Передумови розбудови української освіти в еміграції: політичні, етнічні, територіальні чинники

Размещено на http://www.allbest.ru

Передумови розбудови української освіти в еміграції: політичні, етнічні, територіальні чинники

Вагіна 0.М

Процес формування спільного європейського освітнього і наукового простору, розпочатий у 1999 р. у м. Болонья, неминуче веде до певного нівелювання національних особливостей освітніх систем. Враховуючи європейську орієнтацію України, поставлену мету вступу до Євросоюзу, вкрай актуальним є питання про можливі форми повноцінного входження національної вищої школи до європейського освітнього простору. Саме тому в контексті реформування вищої освіти України вкрай необхідним є дослідження історичних витоків інтеграції українських шкіл до європейської освітньої системи, які мали місце в умовах міжвоєнної еміграції українців до європейських країн.

В історичній літературі висвітлені лише деякі аспекти проблеми, які торкаються діяльності окремих українських навчальних закладів, створених емігрантами в міжвоєнний період, або висвітлюють життя українських еміграційних громад на території окремих країн. Відсутність комплексних досліджень освітньої діяльності українських емігрантів в Європі на протязі 1918-1939 pp. визначила мету даної роботи, яка полягає в тому, щоб на основі вивчення широкого кола джерел проаналізувати передумови розгортання широкої освітньої діяльності українців в еміграції.

Підчас Першої світової війни українські землі були тереном боїв між російськими й німецько-австрійськими військами. Українське населення тим самим опинилось по обидва боки фронту. Масова втеча населення Галичини й Буковини перед наступаючими військами царської Росії в 1914-1915 pp. спричинила значну хвилю української еміграції початку XX ст. За своїм характером це була еміграція мирного населення, яке вимушене було покинути свої землі задля врятування життя.

Внаслідок подій 1914-1918 pp. на східному фронті тисячі українців опинилися в еміграції як військовополонені російської й австрійської армій. Ця друга хвиля емігрантів за своїм характером відрізнялася від попередньої, бо це була вже суто військова еміграція.

Tретю хвилю еміграції, під час якої десятки тисяч українців опинилися на чужині, обумовила поразка української національно-демократичноїреволюції 1917-1920 pp. Ця хвиля була найбільш масовою за чисельністю та найбільш активною й організованою за формами своєї діяльності. З цією хвилею був пов'язаний вихід за кордон найактивніших учасників подій 1917-1920 pp.: провідних діячів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР, воїнів українських армій, службовців державного апарату, членів українських політичних партій, представників інтелігенції, студентства. Отже, за своїм характером це була переважно політична еміграція.

В залежності від причин, які викликали еміграцію, дослідники розрізняють два її головних типи: економічну (трудову, заробітчанську) та політичну еміграцію. Обидва типи еміграції є наслідком свідомого вибору людини. Але на відміну від добровільної за своїм характером економічної еміграції, політична здійснюється примусово: під тиском держави, окупаційного режиму, військових обставин тощо. В період 1918-1939 pp. мали місце обидва типи еміграції з України. Але саме політична українська еміграція (в особі викладачів, науковців та студентів) розгорнула в Європі активну національно свідому (зокрема, освітню) діяльність.

Після поразки збройної боротьби численна українська молодь студентського віку опинилась на території сусідніх країн, у таборах інтернованих і полонених. На підтвердження факту масовості еміграції з України саме осіб молодого віку можна навести дані, зібрані Українським громадським комітетом у Празі. За його повідомленням, на 1 липня 1924 р. 82,6% емігрантів-українців у Чехословаччині (далі ЧСР) входили до вікової групи 15-34 років, тобто були потенційно студентського віку[ 1 ,с. 12].

Отже, поразка української революції й встановлення більшовицького режиму привели до занепаду вільного студентського життя в Україні. Неможливість одержання освіти із-за руїни й закриття через обставини воєнного часу вищих навчальних закладів в Україні вигнали молодь за кордон. З цього часу вільне студентське життя могло розвиватися тільки в еміграції.

На підставі аналізу результатів опитування українських студентів, проведеного в 1924 р. з ініціативи чехословацького Червоного Хреста, причинами перерви навчання (а це відповідає й причинам студентської еміграції взагалі) були: 1) мобілізація під час світової війни 52%; 2) участь у революції та громадянській війні 15%; 3) обидві причини 13%; 4) родинні обставини, зміна спеціальності, переїзди до іншої держави 6,7%; 5) матеріальні обставини 4,1%; 6) різні інші обставини 9,5%. Tаким чином, Перша світова війна й революція були приблизно для 80% колишніх студентів перешкодою, що не дала їм змоги своєчасно одержати вищу освіту. Разом з цим треба відмітити, що участь у революції для наддніпрянців (20,6%) була значно сильнішою перешкодою в продовженні освіти, ніж для студентів з Галичини (8,2%)[2,с.10]. Тобто саме за політичними мотивами маси української молоді після тяжких і довгих років світової війни та громадянської збройної боротьби опинилися поза межами України, у різних європейських країнах.

Інформацію щодо національно-територіального походження емігрантів містять результати їх реєстрації, яку проводив у ЧСР Український громадський комітет. Так, у 1922 р. серед 2023 зареєстрованих емігрантів 1039 (51,6%) походили з Наддніпрянщини, 873 особи (43,5%) з Галичини, 23 (1,1%) з Буковини, 18 (0,8%) з Кубані, 11 (0,5%) з Бессарабії, 50 (2,5%) з інших земель[3,с. 10]. Тобто за національно-територіальним походженням переважали наддніпрянці: втікачі з таборів для інтернованих в Польщі і Румунії, науковці і студенти, поодинокі цивільні особи.

За соціальним походженням українське емігрантське середовище було представлене різними групами населення. Так, на 1 липня 1924 р. з 5209 українців, зареєстрованих у ЧСР Українським громадським комітетом, 52,4% складали селяни, 12,4% робітники, 32,4% представники інтелігенції, по 1,4% торговці й землевласників 1,с. 12]. Явно непропорційною виглядає велика кількість представників інтелігенції серед емігрантів, щодо чисельності інших соціальних груп, то вона в цілому відповідала загальній соціальній структурі української нації.

Треба зазначити, що відносини між українськими й російськими політичними емігрантами в більшості країн, де вони перебували в міжвоєнний період, відзначалися напруженістю й суперечністю. Головна причина непорозумінь полягала в прагненні росіян до відновлення єдиної й неподільної Росії та в традиційному запереченні державницьких устремлінь українського народу[4,с.8]. Серед російських емігрантів панувала концепція російської державності на українських землях, головним методом здійснення якої вважалася зброя. Позицію більшості українських емігрантів чітко висловив на сторінках «Тризубу» колишній член Генерального секретаріату Центральної Ради В.Садовський: необхідною умовою будь-якого порозуміння між Україною й Росією, зокрема між українською й російською еміграцією, було визнання з боку Росії самостійності української держави[5,с.9]. На відміну від суто політичних емігрантів, представники науково-викладацької інтелігенції частіше знаходили спільну мову. Так, відомий український філософ, професор Українського педінституту ім. М. Драгоманова в Празі Дмитро Чижевський активно працював і в Українському історико-філологічному товаристві, і в Російському філософському товаристві в Празі. В автобіографічному нарисі науковець зазначав, що підтримував близькі стосунки з російськими філософами, які емігрували до Праги, Парижа, Белграда: С.Булгаковим, П.Струве, С.Франком[6,с.ЗО].

Під час формування головних організаційних центрів української еміграції помітну роль відігравав, поряд з іншими, чинник територіальноетнічного походження. Для міжвоєнної української еміграції не було характерним почуття соборності: існували два головних емігрантських табори наддніпрянський та галицький, а також менш чисельні осередки волинський, буковинський, закарпатський та ін. Відокремленість галичан від наддніпрянців визначилась ще в період національновизвольної боротьби 1917-1920 pp. Акт злуки ЗУHP з УНР 22 січня 1919 р. змінив назву ЗУНР на Західну область УНР, але фактичного об'єднання здійснити не вдалося: продовжували діяти два уряди, два командування, які проводили дві політики. Аналогічні взаємини між цими двома гілками українського етносу склались і в еміграції. Незважаючи на однаково щире бажання боротися за волю України, наддніпрянці й галичани дуже рідко доходили до порозуміння. Головна причина такого стану полягала в різних типах психології, різному вихованні західних і східних українців, що склалося під впливом тривалого перебування у різних політикокультурних середовищах: австрійському й російському. Порозумінню наддніпрянців з галичанами заважала також різниця віросповідання. Крім історично-релігійних традицій, не сприяли зміцненню соборності в еміграції й спогади часів визвольної боротьби: до «зрадницьких» дій підпали як угода Української Галицької армії з денікінцями від 17 листопада 1919 р., так і Варшавський договір УНР з Польщею від 20 квітня 1920 р.

Щодо емігрантів з інших українських земель, то буковинці, хоч і відрізняли себе від галичан, але тісно співпрацювали з ними. Емігрантів з

Волині об'єднувала з галичанами територіальна приналежність до Польщі, але волиняни мали однакові з наддніпрянцями традиції. Зовсім окрему позицію серед емігрантів займали закарпатські українці, які майже не виявляли бажання співпраці з іншими територіальними об'єднаннями. Розмежування за територіально-етнічним принципом, яке негативно відбилось на всіх аспектах діяльності міжвоєнної української еміграції, особливо чітко виявилось у студентському середовищі.

Стосовно загальної чисельності української політичної еміграції в Європі (тобто виключаючи «біженців», заробітчан та частину військовополонених), дослідники вважають, що за період 1917-1920 pp. з України виїхало понад 100 000 чоловік[7,с.16]. На середину 20-х років їх чисельність в Європі помітно скоротилася. Зменшення чисельності пояснюється насамперед тим, що на початку 20-х pp. розгорнувся процес рееміграції в Україну. Крім біженців із Західної України, до рідних земель повернулась більшість українських військовополонених з російської та австрійської армій (після ліквідації таборів для інтернованих у Польщі, Румунії, Німеччині, ЧСР), а також частина українців зі складу білих армій. Масова репатріація цих категорій емігрантів пояснюється, перш за все, бажанням повернутися до родин, які залишились на батьківщині, та важкими умовами життя в еміграції. Розчарування у своїх політичних ідеалах примусило повернутися до рідних земель і частину політичних емігрантів.

Серед зовнішніх чинників, що сприяли процесу рееміграції, належне місце зайняла імміграційна політика радянського уряду в 20-і pp. Щоб послабити антибільшовицький опір, зокрема уникнути використання емішантів з колишньої Російської імперії для подальшої антибільшовицької боротьби, радянським урядом на початку 20-х pp. було проведено серію амністій. Так, у березні 1921 р. уряд УСРР проголосив амністію українським громадянам, які емігрували за кордон у зв'язку з громадянською війною, за умови повернення в У країну й обіцяння лояльно відноситись до радянської влади[8,с.2]. ЗО листопада 1921 р. уряд УСРР прийняв закон про амністію рядовим учасникам білих збройних формувань [9,с.846]. Більше того, у квітні 1922 р. уряд УСРР дозволив повернутися на батьківщину всім особам українського громадянства, які брали участь у військових організаціях Скоропадського, Петлюри, Денікіна, Врангеля та ін. [ 10,с.313]. Амністія не поширювалась на керівників антирадянських рухів П.Врангеля, Н.Махна, С.Петлюру, П.Скоропадського, Ю.Тютюнника, яких було проголошено поза законом. Крім того, в'їзд на територію У CPP членів нерадянських українських урядів і центральних комітетів політичних партій дозволявся лише за індивідуальними клопотанням[10,с.314]. Проблема репатріації викликала в середовищі українських емігрантів принципові суперечки. Але наслідком радянської імміграційної політики стала масова хвиля репатріації, що охопила різні категорії емігрантів.

Водночас еміграційна політика радянського уряду першої половини 20-х pp. була спрямована на поступову заборону виїздів з України, насамперед шляхом ускладнення процедури одержання закордонного паспорта. Поряд з великою кількістю довідок і документів, необхідних для його одержання, в Україні було введено й інститут поручителів-заложників, які нотаріально засвідчували свої підписи під анкетою заявника[ 11,с.355]. Всі бажаючі виїхати за кордон, за виключенням членів ВУЦВК, наркомів та їх заступників, членів колегій наркоматів і членів президій губвиконкомів, повинні були мати дозвіл на виїзд з боку ДПУ. Російський дослідник Ю.Фельштинський вважає, що небажання радянського уряду визнати легальні права своїх громадян на еміграцію, поряд з іншими причинами, призвели у 1928 р. до повного закриття еміграції із СРСР[ 12,с. 122]. Tобто, наприкінці 20-х pp. через політику більшовицького уряду, спрямовану на досягнення повної закритості суспільства, еміграційна хвиля з УСРР припинилась. Сталінський тоталітарний режим міцно тримав у залізних лещатах мільйони людей. Тому незважаючи на такі трагічні події в історії У країни, як форсована примусова колективізація, масові депортації селян, штучний голодомор 1932-1933 pp. та жорстокі репресії кінця 30-х pp., ніякі істотні виїзди за межі УCPP в 30-і роки вже не мали місця.

Таким чином, аналіз соціального складу емігрантів доводить, що близько третини їх складали представники української інтелігенції: відомі науковці, викладачі, талановиті діячі культури, мистецтва, видатні політичні й громадські діячі. Саме вони склали ядро еміграції, бо являли найбільш національно-свідому й державотворчу її частину. Після поразки у збройній боротьбі представники інтелігенції в умовах еміграції скеровують свої зусилля на проведенні широкої культурної діяльності, зокрема розбудові української освіти. Серед українського населення, яке опинилось на території Австрії, Польщі, Чехословаччини та інших країн, значну частину (близько 80%) складала молодь, що підтверджують дані про віковий розподіл емігрантських мас. Наявність великої кількості осіб потенційно студентського віку стала ще однією передумовою для розгортання в еміграції широкої освітньої діяльності.

Розбудові українських освітніх закладів в еміграції сприяло також велике бажання молоді здобувати освіту, насамперед рідною мовою й у національному дусі. На своєрідній шкалі цінностей українського народу проблеми духовної культури, зокрема освіти, з давніх часів займали одне з головних місць. Відомо, що ще за часів середньовіччя іноземців дивував високий рівень освіти на Запоріжжі. Тривала боротьба за існування української національної школи не припинялася на протязі XIX-XX ст. Багатовікові освітні традиції українського народу дозволяють стверджувати, що прагнення до освіти є, взагалі, складовою частиною української ментальності.

Тобто, відмітною рисою української міжвоєнної еміграції в Європі була явна чисельна перевага в її складі інтелігенції та молоді студентського віку, яка і в несприятливих умовах еміграції прагнула здобути національну освіту.

Але для проведення широкої освітньої діяльності недостатньо лише наявності учасників навчального процесу, навіть і щиро бажаючих вчитися. Еміграція, взагалі, не сприяє розвитку освіти будь-якого народу, бо на перешкоді стоять відірваність від батьківщини, чуже, часто навіть вороже, національне оточення, критичне матеріальне становище, загальноемігрантські настрої песимізму й депресії. Необхідним зовнішнім чинником успішного розвитку освіти є сприятливе середовище, в якому існували б відповідні умови для інтелектуальної праці. Серед усіх європейських країн, на території яких опинились українські емігранти, лише на території Чехословаччини було створено сприятливі умови для розбудови національних навчальних закладів. Причини цього слід шукати у протекціоністській урядовій політиці по відношенню до еміграції, географічній близькості ЧСР до українських земель, етнокультурній близькості українського, чеського і словацького народів.

Після короткочасного періоду адаптації до еміграційних умов українці сконцентрували свої зусилля на розбудові власних освітніх установ, бо саме цим вони могли принести найбільшу користь рідній Україні. Плідна освітня діяльність на протязі міжвоєнного періоду стала для української інтелігенції однією з реальних форм боротьби за створення незалежної Української національної держави.

Список використаних джерел

Три роки праці Українського громадського комітету в ЧСР (7.VII.1921 7.VIII.1924). Прага: На правах рукопису, 1924. С.11-14.

Шрамченко JI. Українське, білоруське та грузинське студентство на високих школах в Чехословацькій республіці / JI.Шрамченко. Подебради: Б.в., 1926. 33 с.

Регістраційно-статистична секція // Рік праці Українського Громадського Комітету в ЧСР. Прага: Б.в., 1922. С.8-10.

Ковальський М. Наказ нації / М.Ковальський// Тризуб. 1927. 4.4. С.6-

10.

Садовський В. Українська справа серед росіян / В.Садовський // Тризуб. 1927. 4.1. С.6-9.

Чижевський Д. Життєпис / Д.Чижевський // Філософська і соціологічна думка. 1990. № 11. С,29-33.

Заставний ФД. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах) / Ф.Д.Заставний. Львів: Світ, 1991. 120 с.

Постанова «Про амністію» П'ятого Всеукраїнського з'їзду Рад // Вісти ВУЦВК. 1921. 5 березня.

Постановление ВУЦИК «Об амнистии рабочим и крестьянам, служившим во враждебных армиях и находящимся за границей» // Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. Харьков, 1921. №24. Ст.724.

Амнистия в дополнение к постановлению ВУЦИК от 30 ноября 1921 г. // Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. Харьков, 1922. №18. Ст.287. С,312-314.

Декрет CHK Украины «О заграничных паспортах» // Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. К., 1919. №24. Ст.265. С,354-355.

Фелыптинский Ю. К истории нашей закрытости / Ю.Фелыптинский. М.: Терра, 1991. 184 с.

Размещено на Allbest.ru