, Н. М. Амбодик-Максимович та ін. У 1787 р. в Єлисаветграді (тепер Дніпропетровськ) було створено першу в Україні медичну школу. Досить поширеними були також знання з ветеринарії, пов'язані з розвитком скотарства й конярства.

Найпоширенішими в Україні у XIV--XVIII ст. були знання у галузі технічних наук. Інтенсивно розвивалося металургійне виробництво -- видобуток і обробіток заліза й кольорових металів. Середньовічні сиродутні підприємства - рудні України забезпечували кричним залізом не тільки власні потреби, а й експортували його до Росії та Польщі. Окремі рудні XVII--XVIII ст. на Житомирщині, Чернігівщині та в інших місцевостях щороку виробляли сотні й навіть тисячі пудів заліза. Наприкінці ст. почала розвиватися чорна металургія на півдні України. У 1797 р. запрацював Луганський ливарно-гарматний завод.

Значних наукових знань і великого практичного досвіду потребувало виробництво скла, паперу та ювелірних (золотарських) виробів. Провідними осередками золотарського художнього ремесла у XVII- ст. були Київ, Львів, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Переяслав, Ніжин, Ромни, Полтава.

Список використаних джерел

Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. - K.: Мистецтво, 1979. - 216с.

Видатні постаті України: Біогр.довід. / Г. В. Щокіи, М. Ф. Головатий В.А. Гайченко та ін. - K., 2004. - 872 с.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. - К.: Лыбидь, 1991. - 398 с.

Жуковський А. Петро Могила. - К: Мистецтво, 1997 . - 304 с.

Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. - К.: Молодь, 1972. - 122 с.

Історія української культури / За загал, ред. Г. Крип'якевича. - К.: Либідь,

-656 с/

Культура Київської Русі //http://www.vuzlib.net/kult/32.htm

Культура України XVI-XVIII ст. //http://www.vuzlib.net/kult/34.htm

Наука і освіта в Україиі-Русі // http://uk.wikipedia.org/wiki/HayKai_ освіта_в_Україні-Русі

Освіта та наукові знання Київської Русі // http://ua.textreferat.com/ referat-14109-1 .html

Повість временних літ // Вітчизна. - № 3. - 1980. - С.21-- 91.

Репринцев О. А., Додонов P. О. Києво-Могилянська академія та її внесок у розвиток української культури // Філософська антропологія: Культура - Раціональність - Комунікація / Тезиси конференції. - Донецьк: ДоиНТУ. - 2009. - С,210-213.

Соболь В. Пам'ятна книга Дмитра Туптала. - Варшава: Варшавський університет. - 2004. - 217 с.

Українська культура після татаро-монгольської навали (друга половина XIII-XV ст.) //http://www.vuzlib.net/kult/33.htm

Шаров І. Вчені України: 100 видатних імен. - K.: Вид-во «АртЕк», 2006. - 481 с.

Размещено на Allbest.ru