Українська національна ідея часів козаччини (історіографічний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru

Українська національна ідея часів козаччини (історіографічний аспект)

Пономаренко О.В

На сьогоднішній день, коли відпали ідеологічні заборони радянської системи, увагу дослідників все більше привертають питання «пошуку шляхів націєтворення та державного будівництва»[ 1,с.8]. Особливо зріс останнім часом інтерес до національної ідеї та її складових: ідей державності, соборності, причому не тільки до питання їх сутності і значення, але і до історії розробки.

Здобуття Україною незалежності створило сприятливі умови для написання власної історії: без замовчувань і фальсифікацій. Нова ж концепція української історії вимагає переосмислення наукової спадщини дослідників з позиції «свого» бачення минулого.

Про оформлення української національної ідеї можна говорити з кінця XVII ст. (хоча витоки її прослідкувуються ще з Часів Київської Русі). На думку Л. Нагарної, саме тоді «українська еліта виробила стереотип наступності щодо княжої Русі і усвідомила наявність «руського народу політичного», готового боронити свої права й привілеї та обстоювати утискувану православну віру»[2]. Під час революції Богдана Хмельницького національна ідея еволюціонувала від «захисту козацьких вольностей і православної віри до державної ідеї, поєднаної з ідеєю «збирання» українських земель» [2]. Незважаючи на те, що під кінець XVII ст. український етнос розпався на ряд регіональних одиниць з різним ступенем залежності, національна ідея не зникла з національної свідомості, а продовжувала відроджуватись в наступних формах державності новими поколіннями. Козацька ж доба дала серйозний поштовх для формування української національної ідеї.

Починаючи від часів української незалежності, даній проблемі присвятили свої дослідження ряд науковців: Т. Бевз[3,с.112-152], Коцур[4,с.61-66], І.Курас[3,с.112-152], С.Пивовар[5,с.164-171], Солдатенко[3,с.112-152]. Проте комплексно дана проблема практично не досліджувалась.

Метою даної розвідки є дослідження історіографічного аспекту еволюції національної ідеї часів української державності XVII поч. XVIII ст.

Доба XVII XVIII ст. в Україні, як і в Західній Європі, була позначена переходом від міфологізованого до раціонального мислення, що спричинило перегляд українськими мислителями релігійної версії історії і появу творів світського характеру. З початком становлення історії, як наукової дисципліни, в центр уваги дослідників потрапляють козацькі часи. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, «героїчна козацька доба, що найшла собі блискучий апофеоз в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчості. Козаччина настільки заполонила уми дослідників української минувшини, що закрила була собою все: і старий князівський період, і литовську добу, і розвиток інших ніж козацтво, суспільних станів, взагалі всі інші прояви історичного життя»[6,с.7-8].

Перші спроби вивчення національної ідеї були оприлюднені в післямазепинську добу. Внаслідок втрати Україною своєї автономії і повного підпорядкування російській владі дана ідея зазначеного періоду в інтерпретації українських авторів О. Рігельмана[7], Д. Бантиш-Каменського[8], М. Маркевича[9] зводилась до етнографізму. Прослідковувалась тенденція до замовчування історичної самобутності українського народу і робився наголос на ролі Росії в історії України. Наприклад, О. Рігельман «... цілеспрямовано прилаштовував матеріали» свого літопису до «обстоюваної ним ідеологічної концепції історії України» [7,с,20], водночас намагаючись показати «царефільські настрої серед української старшини»[10,с. 170]. І хоча в творах зазначених авторів спостерігається місцевий патріотизм, любов до рідного краю, проте політичні прагнення українців в їхній інтерпретації еволюціонують передусім до прагнення з'єднатись з Росією, відновивши єдність могутньої держави. Центром же об'єднання, повинна була стати Москва.

У 20-х на початку 40-х років XIX ст., внаслідок поширення ідей романтизму і викликаної ними переоцінки цінностей, в політичній думці дослідники намагались перш за все висловити своє ставлення до подій 1648 1710 pp. і праць авторів зазначеного періоду. He втрачаючи свого етнографічного забарвлення, етнодержавотворчі ідеї доби Гетьманщини набували все більше політичних обрисів. Зацікавлення особливостями національного духу і національної культури, своєрідністю суспільного і політичного устрою українського народу та його політичною історією знаходимо в творчості засновників Кирило-Мефодїївського братства та інших дослідників. Так, М. Костомарової], П. Куліш[12;13;14], акцентуючи увагу на безелітності української нації, українську національну ідею міцно пов'язували з християнством. На думку М. Костомарова, саме в козацький період «найбільш яскраво визначились творчі сили українського народу... »[ 15,с.85]. П. Куліш, який першим запровадив поняття «українська ідея», а зміст останньої вбачав в усвідомленні, розумінні людьми належності до свого народу, його культури і віри[ 16,с. 115], у своїй творчості негативно оцінює добу Гетьманщини, як спадкоємниці козаччини, акцентуючи увагу на тому, що еліта не усвідомила свого призначення.

Описуючи політичну думку вказаного періоду, суспільствознавці пояснюють причини нереалізації національної ідеї. Так, В. Антонович, наприклад, вважав, що одним з чинників, який негативно впливав на формування національної ідеї козацтва, був брак політичної культури у провідної еліти українського суспільства. «У культурній державі, пояснював він свою думку, закон ясно визначає, до кого належить верховна влада; у козаків це не було обмірковано докладно...»[ 17,с. 117]. Позитивну роль козацтва у формуванні національної ідеї на підставі систематизації величезного матеріалу щодо історії козацтва обґрунтував Д. Яворницький. [18].

Досить суперечливо розглядає українську національну ідею М. Драгоманов. Перебування України в складі Росії він розцінює як „пропащий” час для неї і регрес у її суспільному розвитку, бо українцям не вдалося реалізувати риси власної самобутності: самоврядність, виборність, демократичність судів та ін.[ 19]. Говорячи про політичну організацію українського народу, дослідник підкреслює, що У країна за часів Б. Хмельницького була близька до самостійної держави[20,с.4]. Однак, будучи сином своєї епохи, перспективи національного відродження він вбачав у співпраці з російською і європейською культурою.

Продовжуючи традицію своїх попередників, М. Грушевський[21] розглядав українську ідею, акцентуючи увагу на самобутності української історії. Досліджуючи часи Гетьманщини, історик українську ідею вбачав у діяльності гетьманів і широких мас населення, спрямованій на «збереження цілісності українського етносу»[3,с.119]. Проте консолідуючою ідеєю для українців, на думку дослідника, була державницька ідея (саме державницькою ідеєю він пояснює стремління українців до політичного і державного життя). Національна ж ідея, на його думку, ще не визначилась як усталена[22,с.829]. Козацькі літописні твори початку XVIII ст. він вважав неоціненними свідками суспільно-політичної думки доби, за якої вони були написані[23,с.215-233].

У 20-ті роки XX ст. після поразки національно-визвольних змагань у дослідженнях, що зачіпали націєтворчий контекст, домінуюча роль у системі державотворення відводилась національній ідеї. Досвід подій 1917-1921 pp. актуалізує ідею національної держави з домінуванням територіального критерію[24]. З'являються дослідження, де доводиться необхідність відокремлення України від Росії і створення незалежної держави. Часи Хмельниччини постають як яскрава наочність для теоретичного переосмислення досвіду державотворення, зокрема в роботах представників консервативного табору В. Липинського[25;26;27], С. Томашівського[28] .

Так, на думку В. Липинського, в Україні спільна ідея національної незалежності викристалізувалася підчас боротьби з Польщею, напередодні повстання Б. Хмельницького і була пов'язана з усвідомленням козаками своєї окремішності і національної індивідуальності[27]. С. Томашівський, досліджуючи політичний розвиток української нації [28], робить спробу простежити «процес творення української народності та початок і розвиток національно-політичної ідеї»[28,с. 1 ]. Трактуючи національну ідею як «необхідну передумову, щоби бути справжньою нацією»[28,с.23-24], всі біди українців після поразки національно-визвольної боротьби він пов'язує саме з відсутністю національної ідеї.

Обґрунтування самостійності України, заперечення ідеї об'єднання слов'янства під російською гегемонією простежуються в 20-х роках XX століття в концепціях Д. Донцова[29], Ю. Липи[30].

Після поразки Української революції питання української національної ідеї вивчалося за кордоном. Теоретичні проблеми науки про націю розробляють О. Бочковський[31], С. Дністрянський [32], Л. Ребе [33;34], В. Старосольський[35], які, спираючись на європейський досвід державотворення і дослідження українських авторів з даного питання, здійснили плідні спроби осмислення українських реалій XVII ст.

Встановлення радянської влади на Україні призвело до згортання українізації. Але у 20-х роках ще з'являється ряд праць, де досліджується українська історія і простежується національна ідея в світлі концепцій М. Грушевського. Ідеї безперервності державності України, єдності процесів державотворення і націєгенезу є домінуючими в дослідженнях Д.Багалія[36], Д.Дорошенка[37], Н. Полонської-Василенко[38].

Праці дослідників 30-х і наступних років роль національної ідеї ст. зводили до територіального фактора, тобто возз'єднання земель навколо Москви. їхню увагу більше привертали проблеми соціальноекономічного характеру, наголошувалось на важливості зв'язків України з Росією.

Серйозної критики зазнали дослідження В. Голобуцького[39], К. Гуслистого[40]. Проте на фоні поступового підлаштування істориків під існуючі ідеологічні принципи слід відмітити дослідження М. Петровсього. Дослідник намагався акцентувати увагу на національно-державницьких аспектах української історії, стверджуючи, що навіть після приєднання України до Росії, українці не припиняли свою боротьбу, бо перед ними стояло завдання «возз'єднання в єдиній українській державі всіх українських земель»[41,с. 132]. Відгуки державницької школи слід відмітити і в дослідженні І. Крип'якевича[42], який, можна сказати, вперше дослідив процеси становлення Української держави середини XVII ст.

Після отримання незалежності, коли актуалізувались потреби пошуків шляхів націєтворення та державного будівництва, зростає увага до української національної ідеї. Грунтовні дослідження з означеної проблеми представлені І. Варзаром[43], М. Вівчариком[44;45;53], О. Картуновим[46;53], І. Кресіною[47;53], І. Курасом[48], О. Майбородою[49], Л. Нагорною[50], І. Онищенко[51], С. Римаренком[52], Ю. Римаренком[53] та ін., праці яких сприяли розкриттю загальноцивілізаційного наукового мислення, формулюючи нову, національно-державну парадигму суспільного розвитку.

Аналізуючи етнодержавотворчі процеси, сучасні вітчизняні дослідники дотримуються думки, що саме національна ідея проектується на проблему особи, знаходячи відповідне місце як у межах нації, так і держави.

Особливо слід наголосити на виданій у 1996 р. колективом авторів під керівництвом академіка Української академії політичних наук Ю. Римаренка праці «Мала енциклопедія етнодержавознавства»[54], в якій аналізуються проблеми української ідеї та етнополітичний потенціал українського державотворення. Українську історію автори розглядають як історію державотворення, зазначаючи, що саме державність є свідченням трансформації етнічності в націю, а певним варіантом української національної ідеї, крім етноцентризму, є етатизм, державництво[54,с.11].

Грунтовний аналіз генези національної ідеї в політичній думці XVII -

ст. можна прослідкувати в працях таких українських дослідників, як Ф. Кирилюк[55], В. Кривошея[56,с.57], І. Куташов[58], С. Полтавець [59], О. Салтовський[61].

Так, Ф. Кирилюк у праці «Політологія Ренесансу» (2000) визначає окремі етапи у розвитку політичної думки: перший він окреслює як період формування політичних ідей в умовах українського національного відродження (С. Оріховський, Xp. Філалет, І. Вишенський, П. Могила), другий виділяє як домінування ідей волі та демократії в політичному житті козацтва (П. Орлик, Б. Хмельницький, І. Мазепа), третій етап характеризує як етап відродження української державності в XVII-XVI11 ст., коли визначальним було питання: незалежність чи автономія? Ф. Кирилюк, визначаючи головний сенс даної епохи, підкреслює, що «зазначений період історії нашої країни пов'язаний із формуванням важливої суспільної сили національної ідеї>>[55,с.143].

В. Кривошея, досліджуючи політичну думку XVI XVIII ст., визначає особливості її розвитку протягом даного періоду, аналізує основні теорії, які панували в тогочасній історіографії[56,с.57].

І. Куташов, використовуючи сучасні підходи, особливу увагу звертає на зародження і становлення державотворчих концепцій та їх еволюцію в часи утвердження Козацької держави, наголошуючи на концепції, де обґрунтовуються ідеї української державності та гуманізму[58].

Одним з перших досліджень, присвячених виключно політичній думці доби Б.Хмельницького, є розвідка С. Полтавця «Становлення та особливості політичної думки доби Хмельниччини (2002)>>[59], де автор акцентує увагу на мотиваціях політичної поведінки, засадах і правилах політичних і культурних сенсів. Окремі аспекти національної ідеї досліджуються в монографії О.І. Салтовського[60].

Захищені дисертації, в яких національна ідея, її ґенеза чи деякі аспекти цього поняття стали предметом дослідження. Так А. Наконечний у своїй науковій розвідці «Національна ідея як інтегративний чинник у суспільно-духовному житті України (друга половина 19 перша половина 20 ст.)>>, розглядаючи ґенезу національної ідеї з часів Київської Русі, робить спробу «осмислити етапи формування національної ідеї, її зміст, динаміку і трансформацію у суспільно-духовному житті України>>[61].

Н. Ржевська у своєму дослідженні розкриває значення гуманістичного ідеалу як національного ідеалу українського народу в політичній думці України кінця XV початку XVII ст.. Дослідниця підкреслює, що сформувався він в епоху Відродження, однак, на відміну від гуманізму Заходу, не набув ознак антропоцентризму і не вийшов за межі східно-християнського світогляду[62]. А. Козаченко вивчаючи юридичний бік національної державотворчої ідеї, її витоки пов'язує з польською колоніальною політикою в Україні. Синтезувавши новітні концептуальні погляди провідних учених та провівши власний аналіз першоджерел, він підкреслює, що еволюція української національної ідеї завершилась початком XVIII ст.[63].

Спробою комплексного дослідження української національної ідеї, як соціального феномена, є дослідження А. Фартушного „Українська національна ідея як підстава державотворення” [64], де він розкрив значення національної ідеї як основи українського державотворення. О. Tимошенко в дослідженні «Національна ідея як головний фактор національного відродження України>>[65], аналізуючи національну ідею козацького періоду, вважає, що національні змагання не мали релігійного характеру, бо головні позиції як Люблінської, так і Берестейської унії були схвалені українським духовенством. Основним же чинником національної визвольної війни, на її думку, було українське козацтво в якості носія українських вольностей як «парадигми побудови української вільної держави з атрибутами її національної самоідентичності, самовизначеності>>[61,с.12]. Окремі розділи ряду дисертацій дослідники присвятили теоретичному боку національної ідеї. В цьому контексті варто згадати І. Іванова[66], В. Пасічника[67] та ін.

Питання формування ідей та ідеології в козацькій державі, світоглядних стереотипів, що визначали поведінку людей в минулому, висвітлені в дослідженнях С. Величенка[68], С. Плохія[69]. В. Степанкова[70], В. Паславського[71], Н.Яковенко[72] Зокрема, С. Величенко зупиняється на характеристиці феодально-релігійної ідеології, баченні влади з боку суспільства. Автор досить виразно демонструє світоглядну паралель між домінуючими західноєвропейськими ідейними напрямками і творчістю українських полемістів[68,с.5,142]. С. Плохій[69] розглядає проблеми взаємозв'язку релігійних, політичних, соціальних, культурних ідей у світогляді українського козацтва. В. Степанков, характеризуючи трансформації в соціальній та ідеологічній сферах, які відбулися на терені козацької України після революційних подій XVII ст., зупиняється на формуванні соціальних ідеалів селянства, які домінують у свідомості, стереотипах[70]. В. Паславський, аналізуючи пам'ятки суспільної думки України кінця першої половини XVII ст., як ідеологічну передумову визвольної війни 1648 1654 pp., висвітлює роль філософських ідей (неоплатонізму, пантеїзму, раціоналізму) у формуванні елементів ідеології гуманізму і реформації на Україні[71]. Н. Яковенко, аналізуючи різні аспекти історії уявлень та ідей в Україні в XVI XVII ст., розкриває погляди на довколишній світ, ідеї, стереотипи уявлень ранньомодерного українського шляхтича, козака[72].

Глибшому розумінню національної ідеї досліджуваного періоду сприяють історичні праці, де аналізуються передумови зародження та історичні підстави української ідеї[ 73;74;75].

Безпосередньо період Гетьманщини знайшов своє відображення в історіографічних розвідках, що були видані як напередодні, так і в часи незалежної України. Це, зокрема, праці О. Апанович[76], І. Дзири[77], Я. Калакури[78;79], І. Колесник[80], М. Карпанюка[81], В. Коцура[82], Коцура[82;83], В. Кравченка[84], Ю. Мицика[85], В. Шевчука[86;87], де головна увага приділена українофільським літописам, в яких літописці прагнуть обгрунтувати походження, історію та розвиток козацтва.

Концепції етногенезу, яку обґрунтовують літописці, окремі розвідки присвятили А. Бовгиря[88], О. Кресін[89,с.166-167], Кононенко[90,с.247-265].

Так, А. Бовгиря, досліджуючи козацьке історіописання, обґрунтовує етнічність сармато-хозарської концепції українців, стверджуючи, що в українській історичній думці до XVIII ст. спостерігалась секуляризація, «оказачення», що змінило її ціннісні акценти[88,с.40]. О. Кресін, досліджуючи політико-правову спадщину української еміграції першої половини

ст. і ґрунтовно аналізуючи джерела формування ідеології козацтва, вважає, що український хозаризм, що творився на основі теорії сарматизму, «це цілком самостійна історико-політична теорія, ідеологія і форма історичного самоусвідомлення українців у XVIII ст.»с.[89,с.230]. Крізь призму «малоросійської» та «хозарської» концепцій витлумачує автономістські суспільно-політичні уявлення та ідеї козацької та церковної еліти В. Кононенко[90,с.245-265].

Так як важливою складовою національної ідеї є державницька ідея, що виступає як «могутній інструмент національного будівництва, який зберіг українське населення серед всіх колоніальних бур та відроджував його до нового життя»[91,с.15], то сучасні дослідники звертають увагу на найбільш повне розкриття взаємодії національного та державницького аспектів, які, на думку Ю.Римаренка, співвідносяться як «форма національного відродження з його змістом»[92,с.9]. Побачили світ праці, які безпосередньо присвячені питанню формування національної ідеї в XVI XVII ст.., де або відтворюється ґенеза національної ідеї в цей період, або наголошується на її особливості в контексті даної доби[2;93;94].

Державницький компонент української ідеї відтворюється в працях Я. Малика, Б. Вола, В. Чуприни[95], С. Грабовського, С. Ставрояні, Л. Шкляра[96], В. Смолія, В. Степанкова[97;98], В. Шевчука[99].

Слід зазначити, що дослідження Я. Малика, Б. Вола, В. Чуприни «Історія української державності»[95] одне з перших колективних напрацювань часів незалежності української держави, де розглядається еволюція державницької ідеї від зародження до проголошення незалежності. В колективній праці «Нариси з історії українського державотворення»[96] проаналізовані періоди української політичної історії та державотворчі ідеї, які оволодівали українською елітою.

Комплексне висвітлення основних етапів зародження та розвитку державотворення, розкриття місця української ідеї в політичній свідомості нації, виявлення механізмів її практичної реалізації здійснили В.Смолій, В. Степанков у своєму дослідженні «У країнська державна ідея XVII XVIII ст..»[97]. Ці вчені також створили цілісний образ фундатора української ідеї Богдана Хмельницького[98]. Осмислити ідеї українського державотворення, широко представивши діяльність політичних і військових діячів доби Козацької держави здійснив спробу В. Шевчук[99].

Слід зазначити, що у вищеперерахованих класичних історичних працях з державотворення проглядається тенденція відмежування від традиційних підходів дослідження ідей державності в історії України, відпрацювання нових методологічних принципів. Доцільно наголосити на більш оптимістичній оцінці українського державотворення доби Хмельниччини, в порівнянні зі школою М. Грушевського.

Дослідників часів незалежної України привертає увагу програма Б. Хмельницького[ 100]. Відсутність ґрунтовних розробок з цієї проблематики сприяє виникненню різних оцінок. Так, в розвідках В.Смолія[100,с.7-25], Ю. Мицика[100,с.25-39], І. Стороженка[100,с.62-73] вказується на поміркованість гетьмана на початку повстання, однак, на думку В. Смолія, вже наприкінці 1648 на початку 1649 р. у гетьмана оформлюється виразне прагнення до відокремлення українських земель[100,с.11]. В. Степанков уточнює, що вжеу березні 1648 р. Богдан Хмельницький мав політичну програму, а до травня цього ж року ідею про «необхідність створення козацької держави»[101,с.118]. Ю. Мицик обстоює позицію, що український гетьман вже від самого початку повстання добивався незалежності 100,с.28,32]. І. Стороженко зазначає, що Б. Хмельницький мав намір шляхом переговорів досягнути угоди з королем під Білою Церквою[ 100,с.68]. Глибокий історіографічний аналіз щодо прагнень Б. Хмельницького надає С. Горошко, порівнюючи погляди на політичну програму М.С. Грушевського, Д.І. Дорошенка, О.Я.Сфименко та сучасних істориків, які займаються даною проблематикою. На його думку, протилежність позицій вищеперерахованих істориків і сучасних дослідників відрізняється злобою дня, кутом зору на використані документи, самим добором документів і способом їх тлумачення[102,с.251].

Дослідження ще одного важливого пласту національної ідеї її етнічного компоненту містять праці О. Гуржія[103], В. Кривошеї[104], Ю. Мицика[105], С. Плохія[106], Ф. Сисина[107], І. Стороженка[108], Н. Яковенко[109;110]. Так, на тісний зв'язок етнічного та релігійного критеріїв звертає увагу Ю.А. Мицик, який підкреслює, що «хоча у своїй переважній більшості запорозьке козацтво формувалося й поповнювалося з числа етнічних українців..., єдине, що треба було вчинити пришельцям на Січ це бути православним християнином. Хто не був православним, той мусив вихреститися, щоб стати запорожцем»[ 105]. Важливість осягнення українського етнодержавотворення, національного буття з урахуванням релігійної компоненти стверджує І. Курас: «Без етноконфесійних аспектів етнополітичні дослідження не набувають повноти і комплексності, чого вимагає сучасна наука>>[111,с.10]. Помітний внесок в осмислення проблеми взаємозв'язку етнонаціональних та релігійних чинників здійснив О. Шуба[112], приділивши увагу суспільно-політичним аспектам взаємодії етносу та релігії в їх історичній еволюції.

Чисельні дослідження розкривають різні аспекти національної ідеї: філософський (світоглядну наповненість), політологічний (національна ідея як політологічний чинник), культурологічний (національна ідея як культурологічний чинник), історичний (зосередження на витоках і етапах зародження та формування національної ідеї), правознавчий (через призму державності). Різні ракурси дослідження зумовили актуалізацію питання змісту національної ідеї, ролі в націєтворчому процесі.

На сучасному етапі державотворення проблеми української національної ідеї знайшли своє осмислення в працях В. Андрущенка[ 113], Ю. Безклубенка[ 114], М. Вівчарика[115], П. Демчука[116], М. Жулинського[117], Ф. Канака[118], В. Кириченка[119], П. Кононенка[120], І. Кресіної[121], В. Лісового[122], Л. Нагарної [2], О. Майбороди[123], М. Михапьченка[113], Ю. Римаренка, Л. Шкляра, С. Римаренка[ 1,с.62 89], О. Реєнта, О. Лисенка[ 124]. їх об'єднує сприйняття національної ідеї як самоусвідомлення певної етнічної маси себе єдиним цілим, відстоювання українства як нації. До того ж дослідники дотримуються методологічного підходу, згідно з яким національна ідея, одного разу виникнувши, характеризується безперервним процесом свого відро дження[92,с. 15].

На сьогоднішній день національна ідея більше ототожнюється з «політичним образом «духовної нації»[ 1,с.231], матеріальні ж фактори бачаться як «щаблі до здійснення самої національної ідеї»[51,с.75]. Втілення ж її можливе за умови врахування свого історичного досвіду.

Консолідуючи суспільство на спільних засадах і цінностях, виступаючи основою етнодержавотворення, вона містить у собі важливу компоненту єдності і соборності, яка є головним змістом державницької ідеології будь-якого народу, в тому числі і українського.

Постаючи одним з найпотужніших інтегративних чинників, а також підґрунтям етнодержавотворення, національна ідея має важливу компоненту, зокрема ідею єдності і соборності, яка виступає головним змістом державницької ідеології будь-якого народу, в тому числі і українського. В часи національно-визвольної революції 1648-1654 pp. вона оформлювалась в різних тлумаченнях: територіальному і духовному.

На сьогодні актуалізується академічне висвітлення цього питання. Свій внесок у розробку даної проблематики зробили дослідження В. Смолія, В.Степанкова[98, с.202-245;97,с.174-235;125,с.191-197,257298; 126,с.20-25; 127,с. 108-120; 128,с.257-280]. Територіальний чинник соборності розглядали О. Гуржій [129], І. Гошуляк, І. Дробот, В. Кривошея, Кучер, М. 0бушний[130,с.1126], Д. Наливайко[131;132], Н. Савчу [133.С..157-183], Т. Чухліб[134,с.140-151], М. Шамрай[135,с,240-245].

Об'єднавчу політику Ю. Хмельницького, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка за умови визнання їхніми гетьманами різних протекцій проаналізував Т. Чухліб[136,с.108-122].

Питання соборності у політиці «української козацької еліти» щодо пошуків легітимації власної влади у стосунках з Москвою та Варшавою протягом 1654 1665 рр. проаналізував В. Горобець[137,с.157-183].

С. Калитко та О. Струкевич охарактеризували ідею соборності як чинник визначення тогочасної української внутрішньої та зовнішньої політики, висвітливши її як складову політичної свідомості та культури провідної верстви України-Гетьманщини[138,с.124-127].

Ідеям соборності, як духовного фактора консолідації в політичній думці духовенства, приділяли увагу М. Кашуба[139] В. Нічик[140;141], Мащенко[ 142,с.59-65], С. Плохій[69,], Л. Чорна[ 142,с.73-80],

О. Чорний[142,с.63-72] В. Шевченко[143], які можливість об'єднання суспільства вбачали в його моральності та освіченості. Так, С. Мащенко, наприклад, аналізуючи творчість Лазаря Барановича, наголошував: «Високоморальна й освічена людина... зуміє розумно господарювати у своєму краї, створивши ідеальне суспільство й незалежну державу>>[142,с.63].

Ідея державності та соборності як ідеал і прагнення влади є поняття елітарні. їх розробка і втілення могли здійснюватися тільки невеликою групою еліти. Як зазначає В. Кривошея, «у різні історичні епохи першочергову роль відіграють різні типи еліт>>[144,с.5]. В XVII XVIII ст., в умовах мілітарної держави, важливе значення мали козацька старшина, яка закладала основу державного ладу Гетьманщини, і духовенство, що працювало над ідеологічною доктриною та на релігійні уявлення якого спиралися політичні, соціальні концепції.

Останнім часом спостерігається поява ґрунтовних колективних праць з історії козацтва, в яких приділяється увага і питанням націєтворення та державотворення. Особливо слід відмітити дослідження, підготовлене працівниками Інституту історії України Національної академії наук «Історія українського козацтва>>[145;146], в якому сучасними українськими істориками на основі нових документів і матеріалів створюється узагальнений образ козацтва, а також збірник «Історія української культури», де вперше системно викладається багатовікова історія української культури, її самобутність та зв'язки з іншими культурами, а також внесок у світову культурну спадщину[ 147].

Отже, українська історіографія, національну ідею вказаного періоду подає в усій її глибині і різноманітності, представляючи значний обсяг історичних, політичних, філософських напрацювань, акцентуючи увагу на її консолідаційній ролі в житті нації.

українська національна ідея козаччина

Список використаних джерел

Римаренко Ю.І. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади / Римаренко Ю.І., Шкляр JI.Є., Римаренко С.Ю. K.: Інститут держави і права ім.

В.М. Корецького HAH України, 2001. 264 с.

Нагорна JI. Поняття „національна ідентичність” і „національна ідея” в українському термінологічному просторі // Політичний менеджмент: http:// www.politik.org.ua

Kypac І, Солдатенко В., Бевз Т. Історичні підстави української ідеї (еволюція феномена в контексті пошуків етнополітичних моделей) // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? Збірник: К: ІПІіЕНД, 2002. 295 с.

Коцур А. Відображення концепцій національної та державницької ідей українською історіографією // Наукові записки в українській історії: Збірник наукових статей. Переяслав-Хмельницький, 1999. Вип. 8. 172 с.

Пивовар С. Деякі аспекти висвітлення проблем української державності XVII ст. у радянській історіографії // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць / Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра етнології, античності та середньовічної історії ЧДУ. Чернівці: Золоті литаври, 2000. Т. 2. 226 с.

Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів: Світ, 1991. 576 с.

Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор, та примітки П. М. Саса, В. О.Щербака. -- K.: Либідь, 1994. 768 с.

Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. К.: Час, 1993. 656 с.

Маркевич М. Історія Малоросії/ Відп. ред. і авт. передм. Ю.С. Шемшученко. Примітки О.В. Кресіна. К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. XVI; 664 с.

Дзира Я.І. Джерельна основа праці О.Рігельмана з історії України // Історіографічні дослідження в Українській PCP. K.: Наукова думка, 1969. С. 158 178.

Костомаров М.І. Закон Божий (Книги буття українського народу). K.: Либідь, 1991.-40 с.

Куліш П. Исторія возсоединенія Руси. Спб.: Общественная польза, 1874. TL 363 с.

Куліш П. Исторія возсоединенія Руси. Спб.: Общественная польза, 1874. Т.2. 456 с.

Куліш П. Исторія возсоединенія Руси. Спб.: Общественная польза, 1874. Т.З. 374 с.

Цит. за Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров Берлін;Львів; Вінніпег, [ б.p.]

Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка 2000,1993. № 3-4. С, 104 127.

Антонович В. Коротка історія козаччини / Передмова LI. Глизя. K.: Україна, 2004. 304 с.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: у 3 т. / Пер. з рос. LI. Сварника. Т.2. Львів.: Світ, 1991. 392 с.

Драгоманов М. Пропащий час. Українці під московським царством (1654 1876)./ Передм. М. Павлика. K.: Серп і Молот, 1918. 40 с.

Драгоманов М.П. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит // Киевские Университетские известия. 1869. №11.

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. СПб., Общественная польза, 1904. 380 с.

Римаренко Ю. Українська національна ідея як збуджуючий фермент оновлення суспільства // Мала енциклопедія етнодержавознавства / HAH України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ю.І. Римаренко (ред.). -- К. : Генеза, 1996. -- 942с.

Грушевский М. Об украинской историографии XVIII века: Несколько соображений // Известия АН СССР. 1934. С. 215 233.

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України / Упор., передмова

1. Шаблія. Львів: Світ, 1994. 416 с.

Липинський В. Повне зібрання творів, архівів, студії / HAH України; Інститут східноєвропейських досліджень / Ярослав Пеленський (ред.) Т. 6,Кн.

Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. Твори,K., 1995. 471 с.

Липинський В. Україна на переломі 1657 1659: Замітки до історії державного будівництва в XVII ст. Репринт, вид,K.: Дніпро, 1997. 304 с.

Липинський В. Станіслав Михайло Кричевський. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького // Твори, Архів студії. Т. 2. Філадельфія Пенсільванія, 1980. 363 с.

Томашівський С. Українська історія: Нарис. Старинні і середні віки. Львів: Вчора і нині, 1916. 154 с.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. K.: Товариство «Знання» України, 1991. 48 с.

Липа Ю. Всеукраїнська трилогія: У 2 т. / Олена Мислива (упоряд.) , Микола Головатий (передм.), Василь Яременко (упоряд.). Т.1.: Призначення України. K.: МАУП, 2007. 336 с.

Бочковський О. Вступ до націології / Центр громадянської просвіти K.: Генеза, 1998. 144 с.

Дністрянський С. Загальна наука права і політики. Прага, 1923,213 с.

Ребет Л. Теорія нації/ Михайло Стасюк (ред.).Репр. Вид. Львів: Державність, 1997. 192 с.

Ребет Л. Формування української нації. Мюнхен: Вид-во «Сучасна Україна». 1951. 45 с.

Старосольський В.Й. Теорія нації / Ірина Кресіна (автор передм.). НьюЙорк: Наукове товариство ім.. Т. Шевченка, 1998. 153 с.

Багалій Д.І. Нарис української історіографії. Джерелознавство. Вип.

-K.,1925.- 108 с.

Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії,K.: Вид-во «Українознавство», 1996. 256 с.

Полонська-Василенко НД. Історія України: У 2 т. Т.І: Від середини

ст. до 1923 p.K.: Либідь, 2002. 608 с.

Голобуцький В. Запорожское козачество. K.: Вища школа, 1994. 538 с.

Гуслистий К. Історичний розвиток української нації, 1972// Інститут архівознавства HAH України, ф. 32, on. 1, спр. 95.

Петровський М. Нарис історії України XVII non.XVIII ст.(Досліди над літописом Самовидця). Харків: Держвидав України, 1930. 452 с.

Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький /Відп. ред. Ф.П. Шевченко, І.Л. Бутич, Я.Д. Ісаєвич. 2-е вид., виправлене і доповнене. Львів: Світ, 1990. 408 с.

Варзар І.М. Політична етнологія як наука: теоретико-методологічні і наукознавчопраксеологічні аспекти: Автореф. дис... д-ра політ, наук: 23.00.03 / HAH України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького -- K., 1995. -- 52 с.

Вівчарик М.М. Україна: від етносу до нації: Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. -- К.: Вища школа, 2004. -- 240 с.

Вівчарик М.М., Панченко П.П., Чмихова В.І. Українська нація: шлях до самовизначення. -- К.: Вища школа, 2001. -- 288 с.

Размещено на Allbest.ru