Становлення української ідеї в Галичині в останній третині XIX ст.

Бабійчук І.О.

Дослідницька інтрига генезису уявлень про український світоглядно-цивілізаційний фактор наприкінці XIX століття дозволяє з'ясувати передумови, генеалогію і причинно-наслідковий зв'язок української ідеї в її класичному форматі початку XX століття. Аналіз тодішніх світоглядних викликів і спроб формування гідних відповідей на них має істотне теоретико-методологічне та освітньо-педагогічне значення і для нашого часу, слугуючи своєрідним соціально-філософським та філософсько-історичним тренінгом, емпіричним фундаментом для концептуалізації сучасного та перспективного розвою сутнісного потенціалу українства.

Українська ідея, котра опанувала свідомістю вітчизняного національно-демократичного руху на зламі XIX-XX століть, підлягає світоглядній структуризації на три основні частини:

І. Ідея національного визволення України, відродження її культури й історії, обстоювання ідеї державної незалежності та гідності українського народу.

2. Ідея демократичного устрою у вільній державі та/або добровільній слов'янській конфедерації як найбільш адекватної вимогам часу.

3. Ідея соціально-економічного поліпшення життя народу, піднесення рівня освіти, використання досягнень науки, техніки.

На думку Георгія Касьянова, ідеологічний та політичний генезис українського націоналізму був детермінований потужними соціальними чинниками. Перехід імперій до індустріальної модернізації і виникнення у панівних націй відповідних типів націоналізму як доктрини модернізації викликали кризу архаїчно-аграрного типу українського суспільства. Фактично розгортався процес зміни типу суспільства в імперіях, до складу яких входили українські землі.

Індустріальна модернізація призводила до розбалансування традиційних моделей життєдіяльності, властивих українському народові, породжувала істотні проблеми і змушувала політично активну частину українського суспільства, передусім інтелігенцію, шукати і знаходити адекватну відповідь, яка в більшості випадків містила елементи націоналістичної доктрини.

На підставі зазначеного Г. Касьянов робить висновок, що «український націоналізм, як ідеологія і форма політичного руху, був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім наслідком. Модернізація, котра здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, нарощувала тенденцію відчуження сільської культури від міської, поглиблювала кризу традиційних цінностей традиційно-аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей за допомогою світоглядних маркерів модерної доби на ідеологічному рівні призводили до визрівання «культурницького», а з ним і «політичного» націоналізму» [2,с.309].

Соціально-філософська думка Галичини останньої третини XIX століття є вкрай цікавою як поле розвитку багатьох суспільно-політичних ідей, що були реалізовані вже в XIX сторіччі, багатому на екстраординарні події, політичні катаклізмі! та гру ідей. Початок модерних філософських дискусій варто пов'язати з іменами видатних галицьких філософів, найбільш відомим з яких вважається Климент Ганкевич доктор філософії, який опублікував чимало філософських праць українською мовою, що було своєрідною декларацією його світоглядних уподобань з національного питання. український ідея суспільний

Загалом К. Ганкевич схилявся до суто ідеалістичних поглядів на розвиток філософії та світу. У своєму аналізі розвитку духу він виявляє войовничий антиматеріалізм і свідомо оминає всіх представників матеріалістичної філософської школи. На жаль, у цілому його соціально-філософська доктрина не змогла дати аргументовані відповіді на нагальні питання суспільної дійсності того часу.

Практичне застосування соціально-філософських знань стикалося з кількома проблемами, які Галичина переживала того часу. Йдеться, зокрема, про пореформений період, під час якого відбувалися загальний перехід до капіталістичних відносин, посилення визиску українського населення, відрив його від землі для участі у індустріальному виробництві та денаціоналізація. Вирішальне значення для Галичини того часу мали дві суспільні проблеми: 1) капіталістичні відносини і міра справедливості нового суспільного ладу; 2) проблеми національної свідомості українців, які залишалися у становищі нації, розділеної між різними імперіями, кожна з яких провадила свою національну політику.

Ідейне життя в Галичині вирувало: українські інтелектуали усвідомлювали необхідність формування суверенної самосвідомості українського населення, ідентичності українства. Вкрай важливим питанням вони визнавали пошук національних коренів українства і їхніх відносин з іншими слов'янськими народами. В той час, як у сусідній Росії вже давно відбувалася ідейна боротьба панславістів-слов'янофілів та їхніх ідейних противників західників, в Галичині лише починали діяти політичні течії москвофілів та народовців.

Панславізм як ідеологія сформувався навколо ідеї етнічної, мовної і духовної спільності слов'янських народів. Термін було вперше вжито Я. Геркелем у 1826 році. Події початку XIX століття призвели до появи серед західних та південних слов'ян ідеї слов'янської єдності під зверхністю Росії очевидно тому, що на той час Росія була єдиною незалежною державою, решта слов'янських народів перебували під владою іноземних держав.

Якщо виключити зовнішньополітичний фактор ідею об'єднання під орудою Росії, то появу панславізму як течії суспільної думки можна розцінювати одним із симптомів відродження культури багатьох слов'янських народів, актуалізацію питання їхньої не лише культурної, а й політичної ідентичності. У Росії ідеї панславізму були чітко сформульовані ще наприкінці 1830-х років у працях М.Погодіна.

Теза щодо доцільності генерування слов'янської ідентичності була висловлена радикально, оскільки М. Погодін був прихильником концепції зверхності слов'ян у порівнянні з іншими народами і наполягав на природній ворожості по відношенню до західної культури. В наступні десятиліття цілою ентузіастів розроблялися проекти об'єднання слов'ян під егідою Росії. В різних варіаціях ці ідеї були досить популярними, тому зуміли вилитися в потужну соціально-філософську течію слов'янофільства.

Найбільш відомими представниками слов'янофільства були К. Аксаков, О. Хом'яков, І. Киреєвський. Вони концептуалізували ідею протиставлення слов'янського православного світу на чолі з Росією «безвірній Європі». До тези політичної і культурної гегемонії додалася ідея православної церкви як оптимальної церкви для слов'янських народів, котрі йдуть своїм самобутнім шляхом. Світоглядний діапазон панславістів-слов'янофілів Росії коливався в межах від радикальної відмови від Західної Європи і до тривіального визнання культурних особливостей Росії, її історичного шляху й свідомості.

Розквіт панславістського руху припадає на кінець 60-х початок 70-х років XIX століття. Зокрема, в 1867 році в Москві відбувся Слов'янський з'їзд і була започаткована діяльність слов'янських комітетів. Помилково вважати слов'янофільство офіційною позицією російського уряду, хоча за часів правління імператора Миколи І міністр народної освіти С. Уваров і сформулював сумнозвісну формулу «Православ'я. Самодержавство. Народність», яка спровокувала хвилю критики сучасників і врешті-решт стала символом вкрай реакційного правління. Панславісти-слов'янофіли вважали, що саме народне, національне начало є сутнісним першовитоком, тому їхнє гасло можна було сформулювати й так: «Народність. Самодержавство. Православ'я».

У самій Росії націоналістична по суті ідеологія слов'янофільства не була визнана російським імператорським двором, який з часів Петра І виказував прихильність до західної культури. Однак царський уряд ще менше прихильності виявляв до ліберальних противників слов'янофілів західників, які обстоювали доцільність орієнтації Росії виключно на західноєвропейські і загальносвітові досягнення, культурні та ідеологічні цінності. На відміну від слов'янофілів західники заперечували тезу про своєрідність та унікальність Росії і слов'янської культурно-цивілізаційної гілки загалом.

Головним представником західників вважається П. Чаадаев. Він виступив із різкою критикою історичного шляху Росії, її відірваності від загальноєвропейських тенденцій, чим спровокував запеклу дискусію у суспільстві. Продовжувачами ідей західництва був В. Бєлінський та коло його однодумців щоправда, в них мова йшла скоріше про початки ліберальної ідеології, яка обстоювала доцільність спільної праці людства з метою поліпшення життя всіх народів, за просвіту й повагу до всіх, без будь-яких домішок месіанства і “виключності» російського шляху.

Пізніше лінію розвитку західництва продовжили М. Чернишевський та його послідовники. Врешті-решт західницька ідеологія злилася з лівим ліберальним рухом, тісно пов'язаним з розвитком соціалістичних ідей. Деякі слов'янофіли навіть вважали російську селянську общину взірцем самобутнього російського соціалізму.

Що стосується Галичини, то тут москвофільство сформувалося на ідейній основні панславізму і активно підтримувалося російськими імперськими шовіністами. Прибічники москвофільства вели наступ на ідею необхідності збереження і розвитку самобутньої української мови, культури та історії. Ідейними опонентами москвофілів у Галичині були народовці, які обстоювали самобутність і необхідність української національної культури й самосвідомості. їхня цілеспрямована діяльність розпочалася в 1860-х роках.

На становлення української ідеї в Галичині мали вплив чимало діячів. Зокрема, брати Барвінські, А.Вахнянин, Ю.Романчук витлумачували сутність і перспективи розв'язання національних проблем в романтичному дусі. Необхідність розвитку національної самобутності українців та протидія можливим загрозам ззовні сприймалася цими діячами як найважливіший фактор тогочасного українського життя.

В особі Ю. Романчука ідея пріоритетного розвитку національних чинників отримала подальше ідеологічне викристалізовування в концепції створення державних структур тобто в державно-політичному напрямку. Втім, першість у цьому світоглядному підході все ж належала І. Франку та Ю. Бачинському, які разом з О. Терлецьким та М. Павликом, були послідовниками пріоритетів демократичного радикалізму, що базувався на засадах європейського соціалізму та позитивізму.

У своїх суспільно-політичних сентенціях О. Терлецький основний наголос робив на потребі розв'язання нагальних соціально-економічних проблем, які динаміка суспільного розвитку українства істотно загострила. Вирішення національних питань мало для мислителя другорядне, підлегле основній меті значення. Соціальні аспекти, «соціально-економічний прогрес народного життя» на провідні позиції виводив також галицький радикал М. Павлик. Ю. Бачинський виявився першим, хто обґрунтував можливість створення незалежної української держави саме соціальноекономічними потребами і можливостями України.

О. Tерлецький захопився народовською ідеологією ще підчас навчання у Станіславській гімназії. У 15-річному віці він очолив таємну народовську молодіжну організацію, в якій поєдналися його захоплення українством та інтерес до питань соціальної справедливості, до соціалістичної тематики.

О. Терлецький став організатором видання рукописної газети «Зірка», в якій знайшли віддзеркалення викриття негативних тенденцій у розвитку народовства.

Запрошений до Києва на Третій археологічний з'їзд (1874) М. Драгомановим, О. Терлецький публікує статтю «Галицько-руський народ і галицько-руські народовці (замість справоздання з київської археологічної подорожі)», яка стала збудником світоглядних борінь галицької громадськості. Зазначена праця викликала критику діяльності народовців і Народної партії, які були доволі популярними в західному регіоні, а їхня просвітницька діяльність багатьма вважалася адекватною потребам населення, необхідною і виваженою.

У статті О. Терлецький висловив критику суспільного, культурного й наукового життя Галичини. Основна спрямованість критичних закидів Терлецького на адресу москвофілів і народовців стосувалася недоліків обох рухів з огляду на реальний стан українського населення в краї. Ключовою проблемою О. Терлецький вважав захист народних інтересів, які він розумів переважно з точки зору соціалістичної ідеології. Нагальна проблема впорядкування капіталістичного виробництва і соціального захисту робітників спонукала його виступити з різкою критикою народовців, хоча на початковому етапі своєї громадської діяльності він входив до складу народовського руху.

З точки зору Терлецього, діяльність народовців у Галичині на кшталт просвітницької роботи, пропаганди української літератури, організації кооперативних товариств, кас взаємодопомоги і товариств тверезості була недостатньою. Тому він наполягав на необхідності глибоких змін народного життя не тільки «півмір», не лише зменшення негативних явищ, а й докорінного перетворення всієї системи на принципах більшої відповідності народним інтересам.

Саме за цю неповноту дії, на півміри й обмеженість інтересів Терлецький критикував рух народовців. Водночас він цілком поділяв їхній інтерес до української культури, літератури і розширення сфери дії українського духовного життя. На його переконання, народовці занадто лояльні до австрійського уряду, фактично плазують перед ним, тому й не можуть претендувати на відстоювання реальних народних інтересів.

Оскільки навіть ті народовці, яким О. Tерлецький симпатизував, зазнали нищівної критики, то діяльність москвофілів була визнана Терлецьким як повністю реакційна і псевдонародна. Москвофіли керувалися ідеєю єднання слов'янських народів під егідою московської монархії, що не відповідало ні економічно-соціальним викликам часу, ні культурним потребам українського народу.

На просвітницькі завдання щодо українства народовці та О.Терлецький мали різні точки зору: якщо Народна партія вважали головним і достатнім в цій галузі ліквідацію неписьменності, то О. Терлецький визнавав такий підхід до народної освіти неприйнятно вузьким і невідповідним цілям народного розвитку. Він категорично не погоджувався з концепцією народовців, згідно з якою народовська література, що видавалася львівською «Просвітою», має складатися виключно з книжечок на церковні та релігійні теми, а поодиноким виданням на інші теми також штучно надавалось релігійне забарвлення.

З діяльністю таких особистостей як О. Терлецький, М. Павлик та І. Франко українська ідея набуває виразно соціального забарвлення, поєднується з вимогою необхідності соціальних перетворень. У Відні О.Терлецький бере активну участь у діяльності товариства «Січ». Він захоплюється працями західноєвропейських природодослідників-позитивістів і соціологів, схиляється до більш позитивістського, ніж ідеалістичного, бачення соціальної реальності своєї батьківщини.

Під керівництвом О. Терлецького у 1875-76 роках у Відні видавалися брошури «метелики», метою яких було ознайомлення українського населення з соціалістичною ідеєю і механізмами дії тогочасного капіталізму. Друк «метеликів» мав великий суспільний резонанс. Серед найбільш популярних видань були брошури «Парова машина» та «Про бідність» С. Подолинського, «Правда» В. Варзара та його переклади з російської «Правди і Правдивого слова хлібороба до земляків». Саме за видання останньої брошури О. Терлецький зазнав судових переслідувань і ув'язнення.

Для О. Терлецького видання брошур було частиною ширшого плану збільшення частки соціалістичної літератури українською мовою. Віденські видання не розмежовували національні та соціальні питання, розглядаючи їх у єдності і вважаючи, що жодне з них не може бути розв'язане без інших. Проте втручання владних органів, які не бажали підтримувати поширення соціалістичних ідей, згодом призвело до припинення друку.

На додаток до національного питання найгострішою проблемою того часу вважалися перспективи розвитку капіталізму. Ці аспекти породили й актуалізували чимало складних питань перед суспільством загалом і інтелектуалами зокрема. Вважалося, що крім економічних криз та руйнування добробуту мас розвиток капіталізму загрожує занепадом культури і всього, що кожній людині є дорогим і святим. У тому вигляді, в якому капіталізм виявив себе в другій половині XIX століття, він мав антигуманістичний характер, тому підлягав заміні на соціалізм з огляду на свою безперспективність з точки зору нагальних потреб соціального розвитку.

Повчальними в цьому сенсі є погляди на економічний розвиток І. Франка друга й однодумця О. Терлецького. У молоді роки І.Франко вирізнявся виразною прихильністю до «європейського соціалізму» та ідей соціальної рівноправності, твердою переконаністю у необхідності перш за все соціально-економічного піднесення народу. 1880-ті початок 1890-х років були для Франка-мислителя часом раціоналістично-позитивістських роздумів та висновків: він захоплювався позитивізмом і європейським раціоналізмом, які, на його переконання, володіли необхідним світоглядно-пропозиційним інструментарієм для перетворення світу, покращення життя народів.

Творчий геній І. Франка виявив себе у багатьох сферах культурного та наукового життя зокрема, в дослідженні економічної думки, що розвивалася на теренах України, а також в аналізі доробку багатьох її представників. Франко вважався визнаним експертом у галузі розвитку економічного знання, яке найтісніше пов'язане з практикою підвищення добробуту народу. Він постійно цікавився станом української економічної думки різних історичних епох, намагався висловитися з приводу поглядів і наукового доробку окремих українських економістів. Франко був глибоким аналітиком суспільних, економічних процесів другої половини 19 століття, уважним і прискіпливим спостерігачем інтелектуального поступу своєї батьківщини. Незважаючи на поширену думку про Франка як літератора, громадського й політичного діяча, він був надзвичайно уважним і чуйним також до питань економічного розвитку суспільства.

На тлі запеклих дискусій, що точилися в Галичині з приводу алфавіту та обрядів, економічні проблеми або перебували в тіні, або ними відверто нехтували. Втім, важливість економічних аспектів добре розумів Іван Франко, який ретельно фіксував кожен факт економічного мислення. Зокрема, говорячи про суспільні змагання в Галичині у 60-х роках XIX століття, Франко зазначив, що серед громадських діячів того часу вартою уваги є діяльність Степана Качали, який своєю статтею «Що нас губить, а що нам помогти може» перший звернув увагу на потребу народних організацій на зразок кас взаємодопомоги і піднесення духу солідарності.

Франко високо поціновував праці Сергія Подолинського з аналізу і розвитку економічної думки «Ремесла і фабрики на Україні», «Життя і здоров'я людей на Україні», «Дарвінізм і громадівство». У листі до М. Драгоманова у 1881 році Франко зазначав що С.Подолинський, розглядаючи історичний розвиток з урахуванням теорії соціалізму та дарвінізму, був значно глибшим і аргументованим, ніж його зарубіжні сучасники.

У праці «Суспільно-економічні погляди М.П. Драгоманова» Іван Франко з належною повнотою висвітлив суспільно-економічний погляд останнього. Позитивно оцінивши роль Драгоманова в розвитку суспільно-економічної думки, він з притаманною йому прискіпливістю вказав на хибні аспекти драгоманівського світогляду. Насамперед, йдеться про те, що в Драгоманова «не було поняття нації як чогось органічного, історично конечного, нерозривного і вищого над усяку територіальну організацію»[4,с.438]. Наведені міркування виразно відтворюють світогляд І.Франка, який ніколи, незважаючи на жодні наукові та політичні авторитети, не поступався національними інтересами, оскільки нація найвища цінність, її інтерес найвище благо. Нерозуміння цього постулату знаходило критичний осуд у І.Франка.

Серед українських дослідників економічних питань І. Франко віддавав перевагу Володимиру Навроцькому, котрий сформувався в основному під впливом М. Драгоманова. Франко відрекомендував Навроцького «першим галицько-українським економістом». Така висока оцінка пояснюється глибиною і ґрунтовністю економічних досліджень Навроцького. Франко віддавав належне працям «Про реформу домового податку», «Що нас коштує пропінація», «Руська народність в школах галицьких», «Подвійна крейда, студія над податком ґрунтовим», «Герої подвійної крейдки» та «Реставрація економічна».

І. Франко не лише активно аналізував прояви суспільно-економічної думки, а й сам еволюціонував у процесі цього аналізу. Чим далі, тим частіше він критикував матеріалістичні доктрини. В його творчості став помітним інтерес до людинознавчих теорій та ідей. Зокрема, він високо оцінив пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького до всечесного духовенства, що відоме в історії під назвою «О квестії соціяльній».

Багатолітній аналіз галицької дійсності привів Франка до висновків потреби національної консолідації українського суспільства: «І. Франко виводив національний ідеал як наріжний чинник суспільного життя, пропагуючи його базовість для найвищого рівня політичних побудов для створення національної держави. З кінця 90-х він очолив плеяду галицьких націонал-демократів державницького спрямування, ставши основним речником ідеї національної держави»[1,с.4]. Для І.Франка національний чинник набув ключових, визначальних рис. З цих позицій він і оцінював розвиток української суспільної та економічної думки, її постаті та теорії.

Принагідно зауважимо, що Наддніпрянська Україна виростила не менше видатних мислителів для української суспільної думки і сумірну кількість радикальних ідей щодо національної самостійності, самобутності, демократії та національного розвитку України. Вона також пройшла складний шлях ідеологічних дискусій, який призвів до генерування української ідеї, суть якої полягає в тому, що розв'язання проблем культури та розвитку духу нації мають передувати вирішенню питань матеріально-економічного розвитку суспільства.

Список використаних джерел

1. Бак В. Національне і соціальне в поглядах галицьких суспільно-політичних діячів останньої чверті XIX століття.

2. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. K.: Либідь, 1999.

3. Рубанець М. Хто такі українські народні демократи і за що вони борються // Україна і світ. №5(355) 10 лютого 2006р.

4. Франко І. Зібрання творів. У 50 т. К, 1986. Т.45.

5. Бабийчук И.А. Становление украинской идеи в Галичине в последней трети XIX ст.

Размещено на Allbest.ru