Становлення російської національної ідеї: філософсько-історичний контекст

Размещено на http://www.allbest.ru

національна ідея російська орда

Становлення російської національної ідеї: філософсько-історичний контекст

Сергєєв М.В

Народ існує політично, тобто має державу, тільки у тому випадку, як це стверджував К.Шмідт, коли утворює незалежну духовну і культурну спільноту від інонаціонального впливу[6,с.130]. Період формування російської національної ідеї в умовах татаро-монгольського панування, Г.Вернадський охарактеризував як «подвиг смирення»[4,с.151].

Перед нами постає завдання прослідкувати, як ідея, народжена в надрах татаро-монгольської імперії, стала сприйматися московськими князями як власна і в силу історичних обставин (Московія була західним форпостом Орди) зміцнилася за підтримкою саме монголів.

Колишня столиця Залісся Володимир на Клязьмі була розташована занадто далеко на Сході, то ж не могла виконувати завдання західного форпосту Орди. Смоленськ фронтове місто, певний час перебувало під владою Литовської Русі, географічно розташоване на Заході Орди на нього зазіхав як Тевтонський, так, згодом, і Лівонський Орден. Ось чому пунктом стратегічного опору монголів на Заході повинно було стати таке місто, яке б відповідало геополітичним, військовим і стратегічним планам Орди. Таким містом з часом і стала Москва.

З Москви можна було чинити опір спробі завдати Орді нападу на всьому західному театрі військових дій. Під вплив монголів підпадав Брянськ, Псков, Чернігів, Переяславль-Заліський та деякі інші міста, утворюючи своєрідний мур опору. Власною появою Москва відбирала також і претензії Ростова і Суздаля на своє можливе відновлення і політичне зростання вже у складі Орди. Москва своїм існуванням «відрізала» Новгород від суходолу, через який здійснювалося постачання дефіцитного для нього хліба. Втім через Оксько-Камський річковий вузол вона отримувала сполучення із столицею Орди Сараєм, який розташувався у гирлі Волги (70 кілометрів від сучасної Астрахані). Отже, геополітично Москва дуже добре відігравала роль ключової висоти і «буферної зони» Орди. Дуже важливо було й те, що Москва на той час була маленьким, нікому невідомим містечком і не загрожувала розподілу влади ні в Орді, ні в Києві чи Новгороді, ні в Каракорумі. Поява Москви не викликала небезпеки. До того ж надане уповноваження Москві збирати данину для Хана (за правління Узбека) вилучало її на деякий час від участі у складній боротьбі за владу нащадків русько-фінських князів і ханів Золотої Орди.

Ще слабка, вона не прагла змагатися з Новгородською, Псковською республіками і Твер'ю.

Нагадаємо, що навіть арсенали військових озброєнь Орди і місце їх виробництва були розташовані на достатній відстані від Москви і зосереджені у Тулі містечку, названому так на честь монгольської цариці Тай дули -- дружини хана Чанібека (поч. XIVct.), яке належало, до того ж, Рязанському князівству, тобто теж не перебувало під впливом Москви. Очевидно, що Москва перебувала в таких умовах, які не передбачали її швидкого зростання. Однак, долею історії і владою хана Менгу Тимура, на арені політичного життя вона з'являється в 1272 році, під час перепису населення, і вдруге в 1277 році, вже як подарована на честь повноліття сину О.Невського Данилові[2,с.185], як членові татарської родини, що належав до велико ханської гілки влади. О.Невський був кровним братом Сартака сина Бату-Хана, онука Чингізхана. У цьому сенсі Москва не була покинута напризволяще і перебувала під опікою і впливом Орди. Як її складова частина, її доля була віддана хоча й місцевій, але залежній від ординської влади київській династії Рюриковичів. Тобто справа піднесення Москви не була авантюрою ханської влади. Її поява, навпаки, є свідченням обережності і врахування стратегії і тактики можливого розгортання подій на західному кордоні Орди то ж добре вписувалася у політику економічного обґрунтування імперії та вирішення її внутрішньополітичних завдань. Основою цієї політики було збирання податку.

Літописна загадка про появу поселення (град Москов) в 1147 році, найімовірніше, є вигадкою істориків, які під керівництвом Катерини ІІ укладали перші літописні зводи, готуючи ґрунт для нової історії держави Російської. В усякому разі ні імен князів Московських, ні їх участі в тогочасних історичних подіях Орди і Московії від 1147 року й досі нічого не відомо. Маніпуляції з датами були потрібні, з одного боку, для того, щоб зробити Московську історію «старшою», а з другого щоб позбавити монголів авторства щодо її утворення, мовляв, монголи тут ні до чого це справа національно-визвольної боротьби власне руського етносу. Втім, і формуванню нового руського етносу, і виникненню особливої московської, а згодом російської національної ідеї сучасні росіяни повинні завдячувати саме монголам. Імператриця Катерина II (німкеня за походженням) аж ніяк не могла погодитись з тим, що забуте на той час історією плем'я монголів настільки є значущим в житті її імперії. ЇЇ листування із Вольтером та іншими провідними вченими Заходу свідчить про спробу зробити домінуючою Західноєвропейську, а не Східної-Азіатську парадигми в історії Росії. Однак факт появи і зростання Московського князівства у лоні Золотої Орди спростовує це. Створена (зафіксована) в 1272 році як впливова політична сила і альтернативна монгольській ідеї, зміцніла Москва виходить на арену Східноєвропейського ареалу боротьби лише в 1380 році, під час Куликовської битви. Наскільки це було небезпечно, свідчить 1382 рік, коли вона була повністю винищена монголами разом із посадом територіями навколо.

Поразка литовсько-руських військ під проводом Вітовта в 1399 році на річці Ворсклі від монгольського хана Едигея створила такі умови, якими історично скористалася саме Москва[3,с.162]. До того часу і Москва, і московська національна ідея розвиваються в колі монгольської Орди під повним її впливом і контролем. Однак нова ситуація поява зростаючої Москви в нових історичних умовах занепаду Орди, спонукала до виникнення нової ідеї або модернізації її основи старої монгольської ідеї. Така ідея проголошується, обґрунтовується і з'являється у Москві. Вона перебирає на себе характерні риси і ознаки народженої в надрах Азії монгольської ідеї, але розвивається на Сході Європи, має нову столицю Москву, спирається на зовсім інший, асимільований монголами фінсько-слов'янський генотип народ руський. Духовною основою цієї ідеї стає православ'я, яке, на відміну від різноманітних вірувань монголів(сульдефонства, шаманізму несторіанства тощо), поєднувало у собі адміністративну і духовну парадигми князівської влади.

Процес формування російської національної ідеї в умовах московського князівства умовно можна поділити на три етапи.

Перший етап повністю співпадає з появою Москви як окремого князівства ідеократичної столиці, підпорядкованої монголам політики, що розвивається дещо у відмінному від завдань імперії напрямку. Реалізація планів панування над світом обмежується там необхідністю внутрішнього накопичення сил: збереження, опанування та захисту захоплених Ордою земель. На цьому етапі вона не заперечується монголами, розвивається під їх безпосереднім контролем і навіть зростає з їх підтримкою. Ареал впливу Москви географічно не виходить за межі земель східної частини колишньої Київської Русі і за часовими межами триває до спроби узурпувати владу в Орді темніком Мамаєм, яка завершується Куликовською битвою(1380р.).

Нескінченна боротьба з Твер'ю, п'ять походів на Новгород, спроба оволодіти Смоленськом, приєднання Нижнього Поволжя, В'ятської землі, Рязанського князівства ось невеликий перелік «збирання» колишніх руських, але під скіпетром Москви, татарських земель. Формування Московії починається із захоплення Данилом сином О.Невського (1301рік.), першим Московським князем (всього лише через 16 років після отримання ним як нащадком Ханської родини права на стіл) міста Коломни, розташованого на географічно зручному місці Камсько-Окськомежиріччя. «Приєднання» Коломни відкривало вихід на стратегічний простір до Оксько-Волгського річкового басейну. Москва тепер мала прямий зв'язок із столицею Орди Сараєм водним шляхом і виборола таким чином перспективу своїх глобальних дій.

Територія Московського князівства збільшується вдвічі[4,с.152]. Зауважимо, що всі ці події відбувались з дозволу і під пильним оком Орди. Орда начебто грається з Москвою, спостерігаючи як це дитинча розвивається; втім, вона готова у будь-який момент покарати неслухняного. Водночас Орда намагається зміцнити стосунки із Москвою. Підтвердженням того є те, що Хан Орди Узбек в 1317 році віддав князю Юрію Довгорукому свою сестру за дружину, ярлик і право князювати у колишній столиці Залісся місті Володимирі-на-Клязьмі. Молодший брат Данила Іван на прізвисько Калита вже отримує від Хана (Узбека) грамоту і право самому збирати данину для нього з усіх руських (Заліських) земель. На знак пошани Калита отримує від Узбека дарунок розкішну, в золоті шапку, яка згодом отримала назву «Шапка Мономаха» і стала символом передачі татаро-монгольської влади до рук Московського князя, але аж ніяк не влади Візантійського роду Мономаховичів московітам, як раніше вважалось[4,с.159]. За його правління територія Московії збільшується у шість разів.

Звичайно, однією з умов зростання Москви було і подрібнення Орди, і боротьба Ханів гілки Чингізидів за владу, і тиск, який чинили на монголів литово-руси. Необхідність підтримки єдності імперії поступово виснажувала її. Москва вдало використовує ситуацію і, під гаслом збирання Ординських земель, міцніє сама. Згодом виникла така ситуація, котра вже не могла бути регламентована ні законами, ні силою Золотої Орди. Це привело до раптового прояву екзистенціальної енергії усвідомлення московським народом того, що він, цей народ, вже є, що його неможливо подолати, що тепер він має право на існування, саме тому, що він є. Це розуміння зміцнювало впевненість московітів, додавало їм сил. Народ починає усвідомлювати себе нацією, яка спроможна творити. Новий етнос актуалізує своє татаро-монгольське минуле, яке й надавало йому моці. У драматичній концентрації сьогодення гартувався новий духовноідеологічний центр, яким стає Москва.

Відбувається складний процес самоідентифікації нового московського народу як «надчасового» «Я» [6,с.131]. Східнослов'янські амбіції московських Рюриковичів тут співпали з пасіонарністю татаро-монгольських завойовників, їх здатністю домінувати в захоплених землях. Сприяла цьому і расова спорідненість татаро-монголів та угро-фінів, їх поступова еволюція у ново татаро-русів, або в народ руський. В логіці розвитку Великого Євразійського простору, в його найвіддаленішій частині Золотій Орді, відбулася зміна правлячої династії від чингізидів-монголів до слов'яно-угрів і слов'яно-татар, з кореня яких і зростає московська гілка Рюриковичів: син О.Невського Данило, Д.Донський, І.Калита тощо.

Є.Жеребецький, виходячи з теорії геополітичної динаміки американського соціолога Рендала Коллінза, висловив кілька важливих ідейно-смислових положень[6]. Виникнення Московського князівства було зумовлено фактором ресурсної і позиційної переваги, яка призвела до розширення декількох окраїнних земель спочатку в умовах Київської Русі: Ростово-Суздальське (Володимиро-Суздальське) Новгородське князівство; згодом, в умовах Золотої Орди, ресурсної переваги набувають: Москва, Твер, Новгород, Псков. Піднесення серед них Московського князівства супроводжувалося загостренням внутрішньополітичної боротьби за владу, подрібненням Ординської імперії. Поступово окремі ханства завойовуються Московським князівством, яке теж неминуче (згідно із теорією геополітичної динаміки Коллінза) повинне розпастися. Що й відбулося спочатку в 1917-му, а потім і в 1991 році.

Р.Коллінз стверджував, що міцність будь-якої влади, в даному випадку влади Золотої Орди, має не внутрішні, а зовнішні ознаки. Зовнішні військові стосунки держав є критичними детермінантами їх внутрішньої політики. Тобто чим більші успіхи правлячої еліти на міжнародній геополітичній арені, тим вища їх легітимність всередині країни. Втім, коли територіальний контроль послаблений, держава зазнає напруження, змінюється або розпадається. Однак роз'єднання татаро-монгольської імперії та її частки Золотої Орди суперечить континентальній логіці Євразії, що демонічно породжує автократію у даному випадку Москви, яка за кілька століть підкорила майже увесь північно-азійський континент. Так попит на євразійського арбітра сприяє спочатку зростанню Сараю як об'єднуючого ординські землі центру, а згодом і Москви, але вже як об'єднуючої слов'янсько-руських, татаро-монгольських і угро-фінських земель центру.

Москва, котра вже народилась тоді, повинна була навчитися відкарбовувати здобутки власної інтуїції (тобто те, що вона вже є) в чітку інтелектуальну формулу, впевнено і відверто рушати шляхом її втілення в життя. Новонароджений центр перейняв від монголів стару ідеологію, яка й наперед визначила його майбутнє на багато років наперед. Московський період формування російської національної ідеї супроводжувався утворенням великого Євразійського простору як відбитку думки про необхідність його об'єднання і облаштування. Усвідомлення цього спонукало перших московських князів замислитися: новонароджена Московія або загине під ударами залишків Орди, а також її сусідів і ворогів, або своєю збройною силою здобуде власну незалежність. Московія виникла і могла існувати тільки за рахунок війни. Це надало впевненості Л.Гумільову стверджувати, що Московія розпочинається лише в XIV ст. після Куликовської битви[5,с.257].

До 1368 року, року падіння правління монголів у Китаї, Москва організаційно-адміністративно входила до складу Кипчацького царства держави Ю-Джу-бу хана Узбека, становила частину Улусу Джучі[3,с.161]. В основі ж домонгольської Московії (Залісся) була діяльність зовсім іншого етносу руського. Та й культура зовсім інша руська. Московія з'явилася внаслідок народження нового етнічного організму-руського, який, так само, як і Орда, керувався у своєму житті мораллю сили. Протягом всього часу існування Московського царства, основним змістом його ідеї було прагнення підкорити слабшого і послабити рівного, пристосуватися до умов і вимог сильнішого. Підкуп, зрада, домінування прагматичного інтересу, що суперечило цінностям християнства, стояли на першому місці у житті і відображали нормальний на той час тип поведінки дикунства і варварства. Християнство там утверджувалося як прикриття московської агресії, використовувалося як ідеологія об'єднання підкорених земель, поширювалося в середовищі угро-фінського, а згодом і татаро-руського народу. При цьому в окремих і незалежних князівствах-республіках таких, як Новгород, Псков, деякою мірою в Твері, воно було дуже впливовою демократичною силою, але використовувалось уже в протистоянні із Москвою. У безконечних війнах з цими осередками вольності і духовності, у кривавій боротьбі із залишками Орди, як на Півдні, так і на Сході і в самій Московії, роздмухувалося нове усвідомлення про її виникнення як про Боже Провидіння, яке набувало духовно-містичного значення і, у поєднанні з християнським месіанізмом московітів під скіпетром Москви, виходить за межі новоутворення у пошуках визнання у світі.

Другий період розвитку московської ідеї політично пов'язувався із зазіханням московських князів на право володарювати на теренах не тільки Східної частини земель колишньої Київської Русі, а й на землях захоплених, власне, татаро-монголами в Сибіру, на Далекому Сході азійській Півночі та Півдні. Умовно він триває до початку Лівонської війни 1558 року.

Москва (За часів правління І.Грозного) стає центром татаро-руських земель і офіційно оголошує своїм царем охрещеного татарського Хана -Сімеона Бекбулатовича в 1575 році[9,с.226].

Це був дипломатичний крок Грозного, що прийняв у 1547 році титул царя і заплатив за це повним знищенням монголами Москви в 1571 році. Це робилося також для того, щоб уникнути чергового покарання (загрози знищення Москви), а також щоб заспокоїти справжнього володаря Орди (і

Московії теж) кримського нащадка роду Чингізхана, який, згідно із ясою (законом) Орди, єдиний мав право називатися царем. З іншого боку, цей факт дуже добре викриває і прагнення Москви володарювати в Орді.

На тлі перелічених фактів відбувається подія, яка надає можливість зрозуміти політику Москви щодо особливого ідейно-смислового контексту. Це Флорентійська Унія православ'я із католицизмом 1439 року, яку підписав московський митрополит Ісідор. Однак, московський цар Василій ІІ (1425-1462 рр.) цю Унію не визнав і посадив Ісідора за грати. Втім це надало поштовх до вирішення ще одного доленосного в житті нової імперії питання. Москва позбавляється від опіки-підпорядкування митрополії Константинопольського патріархату, до якої належала. Це відбулось в 1448 році, коли рязанського єпископа Іону не патріарх, а московський цар призначив головою Московської православної церкви[9,178]. Московія отримує автокефалію і перетворюється в один із центрів світового православ'я. Це сприяло духовному об'єднанню усіх народів, захоплених Москвою. Згідно із доктриною, сформульованою ще у Візантійській імперії, православна церква не може існувати поза межами держави. Ось чому вона вірно служила спочатку монгольському Ханові, а потім і московському цареві: проклинала і відлучала від віри тих, хто не виявляв їм беззастережної покори. За це церква зміцнила свої позиції, була позбавлена державного податку, виступала потужною силою духовного закріпачення населення імперії. Із занепадом Орди і падінням центру світового православ'я міста Константинополя у 1453 році, коли Софійський храм віра і надія православ'я, був перетворений на ісламську мечеть, Московія перебирає на себе повноваження центру Орди і православного царства.

Зрозумівши, що Москва стає столицею нової супердержави, подібної до Риму, псковський монах Філофей висунув ідею зміни політичної і культурної парадигми зі Сходу на Захід. Розпочинається теоретичне обґрунтування концепції Москви Третього Риму. Це відповідало геополітичним прагненням нової імперії, яка шукала шляхів виходу із скрутного економічного становища і передбачала покращити його за рахунок здобуття суходільного і морського кордону із Європою. У своєму листі московському цареві Іванові ІІІ, батькові Івана Грозного, Філофей писав в 1504 році: « <...> третього нового Рима державного твого царствования святая соборная апостольськая церковь во всей поднебесной паче солнца светиться. И да ведает твоя держава, благочестивый царь,что все царства православной христианской веры сошлись в твоё царство: один ты во всей поднебесной христианский царь. Блюди же внемли, благочестивый царь, что все христианские царства сошлись в твое едине, что два Рима пали, а третий стоит, а четвёртому не быть; твое христианское царство уже иным не достанеться»[1,с.9].

Так себе оцінювала духовна і політична еліта Московії в контексті світових подій. За часів правління Івана ІІІ Москва стала сильною державою, а великий князь іменувався тепер Государем (від російського: держава государство) і царем всієї Русі. Втім, іноземні посли тривалий час називали його князем. З титулом «цар» вони зверталися лише до візантійського імператора і монгольського Хана. Однак Москва поступово виходить на світову арену, встановлює дипломатичні стосунки із Швецією, Данією, Туреччиною, Іраном, Римом завойовує собі право називатися царством[9,с.201].

Державний дяк московського царства Михайло Мунехін, будучи послом в Єгипті в 1512 році, привіз писаний Кубасовим «Хронограф», в якому було викладено історичні події з найдавніших часів. Відповідна роль відводилася в них і майбутньому Московії. Псковський старець Філофей співчував молодому Іванові Грозному в його бажанні «охрестити» Московію відповідно до Божого передбачення про неї як зниклий «Град-Китеж», який московіти намагалися відтворити у своїй свідомості і таким чином обґрунтувати свою появу як щось вище, чудотворне, містичне. Іван Грозний глибоко пройнявся цим повідомленням і взяв на себе велику відповідальність за подальшу долю православ'я, розвиток та існування якого вже нерозривно пов'язувалось із Москвою.

Іван Грозний не раз говорив про це із священнослужителями, брав особисту участь у богослужінні, складав релігійні твори: псалми, каявся у своїх гріхах (певний час), вибачав кривдників і брехунів (іноді), жив довгий час у монастирі (під час опричнини в Олександрійській слободі), носив послушницький одяг і усією своєю діяльністю намагався втілити в життя цей, як він вважав, Божий заповіт про долю Москви і себе, як намісника Бога на землі[8,с.153]. Ось чому, як це не дивно, саме на цьому етапі розвитку православ'я російська національна ідея набуває релігійних рис, спирається на національну і культурну одноманітність, яка поширювалась тоді в Московії. Згодом ця ідея стала єдиною для всіх верств населення, перетворилася в могутню рушійну силу подальшого розвитку імперії, а московський народ став народом богоносцем, набув ментальності православного месіанства, подібного до іудейського.

Москва набула статусу державної столиці православ'я. Доказом цього стає подія 1589 року, коли патріарх Константинопольський Ієремія оголосив про відкриття патріархату в Москві. 23 січня 1589 року в Успенському соборі був урочисто поставлений місцевий московський патріарх Йов, а у Соборній уставній грамоті всьому світові оголошувалось, що третій Рим це Москва[8,с.55]. За деякими джерелами (див Штепа П. Московство ст. 270), це було зроблено шляхом шахрайства і підкупу вселенського патріарха, за що він згодом і був позбавлений сану та скинутий з посади. Втім, це не так важливо. В усіх цих подіях простежується головне спрямування московітів проводити власну і незалежну від будь-кого політику. Московська національна ідея виникла і прагнула заявити про себе як провідник православ'я і усього східнослов'янського етносу. Паралельно робилася спроба вдертися в Західноєвропейський геополітичний простір з повним підпорядкуванням захоплених територій владі московського царя. Розпочинається третій період виходу Московії на світову арену, коли вона, витративши всі сили у внутрішньополітичній боротьбі, змушена була боротися за вихід до торгівельних мереж Європи, котра перебувала у стані піднесення. Це і боротьба із Литово-Руссю за території колишньої Київської Русі, і приєднання до Москви Смоленська (1514 рік), і оголошення війни Лівонському ордену в 1558 році, і війна зі Швецією 1590-1598 роки[9,с.229].

Ця боротьба закінчилась трагічно для Московії. Останній з династії Рюриковичів, цар Федір Іоанович, помер, не залишивши нащадка (1598рік) і Москва на початку XVII ст. вступає в смугу громадянської та національно-визвольної боротьби проти сусідів, які зазіхали на її землі.

Втім, не тільки військово, територіально, династично, політично, але й духовно, Москва від'єдналася від Орди. Так починалася європейська парадигма в її історії, яка істотно змінила її ментально і культурно. Монгольська імперія у своїй основі мала кочовий східний тип культури, Москва ж ввела його у взаємодію із землеробно-морським західним типом .

Підсумовуючи викладене вище, можна констатувати, що, починаючи з XIV ст., Москва постійно, шляхом експансії, нарощувала свій потенціал: людський, територіальний, військовий, економічний, і в 1700 році вже володіла найбільшою в світі армією. Геополітично вона розвивалася як окраїнна держава, маючи в тилу рідконаселену північну лісову зону. У XVIct. захоплює Сибір. Її ресурси поповнювалися за рахунок захоплених територій. Об'єднуючою силою стала ідея зберегти православ'я в чистоті, Московія перетворилася в ідеократичну імперію. Монголо-татарська ідея завоювати світ «від моря до моря» з'єдналася із візантійським православ'ям і перетворилася в політику відвоювання для себе украй необхідного простору, але вже не за рахунок територій-залишків Золотої Орди, а за рахунок здобуття нових. Відкривається ще одна сторінка розвитку російської національної ідеї імперська.

Список використаних джерел

Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М.: Наука, 224с.

Белинский В.Б. Страна Моксель. К.: Українська книга., 2002. 430с.

Вернадский Г.В. «Монгольское иго» в русской истории. Наш современник. 1992. № 3. С. 158-164.

Вернадский Г.В. «Два подвига св. Александра Невского». Наш современник. 1992. № 3. С.151-158.

Гумилев Л.Н. Етногез и биосфера. СПб: Кристалл, 2002. 638с.

Жеребецький Є. Кінець імперії. Універсум. 2003. № 1. С.5-17.

Дугин А. Карл Шмитт «Пять уроков для России». Наш современник. 1992. № 8. С.129-133.

Митрополит Иоан. Русская симфония. Книга без року видання та назви видавництва. 454с.

Пчелов Е. В. История России с древних времен до конца ХVІ века: учебник для 6 кл. основной школы. 3-е изд. М.: Русское слово, 2004. 264с.

Размещено на Allbest.ru