Становлення новітнього українознавства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Становлення новітнього українознавства в Україні

Санченко А.Ю

Виступаючи провідником і захисником територіальної єдності, економічної, політичної, культурної цілісності нації і народу, гарантуючи розвиток саме національного ринку, збереження національної культури, духовності, національна держава не може не бути водночас і правовою, і демократичною державою, не захищати інтереси особи, її політичні права і свободи. Але для того, щоб виступити представником нації, захисником національних інтересів, національна держава має відтворювати в своїй структурі, принципах дії, в стратегії і політиці природо-соціальну сутність людини, нації, народу як цілісності.

Саме такий підхід до побудови національної держави в Україні і висуває на перший план завдання пізнання в єдності природи України й самопізнання та самотворення української людини, нації, народу.

Виходячи з того, що українознавство є наукою цілісного пізнання (самопізнання), творення і самотворення української людини, нації, народу, їх етнічної території (України) в усьому часопросторовому їх вимірі, що воно досліджує сам феномен українства, закономірності, досвід та уроки його розвитку й прояву у визначальних сферах буття, то стане зрозумілим наскільки органічно єдиним має, бути державотворчий процес і розвиток українознавства як цілісної системи науки, освіти, виховання, культури господарювання, організації та управління[7,с.5-11].

П. Кононенко зазначає, що тепер є всі підстави стверджувати, що це єдиний процес, своєрідна закономірність у розвитку українського народу, його держави й українознавства.

Ідея створення першого в Україні науково-освітнього центру, який би органічно поєднував розроблення як стратегічних і тактичних питань поведінки спільноти, так і вирішення практичних завдань творення національної держави, науки, освіти, виховання була запропонована ще наприкінці 80-х років XX ст. тодішнім деканом філологічного факультету КДУ імені Тараса Шевченка проф. П.Кононенком. Саме з його ініціативи у 1988 р. при філологічному факультеті КДУ створюється центр українознавства. Були сформовані провідні відділи майбутнього інституту (тоді вони називалися кафедрами). Утверджується ідея розбудови науки українознавства як нагальної потреби сучасності[8,с.З].

У підході до вирішення цього питання постали різні підходи. З одного боку, ставлення до українознавства як до галузі етнографії, етнології, заперечення його як окремої науки, тлумачення українознавства як явища часткового, чи просто як суми знань різних наукових дисциплін (тобто як штучного утворення). З іншого - розгляд українознавства як системи наукових інтегративних знань про Україну і світове українство.

Як слушно зазначав В. Шевченко: «Загальна особливість будь-якого нового напрямку творчості полягає в тому, що засновники його змушені знаходити собі місце серед усього впорядкованого і безладного, котре вже існує в суспільстві, стало в ньому визнаною умовністю та звичкою. Через це суб'єкт нового напряму змушений конкурувати в соціально-інституційному плані з уже існуючими інститутами, потребує представлення своєї творчості узаконеною (легітимною) в суспільстві й державі установою. Узаконення нової установи ущільнює соціокультурний простір, змушуючи інститути, тобто функціонуючі соціальні суб'єкти, потіснитися»[12,С.211]. Водночас В. Шевченко звертав увагу ще на одну особливість, а саме на те, що для інституціоналізації нового напрямку наукової творчості вирішальну значущість має, як обґрунтовано підкреслює П. Гнатенко, «внесок видатних учених у певну галузку науки. Саме цей внесок нерідко перетворює галузку наукового пізнання в самостійну науку» [1,с.З].

Розуміння українознавства як системи наукових інтегративних знань про Україну і світове українство знайшло своє логічне відтворення у визначенні стратегії діяльності громадського освітньо-наукового об'єднання з назвою «Інститут українознавства»[6,с.2]. Варто наголосити, що «інституційно» українознавство в цьому смислі постало як «межова» наука, суб'єкт якої враховує єдність сучасної національної та глобальної соціокультурної ситуації. Бути «межовою» наукою означає, що українознавство як синтез наукового знання про буття українства у глобальному соціокультурному просторі народів є дещо «більше» за ті нескінченні уривки знань, які відтворюють «історію України»[11,с.215], пов'язану із сумішшю фрагментів знань, які утворюють «світову історію». До речі, торкаючись питань освіти, котра є не що інше як соціокультурне самовідтворення українського народу, слід ураховувати, що українознавство в пізнавально-методологічному аспекті належить до визначальних чинників змісту освіти в Україні, функціонуючи в ній «синтезуючим ферментом, її філософією і методологією»[3,с.25].

Вчена Рада Київського державного університету імені Тараса Шевченка одностайно підтримала пропозицію про створення Інституту українознавства. В ухвалі від 4 листопада 1991 р. зазначила, що «Заслухавши інформацію професора П. Кононенка про діяльність ряду факультетів і підрозділів університету, спрямовану на відродження національної культури і духовності та виходячи з актуальних потреб розвитку й поглиблення наукової і педагогічної роботи в цій сфері, Вчена рада ухвалює:

Вважати за доцільне створення Інституту українознавства при Київському університеті.

Доручити ректорату підготувати і видати відповідний наказ до 31 грудня 1991 р.>>[9,с.214]

Професорсько-викладацький склад багатьох вищих навчальних закладів Києва зібрався на установчу конференцію, де обрав оргкомітет по створенню Інституту українознавства і доручив його голові проф. П. Кононенку зробити відповідного змісту подання Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти. Виконуючий обов'язки міністра, доктор економічних наук Л. Каніщенко доручив відділам всебічно вивчити питання й подати свої пропозиції в руслі державницьких інтересів. Висновки були схвальними: видано Наказ № 19 від 24 січня 1992 р: «Вважати створений за рішенням вченої ради Київського державного університету (протокол №2 від 04.11.91). Інститут українознавства самостійним навчально-науковим підрозділом з першого кварталу 1992 р.>> [4,с,214].

Інститут українознавства розпочав діяльність. Його директором було призначено декана філологічного факультету КДУ, професора П. Кононенка. Інститут складався з шести відділів, у структурі яких було 134 штатні одиниці та Український національний гуманітарний ліцей.

Метою діяльності Інституту українознавства КДУ було: організація й видання українознавчих досліджень; підготовка науковців-українознавців з різних галузей історичного буття, матеріальної і духовної культури, освіти, науки, націє- і державотворення, міжнародних відносин У країни; організація шкіл та курсів української мови і для вітчизняних, і для іноземних громадян; здійснення обміну науковцями, педагогами, студентами, ліцеїстами із закордонними вищими та середніми навчальними закладами, центрами, інституціями; розробка програм вивчення та впровадження в усі сфери життя суспільства української мови як державної; створення українознавчих інституцій (кафедр, ліцеїв, філій) в У країні і за її межами; проведення міжнародних досліджень та конференцій з українознавства як цілісної, інтегративної наукової системи; впровадження українознавства як наукової методології і філософії в систему освіти та ідеології держави[10,с.1].

2 лютого 1992 р. комісія з питань народної освіти і науки Верховної Ради У країни опублікувала інформацію про Інститут українознавства при Київському Національному університеті імені Tараса Шевченка. Йшлося про те, що створення Інституту українознавства Київським університетом на базі кадрів українознавчих кафедр різних факультетів та визначення його статусу як самостійного навчально-наукового закладу відповідає інтересам української держави.

Схвалення і підтримку концепція Інституту отримала на державному рівні. У вітальній телеграмі Президента України Л. Кравчука учасникам міжнародної науково-практичної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій)у розвитку українознавства» (15-17 жовтня 1992 р.) зазначалося, що «впровадження українознавства як політики і філософії нашої молодої держави в систему освіти, науки, культури, мистецтва, родинного виховання буде сприяти дальшому поступу у творенні українського суспільства на засадах правди, добра, справедливості»[2,с.45].

В. Шевченко стверджував: «українознавство як наука виникло тільки на початку 90-х років XX ст.., тобто разом із створенням Інституту українознавства як науково-дослідної установи, із заснуванням кафедр українознавства у вищих навчальних закладах і початком викладання навчального курсу українознавства»[13,с.22].

З метою практичного здійснення роботи інституту Міністерством освіти видається Наказ від 27.10.1992 р. про організацію факультету підвищення кваліфікації викладачів та фахівців з української мови та літератури, народознавства та української мови як іноземної в Інституті українознавства при Київському університеті. За цим наказом ректору Київського університету В. Скопенку та директору інституту українознавства П. Кононенку потрібно було забезпечити факультет підвищення кваліфікації викладачів та фахівців з української мови й літератури, народознавства, української мови як іноземної кваліфікованими викладачами, спеціалістами, аудиторним фондом і створити необхідні житлово-побутові умови для слухачів. Розробити спільно з зацікавленими органами управління освітою, творчими спілками та організаціями перспективний план підвищення кваліфікації викладачів та фахівців, навчальні програми, а також план підготовки навчально-методичної літератури для слухачів[5,с.214].

Таким чином, розпочав роботу перший інститут, який виховував професіоналів-українознавців, що повинні були донести до всього суспільства знання про українську культуру, історію, географічне розташування України та його особливості, що можуть впливати, як на внутрішню, так і на зовнішню політику української держави, про державотворчий процес. новітнє українознавство наукове

Інститутом українознавства проведена значна робота по підготовці кадрів сучасного типу (українознавців - фахівців різних профілів, що на базі українознавства оволодівають фахом порівняльного сходо- чи заходознавства); створено: а) науково- й методично виважену концепцію; б) відповідну завданням інституту структуру (українознавчі кафедри - українознавства, мови і літератури, сходо- і заходознавства, мов, літератур народів України; інші навчально-наукові центри: фольклору та етнографії, комп'ютерний, навчально-методичних наукових програм і досліджень; в) ланку, що з'єднує середню і вищу школу, національний гуманітарний ліцей; г) програму українознавчої діяльності в межах У країни і діаспори.

Інститутом українознавства і Державною академією керівних кадрів освіти (ректор акад. М. Дробноход) проводилися курси, а в 1997 р. було створено факультет з підготовки викладачів-українознавців (Л. Токар), навчання на якому в 1998 р. завершило 69 педагогів м. Києва (з вищою освітою) і одержали другу спеціальність - викладач українознавства.

Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти (міністр П. Tаланчук, перший заступник міністра А. Погрібний) окремим наказом підтримало ініціативу Інституту українознавства про створення по всій Україні мережі підпорядкованих Інститутові виховних та освітніх закладів, що працюватимуть за концепційними засадами «Школи-родини». Тому постала як невідкладна проблема впровадження доробку науки в практику освіти. Концепцію і програми з українознавства почали втілювати У країн ський гуманітарний ліцей (директор - заслужена вчителька У країни Г.Сазоненко), гімназії, ліцеї, школи, дошкільні виховні заклади, кафедри ВНЗ Київщини і Кривого Рога, Одеси й Івано-Франківська, Запоріжжя і Харкова, Сімферополя, Хмельницька, Чернігівщини, Житомирщини, Дніпропетровська, Луганська, Чернівецької, Кіровоградської областей, шкіл української діаспори.

Отже, існування інститутів, центрів, кафедр українознавства засвідчує, що у людей нашої країни зростає інтерес до українського та до У країни у цілому. Саме такі заклади у такий важкий час для державотворення повинні стати носіями української традицій та мови, їхніми оберігами, що не дозволять чужоземним впливам поглинути українську самобутність. Діяльність таких структур спрямована лише на розвиток та збереження державності та на просвітлення громадян, що є зараз найголовнішим фактором незалежності.

Список використаних джерел

Гнатенко П.И. Национальная психология. - Дніпропетровськ, «Поліграфіст»,

2000.

Див. детал.: Інститут українознавства. Довідник до 10-річчя діяльності. - K.,2002.

Кононенко П.П. Українознавство. - K., Либідь, 1996.

Наказ Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти Української PCP про Інститут українознавства Київського державного університету імені Тараса Шевченка як самостійний навчально-науковий підрозділ від 24 січня 1992 р.// Науково-дослідний інституту українознавства. Довідник до 15-річчя діяльності. - К, 2007.

Наказ Міністерства освіти України про організацію факультету підвищення кваліфікації викладачів та фахівців з української мови й літератури, народознавства та української мови як іноземної в Інституті українознавства при Київському університеті від 27 жовтня 1992 р.// Науково-дослідний інституту українознавства. Довідник до 15-річчя діяльності. - К, 2007.

НДІ Українознавства //http://www.rius.kiev.ua/section/index.Iitml

Українознавство. Конспект лекцій / П.П. Кононенко, А.Ю. Пономаренко. - K.: МАУП, 2005.

Українознавчі студії в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка //http://uaznavstvo.univ.kiev.ua/ua/mdex.litml

Ухвала Вченої ради Київського державного університету імені Тараса Шевченка про створення Інституту українознавства при Київському університеті від 4 листопада 1991 р.// Науково-дослідний інституту українознавства. Довідник до 15-річчя діяльності. - К, 2007.

Центр українознавства. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. // http://uaznavstvo.univ.kiev.ua

Шевченко В. Українознавства в структурі наук в Україні // Українознавство. - 2005. - Число 4.

Шевченко В.І. Філософсько-світоглядні складники методології українознавства // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - 2004. - Т.ІII.

Размещено на Allbest.ru