Становлення української військової преси за часів Гетьманату

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення української військової преси за часів Гетьманату

Сегеда С.П.

Історія України переконливо довела, що в період активного будівництва держави та її інститутів, яке супроводжується серйозними перетвореннями державної ідеології, у процесі формування нової ідеології суттєво зростає роль національно-патріотичних інформаційних видань, а серед них і військової преси. Інакше кажучи, якщо в державах, які перебували на стабільній стадії існування, військова преса була одним із інструментів державної ідеологічної політики, то в час будівництва держави і її збройних сил вона є важливим засобом інформаційного, емоційного, духовного та ідеологічного впливу на їх формування, одним із визначальних факторів державної ідеології. Недостатня увага до преси, як правило, мала негативні наслідки.

Автор статті вперше порушує питання складного становища військової преси в добу Гетьманату та аналізує його причини. В цій статті розглядаються проблеми, які постали перед військовими виданнями, в тому числі і перед заснованими в час Центральної Ради, після 29 квітня 1818 року, а саме: обмеження свободи слова, обов'язкова перереєстрація, тобто дозвіл на вихід лише лояльних до нової влади видань, введення потрійної цензури, жорсткі каральні санкції за порушення заборони критики гетьмана та його політики, нестача фінансування, недостатнє матеріально-технічне забезпечення газет.

Доба Гетьманату(29 квітня 14 грудня 1918 року) неоднозначно характеризується сучасниками та науковцями[7;8;9;іб;11;12;15;16;18], які відзначають як її здобутки, так і недоліки. Гетьман Павло Скоропадський розумів значення війська для будівництва держави, тож видав наказ створювати регулярну армію. Aлe сили, на які спирався П. Скоропадський, гальмували формування українського війська. Призначені гетьманом вищі начальники, здебільшого представники царської армії, та німецькоавстрійське командування не були зацікавлені в зміцненні українського війська. Закон про загальний військовий обов'язок та план організації армії, розроблений Генеральним Штабом, було затверджено Радою міністрів тільки через 3 місяці після приходу гетьмана до влади 24 липня 1918 року, однак справа і тоді обмежилася лише організацією підготовки кадрів. Ta ці розробки в майбутньому посприяли створенню українського війська.

Гетьман шукав опори і в козацтві, яке мало стати на службу очолюваній ним державі. У провладній військовій газеті «Армія» за 14 листопада 1818 року про це зазначалося: «Велика, трудна, але почетна праця впала на велику козацьку Раду кошових та ін. Отаманів. Це праця не тільки організаційна але й просвітньо-виховна. На них лежить відповідальність за складання козацтва державного на користь всієї України. На них лежить завдання вдіхнути в відроджуючуюся озброєну силу тих заповітів і тих лицарських звичаїв котрі належали давнім козакам>>[3,с.1].

Владні структури Гетьманату ставили перед військовою пресою завдання роз'яснення війську політики уряду, доведення наказів та розпоряджень командування до відома особового складу, інформування про події в Україні і за кордоном. Газета «Армія» періодично вміщала огляди преси, які дають уявлення про становище військової преси за часів Скоропадського та про тематику її публікацій. Так у номері ЗО і 31 «Армія» повідомляє про вихід у світ нового видання Генеральної Козачої Ради(16 жовтня 1918 року в Києві видано універсал гетьмана П. Скоропадського про відродження козацтва): «В найближчому часі у Києві почне виходити «Козацька думка». Культурно-освітній тижневик для козаків і селянства з відділами: 1)наказовим (військові та урядові акти); 2)на біжучі теми (передовіші); 3)красне письменство (оповідання та вірші); 4)за тиждень (на Україні та за кордоном); 5)знання то сила (історія, добробут, природознавство, право і т. Ін.); 6)дописи (з місць); 7)огляд книжок; 8)поштова скринька (відповіді та поради); 9)сторінки оповісток»[5,с.4]. Однак відомостей, що підтверджують фактичний вихід цього видання, немає.

Всі ці матеріали, безперечно, мали подаватися в ключі, потрібному владі. Для контролю за пресою було введено перереєстрацію, якій підлягали і цивільні, і військові видання, засновані 1917 року, що був названий «медовим роком» української преси через її розмаїття. Більшість цивільних і військових видань не пройшли її. Влада побоювалася свободи слова, бо преса могла використати свою пропагандистську силу проти гетьмана і його уряду, який і так не мав підтримки в народу. «По всій Україні покасовано свободу української преси, позакривано майже всі часописи демократичного напрямку, що попереходили в нелегальний стан. А до української преси, що ще залишилася, привладено цензуру, подібну як за царських часів», повідомляє «Історія Українського війська»[14,с.422]. Цензура у пресі, введена вже наступного дня по приході до влади Павла Скоропадського, була подвійною, тобто українська та окупаційна(німецько-угорська). Створюється нове Бюро преси, за зразком Бюро преси УНР, на чолі з Д.Донцовим та Д.Дорошенком, яке розробляє перелік питань, що забороняється порушувати у пресі. Зокрема заборонялося критикувати дії гетьмана, законодавчі акти, родину гетьмана тощо. До порушників застосовувалися каральні санкції штрафи, арешти, закриття видань. «В Харкові не видається газета «Наш Юг>>, закрита за злісну агітацію проти місцевої влади, яка підриває до неї довіру і збурює населення і народну справу у напрямок, який не відповідає державним завданням, переслідує вузько партійні інтереси. Вона справляла шкідливий вплив на справу заспокоєння населення, і за порушення статті 86 Постанови Тимчасового Уряду була закрита» (3 російської переклад автора статті)[24,с.73]. Газета «Армія» повідомляє про такий випадок: «За розпорядженням головнокомандуючого, за восхвалення противника закрита газета «Нова Рада» (переклад з рос. автора статті)[6,с.4].

Саме словосполучення Українська Народна Республіка було заборонене і замінене поняттям Українська держава. Спроби непокори виявлялися і припинялися. Однак існував і певний спротив цьому. «Освідомчий відділ» 4 серпня 1918 року писав в Інформаційне бюро: «Припроваджую при цьому сім екземплярів оголошень, які щоденно друкуються в газеті «Відродження». Департамент просить застосувати заходи до виключення із оголошення слів «Українська Республіка»«[20,с.42]. В оголошенні, яке викликало обурення чиновників «освідомчого відділу», слова «Українська Республіка» вживалися лише у назві книгарні[21,с.43]. Тільки 19 серпня 1918 року надійшла відповідь із резолюцією: «Повідомити, що в Інформаційному бюро цензуру оголошень не проводять»[21,с.43].

4 жовтня 1918 року вийшов наказ про попередню цензуру військових видань, який, однак, не афішувався. У щоденній газеті для війська і флоту «Армія» в 19 номері за 27 листопада з'являється позначка «Дозволено цензурою 26 листопада 1918 року»[4,с.4].

Про введення військової цензури свідчать документи: «Наказ Всім збройним Силам, що діють на території України № 10 від 20 листопада 1918 року м. Київ. На підставі наданої мені влади, наказую негайно ввести в дію на Україні положення про військову цензуру в повному обсязі на основі тимчасового положення, додаток до ст. 128 Положення про польове управління військами, видане 1914 року, розширивши його вплив на тимчасові видання, що находяться в даний час під дією попередньої цензури за цивільними законами...»[27,с.ІЗ].

Було встановлено «оклади добових за кожний день фактичного виконання військово-цензорських обов'язків» для запрошених для цього осіб, складено штатний розпис]26,с,12]. Великий штат цензорів, переважно місцевих, вислужуючись перед владою, знаходили заборонене і в цілком невинних матеріалах. He тільки військові, але й цивільні видання були під суворим наглядом цензури. Приміром, в архіві зберігається підшивка газети «Подольская Мысль», орган прогресивно-демократичної думки, де під рубрикою «Маленький фельетон» опубліковано твір «Говорят...». Невідомий цензор підкреслив два абзаци червоним чорнилом і написав: «О Гетьмане», а на верхньому полі газети: «Уймите этих мерзавцев!», підкресливши прізвища редактора і видавця двома червоними лініями[23,с.48]. Особливо сильною була цензура в центральних регіонах в Києві, Могилеві, вона слабшала в міру віддалення від гетьманської столиці.

Якщо зробити огляд української військової преси 1918 року, то бачимо невтішну динаміку. За часів Центральної Ради було створено Пресове

Бюро, яке працювало у Києві і регіонах. На квітень 1918 року в УНР виходили такі військові видання як «Вісник Українського Військового Генерального Комітету», «Військовий вісник», «Січовий Стрілець», «Військово-науковий вісник Генерального Штабу» та інші (близько 20 видань), проте з переходом влади до гетьмана П.Скоропадського вони або припинили своє існування, або, як журнал «Військово-науковий вісник Генерального Штабу» були перереєстровані, реорганізовані і служили новій владі[19,с.4]. Причиною закриття військових часописів доби Центральної Ради був розпуск військових формувань УНР їхніх засновників та зміна ідеологічної платформи.

В огляді преси, вміщеному в газеті «Армія» 6 листопада 1918 року, повідомляється: «Виникший з ініціативи начальника генерального штабу А.В. Слівінського перший військовий журнал У країни «Військово-науковий вісник Генерального Штабу» мав три книжки в котрих міститься немало цінного матеріалу з досить добрим зовнішнім виглядом і порівнюючи по доступній ціні. Вісник зараз перетворився в два журнали, які редагуються однією редакцією. Перший журнал має назву «Військово-науковий вісник Армії і Фльоти», а другий «Армія і Фльота України»[1,с.З].

За часів гетьманату значення преси як засобу агітації і пропаганди для побудови держави і її інституцій не заперечувалося, деякі історики навіть підкреслюють, що у «будівництві армії і флоту також надавалось великого значення проблемам своєчасного інформування широкого загалу про ті процеси, які відбувалися в суспільстві і, зокрема, в збройних силах»[13,с.75]. Можна констатувати, що за часів Української держави започатковано створення загальнонаціонального інформаційного простору, яке тривало і за часів Директорії.

Однак, якщо відстежити час виходу в світ військових видань, то період із квітня по жовтень 1918 року був надто тривалою паузою у виході військових часописів, вакуумом в інформаційному просторі, що згубно відобразилося на організаційних процесах у війську. Заборони, бюрократичні затримки, обмеження для преси взагалі й військової зокрема, зіграли негативну роль у справі пропаганди і агітації серед війська.

Більшовики, на відміну від української влади, більшої уваги надавали пресі як засобу боротьби за маси. Фінансування видань та російська монополія на виготовлення друкарської фарби та паперу зіграли позитивну роль у розвитку більшовицької військової преси. У 1918-1920 роках більшовики видавали фронтові, армійські, флотські та дивізійні газети. Навіть частина полків та батальйонів мали власні видання. В кожній армії, дивізії і багатьох полках були похідні друкарні. Вже наприкінці 1918 року видавалося З фронтові, близько 25 армійських и майже 70 дивізійних газет, спільним накладом 300-400 тисяч примірників[17,с.53]. Перевагою більшовицької преси були також помітно більші, порівняно з українською пресою, наклади газет, що сприяло поширенню друкованого слова та посиленню пропагандистського охоплення бійців і населення. Про наклади тогочасної більшовицької преси свідчить публікація в журналі «Пропагандист и агитатор РККА» (орган політичного управління РККА) за листопад 1939 року. Автор П. Чернявін у статті «1-я Конная Армия», присвяченій 20-й річниці 1-ї Кінної Армії, що діяла на теренах України, зазначає: «Газета «Красний кавалерист», яку видавав політвідділ 1-ї Кінної Армії, була улюбленою газетою червоноармійців, її наклад складав 300 000 примірників на місяць»[33,с.32].

Крім того, дивізії і полки отримували щоденно кілька сотень тисяч примірників центральних і місцевих газет, для червоноармійців організовувалися спільні читання преси.

Україна не виробляла друкарської фарби, яку, як і папір, закупляла в Росії, тож функціонування військової преси вимагало значних коштів і державної матеріальної підтримки. Однак видання частіше її не отримували, незважаючи на те, що видавці часописів для військовослужбовців вели активне листування щодо субсидування видань. Голова правління союзу взаємодопомоги офіцерів м. Одеси генерал-лейтенант Леонтович 10 серпня 1918 року звернувся особисто до гетьмана Скоропадського: «З березня місяця ц.р. головуючим мною Союзом видається щоденна суспільна газета «Наша жизнь», яка строго переслідує задачу друкованим словом надати посильну допомогу створенню на Україні опори її буття і процвітання могутньої, строго дисциплінованої, вихованої в любові до своєї вітчизни, яка відроджується, армії і флоту. Внаслідок того, що витрати на видання цієї, єдиної на півдні У країни військово-суспільної газети, при величезній вартості паперу і друкарських робіт, дуже значні і не під силу скромному бюджету Союзу, прошу клопотання перед Ясновельможним Паном Гетьманом про видачу головуючому мною Союзу із Державної скарбниці грошової допомоги на видання вищеназваної газети»[25,с.1]. На клопотанні стоїть резолюція «Відмовити, про що особисто поінформувати генерал-лейтенанта Леонтовича». Згодом ми зустрічаємо згадки про цю особу в документах, за якими генерал-лейтенант Леонтович став начальником відділу цензури міністерства преси і пропаганди Української Держави.

Архівні джерела дають нам матеріал і про ті військові газети, жодного примірника яких не збереглося. Так Одеський міський отаман у відділ цензури і друку до Києва 9 грудня 1918р. надіслав начальнику управління у справах друку 10 копій заяв, поданих редакціями періодичних видань для реєстрації, та список видань[29,с.1]. Тут під №2 записано щотижневий журнал «Голос инвалида». Цей журнал був «присвячений побуту і потребам покалічених воїнів, всіх питань, які мають будь-яке відношення до їхнього життя, а також взагалі до життя і потреб військовослужбовців» [ЗО,с.4].

З Харкова в управління у справах друку надійшла заява: «Група безробітних офіцерів харківського товариства «Взаємодопомога» має честь повідомити Управління по справам друку, що з 20-го цього червня, в м. Харкові буде виходити щоденний художньо-літературний і гумористичний журнал «Полдень», який буде видаватися групою безробітних офіцерів названого товариства»[32,с.З]. Про вихід цього журналу нині немає відомостей, ймовірно, через брак коштів проект залишився лише проектом.

Отже, за часів Гетьманату українська військова преса фактично була представлена трьома центральними і двома армійськими виданнями. Існували також видання для груп військовослужбовців, які втратили зв'язок із армією (інвалідів, безробітних тощо).

Центральні видання були представлені:

• журналом «Військово-Науковий вісник Армії і Фльоти», видання якого відновлено з червня 1918 року, журнал виходив до листопада

1918 року, видавав Генеральний Штаб у Києві. Вийшло 5 номерів. Редагував О.Ковалевський;

• журналом «Армія і Фльота У країни», що почав виходити з 10 листопада 1918 року. Aлe у зв'язку з переходом влади до Директорії видання журналу-місячника обмежилося єдиним номером;

• газетою «Армія». Це щоденна військово-морська газета, яка виходила у Києві у листопаді-грудні 1918 року під керівництвом редактора-видавця П. Дормана. Газета виходила досить регулярно, вийшло 33 номери «Армії». Це єдиний військовий часопис, видавцем якого значиться конкретна особа. Газета стояла на державницький позиції, виступала за відродження традицій міцної національної армії.

Армійські фронтові газети гетьманської доби представленні кількома виданнями. Серед них:

1) «Васильківські вісти», щоденна газета Інформаційного бюро Національного Союзу при штабі комендатури Українського республіканського війська, яка виходила у м. Василькові у грудні 1918 року. Вийшло 13 номерів.

2) Газета «Бюлетень штаба Армії головнокомандуючого Лівобережної України», яку видавав у Кременчуці в грудні 1918 року Інформаційний політичний відділ Штабу Армії Лівобережної України. Газета виходила не періодично, є дані про вихід 10 номерів.

До влади розуміння значення військової преси як інформаційної зброї прийшло запізно, коли вже доба Гетьманату добігала кінця.

Передплата на всі газети приймалася на нетривалий термін: «Зважаючи на існуючі обставини, передплата приймається не більше, як на 3 місяці»[5,с.4].

Особливим явищем у військовій пресі доби Гетьманату стала щоденна військово-морська газета «Армія», майже всі матеріали якої були адресовані офіцерам. Згуртування рядів офіцерського корпусу українського війська влада вважає за нагальне завдання у справі творення армії. В статті «He угашайте духа»(написана російською мовою, тут переклад автора) журналіст обґрунтовує цю позицію газети: «Дух армії її офіцерство. Вони той вольовий імпульс, який приводить у рух увесь складний механізм сучасної армії, вони її оживляють, нею керують, вони творять велике із великих ведуть людську масу в бій. <...> Створивши армію, необхідно зробити все можливе для відродження офіцерського корпусу. Питання це великої ваги від нього залежить само буття армії, при спільній творчій праці воно повинно бути вирішене насамперед. Нехай навіть армія буде мала за чисельністю, але міцна своїм духом»[2,с.2].

Газета була розрахована на специфічний читацький контингент офіцерський корпус. Позаяк в український уряд, військо прийшло багато офіцерів царської армії, то для них публікувалися матеріали «Армії» і подавалися з точки зору офіцерів питання будівництва війська. Павло Свстигнійович Дорман, видавець газети, сам був кадровим офіцером, про що повідомляє документ: «Комітет має зачесть представити до управління у справах друку другий примірник заяви полковника П.С.Дормана про видання в м. Києві щоденної газети українською мовою під назвою «Армія». Голова київського комітету у справах друку, 9 листопада 1918 року» (Переклад з російської автора статті)[28,с.57]. Спочатку газета проголошувала двомовність, але з кожним номером кількість матеріалів українською мовою скорочувалася, і вже через місяць україномовні публікації становили заледве 10%.

Tаким чином, українська військова преса доби Гетьманату переживала складний період у зв'язку з рядом обставин:

• ліквідація створених за часів Центральної Ради військових видань у зв'язку з розпуском військових формувань, які їх видавали;

• відсутність військових видань в межах українського інформаційного простору протягом травня-жовтня 1918 року (не рахуючи окремих місцевих видань);

• можливість перереєстрації видань при умові вірності гетьману;

• існування в умовах обмеження свободи слова;

• засилля російської мови у виданнях, що декларували себе як україномовні чи тимчасово двомовні;

• подвійна цензура(українська і німецько-угорська), введена для цивільної преси, для військової була потрійною з 20 листопада введено військову цензуру;

• недостатнє фінансування та складності з матеріально-технічним забезпеченням діяльності військових газет.

Все це спричинило зменшення ефективності інформаційно-пропагандистського впливу на військовослужбовців, населення; зниження рівня самих видань. Недостатня увага до преси як складової інформаційно-пропагандистського забезпечення війська було однією з причин невдач Гетьманату у питаннях будівництва української армії.

військовий гетьман видання

Список використаних джерел

1. Армія. 1918. № 2 6 листопада. 4с.

2. Армія. 1918. № 8. 13 листопада. С.2

3. Армія. 1918. № 9. 14 листопада. 4с.

4. Армія. 1918. №.19. 27 листопада. 4с. Б.Армія. 1918. № ЗО. 10 грудня. 4с.

6. Армія. 1918. № 32. 12 грудня. 4с.

7. Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. Київ-Відень, 1920. 352с.

8. Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: Наук, зб., присвяч. 125-річчю від дня народження Гетьмана П. Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. K., 1998. 242с.

9. Э. Горелов В.І. Павло Скоропадський Гетьман Української Держави: Навч. посібник. K.: Київський військовий гуманіст, ін-т, 1995. 60с.

10. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле, 1914-1920. Мюнхен, 1969. 467с.

11. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. K.: Темпора, 2002. Т.2.: Українська Гетьманська Держава 1918 року. 351с.

12. Доценко О. Літ. опис української революції: Матеріали і документи до історії української революції, 1917-1923 pp. Т.ІІ, кн.5. Львів, 1924. 398с.

13. Кривошея Г. Слово, гартоване в борні. K.: Київський військовий гуманітарний інститут, 1996. 140с.

14. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. Львів: Світ, 1992. С.422.

15. Кульчицький В. Українська держава часів Гетьманщини // Український історичний журнал. 1992. 7-8. С.60-79.

16. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. K.: Український письменник, 1993. 414с.

17. Советские вооруженные силы. М, 1977.С.53.

18. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. K.: Либідь, 1999. 976с.

19. Україиська Ставка. 1919. № 17. 4 січня. 4с.

20. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 1184 . Оп.1. Спр.1. Арк.42.

21. ЦДАВО. Ф. 1184 . Оп.1. Спр.1. Арк.43.

22. ЦДАВО. Ф. 1184 . Оп.1. Спр.1. Арк.44.

23. ЦДАВО. Ф. 1184 . Оп.1. Спр.1. Арк.48.

24. ЦДАВО. Ф. 1184. Оп.1. Спр.1. Арк.73.

25. ЦДАВО. Ф. 1184 . On. 1. Спр.19. Арк.1.

26. ЦДАВО. Ф. 1184 . On. 1. Спр.21. Арк.12.

27. ЦДАВО. Ф. 1184. On. 1. Спр.21. Арк.13.

28. ЦДАВО. Ф. 1184 . On. 1. Спр.35. Арк.,57.

29. ЦДАВО. Ф. 1184 . On. 1. Спр.38. Арк.1.

30. ЦДАВО. Ф. 1184 . On. 1. Спр.38. Арк.2.

31. ЦДАВО. Ф. 1184 . On. 1. Спр.38. Арк.4.

32. ЦДАВО. Ф. 1184 . On. 1. Спр.39. Арк.З.

33. Чернявин П. 1-я Конная Армия. // Пропагандист и агитатор РККА. 21 листопада, 1939. С.31-35.

Размещено на Allbest.ru