Основні проблеми дослідження ромського етносу в історіографії XVIII-XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Основні проблеми дослідження ромського етносу в історіографії XVIII-XX ст.

Чередниченко О.А.

Для дослідження і вивчення ромів, цієї специфічної і загадкової етнічної спільноти, здавна існує окрема ділянка наукового пізнання, яка об'єднує такі наукові дисципліни як історія, фізична антропологія, лінгвістика, етнографія та ін. В світі вона має різні назви, наприклад: Gypsologi, Tsiganolohie, Циганологія [4]. На жаль сучасні дослідження з проблем ромського етносу не є достатніми, що змушує нас звернутись насамперед до окреслення основних світових історіографічних традицій і тенденцій.

Вивчаючи ромський етнос, з його особливим кочовим, «відокремленим» способом життя слід звернутись до історичної антропології. Адже головним об'єктом дослідження даної галузі історичної науки виступає людина у всіх її проявах (соціальний, економічний, духовний розвиток, звички, традиції, оточення, культурні вподобання, тощо), а не окремі історичні події. Даний підхід до вивчення історії був сформований в Школі анналів і спочатку широко використовувався медієвістами, сьогодні ж ним користуються також дослідники Нового часу та античності. Одним з основних напрямків сучасної історичної антропології є людська ментальність. Першими виявили зацікавленість питанням людської свідомості і ментальності Ж. JIe Гофф, Ж. Дюбі та А. Гуревич. Ми вважаємо, що при вивченні проблеми походження, розселення і розвитку ромського етносу слід особливу увагу приділити їх ментальності.

В даній статті ми почнемо з витоків, а саме з проблеми дослідження ромського етносу в історіографії та спробуємо простежити, що саме вивчали в період з XVIII до XX столітя досліджуючи етнос ромів.

Лише у XVIII столітті остаточно формується теорія індійського походження ромів, тож саме цей період вважатимемо точкою відліку у вивченні ромів. Це момент, коли вчені історики, етнографи, лінгвісти починають вивчення кочового етносу. До XVIII століття були лишепоодинокі спроби створення теорій походження та розселення кочового племені. Вся інша інформація того часу - це згадки про ромів у судових документах, охоронних грамотах, подорожніх листах тощо.

Одним з основоположників Індійської теорії походження ромів, яка послужила поштовхом до їх вивчення можна вважати Генріха Mopica Грельмана, котрому потрапила до рук одна віденська газета 1760 року в якій (що не було до речі дивним на той час, адже на території Священної Римської імперії проживала їх численна кількість) був близьким знайомим з одним малабарцем і виявив, що його мова має багато спільного з ромською. Унікальністю ситуації було те, що угорець, який знав ромську мову, зустрівся з індусом і зумів освоїти санскрит. Саме ця, незначна на перший погляд подія, а точніше замітка в газеті стала поштовхом до наукового дослідження Грельмана. Саме на прикладі співставлення мови ромів і древньоіндійського санскриту дослідник вивів теорію щодо походження ромів з Індії, яка до речі і вважається найймовірнішою в наш час [3,с. 10]. У 1783 році в Лейпцигу виходить друком книжка Г. Грельмана «De Zigeuner», в якій автор порівнює ромів (як осілих так і кочових), котрі розселилися на теренах Західної Європи. Дані, зібрані у виданні були не досить чіткі та повні, та саме праця Г. Грельмана на багато років вперед визначила методику підходу до вивчення ромського питання для наступних вчених-дослідників [5,с.28].

Слід зазначити, що окрім лінгвістичних доказів виходу ромів з Індії Г. Грельман подає у своїй праці ще й такі: подібність рис обличчя ромів та жителів Індії, існування у ромів індійських назв богів, однакова техніка ковальської справи, широке розповсюдження в Індії одного з головних занять всіх ромів - ворожіння, балакучість ромів і індійців Грельман також відзначає як схожу рису характеру. Також дослідник зазначає, що ромам властиві основні риси нижчих каст населення Індії: «неохайні, шахраї, брехуни, конярі, не мають постійного помешкання та віри тощо» [6]. У 1794 році праці Г. Грельмана були опубліковані в Росії [3].

Одночасно з Грельманом мову ромів, як вихідців з Індії, досліджував німецький вчений мовознавець Йоганн Рюдігер. Отримавши у 1777 році доручення від інспектора шкіл Санкт-Петербургу Г. Л. К. Бакмайстера він умовив ромську жінку з міста Галле перекласти текст її діалектом. Порівнюючи отриманий текст з різними мовами Й. Рюдігер дійшов висновку, щодо схожості з мовою гінді. У1782 році Й. Рюдігер опублікував есе в якому вперше висловив думку, що історія ромів та ромівська мова - це предмети, варті наукового дослідження [5,с.27].

Одним із перших відомих записувачів мови ромів був Джекоб Браянт. У 1776 році він зібрав ромську говірку на ярмарку у Віндзорі. У своєму дослідженні вчений проводить аналогію між індо-іранською мовою та мовою романі. А вже у 1785 році він повідомив ці дані Товариству старо- житностей в Лондоні [9].

Також цю теорію підтримав і почав розвивати послідовник Грельмана -Август Фрідріх Потт (1802-1887). Цей німецький вчений - мовознавець був одним з основоположників наукової етимології та порівняльно- історичного мовознавства. В його роботі «Роми в Європі та Азії», що вийшла друком у 1844 році були викладені основні ідеї і теорії щодо витоків ромського народу. На безлічі прикладах Потт довів, як і його попередник Грельман, що роми походять з Індії. Ця праця не втратила свою актуальність і в наш час, і являється чи не основним «путівником» для сучасних дослідників [3,с. 11].

Франц (Франьо) Міклошіч (1813-1891 р.) віденській славіст досліджував шлях ромів з Індії в Європу, і показав, що вони йшли через Персію, Малу Азію, Грецію, Балкани, Румунію і т. д. Він аналізував лексику різних ромських діалектів «знімаючи» мовні хронологічні нашарування [1,с.1]. Міклошіч класифікував європейські діалекти і виділив 13 діалектних груп: грецькі, румунські, угорські, чеські, німецькі, польські, російські, фінські, скандинавські, італійські, басські, іспанські та англійські. В основу класифікації було покладено географічний фактор [8].

Відомий італійський вчений-мовознавець Граціадіо Ізая Асколі (1829-1907), фахівець у галузі порівняльної фонетики індоєвропейських мов, який також досліджував схожість ромських говірок з індійськими. Він являється автором теорії субстрату («підоснови»), яка пояснює зміни в мові мовним змішанням, що відбуваються через те, що населення даної території засвоює чужу йому мову, пристосовуючи її до своїх звичних мовних норм. Головні праці: «Порівняльна фонологія санскритської, грецької і латинської» (1870), «Лейденські говірки» (1873), «Глоттологічні листи» (1886).

Досить плідно працював у цій галузі французький історик Поль Батайяр, котрий вивчав загальну історію ромів та висвітлив її у низці своїх статей опублікованих з 1843 року [5,с.28].

У 50-роках XIX ст. серед кочових ромів на околицях Константинополя та в Європейській частині Оттоманської імперії почав свої дослідження Александр Паспаті, він наголошував, що мову кочовиків-ромів слід вивчати саме в наметі. Результатом його праці стала, опублікована в 1870 році в Константинополі книга «Дослідження ромської мови» (Etudes sur Ies Tchinghianes) [9,с.24].

Великий внесок у вивчення мови ромів зробив англієць Джон Семпсон. В 1926 році видана його книга «Діалект ромів Уельсу» (The Dialect ol the Gypsies ol Wales) [9,c.24] Матеріал для своєї праці Джон Семпсон збирав три десятиріччя, починаючи від 1894 року. Сам він був бібліотекарем Ліверпульського університету, а ще, в душі, романтиком і бунтівником. Роми прийняли його як свого. В Уельсі він записав прекрасно побудований діалект, який зберігся в набагато чистішому вигляді, ніж будь-яка інша ромська мова, що лунала в ті часи в Англії. Роми, які розмовляли цим діалектом, успадкували його від предків, чиє перебування в Уельсі можна простежувати до VII ст. Отже вони є представниками ромської популяції, яка довгий час жила в одній і тій самій державі.

На межі XIX та XX століть проводив свої дослідження А.П. Баранніков. Він вважав, що роми походять з Індії, де вони були відірвані від виробництва в зв'язку з кастовими законами і свою звичку до подорожей в середині Індії в пошуках засобів до існування принесли в інші держави [3,с. 16].

Окрім вивчення ромського етносу за допомогою мови мало місце антропологічне дослідження цього племені (вимірювання тіла та його частин, зокрема черепа) яке набуло неабиякого розмаху наприкінці XIX ст.

Саме на рубежі XIX та XX ст. ромів вивчав польський антрополог Ізидор Коперницький. Він вивчав ромські та індійські черепи і вказав на їхню дивовижну подібність. Також з його ініціативи здійснювалось дослідження ромського фольклору та мови на теренах Польщі і Карпат. Роботи Ізидора Коперницького виходили в періодиці того часу [11].

В 1900 році французький антрополог Жозеф (Йосип Єгорович) Денікер створив класифікацію людських рас в якій вперше був послідовно проведений принцип виділення антропологічних типів виключно за фізичними ознаками. Деякі принципи класифікації Денікера використовуються і в наш час. Денікер також уперше створив карти расового складу Європи [2]. Щодо ромів, то він вивчав «чисті» антропологічні типи ромів Туркестану, Трансільванії та Угорщини. За його висновками «роми незмішані характеризуються високим зростом (1,71-1,73м.), доліхоцефалією, тобто довгоголовістю, темним кольором шкіри, довгим прямим та «орлиним» носом, подовженим обличчям тощо» [10].

Яскравим прихильником цього методу був медик-антрополог Ежен Піттар. Результати його дослідження були оприлюднені в 1932р. Піттар зосередився на балканських ромах, сподіваючись, що це забезпечить йому дані про тих, кого він вважав «les vrais Tziganes» (справжніми ромами). Приклавши мірну стрічку та кронциркуль до набагато більшого числа ромів, ніж було обміряно будь-коли в минулому, він дійшов висновку, що типово ромське населення трохи росліше за пересічного європейця, що їхні ноги порівняно довші відносно тулуба, голови мають дуже помітне тяжіння до черепів доліхоцефалів («довгоголових», тобто відносно довгих і звужених), волосся у них чорне, вуха невеликі, очі широкі, з інтенсивно пігментованими райдужними оболонками, носи видовжені, вузькі і прямі.

Після вимірювання сотень чоловіків та жінок і фіксування чотирьох замірів тіла і кінцівок, п'ятьох - голови, п'ятьох - обличчя і десяти - характерних рис обличчя, Піттар зіткнувся з серйозною проблемою, яка полягала в тому, що його результати нерідко суперечили показникам занотованим його попередниками: це змусило його наголосити на необхідності брати дані саме від «les vrais Tziganes» вільніших від домішок інших племен (він вважав кочове життя за охоронця расової чистоти).

Закінчивши своє дослідження Піттар дійшов висновку, що дані щодо багатьох етнічних груп в Індії були надто скупі або ж недостовірні, щоб зробити висновок про конкретне походження ромів; сам дослідник визнав, що розбіжності в деяких даних про ромів можуть вказувати на їхнє комплексне походження [9,с.33-34]. Хоч дослідження Піттара було не досить вдале - його не можна виключати зі списку тих, хто вивчав ромське питання.

В XX столітті інтерес до вивчення ромів розгорівся з ще більшою силою. В той час коли світ стрімко розвивається, прогрес і наукові досягнення невпинно зростають, а жителі Землі намагаються торкнутись найвіддаленіших галактик. Роми як і раніше продовжують крокувати своєю дорогою уважно вдивляючись в далечінь своїми хитрими і дуже мудрими очима. Змінились засоби пересування, змінився одяг, багато ромів тепер живуть осіло, але все ж лишились «вічними кочовиками». Цей феномен як і раніше не дає спокою багатьом з дослідників.

Вже не виникає сумніву щодо індійського походження ромів, але все одно лишається безліч питань. Чому роми покинули Індію, чому безупинно подорожують, чому ворожать, крадуть коней (як не дивно, але такі випадки досі трапляються) і як виховують дітей. На ці та інші питання шукають відповіді нові дослідники.

В 20-х роках XX ст. по завершенню Першої Світової війни починається нова хвиля інтересу до ромської теми на теренах Європи та Радянського союзу. Зокрема в Болгарії доктор Найден Шейтанов видає книгу з коротким оглядом формування та розселення ромського етносу. Також у 1934 році автор публікує статтю у віснику «Мир» в якій намагається переконати тогочасну болгарську громадськість у важливості приділяти більше уваги «ромському питанню» [7].

Єжи Фіцовський (пол. Jerzy Ficowski, 4 жовтня 1924, Варшава - 9 травня 2006, там же) - польський поет, історик літератури, перекладач з ідиш, ромської та російської мов. У 1948-1950 pp. кочував з ромським табором. Перекладав їхню поезію (вірші Броніслави Вайс та ін), Видав декілька книг про життя і культуру польських ромів. Зокрема книгу «Скільки печалей і доріг» - зі спогадами про свої подорожі з ромським табором [5,с.36].

В 1963 році двома шведами О.Єрдманом та^Е.Юнгбергом була написана книга «Мова шведського рома-мідника Йогана Дімітрі Тайкона» (The Language ol the Swedish Coppersmith GipsyJohn Dimitri Taikon) [9,с.24]. Иоган Дімітрі Тайкон був зразковим представником міграційних тенденцій однієї групи валаських ромів, які розмовляли на мідницькому (калдераському) діалекті. Ці рома явили себе світові наприкінці XIX ст., коли рушили на захід з Балкан, російських степів та угорських рівнин, здійнявши майже такий самий переполох, як і їхні пращури, які дісталися в Західну Європу кількома століттями раніше.

Особливу увагу хотілося б звернути на англійського дослідника, напів-рома Реймонда Бакленда. Рід Баклендів з якого він походить - широко відомий серед англійських ромів. Його бабуся першою з роду перестала кочувати і зробила вибір на користь осілого життя. З самого дитинства Реймонд був оточений розповідями, спогадами і побутом ромів. Певно іншої долі крім дослідника ромів йому годі й бажати. З під пера Бакленда виходили різні книги про магію, вірування та ворожіння ромів. В його книгах історія походження та поглядів поєднується з практичними прикладами.

Ангус Фрейзер - колишній голова Комітету акцизних та митних зборів Об'єднаного королівства, з 1988 по 1992 pp. був радником прем'єр-міністра Великобританії з питань вдосконалення врядування. Одержав дворянський титул у 1985 році. Має численні публікації про ромів. Підтримує теорію їх індійського походження.

Ефим Адольфович Друц та Олексій Миколайович Гесслер - дослідники які збирали фольклор російських ромів і ромів - калдерарів. В 1994 році в Сектор живої традиційної культури Інституту культурної природної спадщини ім. Д.С. Лихачова. Була передана на опрацювання та зберігання колекція зібрана цими дослідниками в різних регіонах Росії. Зразки пісень представляли всі жанри калдерарського фольклору - балади, пісні та казки.

Tакож з Інститутом культурної природної спадщини ім. Д.С. Лихачова тісно співпрацював Микола Владиславович Бессонов. Відомий в усьому світі сучасний дослідник ромів. Росіянин за фахом художник і літератор. Народився в 1962 році в Москві. З відзнакою закінчив МВХЦУ ім. Строганова. Спеціаліст в галузі «циганології». Публікувався «під егідою» Інституту Етнології та антропології Російської Академії Наук: дослідження національного костюму в збірнику «Цыгане» (Москва, 1999) та написана в співавторстві монографія «История цыган - новый вигляд» (Воронеж, 2000). Опублікував серію статей про сталінські репресії проти ромів. Учасник видання енциклопедичного характеру «Многонациональный Петербург» (СПб., 2002). Автор монографії «Цыгане и пресса» (М., 2000), а також науково - популярної книги «Суды над колдовством - иллюстрированная история» (М., 2002).

Автор більше ста історичних картин, включаючи велику ромську серію. Його виставки проходили в Державній думі Росії, Чеському культурному центрі, Російському посольстві в Мадриді. (Донька М. Бессонова одружена з ромом із сім'ї акторів, та разом з чоловіком працює в театрі «Ромен»),

На теренах України було написано дві дисертації на ромську тему. В 2003 році - «Циганське населення України (XVI-XX ст..)», автор Олександр Бєліков. В своїй роботі він приділив особливу увагу правовим питанням, щодо населення ромів в досліджуваний період, їх кількісному складу та розселенню. Висвітлив питання побуту та культури ромів, котрі жили в У країні.

В 2005 році молода дослідниця Наталія Зіневич захистила дисертацію на тему: «Циганський етнос в Україні (історіографія та джерела)», в якій розкрила питання сучасних проблем дослідження ромського етносу в Україні. Розглянула загальний стан наукової розробки теми, висвітлила історіографію досліджень ромів в Україні в XIX - XX ст. та становлення ромських студій в Україні. В своїй роботі автор використовувала різні методи дослідження: традиційний описовий (наративний) метод, проблемно-тематичний, хронологічний, метод періодизації та інші, що дало змогу їй цікаво і науково-точно розкрити поставлене питання. Велику увагу Наталія Зіневич приділяє науковому доробку світової «циганології», що робить її роботу ще більш цінною.

Ромське питання набуває все більшої популярності в наш час. Досить лише поглянути на «географію дослідників». Американські дослідники

В. Гай та Е. Глассман досліджували питання державної політики імперії Габсбургів щодо ромів. Румунський вчений М. Георге досліджував появу ромського рабства у Придунайськіх князівствах [5,с.37]. Проблему переслідувань ромів у Свропі висвітлив у своїх працях американський вчений Я. Хенкок (ромів за походженням). Ще один американець - Г. Соуліс досліджував життя ромів на Балканах та у Візантійській імперії в період пізнього середньовіччя [5,с.38].

Також слід оремо відзначити праці болгарських дослідників Олени Марушиакової та Веселіна Попова. Вчені подорожують Болгарією, Росією, Сходом та Півднем України збираючи фольклор ромів, спостерігаючи за їхнім життям та побутом. Результати їхньої понад двадцятирічної роботи - це не лише монографії, статті та наукові публікації, а й колекції.

На сьогоднішній день, здавалося, розв'язано досить багато ромських питань але ще більше лишається відкритими. Так наприклад, вже зрозуміло, що роми вийшли з Індії, але де саме вони жили в цій країні лишається загадкою. Англійський професор-лінгвіст JI. P. Tарнер в своїх дослідженнях показує, що мова ромів ближча до центрально-індійських діалектів, тож можна припустити, що саме звідти вийшли роми. В свою чергу чеська дослідниця М. Хубшманова дослідивши етно-демографічну ситуацію в північно-західній частині Індії знаходить докази виходу ромів саме з цієї території [5,с.39]. індійське походження ром етнос

В ході Другої Світової війни постала проблема геноциду ромського народу. У своїх працях його досліджували і продовжують досліджувати відомі Європейські вчені, такі як: Д. Кенрік - «Цигани під час Другої Світової війни», Б. Мюллер-Хілл, M Ціммерман, Є. Мілтон, Д. Крува, Б. Міхалевич, А. Фрейзер - «Цигани у Бабиному Яру», та ін. [5,с.39].

Наш сучасник Девід Kpoy займається комплексним підходом до розгляду ромського питання. З-під його пера вийшла «Історія ромів Східної Європи та Росії». Окрім роботи з архівами він здійснює експедиції в місця проживання ромів.

В 2000 році побачила світ колективна монографія про ромів «Історія ромів - новий погляд» (автори - Надія Георгіївна Деметер, Микола Владиславович Бессонов, Володимир Константинович Кутенков). Це видання викликало багату полеміку серед дослідників та все ж заслуговує на увагу вже навіть тим - що являє собою спробу узагальнити знання різних дослідників про ромів в єдиному виданні. А також дослідити не лише походження, а й розселення, традиції, побуту, культури, вірування ромів.

Таким чином, протягом всього періоду вивчення ромського питання виникали різні товариства, виходили друком часописи та інші періодичні видання, котрі займалися вивченням і розповсюдженням культури та історії ромів. Як видно з нашого огляду - почали вивчати ромів мовознавці, потім до них приєдналися антропологи, а в XX столітті настав час дослідників, які вивчають ромський етнос більш глибоко через традиції, культуру, вірування. Ці дослідження знаходяться на початковому етапі, адже попереду ще питання про свідомість, погляди на Світ і ментальність ромського етносу.

Підсумовуючи все вищевикладене хочеться висловити сподівання, що історія «вічних кочівників» і надалі буде цікава дослідникам. І кожен, хто спробує розкрити таємницю ромського буття в першу чергу знайде для себе щось нове і захоплююче і зуміє по-новому поглянути на наш світ.

Список використаних джерел

Баранніков О.П. Українські цигани. K., 1931.

Велика Радянська Енциклопедія, видання 3-тє.

Друц E., Гесслер А., Цыгане. Очерки. - М.: Советский писатель, 1990. - 333 с.

Зіневич Н.О. До проблеми вивчення циганського етносу (історіографічний огляд) // Наукові записки т.4 (Збірник праць молодих вчених). - K., 1999. - С,297-298.

Зіневич Н.О. Циганський етнос в Україні (історіографія та джерела). Дис. - K., 2005.

Кирей Н.И., Сердюк А.О. Изучение цыган Европейской части России и Кавказа в дореволюционной отечественной этнографии // Археолог- этнографические исследования Северного Кавказа. Сборник научных трудов Кубанский государственный ун-т. - Краснодар, 1984. - С.107-131.

Марушиакова E., Попов В., Циганите в България. - София: Клуб 90, 1993

Санаров В.И. Проблемы историко-этнографического изучения цыган, Советская этнография №3. - М., 1971.

Фрейзер А. Цигани: Пер. з англ. А. Онишко. - К.: Вид. дім «Всесвіт», 2003. - 360 с. - Бібліогр.: с.323 -340.

10. Цыгане // Энциклопедический словарь Брокгауза - Эфрона. - Спб., 1903. -Т. XXXVIII - 1898.

И . KopernickiJ Textes Tsiganes. - Krakow, 1925 - 1930.

Размещено на Allbest.ru