Селянська спілка як спроба громадсько-політичної консолідації українського селянства (березень 1917 – січень 1918 pp.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Селянська спілка як спроба громадсько-політичної консолідації українського селянства (березень 1917 - січень 1918 pp.)

селянство революція інтелігенція спілка

Сьогодні, коли міфологема радянської історіографії про провідну роль робітничого класу очолюваного партією більшовиків у революційному русі, особливо на території аграрної України, себе дискредитувала, на передній план виходить проблема селянства як основного суб'єкта, а не пасивного спостерігача доби Української революції 1917-1920 років [5, с. 153]. В умовах останньої селянство отримало можливість втілювати своє розуміння політичних і суспільних відносин, які базувалися на традиційній системі цінностей. Селяни сприймали структури «зовнішньої» державної влади як штучні, а їх втручання у справи села розглядалося як насильство. Поряд з цим зберігався глибокий антагонізм між традиційною патріархально-аграрною культурою широкого загалу й європеїзованою культурою заможних верств та інтелігенції, які сприймалося селянами як два цілком окремі й різні світи, як протиставлення села місту [11, с. 169]. Усвідомлення причетності до селянського стану, до землеробської праці, протиставлення себе іншим верствам суспільства зумовили лінію «ми проти всіх». Усе це й визначило тяжіння до «своїх», станових структур [15, с. 22]. У цьому контексті 28 березня 1917 року газета Вісти Ради селянських депутатів Сквирського повіту писала: «найлегше захищати себе і свої права гуртом, в спілці, коли один буде стояти за всіх, а всі за одного. Потрібно об'єднатися всім трудящим селянам в селянську спілку з представляючими її радами селянських депутатів» [3].

Попри свою актуальність проблема діяльності селянських спілок доби Української революції, а тим більше у фокусі її оцінки як першої спроби громадсько-політичної консолідації українського селянства з метою відстоювання насамперед його специфічних, станових потреб, забезпечення належного українським селянам як найчисельнішій суспільній верстві місця та ролі у соціально-економічних та суспільно-політичних перетвореннях революційної доби, досі не стала предметом спеціального наукового інтересу. В радянській історіографії селянські спілки, які виникли після лютневої революції 1917, на відміну від їх аналогів 1905-1907 років, оцінювались гостро негативно, оскільки інтерпретувались як спроба політичних опонентів («контреволюціонерів») не просто відвернути селянство від підтримки більшовиків, але й використати в боротьбі проти них. При цьому наголошувалось на підпорядкованості діяльності селянських спілок політичним пріоритетам партії есерів (як українських, так і російських), замовчувалась детермінованість активності останніх реальними прагненнями абсолютної більшості селянства, що й забезпечувало соціалістам-революціонерам їх стабільну підтримку [24]. Спроби дослідження селянських спілок здійсненні сучасними українськими дослідниками, хоч і висвітлили окремі аспекти історії їх створення та діяльності [4; 5; 12; 16], проте не дають чіткого та завершеного уявлення про роль Української селянської спілки як першої спроби громадсько-політичної консолідації селянства в революційних умовах України 1917-1918 років. Відтак метою статті є заповнення цієї прогалини в українській історіографії.

Уже у перші дні після Лютневої революції 1917 року російські есери (ПСР) стали ініціаторами створення рад селянських депутатів та «селянських союзів» у масштабах усієї Російської імперії. їх вони розраховували використати для мобілізації селянства на захист завоювань революції та її поглиблення у відповідності до партійного бачення ПСР [10, с. 16-17]. Ухвала установчого з'їду «Всеросійського селянського союзу» орієнтувала свої місцеві організації на активну участь у роботі місцевих громадських організацій та органів самоуправління з метою відстоювання «інтересів трудового селянства» [5, с. 154]. В Україні осередки «Всеросійського селянського союзу» набули найбільшого поширення у південних губерніях, зокрема на Катеринославщині. У квітні - травні 1917 року з'явилися повітові комітети Всеросійського селянського союзу на території Таврійської та Чернігівської губерній [24, с. 51]. Вагому роль у формуванні мережі союзу відігравали регіональні кооперативні форуми. Наприклад, губернський з'їзд сільських кооператорів у Катеринославі, який відбувся 25 березня 1917 року, ухвалив рішення про «негайне створення селянського союзу» і визначив його наступні ключові завдання: організація селянства з метою зміцнення нового ладу, організована участь у політичному і економічному житті з метою відстоювання станових (професійно-класових) інтересів, їх урахування у загальнодержавному будівництві [5, с. 154].

Поширення ідеї організації станових селянських спілок у глиб «старих» українських земель, а також розгортання національної революції, зокрема створення УЦР, сприяли їх національній самоідентифікації. На території Київської, Полтавської та Подільської губерній, де спостерігалося абсолютне домінування Української партії соціалістів революціонерів, йшов інтенсивний процес формування місцевих осередків альтернативної «Всеросійському селянському союзу» - Української (іноді іменованої Всеукраїнською) селянської спілки. На ініційованому УПСР з'їзді діячів українського села 6-7 квітня 1917 року було ухвалене рішення про формування мережі сільських, волосних, повітових, губернських та тимчасового центрального комітетів Всеукраїнської селянської спілки. До складу Тимчасового комітету увійшли знані українські есери М. Стасюка (голова), В. Коваль, Т. Осадчий, А. Сербиненко! Сніжний. Метою створення організації було задекларовано боротьбу за національну автономію та земельну реформу [4, с. 60].

На селянські спілки, як на безпосередніх виразників селянських інтересів, було покладено низку першочергових з точки зору села питань української революції: з'ясування так званого «земельного питання», забезпечення належного представництва організованого селянства у органах місцевого самоуправління та відстоювання станових селянських інтересів під час вироблення політики місцевої влади. У розгорнутій у пресі пропагандистській кампанії поширювалися інструктивні матеріали щодо механізмів формування місцевих комітетів Селянської спілки. Задля належної легітимації у середовищі селянства, її місцеві осередки мали формуватись не на основі вузькопартійної ініціативи, а загальноселянських «сходів» кожного населеного пункту, на яких обирав сільський комітет у складі щонайменше п'яти осіб. Про рівень корпоративної замкненості Селянських спілок свідчив і той факт, що представники сільської інтелігенції, навіть коли вони були прихильниками «селянської ідеї» могли лише «прилягати» (у формі асоційованих організацій - «бюро»), але аж ніяк не входити безпосередньо до складу самих спілок [12, с. 301-302].

Волосні органи Селянської спілки формувались на загальних зборах уповноважених від окремих сіл, які обирали волосний комітет, та у разі можливості (потреби) формували спеціальні виконавчі структури («бюро допомоги») з просвітних, політичних, юридичних, медичних, культурних та інших справ. Ключовим завданням волосних комітетів Спілки була участь у роботі місцевих продовольчих та земельних органів з метою відстоювання у них інтересів селянства, а також підготовка до належного проведення виборів до загальноросійських Установчих Зборів та загальноукраїнського представницького органу - Сойму. Волосні комітети селянської спілки об'єднуються в повітові та губернські комітети, а далі - у «Всеукраїнську Селянську спілку». Для контролю за роботою урядових інституцій Селянська спілка мала формувати повітові та губернські Ради селянських депутатів. Фінансування діяльності Селянської спілки базувалось на обов'язкових членських внесках, досить демократичного розміру (спочатку від 50 коп. на рік, пізніше ця сума була збільшена до 1 крб.), що відкривало можливість для участі в спілці найширших середньо і навіть малозаможних верств села. За цільовим використанням фінансових ресурсів слідкувала виборна Ревізійна комісія [22, с. 303].

На виконання рішень установчого з'їзду української Селянської спілки, її Тимчасовий комітет влаштовував у регіонах хліборобські форуми, на яких популяризувалася ідея організації селян у боротьбі за свої права. Водночас їх підходи до вибору загальноселянського центру по У країні суттєво різнилися. Так селянський з'їзд Київської губернії скликаний 27-28 квітня 1917 для обрання депутатів до Всеросійської ради селянських депутатів у Петрограді, ухвалив рішення про створення на місцях комітетів усіх рівнів саме Всеукраїнської селянської спілки, проте таки надіслав делегацію в складі 27 осіб до Всеросійської ради селянських депутатів. Аналогічними були результати Радомишльського повітового з'їзду селян, що відбувся 29 квітня 1917 року. Його учасники обравши двох делегатів до Всеросійської ради селянських депутатів, водночас наголосили на формуванні в повіті комітетів Всеукраїнської селянської спілки [19, с. 260-263,332-333]. Натомість скликаний Катеринославським бюро Всеросійського селянського союзу краєвий селянський з'їзд відмовив навіть у виступі зорієнтованим на Всеукраїнську селянську спілку делегатам Ф. Дубовому та І. Романченкові. Було ухвалене рішення надалі «залишатися в складі Всеросійського селянського союзу з центром у Петрограді» [5, с. 156].

Остаточне організаційне оформлення Української селянської спілки відбулося на Першому Всеукраїнському селянському з'їзді у Києві 28 травня - 2 червня 1917 року. У ньому взяли участь представники 1200 волостей з усіх українських губерній Російської імперії, Кубані та тих частин Воронізької, Курської, Бессарабської губерній та Області Війська Донського у яких переважали українці. В ухвалах форуму наголошувалось, що забезпечити «волю і землю українському трудовому народу може лише саме планомірно організоване трудове селянство». Платформою його згуртування мали стати рішення з'їзду, а формою - Українська селянська спілка. Її членом вважався будь-хто, хто визнавав для себе обов'язковість рішень Всеукраїнського з'їзду, а також рад селянських депутатів та комітетів Селянської спілки усіх рівнів. Щорічно члени мали сплачувати внески в розмірі 1 крб. (як ми бачили вище, спочатку це було 50 коп.). При цьому в селі залишалося - ЗО копійок, у волосний - 25, повітовий - 20, губернський - 15 і в центральний - 10 [18, с. 3,9-10].

«Законодавчими органами» Спілки ставали Всеукраїнський, губернські та повітові селянські з'їзди, а в часи між ними - Всеукраїнська, губернські, повітові ради селянських депутатів. Роль виконавчих органів виконували Центральний, губернські, повітові, волосні та сільські комітети Української селянської спілки. Останні складалися не менш як з 5 осіб і обиралися загальним голосуванням осіб обох статей у віці від 20 років. У волосний виконавчий комітет обирається 1 депутат від 200 осіб, але не менше ніж 1 від кожного села[2]. Перший склад Центрального комітету Української селянської спілки був обраний безпосередньо з'їздом у складі 15 осіб: семеро із них складали так звані «київські діячі» (М. Ковалевський, А. Степаненко, І. Христюк, І. Пугач, В. Винниченко, Б. Мартос, М. Стасюк), вісім представників репрезентували українські губернії (І.Діденко - Київську, В. Матюшенко - Подільську, Б. Бабич - Волинську, А. Левицький - Нолтавську, Т. Осадчий - Чернігівську, А. Заливчий - Харківську, М. Гаркуша - Катеринославську, З. Висоцький - Херсонську) [18, с. 12]. Центральний комітет Селянської спілки у повному складі мав увійти до складу обраної на з з'їзді Всеукраїнської ради селянських депутатів (210 осіб), які у свою чергу у повному складі увійшли до складу Української Центральної Ради [5, с. 155].

Було розгорнуто широку агітаційну кампанію в пресі на користь створення власне селянських організацій. Низка газет, очолювана «Вістями Української Селянської Спілки» та «Народною волею», вела широку роботу в Києві і провінції, і серед них «Селянська Спілка» у Полтаві, Катеринославі, Таращі тощо. У Сквирі видавалася газета «Спілка», у Чернігові «Народне слово», у Слов'яносербську вийшов перший і певний час єдиний на Луганщині та найсхідніший на теренах України україномовний часопис «Слав'яносербський хлібороб» - його видавали Слов'яносербські повітова селянська спілка та спілка кредитних і позиково-ощадних товариств. У процесі розгортання пропагандистської кампанії за вступ до Селянської спілки її агітатори акцентували на антагонізмах із буржуазними верствами суспільства, які «здобувши собі волю, хочуть вже припинити революцію» та трудовим селянством, яке прагне «продовжити революцію, бо знає, що тільки упертою боротьбою здобуде собі землю і справжню волю». Водночас не приховували своєї настороженості щодо можливого реваншу великих та середніх землевласників. «Воля наші й права наші ще не добре закріплені за трудовим народом. Ще багато єсть прислужників старого ладу, котрі тепер мовчать, бо не мають стільки сили, щоб знов накинути ярмо на шию народові і знов панувати над народом, та вони ще не втратили на це надію». Констатуючи активізацію тенденцій громадсько-політичної консолідації заможних верств, агітатори Селянської спілки закликали трудове селянство «єднатись у свої… бо ворога можна подолати тільки гуртом». Водночас антагоністична, войовнича риторика трансформувалась у спроби обмежити доступ до Спілки «ворожих елементів»: «багатії, кулаки і люди, котрі вороже відносяться до нового ладу в Спілку не приймаються, бо вони будуть тільки шкодити» [13; 20, с, 3-4].

Подібні настрої панували на місцях в різних регіонах України. Наприклад, скликаний 27 червня 1917 року з'їзд представників селянських спілок Лубенського повіту, який ухвалив рішення про підтримку Всеукраїнського селянського з'їзду та постановив «як найміцніше організовуватись і заснувати із свої представників волосні, повітові та губернські спілки для політичної, економічної і просвітньої боротьби, - в межах постанови Всеукраїнського селянського з'їзду та Універсала Центрального Ради». Від Tимчасового уряду вимагати заборони продажу лісів та земель, довгострокових оренд. З'їзд констатував, що «не Полтавщині гуртуються великоземельники для оборони власності землі. Малоземельні і безземельні дуже раді цій новій організації, позаяк тепер виявилось, хто з ними і хто проти них, і охотніше стали записуватись до Спілок» [23].

В обставинах ослаблення інститутів центральної влади на місцях, резолюції селянських з'їздів легітимізували втручання сільських адміністрацій та організацій у різні сфери соціально-економічного життя. Рівень селянської правосвідомості надавав цим резолюціям статусу законів. Ще на Першому Всеукраїнському селянському з'їзді було ухвалене фактично безапеляційне рішення про створення «Центрального Українського Земельного Фонду» і розподілення через майбутній Сейм, повітові та волосні комітети переданих до нього земель. А Всеросійські Установчі збори, після їх скликання, «мусять це затвердити» - ультимативно фіксувалось в ухвалі форуму [18, с. 7]. Відтак на селі постанови місцевих та регіональних з'їздів ставали юридичною підставою для регулювання правовідносин, переділу землі, конфіскації майна тощо. Селянство запроваджувало власне «право» через свої структури на місцях. Ради селянських депутатів, земельні комітети та інші організації встановлювали орендні ціни, оплату за працю на ланах, вирішували проблеми землекористування тощо. У результаті розірвалася вертикаль влади, що з'єднувала «великий світ» - місто, державу - з «малим світом» - селом. Преса констатувала, що «окремі села творять свою особливу політику… Волость не визнає повітових постанов, повіти - губернських… Проводиться політика тільки своєї хати». «Село не бажає знати губернії. Воно знає тільки свій маленький куток» [11, с. 171 -172].

За цих обставин задля підтримання порядку на місцях селянські спілки ініціювали створення загонів «вільних козаків». Наприклад селянський з'їзд Уманщини 29 червня 1917 року визнав, що «найкращим засобом охороняти себе від грабіжництва, розбою та інших злочинних небезпек, які загрожують мирному ладу та здобутій волі є заснування Вільного козацтва». Ha Tаращанському повітовому з'їзді представників селянських спілок 27 серпня 1917 року його учасники серед інших питань обговорили шляхи формування Вільного козацтва. Учасники з'їзду доручили повітовому комітету селянської спілки докладніше вивчити досвід організації Вільного козацтва в регіоні і при згоді Центральної Ради приступити до його організації [27, с. 36]. Газета «Селянська спілка» 20 жовтня 1917 року повідомляла: «Спілка організує «вільне козацтво» для захисту селищ від безпорядків. Необхідно щоби вільне козацтво організувалося повсюду… Ce буде народним військом, вибраним всіма, рівним і таємним голосуванням. І знову, як настане демобілізація армії, «вільне козацтво» поставе собі задачею охорону людей і їх імуществ…» [1, с. 164].

Попри створення Української селянської спілки у південних та східних регіонах продовжувався процес відокремленого формування місцевих та регіональних організацій, які декларували себе як частину «Всеросійського селянського союзу», та у низці випадків не займали чіткої позиції щодо проблем національної емансипації українського селянства, культурної і територіальної автономії України в складі Російської держави, принципів взаємодії із центральними органами української Селянської спілки. Наприклад створена ще 4 травня 1917 року Катеринославська повітова організація Всеросійського селянського союзу, до кінця літа того ж року об'єднувала 18 волосних комітетів [5, с. 154]. Усвідомлюючи негативну роль розколу українського селянства між прихильниками Всеросійського селянського союзу та Української селянської спілки Перший Всеукраїнський селянський з'їзд у червні 1917 року ухвалив спеціальну резолюцію «Про ставлення до Всеросійської ради селянських депутатів та Всеросійського селянського союзу», у якій було сформульовано низку принципових позицій: «беручи до уваги необхідність узгодженості між трудовим селянством усіх народів Росії для успіху боротьби за спільні інтереси трудового селянства надіслати до Виконавчого комітету Всеросійських ради селянських депутатів своїх представників в кількості 5 осіб»; «делегатам у Виконавчому комітеті Всеросійської ради селянських депутатів вступити в зносини з Центральним комітетом Всеросійського селянського союзу»; «…щоб уникнути всіляких непорозумінь… потрібно щоб Всеросійські організації визнали, що організаційна робота в усій Україні між селянством має вестись виключно Українською селянською спілкою і Всеукраїнською радою селянських депутатів»; підготовка до виборів в Загальноросійські Установчі Збори в У країні «має вестись Всеукраїнською радою селянських депутатів, а не українською фракцією Всеросійської ради селянських депутатів в Петрограді» [18, с. 9].

Однак керівництво Всеросійської селянської спілки не сприйняло відповідної позиції Всеукраїнського селянського з'їзду, внаслідок чого на території України, і насамперед її південно-східних губерній, продовжувалося співіснування місцевих та регіональних об'єднань, що входили до Всеросійського селянського союзу або Української селянської спілки. Попри те, що до осені 1917 року чисельність місцевих осередків останньої та географія їх розміщення на Півдні України продовжувала збільшуватись, між прихильниками загальноросійської та української орієнтації в селянському русі продовжувала точитися боротьба. Наприклад, 31 жовтня 1917 року в Газеті «Селянська спілка» повідомлялося про виборчу кампанію до органів місцевого самоуправління Олександрівського повіту Катеринославської губернії, де українська Селянська спілка висунула своїх кандидатів, а загальноросійський Селянський союз - своїх. Співвідношення їх сил не було однаковим у різних селах, але у окремих з них Українська селянська здобула абсолютну перемогу, як от в с. Іванівка, де за її список проголосували 488 селян, а за кандидатів Всеросійського селянського союзу - лише 88. У середині серпня 1917 року платформу Української селянської спілки прийняли Перший Катеринославський губернський селянський з'їзд та Селянські союзи цієї губернії. На з'їзді було вирішено направити до Всеукраїнської ради селянських депутатів по 2 представники від кожного повіту. Крім того було прийнято рішення наступного змісту: «З'їзд визнає, що організаційний комітет Всеросійського Союзу не єсть виразник волі трудового народу і веде селянство до дезорганізації…» [5, с. 155].

Зміцнення позицій Української селянської спілки та географії поширення її організацій призвело до створення на осінь 1917 року потужної мережі, що налічувала 10 губернських, 103 повітові і близько 12 тисяч волосних та сільських комітетів [4, с. 61]. Вибори до Всеукраїнських Установчих зборів наприкінці 1917 - початку 1918 року продемонстрували абсолютну підтримку українського населення, у більшості своїй селянства Селянській спілці та партії соціалістів-революціонерів, які виступили з нею одним виборчим блоком. За нього проголосувало близько двох третин виборців, тоді як за основних опонентів - більшовиків - менше 18%[7, с. 65]. Усе це засвідчило безперспективність спроб більшовиків опанувати український селянський рух без встановлення політичної диктатури. А подібні спроби робилися ще з весни 1917 року, проте здійснювались переважно шляхом зовнішнього втручання, спроб «навчати» селянство, здійснювати ним «керівництво» у відповідності із теоретичними побудовами компартійних функціонерів. Так ЗО квітня на скликаному з ініціативи Полтавської ради робітничих депутатів далеко нерепрезентативного «першого з'їзду рад Полтавської губернії», було ухвалено постанову «негайно приступити до організації Рад селянських депутатів, бо «селянські спілки» - організації, що не відповідають теперішньому розвитку революції». He більш репрезентативний «З'їзд Рад Дніпровського повіту» Херсонської губернії ухвалив рішення про реорганізацію селянських спілок у ради селянських депутатів та зобов'язав їх погоджувати свою діяльність із Радами робітничих та солдатських депутатів [24, с. 26]. 16-17 вересня 1917 року Могилів-Подільська рада робітничих та солдатських депутатів скликала «селянський з'їзд» на якому були присутні делегати менше половини сіл повіту. Проте це, як і присутність на з'їзді чужих інтересам селянства членів самої ради робітничих та солдатських депутатів, не дало можливості останнім провести резолюцію про вступ до Всеросійського селянського союзу. У результаті голова Могилівської ради відмовився від подальшої співпраці із організованим селянством [22, с. 773-774].

Проте такий підхід не свідчив про якусь особливу антибільшовицьку налаштованість Всеукраїнської селянської спілки. Наприклад, 1 листопада 1917 року її ЦК різко негативно відреагував на загрозу «з права» та звернувся з відозвою «до всього трудового селянства України», у якій відзначалося, що «контрреволюційні сили - вороги трудового народу - задумали знов зробити те, що не вдалося їм під час повстання генерала Корнілова - задумали знищити все, що здобув народ після революції… поміщики хочуть, щоб земля і надалі заставалась в їхніх руках. Вся влада у Києві і по всій Україні тепер в руках, Центральної Ради і Генеральною Секретаріату. Іншої влади на У країні нема і не повинно бути». Tаким чином ЦК ВУ CC відреагував на заколот Штабу Київської військової округи[14]. Аби правильно розуміти позиціонування Спілки в складних політичних умовах варто звернути увагу на той факт, що уже в постановах першого загальноселянського форуму України віднайшло свій виявив неприховане прагнення до встановлення гегемонії в громадсько-політичному житті традиційно аграрної У країни її найчисельнішої суспільної верстви. Tак «усі адміністративні, громадські, земські інституції і земельні, продовольчі та інші комітети як технічні організації, які обслуговують селянство», у своїй діяльності мали підпорядковуватись радам селянських депутатів і комітетам Селянської спілки «як виразникам волі трудового народу». Для встановлення безпосереднього зв'язку зі згаданими організаціями Перший Всеукраїнський селянський з'їзд визнав бажаним, щоб селянство обирало до їх складу членів комітетів Селянської спілки та рад селянських депутатів відповідного рівня. Об'єднання рад селянських депутатів із радами робітничих та солдатських депутатів, з'їздом було визнане можливим лише за умови надання селянству абсолютної більшості у спільних органах («представництва пропорційного його кількості») [18, с. 11].

Намагаючись нав'язати свій вплив організованому, чисельно домінуючому селянству У країни Київська обласна Рада робітничих і солдатських депутатів на виконання директиви більшовицької партії 24 листопада 1917 року ухвалила рішення про скликання 3 грудня Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Традиційно встановлювалася непропорційна норма представництва різних соціальних верств, покликана забезпечити перевагу більшовиків: об'єднані Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів мали надіслати десять делегатів, якщо ради існували окремо, Ради робітничих і солдатських депутатів надсилали сім осіб, а Рада селянських депутатів - чотири. Таку саму кількість мала право надсилати й губернська Селянська спілка. Об'єднані повітові Ради надсилали п'ять делегатів, а коли діяли окремо, то Ради робітничих і солдатських депутатів направляли по три представники, Ради селянських депутатів - два. У відповідь Селянська спілка вжила контрзаходів. У спеціальній відозві у газеті «Народна воля», наголошувалось що, якби:»… селяни, солдати й робітники погодилися з цим, то ясно, що їм би прийшло - ся передати цим самим владу над собою до чужих рук». Наголошувалось, що, збираючи з'їзд, більшовики прагнуть зірвати скликання Українських Установчих зборів, оскільки добре знають, що загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням перемоги не здобудуть [15].

На міських і повітових з'їздах, що відбувалися в цей період, селяни обирали своїх представників на київський з'їзд згідно із передбаченими нормами: губернські Ради селянських депутатів посилають представників за кількістю повітів, повітові Ради селянських депутатів - за кількістю волостей [25, арк. 98]. 4 грудня 1917 року у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. З 2500 учасників з'їзду депутатів-більшовиків було 60 (за іншими даними - 127). В. Затонський заявив, що на з'їзд приїхало багато делегатів, які, згідно з нормами, виробленими оргкомітетом, не мають права ухвального голосу. Він запропонував перервати засідання та перевірити повноваження делегатів. У відповідь голова Селянської спілки М. Стасюк наголосив, що крайовий комітет рад робітничих і солдатських депутатів, надаючи перевагу робітникам і солдатам над селянами, намагався сфальсифікувати волю українського народу, і тому Центральний комітет Селянської спілки подбав зі свого боку про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді. Тоді більшовики зажадали визнати зібрання не з'їздом, а нарадою. Коли ця пропозиція була відхилена, більшовики та деякі делегати, які їх підтримували, у кількості 127 чол. (тобто менше 7% присутніх), залишили з'їзд. Решта присутніх делегатів одностайно визнали зібрання повноважним з'їздом рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України[8].

Оскільки Українська селянська спілка проігнорувала скликаний на противагу Всеукраїнському з'їзду Рад, більшовицький з'їзд у Харкові 12 грудня, то він оголосив себе з'їздом «Рад робітничих, солдатських депутатів У країни при участі частини селянських депутатів». Збереження у його роботі принципів непропорційного, заниженого, представництва найбільш чисельної верстви українського суспільства знайшло своє відображення у розподілі місць у Центральному виконавчому комітеті Рад: з 61 місця 41 дісталося представникам робітничих та солдатських організацій і лише 20 - було зарезервовано за селянством. Для заповнення цієї квоти у січні 1918 року було проведено псевдорепрезентативний Всеукраїнський селянський з'їзд. Серед його делегатів майже половину (33 із 68) складали представники селянства Харківщини, а усі делегати прибули виключно із тероризованих більшовиками регіонів У країни. Правобережжя не послало жодного депутата, а лівобережні губернії (Полтавщина та Чернігівщина) мали на з'їзді менше 1/6 представників [9, с. 5-13]. Це пояснювалось не лише обставинами громадянської війни та «відбором» делегатів більшовиками, але й загальним ворожим ставленням активістів ВУСС до радикальних течій соціалістичного руху, які оцінювались не інакше як провокаційні організації: «сподіваються, що народ і тепер ще не зуміє організуватись, почнуться сварки, непорядки, розрухи і тоді вони знов виступлять проти народу, з своїми підкупленими провідниками красногвардійцями, поліцаями. Вони й тепер поприкидалися приятелем народа - революціонерами, більшовиками, анархістами і підбивають народ на всякі безпорядки… сподіваються розбити той спокій і єднання, з яким народ береться до будування нового життя» [26, с. 4].

Размещено на Allbest.ru