Основні чинники специфіки процесу українізації в Донбасі у 20-30-ті pp. XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Основні чинники специфіки процесу українізації в Донбасі у 20-30-ті pp. XX ст.

Сергієнко С.Ю.

Україна, як і кожна велика країна, складається з історично сформованих регіонів, що є її невід'ємними складовими. Кожен з них має свої особливості, свою специфіку, яка проявляється певним чином. Одним із таких регіонів України є Донбас. Він має значний вплив на суспільнополітичне, економічне та культурне життя нашої країни. В минулому цей промисловий регіон відіграв визначну роль в становленні та розвитку сучасного українського суспільства. В роки проведення політики коренізації в Донбасі в 20-30-х pp. XX ст. відбувалися процеси, що мали потужний вплив на хід українізації як в регіоні, так і в цілому в Україні. В основі цих процесів лежали чинники, які визначали специфіку проведення національної політики в Донбасі. Визначення цих чинників є актуальним, так як допоможе розібратися в складних обставинах ходу українізації 20-30-х рр. в Донбасі і дозволить використати досвід минулого в сучасних умовах.

Проблемам українізації присвячено чимало праць істориків[1], є і статті, в яких розглядається процес коренізації в Донбасі[2], але відсутні дослідження чинників специфіки цього процесу. Автор ставить за мету розглянути основні чинники, які спричинили специфіку процесу українізації в Донбасі.

Так як українізація мала перш за все політичні причини прагнення керівної політичної сили взяти під контроль всі сторони життя українського суспільства, то очевидно, що визначальним чинником, який вносив специфічні моменти в хід українізації в Донбасі, був політичний.

Потрібно нагадати, що події національно-визвольних змагань 19171920 pp., коли йшло становлення сучасної української державності і культури, мали менший вплив на Донбас ніж на інші регіони України, адже влада української самостійної держави в регіоні була нетривалою і в очах місцевого населення асоціювалася з режимом гетьмана П.Скоропадського і німецькою окупацією 1918 року. Влада ж Директорії на Донбас практично не розповсюджувалась. Впродовж цих років за регіон йшла запекла військова боротьба між різними політичними угрупуваннями, і лише в жовтні 1920 року більшовики встановили тут свою владу. Таким чином,українська влада і українська культура пов'язувалась пересічним мешканцем з негативним явищем окупації і громадянської війни. Ця обставина зіграла негативну роль під час проведення українізації. Як зазначалося в документах за 1927 рік національна політика зустрічала утруднення не тільки тому, що значна частина пролетаріату була русифікована, але і тому, що мало місце негативне ставлення до всього українського в результаті «жорстокої громадянської боротьби з українською національною контрреволюцією»^,арк.17]. Під національною контрреволюцією більшовицька влада розуміла український національно-визвольний рух. Проти нього були направлені не тільки військові зусилля більшовиків, а і потужні пропагандистські удари в результаті чого в очах значної частини населення Донбасу Українська революція постала жорстокою реакцією на революційні події в Росії.

Остаточне встановлення більшовицької влади в Донбасі стало початком процесу втрати Україною ознак суверенності. Саме Донецька більшовицька організація в 1920 році заявила про життєву необхідність об'єднання з Росією в одну державу. Опорою політики об'єднання повинен був стати «індустріальний пролетаріат Донбасу»[4,с.230].

Така думка була повністю в руслі політики РКП(б) щодо Донбасу.

В.Ленін називав Донбас фортецею більшовизму і фактично ототожнював його з Росією. Більшовицький вождь з явною тривогою говорив про тенденцію серед українських більшовиків обійти контроль з боку Москви. Особливо тривожило В.Леніна становище в Донбасі, який він вважав особливим регіоном, без якого соціалістичне будівництво «залишиться простим добрим побажанням>>[5,с. 107].

Слід зазначити, що в Донбасі працювали найбільш сильні регіональні організації КП(б)У. Про те, що цей регіон в політичному плані виділявся на фоні України, говорить такий факт: після смерті В.Леніна було оголошено про особливий «ленінський» набір в партію і було визначене наступне завдання: в Донбасі прийняти в ряди КП(б)У 14 тисяч робітників, на решті території України 11 тисяч. Фактично по Донбасу було прийнято 16 740 чоловік, в цілому по Україні 31,5 тис. чол.[6,с. 171]. Тобто кількість прийнятих в Донбасі перевищувала кількість прийнятих по всій іншій території УСРР.

Для посилення контролю за станом виконання політики центру в Донбас надсилались перевірені партпрацівники з Росії. Зокрема секретарем Ровеньківського райкому став більшовик із Тамбова І.Кочегаров, Старобільську ЧК очолив брянський більшовик Д.Медведєв[6,с.162]. Тобто Донбас був під особливим політичним наглядом Москви. Можна цитувати багато документів КП(б)У, де йдеться про намір українізувати партію. Ane всі ці документи розбиваються об один незаперечний факт: українські більшовики були виконавцями волі центру. Це було записано в статуті ВКП(б) і не підлягало сумніву. Будь-яка партійна організація, особливо в Донбасі, добре знала цю істину. Це визначало специфіку проведення українізації в регіоні.

Дослідники процесу українізації 20-30-х рр. на перший план як правило ставлять національне відродження, але часом забувають, що в основу процесу національного відродження було покладено програму створення тоталітарної держави. Зараз якось в тінь відходить істина, що українська радянська державність будувалася за лекалами, які були теоретично накреслені В.Леніним, і на початковому етапі її практично керована ним. В основі нового державотворення лежала ідея, що пізніше отримала назву тоталітаризм. Ще задовго до фашизму вождь більшовиків поставив завдання зробити з суспільства слухняний владі механізм на подобу фабричному, де всіма процесами безроздільно керує начальство, яке підібрано більшовицькою партією. На зорі XX століття В.Ленін вимагав «мірного поступу залізних батальйонів пролетаріату», який повинен вирішити всі питання життя суспільства. А пролетаріат, згідно марксистсько-ленінської теорії, не має батьківщини. Тому теоретично національний розвиток був процесом безперспективним. Враховуючи те, що пролетаріат складав дуже вагому частину населення Донбасу, значно більшу, ніж в інших регіонах України, то процес українізації набував специфічного характеру і з цього боку.

В дуже шанованому ленінцями творі «Держава і революція» вождь більшовиків бачив майбутню державу як суворо централізований орган, якому служать всі громадяни. «Всі громадяни перетворюються тут у найманих службовців держави, якою є озброєні робітники. Всі стають службовцями і робітниками одного всенародного державного «синдикату». Вся справа в тому, щоб вони працювали порівну, правильно дотримуючись міри праці, і отримували порівну... Все суспільство буде однією конторою і однією фабрикою з рівною працею і рівною оплатою»[7,с.101].

Звичайно, що досягти такого «ідеалу» можливо було перш за все в регіонах з добре розвинутим промисловим виробництвом, яке, на відміну від дрібних селянських господарств легше піддавалося жорсткому централізованому контролю. На відміну від сільської місцевості, населення промислових регіонів, а таким регіоном в Україні насамперед був Донбас, з перших днів встановлення більшовицької влади відчуло на собі головну тенденцію розвитку нової держави тоталітаризм. Саме промисловість вважалася основою нового режиму, саме побудовані на новій основі фабрично-заводські відносини були зразком, згідно ленінської теорії, взагалі людських відносин. Тоталітаризм поставав перш за все на ґрунті суворої регламентації життя міського, робітничого населення. Цей процес вплинув на специфіку проведення українізації в Донбасі.

Вельми суттєву роль в проведенні національної політики в Донбасі у 20-30-ті роки XX ст. зіграв етнічно-географічний чинник. Відомо, що цей регіон є порубіжною територією, яка безпосередньо межує з Росією. Це і спричинило заселення Донбасу достатньо великою кількістю росіян, які стали найбільшою національною меншиною. Згідно з даними перепису за 1926 рік вони складали 26,1% населення регіону[8,с.7].

Слід зазначити, що крім росіян в Донбасі проживала значна частка інших національних меншин: 3,4% населення регіону складали греки; 2,2% німці; 1,7% євреї; 0,5% білоруси; 2% представники інших національностей[8,с.7]. He можна сказати, що присутність цих народів в Донбасі грала велику роль під час проведення політики коренізації, але свій вплив вона все ж таки мала. Ці етноси ще за часів самодержавства з відомих причин в основному змушені були сприймати російську мову спілкування і таким чином вони збільшували її панування в регіоні. Крім того, під час проведення коренізації греки, німці, євреї та інші національності далеко не завжди обслуговувалися своєю рідною мовою. Причиною тому була відсутність кваліфікованих викладачів та відповідної літератури. Хто дійсно серед національних меншин мав великий вплив на національні процеси в регіоні, так це росіяни. Слід відмітити, що найбільш швидкими темпами заселення Донбасу російським народом йшло після реформи 1861 року. Відмінивши кріпацтво, царський уряд наділяв селян землею, але в такій незначній кількості, що вони не могли нагодувати свою сім'ю. Це призводило до їх масового зубожіння, особливо в російських губерніях, і вони були вимушені йти на заробітки до промислових регіонів[9,с.112]. Ця та інші причини послужили тому, що на рубежі XIX-XX ст. серед робітників промисловості росіяни складали більшість. Український дослідник А.М.Михненко наводить такі дані стосовно складу робітників Донбасу: в 1900 році серед шахтарів вихідці з російських губерній становили приблизно 60%, з українських близько 3%, білоруських 5% представників цієї професії. У металургійній і металообробній галузях промисловості вихідці з російських губерній складали близько 55%, із українських понад 25% робітників. Приблизно таке ж становище було характерним для складу залізничних робітників. Автор даного дослідження констатує той факт, що у результаті цих міграційних процесів Донбас став найбільш русифікованим районом України[ 10,с.64]. Отже ця обставина досить серйозно впливала на процес українізації в регіоні у 1920-30-ті рр.

Слід відмітити, що у 1926 році в складі робітників Донбасу нараховувалося 51% росіян, 40% українців, 9% представників інших національностей[4,с.255]. Але в результаті інтенсивного індустріального розвитку Донбасу робітничий клас швидко поповнювався вихідцями із українських сіл. Кількість українців на підприємствах постійно зростала і згідно з даними вибіркового дослідження за 1934 рік їх вже було 52,6%, росіян 41,5%, інших національностей 5,9% [4,с.255]. Хоч є приклади того, що робітники-українці русифікувалися, цьому сприяло як відповідне оточення, так і дії влади, яка без особливого ентузіазму ставилася до проведення українізації [11,арк.78-79].

Ускладнювала процес українізації в Донбасі ще одна обставина, яка була безпосередньо пов'язана з етнічно-географічним чинником. Згідно з даними 1925 року, в таких губерніях як Волинська та Київська тих, хто володів українською мовою, було значно більше ніж українців за національністю. В Донецькій же губернії спостерігалося зворотне явище: українців за походженням було більше ніж тих, хто вмів говорити українською[12,арк.4]. Отже можна з впевненістю говорити, що навіть деякі українці, які проживали на території Донбасу, під час коренізації відносилися до цієї політики байдуже.

Ситуація складалася таким чином, що знання російської мови було універсальною вимогою для людини, яка бажала зайняти міцні позиції в суспільстві. Знання української було вимогою начальства, яке нерідко і саме її не вживало. На Донбасі з часом виникло становище, коли люди української мови і культури перетворилися на меншість, хоча етнічні українці складали більшість населення Донбасу. Положення ж національної меншини в СРСР означало неминучу русифікацію. Враховуючи географічне розташування Донбасу, близькість української і російської мов та інших чинників, про які йде мова, ця русифікація йшла швидшими темпами ніж в інших регіонах У країни.

Соціально-економічний чинник, який також суттєво впливав на процес українізації в Донбасі, мав безпосередній зв'язок як з етнічногеографічним, так і з політичним. Саме стрімкий економічний розвиток сприяв швидкому заселенню території Донбасу і посилював велику увагу влади до нього.

Після приходу до влади більшовиків Донбас став одним з найбільших регіонів, де впроваджувався експеримент радянської модернізації. З кінця

років і до початку 1940 р. в регіоні було зведено 245 підприємств, понад сто нових шахт. Паралельно йшла реконструкція вже існуючих підприємств. Слід зазначити, що це також наносило відбиток на національну політику. Від Донбасу влада чекала перш за все економічних успіхів, це було стратегічне завдання, а українізація асоціювалася з другорядними справами. Ta й взагалі вирішення життєвих проблем для пересічних мешканців Донбасу, таких, як влаштування домашнього побуту, матеріальне забезпечення своєї родини, було на першому місці. Як казав один зі службовців в 1930 році: «Якщо ми українізуємось, сало, масло та інші продукти від цього не подешевшають»[13]. Така точка зору була далеко не виключною.

Швидкий економічний розвиток сприяв стрімкому збільшенню населення Донбасу. В 1897 р. тут нараховувалося Імільйон 670 тисяч людей, а в 1926 р. 2 мільйони 971 тисяча. До 1939 року населення Донбасу збільшилося до 4 мільйонів 940 тисяч[ 14,с.81 ]. Постійно зростала кількість робітників в регіоні. В 1926 р. їх нараховувалося 461,9 тис., а в 1933 р. їх кількість сягнула 1 мільйона 413 тисяч [4,с.249]. Це була приблизно третина всіх робітників України[15,с.322]. Отже на відміну від інших регіонів У країни, де переважало селянство, Донбас став одним із перших, де основною домінуючою силою став робітничий клас.

Відзначимо ще один важливий момент, який впливав на українізацію в Донбасі це швидка урбанізація. В 1913 році питома вага міського населення складала 8,1%[14,с.82], а в 1926 воно зросло до 33%[8,с.7]. Якщо подивитися статистичні дані по Донбасу за цей рік, то можна побачити, що в окружних містах регіону більшість мешканців складали росіяни. В Артемівську налічувалося 50,85% росіян, українців 21,52%; в Луганську 63,36% і 21,44%; в Сталіно 63,09% і 6,88% відповідно. Виключенням можна вважати лише Старобільськ, де налічувалося 92,33% українців і 4,86% росіян, але місто було на той час зовсім невелике 6 тисяч 410 мешканців[ 16,арк.44]. Зважаючи на те, що українізація в регіоні не мала великих успіхів, можна з впевненістю говорити, що навіть коли міста поповнювалися українцями, багато з них підпадали під російський вплив і переходили на російську мову спілкування. Сучасні дослідження доводять, що урбанізація виявилася одним із знарядь радянізації та русифікації населення України, оскільки саме в містах відбувався процес штучного створення нової спільноти радянського народу на основі російської культури та мови. З розвитком процесів індустріалізації й урбанізації промислове місто почало відігравати роль генератора специфічної міської «пролетарської» культури, яка розповсюджувалася по невеличких містечках і селах[17,с.12]. He важко здогадатися, що основою так званої «пролетарської» культури була російська мова.

Таким чином, можна констатувати, що специфіку проведення політики українізації в Донбасі визначали перш за все наступні чинники: політичний, етнічно-географічний та соціально-економічний. Саме вони спричинили до особливостей ходу українізації в найбільш розвинутому промисловому регіоні України. Подальший процес дослідження проблеми вимагає розгляду ходу українізації в Донбасі в партійних і державних структурах, промислових колективах, освіті та культурі.

українізація донбас соціальний економічний

Список використаних джерел

Курносов Ю.О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20 30-х роках // Український історичний журнал. 1989. №12. С.89-95; «Українізація» 192030-х років: передумови, здобутки, уроки. / за ред. В.А. Смолія. K.: Ін-т історії України HAH України, 2003. 392с.; Єфименко Г.Г. Коренізація, українізація, націоналізм. // Сучасність. 2008. №11. С.46-52 та ін.

Анпілогова Т.Ю. Українізація Донбасу 20-х pp. XX ст.: особливості й проблеми впровадження. // Вісник Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. 2008. № 15. С.130-137; Дьоміна JI.І. Особливості проведення політики українізації на Лугангцині в 20-30-ті pp. XX ст. / Краєзнавчі записки. Збірник наукових статей. Луганськ, 2008. Випуск IV. С.338-345.; Ладига Л.І. Судочинство серед національних меншин за часів політики коренізації у листуванні 20-х pp. XX ст. // Історичні записки Східноукраїнського національного університету ім. В.Даля. Луганськ. 2008. Випуск 18. C. 109-113 та ін.

Державний архів Донецької області. Ф.8. Оп.1 Спр.433.

История рабочих Донбасса. Т.І. K.: «Наукова думка», 1981. 328 с.

Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т.45. М.: Политиздат, 1978.

Очерки истории Ворошиловградской областной партийной организации. К.: Политиздат Украины, 1979. 470 с.

Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т.ЗЗ. М.: Политиздат, 1977.

Лаврів П.І. Історія Південно-Східньої України. К.: «Українська Видавнича Спілка», 1996. 208 с.

Донеччина. Перехрестя цивілізацій. Книга перша. / ред. В.І.Мозговий. Донецьк: TOB «Діапрінт», 2007. 160 с.

Михненко А.М. Історія Донбасу (1861 1945 рр.): Навчальний посібник. Донецьк: Юго-Восток, 1999. 464 с.

Державний архів Луганської області. Ф.Р-243. Оп.1 Спр.147.

Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГОУ). Ф.1. 0п.20 Спр.1978.

Диктатура труда. 1930 г. 3 июля.

Книга о Донбассе. Донецк: «Донбас», 1977. 319 с.

Історія Української PCP в 10 книгах. Т.6. К, 1977. 543с.

ЦДАГОУ. Ф.1. 0п.20 Спр.2249.

Гогохія Н.Т. Українське радянське місто 1929 1938 pp.: історикосоціальний аналіз: Автореферат дис.... канд. іст. наук. Луганськ, 2003. 20с.

Размещено на Allbest.ru