Основні причини створення та розвитку політичних партій у хорватських землях (друга половина XIX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні причини створення та розвитку політичних партій у хорватських землях (друга половина XIX ст.)

Іванченко О.Г

Становлення політичних партій хорватських земель, що остаточно сформувались на початку XX ст. як вираження прагнень різних прошарків населення, корінням своїм йде ще в другу половину XIX ст. Тоді всю Європу охопили демократичні революції 1848-1849 рр. Ідеї свободи, рівності й демократії, вивільнені французьким революційним рухом, знайшли гучний відгук і серед народів Габсбурзької монархії, куди входили й хорватські землі. На період другої половини XIX ст. під хорватськими землями розумілись Хорватія (терени північного заходу сучасної Республіки Хорватія) і Славонія (територія між річками Драва і Сава), що підпорядковувались власне Угорщині, а згодом отримали адміністративну самостійність в межах монархії. Щодо Далмації (частина власне хорватських земель вздовж узбережжя Адріатичного моря), то до 1797 р. вона належала Венеції, а потім стала частиною австрійських габсбурзьких коронних земель[13].

Саме події 1848-1849 рр. в Австрійській імперії та автономній Угорщині вплинули на політичну ситуацію в хорватських землях. Підчас революції хорватські діячі висунули до центральної влади вимоги щодо територіального об'єднання хорватських земель, надання демократичних свобод населенню. Також політики домоглися від імператора утворення в Загребі архієпископства[9]. Тобто події 1848-1849 рр. спонукали хорватських діячів активізувати діяльність, визначитися з основними політичними вимогами до правлячої верхівки, об'єднати навколо себе однодумців, створити політичні програми і визначити партійних лідерів.

Проте головною проблемою, що постійно поставала перед хорватськими політиками, була різниця у їх поглядах на подальше становище і розвиток хорватських земель. Різнобічність ідей щодо шляхів розв'язання цієї проблеми зумовили в подальшому формування кількох політичних партій, в кожної з яких було власне бачення подальшого економічного, політичного і культурного розвитку хорватів.

Найбільшою в хорватських землях у другій половині XIX ст. була Національно-Ліберальна, або Народна партія (народняки), яка представляла інтереси власників мануфактур, купців, чиновників, частини землевласників. Лідерами партії були Й. Штроссмайєр та Ф. Рачкий. Саме ці політики висловлювали переконання в тому, що становище слов'янських народів у Габсбурзькій монархії можна вирішити шляхом створення федерації, де б слов'яни були рівноправними з австрійцями і угорцями[1,с.19]. Партія висувала ідею об'єднання Далмації з Хорватією і Славонією в єдину державу з єдиним народом та єдиною мовою в межах Габсбурзької монархії. Це засвідчило орієнтацію політики народняків на югославізм (концепцію про спільне походження і культурну спорідненість усіх південних слов'ян)[ 14]. Й. Штроссмайєр захоплювався ідеями ілліризму про національну єдність південних слов'ян, а заснувавши власну політичну партію спробував відновити цю ідею. Щоправда тепер говорилося про необхідність південнослов'янського об'єднання як федерації рівноправних народів [1,с.20].

Партія визнавала всі громадянські права хорватських сербів: на вільне віросповідання, прийом на роботу, друкування газет. Щодо внутрішньої політики, то члени Народної партії пропонували посилити роль хорватського Сабору (Парламенту). Насамперед пропонувалося ввести відповідальність уряду перед Сабором; призначати голову уряду тільки зі згоди Сабору і позиції монарха; дозволити Сабору вибирати командуючого військами [4,с.272-273]. Народняки пропонували розвивати народне господарство, промисловість, торгівлю, що на їх думку повинно було об'єднати хорватський народ. Партія підтримувала розвиток освіти, сприяла заснуванню шкіл для навчання в них селян.

На відміну від Народної партії, члени якої у програмних документах висвітлювали як головну мету своєї діяльності порозуміння всіх південних слов'ян і створення рівноправної федерації, створена на початку 1860 р. Національно-конституційна партія підтримувала ідею пошуку порозуміння з Угорщиною. Члени партії називали себе уніоністами і захищали австро-угорський дуалізм, прагнули до створення спільного угорсько-хорватського бюджету, законодавства, сейму. Саме уніоністи (мадьярони) на хорватському Саборі 1861 року виступили з тезою, що Угорщина завжди захищала і буде захищати інтереси селян, тому потрібно об'єднатися з Угорщиною для покращення становища і селян, і дворянства, і купців[7,с.135].

Але слабка внутрішня організація партії, відсутність послідовності у діях призвели до виділення всередині партії трьох угрупувань: крайніх, поміркованих і радикалів. Крайніх очолювали славонські магнати, підтримували заможні, переважно, німецькі та угорські купці, а поміркованим сприяли дворяни, які й вимагали більш широкої автономії Хорватії. Що ж стосується радикалів, то вони виступали за хорвато-угорське співробітництво проти Відня, прагнучи також використати австро-угорські протиріччя в інтересах південних слов'ян, насамперед хорватів. Отже, всі угрупування всередині національно-конституційної партії виступали за унію з Угорщиною, але кожна з них висувала свій ступінь залежності хорватських земель від угорської влади[5].

Втім при розгляді становлення основних політичних сил на хорватських землях варто звернути увагу на ще один значущий момент: революція 1848-1849 рр. призвела до виникнення на хорватських територіях течії національного радикалізму, поширення хорватської національної ідеї. Найвідомішими послідовниками даних постулатів були А. Старчевич і Є. Кватерник. Вони обґрунтовували твердження про хорватів як політичний народ. З'явившись на Балканах, хорвати отримали міцне природне право панування над землями, які вони населяли. Це є їх «природне завоювання». Хорвати, як носії спадкового і неподільного хорватського державного права, є єдиним політичним народом на території Великої Хорватії. Міркування політичних діячів про «історичне право» хорватського народу базувались на факті існування самостійної Хорватської держави у середньовіччі і підтверджувалось укладеними угодами хорватів з Угорщиною (1102 р.) і династією Габсбургів (1527 р.)[1,с.25].

Політику Відня радикали розглядали як незаконне посягання на хорватське історичне право, яке габсбурзька влада повинна поважати. Майбутню Хорватію А. Старчевич і Є. Кватерник бачили тільки незалежною. Хорватська держава на основі свого історичного права і державності могла, на їх думку, бути зв'язана з Австрією та У горщиною тільки в особі спільного короля (особиста унія). Інтегралістські роздуми Старчевича і Кватерникове тлумачення хорватського державного права стали основою програми партії Права, свореної у 1861 р.[1,с.26].

Варто сказати, що невдовзі після сформування партії її члени (праваші) взяли участь у роботі хорватського Сабору 1861 p., на якому висловились за абсолютну самостійність хорватських територій, відкинувши пропозиції щодо об'єднання хорватів з будь-яким іншим народом. Праваші також заперечували проти визнання спільних з монархією інтересів, звертаючи більше уваги на внутрішні проблеми у власне хорватських землях. Tака негнучка політика партії Права, а також неспроможність її порозумітися з іншими партіями-членами Сабору призвела до того, що вже незабаром після свого відкриття Сабор було розпущено без урахування жодних його рішень[11,с.31].

Детальніше розглядаючи діяльність правашів у вказаний період показовим є їх тлумачення майбутнього становища хорватських територій. Так, один із засновників партії Права А. Старчевич постійно наголошував, що головна мета їх партії полягає в об'єднанні всіх етнічних хорватських територій в суверенну Хорватію, яку б визнав світ, а також в розтлумач енні ідеї про те, що існування народу неможливе без самостійності і суверенітету. При цьому вимальовується ще одна характерна риса правашів: неприйняття сербського етноніму на хорватських землях (А. Старчевич доводив, що етнонім «серб» походить від латинського слова sclavus і означає «рабську породу»). Невизнання сербів пояснюється ідеологічним оформленням програми досягнення абсолютного панування хорватської національної самосвідомості, насамперед на етнічних землях, тобто території, де хорвати складали переважну більшість. Така радикальна позиція правашів не знаходила підтримки серед представників інших партій, які намагались зберегти добрі стосунки з монархією Габсбургів[12,с.200].

Проте, внутрішній розвиток Габсбурзької монархії загалом і хорватських земель зокрема багато в чому залежав і від зовнішньополітичної ситуації. Мова йде про події 1866 р, що призвели до розгортання внутрішньої кризи у Габсбурзькій монархії. Поразка у війні з Пруссією знищила вплив Австрії на інші Німецькі держави, а також спричинила втрату останнього володіння Габсбургів в Італії - Венеції. Під тиском виступів національних меншин монархії центральний уряд у Відні пішов на компроміс із найбільш чисельною з них - з угорцями. Аусгляйх (компроміс) 1867 р. врівноважив сили Австрії та Угорщини, але відбувся він за рахунок інших народів, в тому числі і хорватського[8,с.13-14].

Після підписання австро-угорського компромісу в обох державах, здавалося, відновилась стабільність. Австрійці вважали компроміс остаточним, адже автономна колись Угорщина майже зрівнювалась у правах з Австрією і тепер мала вплив на справи монархії. Натомість угорці не могли дозволити посилення в монархії австрійських нейтралістських тенденцій, а тому намагалися ще більше впливати на внутрішню політику Відня. При цьому прагнення слов'янських народів, які населяли обидві частини монархії, не враховувались. Tака політика влади спонукала до подальшого розвитку політичних рухів, особливо на хорватських територіях, що були важливою економічною і стратегічною складовою монархії. На переговорах австрійського і угорського керівництва було вирішено, що проблеми неугорських народів двоїстої монархії є внутрішніми питаннями Австрії і Угорщини. Кожна зі сторін могла вирішувати їх так, як вважає за потрібне, але це не повинно було шкодити монархії загалом[ 1,с.275].

Для Угорщини найгострішим було хорватське питання. Лідери і уніоністів, і народників, хоча й виступали за союз з монархією Габсбургів, але прагнули збільшити роль хорватських земель у всіх сферах життя Австро-Угорщини. Все частіше лунали їх ідеї про триалізм монархії, тобто надання хорватським землям рівних прав з Австрією та Угорщиною. Саме тому угорське керівництво прагнуло мирним шляхом врегулювати непорозуміння з хорватами. У листопаді 1868 р. між хорватськими та угорськими політиками було затверджено хорвато-угорську угоду (Нагодбу). Відповідно до її статей населенню Хорватії-Славонії було надано статус «політичної нації» незалежно від етнічної належності. Воно користувалось «політичною автономією», тобто в Загребі були власні центральні установи виконавчої і законодавчої влади[3]. Також в угоді зазначалось, що у Хорватії і Угорщини були спільні справи, зокрема: міжнародна політика, військові і фінансові питання. Ці спільні справи розглядалися у центральному парламенті, що розміщувався в Будапешті, за участю хорватських депутатів в кількості 40 чоловік[15,с.252].

Посприяла консолідації хорватських політичних діячів ще одна подія. Частина хорватів населяла землі Боснії і Герцеговини, що межують з хорватськими територіями, але крім католиків-хорватів тут проживали також православні серби і босняки (боснійці, які прийняли іслам). Кожен з народів переконаний був, що Боснія і Герцеговина має бути приєднана саме до його етнічних просторів. Однак у 1878 р. ці землі опинилися під владою двоїстої монархії як відшкодування за втрату Південної Бессарабії на користь Російської імперії та Венеції на користь Італії (Південь Бессарабії Російська імперія отримала за Сан-Стефанським договором 1878 p., а Венецію було приєднано до Італії 1866 p., після поразки австрійських військ у війні з Прусією)[7]. Хорвати позитивно сприйняли даний факт, адже навіть без територіального приєднання вищезгаданих земель до власне хорватських територій, Боснія і Герцеговина стали складовою Австро-Угорщини, а це в свою чергу означало збільшення кількості слов'янського населення імперії, тобто посилення позиції національних представників в органах влади монархії і можливість таким чином впливати на політику центрального уряду.

Вагомим фактом, що значно вплинув на подальший розвиток національно-політичних сил у хорватських землях та формування політичних партій, став поступовий вихід на міжнародну арену Сербії як сильної і незалежної держави. Починаючи з другої половини XIX ст. все активніше пропагувалась ідея створення «Великої Сербії», тобто об'єднання всіх земель, де переважало сербське населення. А це вже становило загрозу для хорватів, на землях яких серби хоча й не мали більшості, але були значною національною меншиною. Крім того хорвати претендували стати центром при об'єднанні південнослов'янських народів у впливову федерацію, а при такому посиленні Сербія легко могла взяти на себе цю роль осередку південного слов'янства. Цей факт значно вплинув на внутрішньополітичний розвиток хорватського суспільства[ 16].

Спонукало до співпраці хорватських політичних сил приєднання королем Францом-Йосипом до хорватських етнічних територій у 1881 р. Воєнного Кордону. Воєнний кордон - область військових поселень, розташована вздовж південних кордонів хорватських земель і Угорщини. Створений він був ще у XV ст. для захисту Австрійської імперії від османів, підпорядковувався безпосередньо Відню, а населяли його серби і хорвати, які за несення військової служби отримали тут земельні наділи. Це знову активізувало ідею хорватів про створення цілісного і незалежного Триєдиного Королівства Хорватії, Славонії і Далмації, тобто об'єднання всіх етнічних хорватських території [11,с.209-210].

Крім того, за умовами хорвато-угорської Нагоди 1868 р. бан (керівник хорватських земель) на посаду у хорватських землях призначався центральним урядом і в 1883 р. ним став граф Каролій Хуен-Гедерварі. Він одразу ж встановив у хорватських землях жорсткий режим, сформував слухняний поступливий Сабор, вміло граючи на непорозуміннях між хорватами і сербами. Хорватський історіограф Мирослав Крлежатак відгукнувся про К. Хуена-Гедерварі: «...він ввів режим незаконного насилля, провів кілька зборів Сабору, створивши механізм легалізації найгрубішої тиранії і перетворивши чиновників на слухняних рабів.>>[6,с.425]. Бан залучився підтримкою уніоністів та частини народників і це дозволило йому перемагати на виборах 1887 та 1892 років. Такий стан справ дозволив владі втілювати в життя всі потрібні їй закони, а також поступово призвів до змін всередині хорватських національних партій.

Саме з 80-х pp. XIX ст. почався процес тривалого і складного перегрупування хорватських партій. Так, вже всередині 80-х р. у партії Права намітився поділ на три основні течії:

1. А. Старчевич і його прихильники, які вірили в утворення незалежної хорватської держави з допомогою Російської імперії;

2. Група Ф. Фолнеговіча з її постійним намаганням знайти спільну платформу з поміркованою опозицією, тобто з Незалежною народною партією, яка утворилась в 1880 р. з частини народняків на чолі з єпископом Штроссмайєром, для вирішення хорватського питання всередині двоїстої монархії;

3. Частина правашів на чолі з Є. Барчичем, які виступали за співпрацю з поміркованою опозицією, але з тактичних причин підтримували концепцію А. Старчевича.

Розкол партії Права у 1895 p., коли А. Старчевич і Й. Франк (вступив до партії у 1890 р.) заснували Чисту партію права («чиста» означало справжня, вірна ідеям Є. Кватерника, (засновника партії) про історичне право хорватських земель бути незалежними), а згодом і смерть А. Старчевича (1896р.) остаточно знищили велику і сильну опозицію противників дуалізму. З найбільшої і найпопулярнішої опозиційної партії хорватських земель утворилось дві слабких, поміркованих і проавстрійське налаштованих партій. Ф. Фолнеговіч і його прихильники діяли з допомогою друкованого органа своєї партії - газети «Хрватска домовіна» (через це їх часто називали домовінашами) та виступали з позицій поміркованої опозиції, як і Незалежна народна партія. Спільність інтересів призвела до утворення коаліції домовінашів і обзорашів (друкованим органом Незалежної народної партії була газета «Обзор», звідси така назва членів партії) і тепер цей союз називався «Коаліційна опозиція», а з 1903 р. -Хорватська партія права. З іншого боку Й. Франк залишився вірним програмі правашів і на чолі партії проводив активну антисербську політику[1,с.298].

Поряд з цим в хорватських землях в 1890-х рр. з'являються «прогресисти» - ліберально-народницька вчена молодь, яка критикувала опозиційні партії за те, що вони обмежувались лише проголошенням програм, а реальних кроків для досягнення мети не робили. Вони ж вимагали більш активних і рішучих дій, бо вбачали в об'єднанні хорватів, сербів і словенців запоруку подальшого утворення федерації всіх південнослов'янських земель. Також хорватські студенти створили організацію «Передова молодь», члени якої видавали власну газету «Рух», в якій друкували прохання щодо покращення стану науки, зменшення впливу католицької церкви на хорватську культуру, мирної і продуктивної співпраці хорватів з сербами, зменшення діяльності угорців в хорватських землях[ 10,с.442]. Крім вимог територіального об'єднання хорватських земель звучали побажання покращити економічне становище, послабити вплив угорських чиновників на внутрішньохорватські справи, припинити введення угорської мови і символіки на хорватських землях[11,с.211-212].

Tакож наприкінці XIX ст. відбулись величезні зміни в соціально-економічному житті хорватських земель, адже повільно почав зменшуватись відсоток сільського населення (з 85% до 74%), що пов'язано було з відходом селян до міста, і, як наслідок цього, збільшення проценту міського населення і поява прошарку робітників, а це в свою чергу сприяло виникненню нових політичних партій[2]. У вересні 1894 року у Загребі було створено соціал-демократичну партію Хорватії і Славонії (СДПХСл), члени якої спирались на робітників дрібних майстерень. Керівники соціал-демократів В. Корач і В. Букшеч поширювали насамперед ідеї соціальної справедливості, що у 1896 р. призвело до створення ними партійної програми, де проголошувались основні прагнення партії, насамперед введення загального виборчого права, запровадження восьмигодинного робочого дня, створення робітничого законодавства, дозвіл на створення союзів тощо[15]. Проте, найбільшою проблемою робітничого руху на хорватських землях була його ще політична слабкість і роздрібненість.

Слідуючи загальним настроям, з кінця XIX ст. партія соціал-демократів почала критикувати систему дуалізму за те, що вона «заснована на пануванні одних і пригніченні інших націй «вимагала також перебудови Австро-Угорської монархії у соціальному, національно-політичному відношенні. Члени партії вважали, що на півдні Європи проживає один великий південнослов'янський народ, а держави, до складу яких він входить, розділяють його, проте це лише територіальні кордони, які не здатні зупинити слов'янське об'єднання. Взагалі для кінця XIX століття ця ідея слов'янської єдності була дуже актуальною і часто використовувалась різними політичними силами[15,с.14].

Таким чином після революції 1848-1849 рр. можна прослідкувати поступову появу серед хорватських діячів політичних і національних ідей. Хорвати століттями намагались відстоювати свою державність, боролись спочатку за автономію, потім за її розширення, а ще пізніше - за суверенітет. Саме у цій боротьбі і зароджувались основні системи політичного розвитку хорватських земель, головними з яких були югославізм та панхорватизм. Сформувавши і поширивши ідеї цих двох систем, члени партій не здогадувались, яку величезну історичну роль вони відіграють в подальшому, як сильно вплинуть на розвиток хорватського народу і як суттєво змінять політичну карту Європи.

Список використаних джерел

політичний хорватський партія

1. Beuc I. Povijest institucija Drzavne vlasti Kraljevine Hrvatske, Slavonije і Dalmacije. - Zagreb, 1985. - 392 s.

2. Boban Lj. Macek і politika Hrvatske seljaeke stranke. - Zagreb: Liber, 1974. - Kn. -479 s.

3. Венгерско- хорватское соглашение 1868 г. - СПб., 1910.

4. Єлавіч Б. Історія Балкан XX століття . - К.:СВЕНАС, 2004. - 600 с.

5. Зарубежные славяне и Россия. 40-80-е гг. XIX в. Документы архива М.Ф. Раевского. - М.: Издательство «Наука», 1975. - 576 с.

6. Kristo J. Hrvatsko 20. stoljece // Casopis za suvremenu povijest. - Zagreb, 1996. - № 3. - S.441-453/

7. Matkovic H. Na vrelima lirvatske povijesti. Dokumenti. - Zagreb: Golden marke- ting-Telmicka knjiga, 2006. - 576 s.

8. Matkovic H. Povijest .Tugoslavije. - Zagreb: Nakiada Pavicic, 2003.

9. Peric I. TeznjeHrvatadabudu svojena svometijekom 19. і20. stoljeca: odpolitic- kog romantizma lirvatskili iliraca do rusenja komunistickog jednoumlja // Vjesnik Hrvatske akademije znanosti і umjetnosti. - Zagreb, 1993. - № 2. - S.26-49.

10. Романенко С.А. Югославизм в Хорватии, Славонии и Далмации в конце XIX - начале XX века // Славяноведение. - М., 1998. - № 5. - С.10-16.

11. Сборник документов по истории нового времени. - М., 1989. - 295 с.

12. Taimer М. Croatia: a nation, forged in war. - New Haven and London.: Yale University Press, 1997. - 338 p.

Размещено на Allbest.ru