Соборницькі зусилля українських республік на міжнародній арені в першій половині 1919 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соборницькі зусилля українських республік на міжнародній арені в першій половині 1919 року

Тимченко Р.В.

Процес відновлення незалежності УНР і проголошення ЗУНР виробив необхідність вступу українських республік у відносини з іншими державами світу. Особливо він посилюється на початку 1919 року, коли розпочала роботу Паризька мирна конференція. Відомо, що незалежність України не була визнали провідні світові держави, тому проантантський вектор зовнішньої політики став провідним у першій половині 1919 року. Адже необхідно було довести існування власної державності. He менш важливе значення мали взаємовідносини з сусідами, які намагалися захопити українські землі - з Польщею і з Радянською Росією.

У ході дослідження автор ставить завдання проаналізувати діяльність українських делегацій на Паризькій мирній конференції, визначити їх внесок у боротьбу за незалежність краю, встановити характер взаємовідносин з близькими сусідами - Польщею і Радянською Росією.

Деякі аспекти даної проблеми знайшли своє висвітлення у працях учених української діаспори В. Вериги[ 1], М. Стахова[ 15] [ 16] [ 17] [ 18] [ 19], І. Нагаєвського[7] та сучасних українських вчених - В. Соловйової[5], О. Павлюка[11], М. Литвина, К. Науменка[4], В. Солдатенка[13].

1 грудня 1918 року між українськими республіками було підписано передвступний договір про злуку УНР і ЗУНР. Він був ратифікований Українською Національною Радою 3 січня у Станіславові, а 22 січня остаточно оформлений у Києві. ЗУНР стала західною областю УНР з широкою автономією до скликання Установчих зборів.

Першочерговим завданням соборної боротьби за українську державність було визнання незалежності від країн Антанти на Паризькій мирній конференції, яка розпочала роботу 10 січня 1919 року працювала до 28 червня, метою якої було розв'язання повоєнних політичних і територіальних протиріч. Прем'єри Франції Ж. Клемансо, Англії - Д. Лойд-Джордж, Італії - В. Орландо, та президент СІЛА В. Вільсон - найвпливовіші діячі цього зібрання. їхнє ставлення до розв'язання української проблеми було неоднозначним. Роль "першої скрипки" належала французькому прем'єру, який виступав за відновлення Великої Польщі й завоювання нею Східної Галичини[27,арк.19]. Д. Ллойд-Джордж займав нейтральну позицію відносно подій у Наддністрянщині. Він був проти посилення влади Франції в східноєвропейському регіоні та створення могутньої польської держави. Президент США В. Вільсон, навпаки, у власних "14 пунктах" висунув гасло національного самовизначення підкорених народів Австро-Угорщини. Водночас, жодного права представникам Наддніпрянської У країни там не надавалося. Отже, українські делегати в Парижі мали справу із визначними діячами Мирної конференції, у яких були різні політичні погляди.

Узагалі, українська делегація вирушила до столиці Франції дуже пізно й без запрошення. Хоча рішення про її відправку було прийняте Радою Міністрів ще 29 грудня 1918 року[24, арк.17,17зв.]. Ta до Парижу спочатку приїхав тільки голова Г. Сидоренко, а останні делегати прибули аж 17 квітня. Пояснюється це тим, що французький уряд не давав дозволу на в'їзд українців до Франції, і тому українська делегація змушена була зупинитися у Швейцарії, де було проведено кілька попередніх нарад. До її складу входили Г. Сидоренко (голова), Б. Матюшенко, О. Севрюк, О. Шульгін, А. Марголін, М. Кушнір і Д. Ісаєвич та інші. Заступником голови делегації був представник ЗОУНР В. Панейко та інші[29,арк. 195]. Оцінюючи цей склад, її секретар М. Рудницький зазначав, що "вони приїхали у Париж, як новаки, незнаючії терену праці, позбавлені всяких зв'язків, віруючи, що самої "чистоти" справедливої справи..."[14, с.236]. Основна мета української делегації в Парижі "добитися на мировім конгресі перед державами всього світу визначення самостійності Української Народної Республіки"[29,арк. 125]. унр політика антанта незалежність

Отже, великим прорахунком української зовнішньої політики був пізній приїзд делегації до Парижу, адже 21 січня 1919 р. розпочався розгляд питання територіальної приналежності Східної Галичини. А наступного дня повідомили всім групам, які боролися за незалежність на території Росії, прибути на конференцію на Принцевих островах у Мармуровому морі 15 лютого 1919 року. Проте єдиний представник УНР Г. Сидоренко не зміг вчасно повідомити український уряд через поганий зв'язок делегації з владою[ 14,с.237].

Українці діяли в Парижі без жодної інструкції. Учасник конференції М. Рудницький згадував: "Кожний мав цифри, дати, дані, "факти" - "в голові" і не диво, що чужинці не раз чули або вичитували на папері щось зовсім інше від різних українських делегатів"[2,с.266]. Правилами, за якими повинен був працювати апарат закордонної політики, прийняли на засіданні Ради Державних Секретарів Західної Області лише ЗО березня 1919р. "Українська Дипломатична Місія для участи в Мировій Конференції в Парижі є спільною для обох частин України і називається: "Делегація Об'єднаної Української Народної Республіки на Мирову Конференцію в Парижі", та заступає на Конференції цілісність української справи, з тим, що попереднє полагодження справ Західньої Области, її міжнародного визнання і державно-правового становища належить до делегації, яку призначить Державний Секретаріят Західньої Области" [ 15,с. 115-116]. Проте в житті її називали "Делегація Української Республіки".

Перша нота, з якою звернулася Українська Делегація в Парижі 25 лютого 1919 p., була невдалою. Вона носила тільки інформативний характер і політична концепція в ній не прослідковувалася. Її автор Г. Сидоренко лише констатував, що "визнання Української Республіки, як незалежної і суверенної держави, альянсами і З'єднаними Державами Америки, треба було б уважати за акт елементарної справедливості і згідно з принципами, яку проголосили держави Антанти і З'єднані Держави Америки" [ 17,с.260]. Це й не дивно, оскільки українська делегація взагалі була не підготовлена до такого зібрання: жодної постанови, написаної на англійській і французьких мовах напередодні поїздки до Парижу, складено не було. He знаючи іноземних мов, важко було схилити на свій бік Раду Чотирьох (Францію, Великобританію, CШA та Італію), від якої залежало майбутнє української державності[30,арк.68].

На порядок денний Мирної конференції майже весь час виносили питання Західної України, а проблеми Соборної України згадувалися тільки частково. Завдання ж членів об'єднаної делегації УНР і ЗУНР полягало в тому, щоб зробити українську справу на Мирній Конференції зробити актуальною, зокрема добитися прихильності членів Найвищої Ради. Проте Мирна конференція не дала можливості українській делегації представити свою державну проблему. Для паризького зібрання українці ніколи не були на перших ролях. Узяти до уваги переговори в січні-лютому з представниками французького командування в Одесі. Зокрема, 6 лютого 1919 р. в Бірзулі відбулося засідання представників Директорії з французькими представниками: генералом д'Ансельмом і полковником Фрейденбергом. Останні вимагали виключити В. Винниченка, С. Петлюру,

О. Андрієвського зі складу Директорії, демісії прем'єра В. Чеховського, скасування земельного закону й підпорядкування армії УНР союзному командуванню. В обмін обіцялася технічна й військова допомога. Але українці погодитися не могли, оскільки це означало б перетворення УНР на васала Франції[22,с.92]. Тому переговори з представниками Антанти в Одесі не принесли бажаних результатів: ні допомоги, ні визнання українці не добилися.

Одне з чільних місць у зовнішній політиці українських республік займали взаємовідносини з поляками. Адже не враховувати позиції одного з сусідів вони не могли. Проте вимоги українських республік діаметрально відрізнялися. Для ЗУНР (ЗОУНР) поляки вважалися першочерговими ворогами за незалежність, а для наддніпрянців можливі союзники в боротьбі з більшовиками. На цьому ґрунті й виникали різноманітні протиріччя між урядами обох українських державних утворень.

Уряду Великої України було вигідно співробітництво з Варшавою. З цією метою в січні 1919 р. до Польщі поїхали О. Карпинський і В. Прокопович. Поляки були згодні на мир лише за умови анексії Холмщини, Підляшшя й частини Полісся, які й так належали їм, та нафтового Дрогобицько-Бориславського басейну й зняття облоги зі Львова. Проаналізувавши ситуацію, В. Прокопович відправив до Києва телеграму: "Нова ініціятива встановити нормальні відносини зустріла з боку польських міродатних чинників спочуття. Грунт для переговорів є". He дочекавшись відповіді, делегація повернулася додому. Можливо, телеграму побачив Л. Цегельський, який входив до міністерства зовнішніх справ, і сховав її [ 19,с. 151]. Він, як кожний галичанин, був проти союзу з Польщею. Отже, й співробітництва між поляками та українцями, крім відкриття консульства у Варшаві, на перших порах не було.

В умовах повоєнного врегулювання міжнародних відносин для Антанти розв'язання галицько-польського конфлікту стало одним із пріоритетних. Це давало змогу зупинити наступ більшовизму на Європу, а також створити на східних кордонах Німеччини сильну державу для запобігання нової війни. Тому для врегулювання відносин між поляками й галичанами була направлена місія на чолі з генералом Ю. Бартелемі. До її складу входили представники Англії - А. Картон де Віярой, Сполучених Штатів Америки професор - Р. Лорд, Італії - полковник Стабіле. 25 лютого о 6 годині ранку Галицький Уряд дав наказ припинити всі бойові операції. У цей час українські війська взяли в облогу місто Львів, а поляки лише займали клин вздовж залізничного шляху Перемишль-Львів. Tого ж самого дня до Львова прибула делегація ЗОУНР у складі О. Бурачинського, С. Витвицького, М. Лозинського, В. Охримовича та інших.

У результаті переговорів 28 лютого 1919 р. генерал Бартелемі представив демаркаційну лінію, за якою майже третина Східної Галичини мала відійти до поляків, включаючи Львів і дрогобицько-бориславський нафтовий басейн [8]. Місія запевняла, що це буде тимчасовий кордон. Але галичани відмовили, посилаючись на положення Акту Злуки, де йшлося про об'єднану українську державу, а місія обіцяла визнання тільки галицької державності. У відповідь на це Бартелемі констатував, якщо галичани не приймуть демаркаційну лінію, то будуть "мати тут війну з Поляками, яким прийде з підмогою знаменито зоружена і хоробра армії Галера, зложена з 6 дивізій... З другої сторони йдуть на вас большевики, що взяли Київ і значну часть вашої території, та стоять в брамах ваших... Колиж ви приймете наше предложения, ми постараємося о признання вашої суверенности... Далі ви при нашій допомозі поборете большевиків, відберете у них забрану вам тепер свою землю і не станете перед мировою конференцією з порожними руками. А наше рішення буде важне і для висліду переговорів Директорії з послами Антанти в Одесі, бо наші повновласти будуть більші як одеських послів"[20], - наголошував генерал.

Антанта сподівалася, що з допомогою С. Петлюри вмовить галичан прийняти умови генерала Бартелемі. Зважаючи на перебування Головного Отамана в Галичині, йому було запропоновано зустрітися з місією від Антанти. С. Петлюра радив членам галицької делегації прийняти пропозиції генерала Бартелемі, вказуючи, що це відкриє шлях до визнання України в Європі та дасть змогу отримати допомогу амуніцією й військовими товарами для продовження боротьби за незалежність України. Цю позицію він виклав й у листі до генерал-хорунжого М. Удовиченка: "Комісія пропонувала певну роз'ємчу лінію. Хоч вона й не відповідала інтересам галичан, але я настоював на прийнятті її, бо цим досягли б ми: а) фактичного визнання України з боку Антанти; б) отримали б можливості створити бази для підвозу амуніції з Європи; в) оперлися б фактично на Європу в нашій боротьбі з большевиками - себто з Москвою. Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах відкинули ці умовини..."[12,с.226]. А командуючий УГА М. Омельянович-Павленко, оцінюючи умови генерала Бартелемі, сказав: "Хай нас розсудить зелізо і кров!"[20].

У відповідь на умови генерала Бартелемі 5 березня 1919 р. Державний Секретаріат направив ноту до держав Антанти, у якій говорилося: "Ся демаркаційна лінія відповідає політичним бажанням Поляків... Сим рішенням половина нашої території і наших горожан мала би підпасти під адміністрацію польської окупаційної власти... Сим рішенням наша Держава, позбавлена такої значної части своєї території з такими жерелами доходу, як копальні нафти в Бориславі, втратила би як популяційну так і господарську основи... Ми примушені воювати з Поляками в обороні нашої землі..." [25,арк.50]. Українці наголошували, що Антанта була інформована лише поляками, й просили створити нову комісію для розгляду україно-польської проблеми.

Отже, Є. Петрушевич керувався власними мотивами, бо населення Галичини могло не зрозуміти таких його дій. Маючи досить велику армію, майже на рівних тримаючись у боротьбі з поляками, віддавати Львів й найбагатший басейн. Тому президент УНРади вирішив іти іншим шляхом. Адже галичани вірили, що невдовзі місто Львів буде в їхніх руках. Така політика галицького керівництва залишила Україну без підтримки Західних держав у боротьбі з ворогами.

19 березня до М. Омельяновича-Павленка надійшла телеграма з Парижа, підписана В. Вільсоном, Д. Ллойд-Джорджем, Ж. Клемансо й В. Орландо, із пропозицією негайно припинити бойові дії на околицях Львова. Tака ж телеграма була відправлена й до генерала Т. Розвадовського, коменданта Львова[9]. У ній не говорилося про "лінію Бартелемі", атому в галичан з'явилася надія на успішне вирішення власного питання. Але польська команда не поспішала, лише за посередництвом американського генерала Ф. Кернана розпочалися переговори в Хирові [33,арк.24-25]. Однак до перемир'я не дійшло, бо польська делегація, яка прибула до Хирова 27 березня, вимагала відходу галичан до "лінії Бартелемі"[10]. Українці на це погодитися не могли. Граф А. Скарбек у приватній розмові повідомив М. Лозинському, що "тоді здавалося, що Львів мусить упасти в Ваші руки; тепер, як знаєте, йому вже ніщо не грозить. Тепер для Вас останній час згодитися на лінію Бартелемі. Майте на увазі, що ми, предкладаючи Вам таку згоду, йдемо проти нашого громадянства, яке готово нас за се укаменувати"[5,с.88].

Ta й у Парижі польські дипломати діяли у власних інтересах, запевняючи держави Антанти, що тільки вони спроможні протистояти більшовикам. До того ж 4 квітня сейм прийняв постанову, яку направив до Мирної конференції, в якій зазначалося: "Сойм уважає своїм обов'язком заявити, що Українці і Поляки повинні жити в мирі і добрій згоді в Галичині і що треба признати для українського населення певну автономію, не заторкуючи єдності польської держави"[16,с.16]. Отже, завдяки законному акту, проаналізувавши політику Антанти, поляки намагалися показати майбутнє становище Східної Галичини в складі Польщі. До того ж польський прем'єр І. Падеревський зазначав, що в Галичині є два роди військ: регулярні під командуванням генерала М. Омельяновича-Павленка й банди, з якими не можна укладати перемир'я. А уповноважений представник Польщі в Парижі Р. Дмовський зазначав, що українські війська знаходилися під впливом більшовиків. Такими способами поляки намагалися виправдати свої претензії до Східної Галичини[16,с.18].

За ініціативою президента В. Вільсона на початку квітня виїхала американська делегація на чолі з Бахманом і Рейслером, щоб уточнити реальність польських тверджень і спробувати знайти порозуміння між українцями й поляками[21]. Після зустрічі з членами уряду ЗУНР й командування Галицької армії американські представники прибули до Бродів для зустрічі з представниками наддніпрянського уряду. На нараді їх проінформували, що Директорія й уряд працюють на засадах парламентаризму, а армія структуризована й веде війну на основі тактики й стратегії. Але обіцянки допомогти українцям залишилися нездійсненними[6,с.143].

Проте питання Східної Галичини вимагало найшвидшого вирішення. З цією метою створено спеціальну комісію на чолі з генералом Льюісом Ботою. 13 травня вона запропонувала демаркаційну лінію, за якою УГА мала відійти далеко на схід від позицій, а українцям залишався нафтовий Дрогобицький басейн. Проте таке рішення було неприйнятним для поляків [31,арк. 167-168].

Тут доцільно сказати, що для вирішення україно-польського питання до Парижу прибули товариш державного секретаря закордонних справ М. Лозинський і державний секретар військових справ Д. Вітовський.

В. Панейко і його радник С. Томашівський, побачивши назву на їхніх повноваженнях "Західна Область Української Народної Республіки", були дуже незадоволені. Останній навіть мовив: "Ми тут усіх сил докладаємо, щоб переконати Мирову Конференцію, що ми є окрема Західно-Українська, а ви тут приходите з тим ідіотизмом"[32,арк.6]. Представникам Антанти він доводив, що тільки Східна Галичина доросла до державного життя і тільки вона з усіх земель не є більшовицькою. За допомогою неї можна утворити фронт проти більшовиків[32,арк.6].

В. Панейко й С. Томашівський створили окреме галицьке бюро, подали навіть особливу ноту з проханням утворення з Галичини окремої держави під контролем Ліги Націй. Українська делегація довгий час про це не знала й довідалася лише випадково. Галицькі делегати пояснили це тим, що вони не довіряють наддніпрянцям [29,арк.68зв.-69]. Для розсилання нот, паперів і пакетів від імені української делегації вони вживали печатку, викрадену у секретаря П. Дідушка[28,арк. 12-13]. Це була неодноразова спроба сепаратизму з боку В. Панейка, яка негативно впливала на українську справу в міжнародній політиці. Взагалі В. Панейко розіслав 87 нот і паперів представникам інших держав[28,арк.25-27]. У той час, він відмовлявся від спільних з Г. Сидоренком виступів у справі Галичини [31,арк.182]. Варто зауважити, що голова галицької делегації не впустив до свого бюро навіть М. Лозинського[26,арк.204]. Про які, взагалі, вдалі рішення на Паризькій мирній конференції можна вести розмову, коли в самій українській делегації не було єдності.

У травні в Парижі, дізнавшись про наступ армії генерала Ю. Галлера проти українців, українська делегація розробила ноту-протест проти такого ходу подій. У ній закликали Антанту зупинити польську кампанію в Східній Ґаличині [31,арк.149]. Цікаво, але ця нота не залишилася поза увагою. 21 травня 1919 р. українську делегацію було запрошено на засідання Ради Чотирьох. Г. Сидоренко перед її представниками наголошував на єдності українського народу в одній державі, яка бореться із зовнішніми ворогами державності[23,арк.63]. В. Панейко вказував на неправомірне захоплення Галичини польськими військами[31,арк.149]. На компрометуюче питання, "з ким хочуть з'єднатися галичани - з Польщею чи з Росією, галицькі делегати відповіли, що лише з Україною[31,арк.168]. Тоді Найвища Рада заборонила польський наступ проти українців. Це було невигідно полякам, тому їхній прем'єр І. Падеревський приїхав до Парижу, де чітко окреслив причини військових акцій поляків. Він підкреслив, що українці самі розпочали наступ і внаслідок цього поляки змушені перейти в контрнаступ, а свою офензиву на Волині виправдовував тим, що влада УНР - є більшовицькою [31,арк.151].

Наступного дня Ж. Клемансо запросив до себе українську делегацію на аудієнцію, де О. Шульгін наголошував на визнанні наддніпрянського уряду й просив допомоги в боротьбі з більшовиками. Проте французький прем'єр зауважив, що С. Петлюра "майже більшовик". Незважаючи на свою чемність, він уже вирішив, що українській державності на Західній Україні буде кінець[18,с.27-28]. Отже, намагання українських делегатів у

Парижі привернути на свій бік найвпливовіших європейських політичних діячів не мали ніякого успіху.

У той час порозумітися й укласти угоду з урядом ЗОУНР намагалися більшовики. Зокрема, 7 травня 1919 р. була направлена телеграма до уряду ЗУНР про перемир'я, де зазначалося: "Робітничо-селянське правительство України відмовляється від воєнних операцій на території східно-галицької республіки при умові, що галицьке правительство припинить всякі ворожі операції проти Совітської України. Пропоную всім послати делегатів для встановлення демаркаційної лінії" [6,с. 155]. Tому 10 травня була скликана нарада для вирішення подальших дій. О. Безпалко вважав, що необхідно взагалі промовчати й не давати відповідь, оскільки це може розбити єдиний український фронт і викликати гнів Антанти. Його підтримав С. Голубович. Л. Цегельський же наголосив, що краще мир з більшовиками, оскільки поляки не йдуть на компроміс. Б. Мартос просив спочатку порозумітися з Директорією, а потім вести переговори з більшовиками[3,с. 114-1151. Але до цього не дійшло, незважаючи на гострі протиріччя між урядами обох українських республік. Мабуть, галичани не хотіли зраджувати Акту соборності, укладеного в січні 1919 року.

На відміну від галичан Директорія вела свою власну політичну гру й намагалася досягти порозуміння з Польщею. Дуже загадковим було рішення відправити до Варшави місію Б. Курдиновського, людини, яка до революції не мала ніякого відношення. Міністр закордонних справ УНР К. Мацієвич підписав для нього вірительну грамоту, за якою "урядом Директорії надаються усі права вступати в дипломатичні відносини з представниками Польської Республіки для обговорення і підписання угод і встановлення зв'язку між Урядом Української Республіки і урядом Польської Республіки" [Ї9,с. 159]. Поляки ж підготували меморандум ще до його приїзду, а він лише мав його підписати, що й було зроблено. У ньому зазначалося, що Україна відмовляється від Східньої Галичини. Директорії ж гарантувалося у відповідь на це збереження її складу в теперішнім становищі й військову допомогу. Проте угода не виключала й участі поляків у майбутньому уряді УНР[19,с. 161-162]. Підписувати такий договір Б. Курдиновський не мав права, бо здійснював візит до Варшави з інформативним завданням[31,арк.108]. До того ж цей меморандум негативно відбився на переговорах Мирної конференції. Поляки використали його у власних цілях при поясненні своїх претензій на Східну Галичину.

18 травня 1919 р. було вислано окрему місію до Варшави на чолі з підполковником П. Левчуком. Йому доручено прозондувати ґрунт примирення з Польщею. Поляки погоджувалися вести мирні переговори й просили вислати місію з широкими повноваженнями. Тому комісії на чолі з Левчуком надано добитися нейтралітету Польщі й виробити план спільних операцій проти більшовиків. Проте поляки запропонували, щоб він визнав повноважну комісію Б. Курдиновського за офіційну. Але з цим українці погодитися не могли, тому переговори не дали бажаних результатів.

Отже, досягти політичної домовленості уряду УНР із поляками не вдалося, тому С. Петлюра намагався заключити хоча б військову конвенцію.

1 червня 1919 р. було направлено військову делегацію до польського командування на чолі з генерал-поручиком С. Дельвігом. Його мета - добитися нейтралітету Польщі, визначення демаркаційної лінії й вироблення плану операцій проти більшовиків. До місії приєдналися й деякі галицькі старшини, зокрема полковник К. Слюсарчук. Але про їхні повноваження нам невідомо. 16 червня за активної участі С. Дельвіга був укладений договір між Польщею і УНР без відома керівництва ЗУНР, а його копію направлено до Парижу. За умовами цього договору встановлювалася демаркаційна лінія, так звана лінія Дельвіга, Заложці - Серет - Чистилів - Тернопіль - Острів - Лозятин - Золота Липа - Дністер - Незвиска. Угода мала вступити в силу 21 червня 1919 року. Коли ж розпочався наступ УГА, польська сторона апелювала до умов цього договору, але диктатор ЗОУНР на це не зважав. Перегрупувавши свої сили, польська армія за допомогою армії Ю. Галлера перейшла в рішучий контрнаступ. І галицькій армії не залишалося нічого, як відступити.

Крім того, 25 червня 1919 р. Рада чотирьох "з огляду на охорону людей і майна мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд... рішила уповноважити збройні сили Польської Республіки продовжити свої операції аж до річки 3бруч"[31,арк.149]. Таким чином, УГА була притиснута до Збруча.

Отже, міжнародна дипломатія була одним із важливих напрямків роботи українських політичних діячів у здобутті незалежності. Проте протистояння в самому таборі українців, незацікавленість Антанти в позитивному для УНР вирішенні проблеми її незалежності не принесли бажаного результату. У країна так і не була визнана провідними державами світу. Крім того, галичани не могли піти на союз з поляками, а наддніпрянці з Радянською Росією, що, у свою чергу, ще більше ускладнювало боротьбу за незалежність.

Список використаних джерел

1. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923.:у 2-х томах. - Т.2. - Львів: Інститут українознавства імені І. Крип'якевича HAH України, 1998,- 503с.

2. Дипломатія УНР та Української Держави в документах та спогадах сучасників: У двох томах/ Упоряд. і передм. І.М. Гнатишина, О.С. Кучерука, О.С. Мавріна; Вступ, слово B.C. Огризка. - Tl. - К.:Укр. Письменник,2008. - 369 с.

3. Західно-Українська Народна Республіка. Документи і матеріали: в 5 т. - Т.2. - Івано-Франківськ,2003. - 712с.

4. Литвин М.Р.,Науменко К.Є. Історія ЗУНР. -Львів: Інститут українознавства НАНУ; Видавнича фірма "Олір",1995. - 368 с.

5. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1970. - 228с.

6. Мазепа І. Україна в огні і бурі революцій. - К.:Темпора,2003. - 608с.

7. Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. - К.:Український письменник, 1993. - 414с.

8. Нове життя. - 1919. - 4 березня.

9. Нове життя. - 1919. - 25 березня.

10. Нове життя. - 1919. - 30 березня.

11. Павлюк О. Дипломатія злуки УНР і ЗУНР// Всесвіт. - 1992. - №.1-2- С,176-178.

12. Петлюра С.В. Статті./ Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. - К.:Дніпро, 1993.-341с.

13. Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. - К.:Либідь, 1999. - 975с.

14. Соловйова В.В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 pp.: Монографія.. - K.: Інститут історії України HAH України, 2006,- С 236.

15. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. - Т.3 - Скрентон,1959. - 199с.

16. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. - Т.5. - Скрентон,1960. - 191с.

17. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - T.4. Директорія і Антанта - Скрентон, 1964. - 352с.

18. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т.6. Криза на всіх фронтах. - Скрентон, 1965. - 247с.

19. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т.7.Вихід з кризи. - Скрентон, 1966. - 432с.

20. Стрілець. - 1919. - 12 березня.

21. Стрілець. - 1919. - 10 квітня.

22. Христюк П. Замітки й матеріали до історії української революції: в 4 т. - Т.4. - Відень, 1922. - 192с.

23. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. - Ф.1065. - Оп.1 - Спр.5.

24. Там само. - Ф.1065. - Оп.1 - Спр.14.

25. Там само. - Ф.3505. - Оп.1 - Спр.36.

26. Там само. - Ф.3695. - Оп.1 - Спр.39.

27. Там само. - Ф.3695. - Оп.1 - Спр.101.

28. Там само. - Ф.3695. - Оп.1 - Спр.103.

29. Там само. - Ф.3695. - Оп.1 - Спр.196.

30. Там само. - Ф.3696. - Оп.1 - Спр.38.

31. Там само. - Ф.3696. - Оп.2 - Спр.280.

32. Центральний державний історичний архів м. Львова. - Ф.361. - Оп.1.-Спр.148.

33. Там само. - Ф.368. - Оп.1. - Спр.88.

Размещено на Allbest.ru