Участь громадських об'єднань у радянізації польського населення Української CPP в 20-ті на початку 30-х pp. XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь громадських об'єднань у радянізації польського населення Української CPP в 20-ті на початку 30-х pp. XX ст.

Кучинська О.О.

На початку нового тисячоліття одне з пріоритетних місць серед суспільствознавчих наук зайняли етнонаціональні проблеми. їх актуальність та багатоаспектність зумовили зростання інтересу з боку істориків, етнологів, філософів, соціологів до всього, що лежить в основі міжнаціональних відносин. Особливо активного дослідження потребують питання міжнаціональних відносин в Українській CPP в період становлення в ній більшовицького тоталітарного режиму.

Намагаючись осмислити минуле, історики дедалі частіше починають звертатися саме до проблематики національних відносин 20-30-х pp. XX ст. Цей, відносно короткий у хронологічному відношенні період, був дуже насиченим подіями і явищами в соціально-економічному, громадському, політичному та духовно-культурному житті національних груп У країни. На основі багаторічного досвіду переосмислюються традиційні теми, що вимагають більш ґрунтовного вивчення, науково виважених підходів та об'єктивних оцінок, й досліджуються нові, обійдені увагою історіографії попередніх періодів. Серед таких тем особливо важливе місце посідає проблематика громадських товариств, що були яскравими виразниками національних та суспільно-культурних потреб різних етнічних груп у зазначений період.

Незважаючи на значну кількість праць, присвячених періоду 20-х початку 30-х pp. XX ст., тема польських громадських об'єднань не знайшла свого відображення у спеціальних історичних наукових дослідженнях. А тому існує об'єктивна необхідність дослідження історії громадських організацій які функціонували в місцях проживання польської громади У країни.

Метою статті є особливості використання громадських об'єднань у кампаніях організованих компартійним режимом з метою інтеграції польської громади Української CPP до політичної системи держави «диктатури пролетаріату».

Роки революції та громадянської війни негативно вплинули на всі без виключення національні групи, які проживали на території України. Значно зменшились посівні площі, зменшилось поголів'я великої рогатої худоби та коней. Більшість підприємств сільськогосподарського машинобудування і переробної промисловості було зруйновано і не працювало.

Особливо складними умови господарювання були у польської меншини. Ліквідація латифундій польських поміщиків Правобережної України суттєво не збільшила землекористування польського селянства. Поляки історично проживали в регіонах з найбільшою щільністю сільського населення у складній для господарювання природно-географічній зоні. Розміри ділянок польських селян не забезпечували існування їхніх родин. Так, в Мархлевському районі на польське господарство припадало 3,8 десятин придатної землі, в той час як в середньому по Волинській окрузі 4,7 десятин. В інших округах землекористування польських селян було ще меншим. У Проскурівській окрузі 0,5 дес. на їдця, Кам'янецькій - 0,38 дес., Київській 0,71 дес. Звичайно, що й інші характеристики польських селянських господарств були непоказними. В 1926 році на Поліссі в середовищі поляків безкінні господарства становили від 20 до 40%, у Лісостепу їхня частка дорівнювала 60%. Наприкінці непу 61,6% польських господарств Поділля не мали коней, а 57,3 тягла [12, с. 123].

Незважаючи на таку складну економічну ситуацію компартійні органи в кожному польському селі проводили пошуки куркулів без урахування реальних соціально-економічних показників господарств. Це в свою чергу викликало негативну реакцію до правлячої партії польських селян.

Питання інтеграції національних меншин до більшовицької політичної системи на початку 20-х pp. XX століття гостро постало перед компартійними органами. Для встановлення цілковитого контролю за громадською ініціативою поляків, євреїв, німців, греків, болгар та інших національних груп партійне керівництво мало використати систему державних репресивних органів та систему громадських організацій. Питання роботи серед національних меншин розглядалося на засіданнях ВУ ЦВК і Раднаркому У СРР. 24 листопада 1924 року PHK У CPP затвердила штати губернських комісій у справах національностей. У квітні 1924 року при ВУЦВК була створена комісії по роботі серед національних меншостей У положенні про Комісію та її місцеві органи було зазначено, що вона заснована «з метою розвитку та зміцнення братерського співробітництва усіх національностей, що проживають на території УCPP і широкого сприяння матеріальному та культурному розвитку усіх національностей» [7,с.783].

Найважливішими завданнями у роботі серед національних меншин вважалося втілення в життя директив комуністичної партії по індустріалізації й масовій колективізації, викорінення залишків товарного виробництва й націоналізму. У культурному будівництві головна увага зосереджувалась на ідеологічному змісті, подальшому зміцненні класової свідомості селян і робітників.

Ця політика викликала масове невдоволення робітників, селян, широких верств населення, у тому числі і польського. Архівні документи зберегли колишні таємні дані про масове обурення поляків політикою більшовиків, різноманітних виступів селянства проти колективізації, проти закриття, руйнування й опоганення костьолів.

В польському селі Велика-Радогощ Плужанського району Проскурівської округи в лютому 1930 року за участю громадських об'єднань відбулася сільська сходка, на якій було обрано новий склад сільради, без представників влади. Селяни розібрали усуспільнене зерно й реманент. Розформували колгосп і прийняли рішення вимагати від властей звільнити заарештованих напередодні цих подій односельців за спротив хлібозаготівля, а враза відмови силою прориватися через кордон до Польщі [2, с. 182].

Допомагати державній машині мали радянські профспілки. Відповідно до резолюції IV Всеросійського з'їзду профспілок (1921 рік) було затверджено спеціальне положення про роботу серед національних меншин, що передбачало для культурного обслуговування національних меншин створити спеціальні комісії при культвідділах профспілкових об'єднань [11, арк. 17].

ЦК і губкоми КП(б)У на виконання директив X з'їзду РКП (б) зробили різкий поворот у бік посилення більшовицького впливу на національний профспілковий рух. З цією метою виділялася частина комуністів із партійного і державного апарату для роботи у профспілках. Ця робота енергійно проводилася в регіонах, де проживали національні меншини. Наприклад, якщо у складі Кам'янецького окрпрофбюро, у січні 1924 року комуністи становили 26%, то вже через рік 38,5%[3,с.182].

В сільському господарстві нова влада також намагалася взяти виробничий процес під свій контроль. З цією метою влад використовувала сільськогосподарську кооперацію та профспілки.

Перша польська артіль на Поділлі була утворена в селі Буртин Шепетівської округи. Об'єднувала вона 35 осіб, які обробляли 109 десятин землі. Пізніше в районі утворилося ще дві польські артілі та чотири ТСОЗи, в яких нараховувалось понад 350 їдоків і оброблялося 600 десятин землі. Проскурівська округа нараховувала 16 польських сільськогосподарських кооперативи (5 артілей та 11 TСОЗів), що об'єднували 929 осіб і обробляли 1173 десятини землі. У той же час у Вінницькій і Кам'янецькій округах польських колективних об'єднань було лише 5, з них 2 артілі та З ТС03и [3, с.12-13].

19 травня 1923 року в містечку Довбиш реєструється сільськогосподарське кредитно-кооперативне товариство. Однак, польські селяни негативно сприйняли нововведення і тому робота товариства обмежилася лише гучними заявами та лозунгами. В значній більшості польські селяни, які зовсім недавно, через банківські кредити отримали у власність землю, здійснивши не лише свої мрії, а й мрії своїх батьків, не бажали кооперувати кошти та засоби обробітку, не бажали об'єднуватись у спілки, прагнули вести індивідуальне господарство, не допускаючи в нього державу [4, с.30].

Більшого поширення серед польської меншини набула промислова та кредитна кооперація. З промислових кооперативних об'єднань у польських селах Правобережної України працювали артілі по виробництву дахівки, будівельної та вогнетривкої цегли, чавунно-ливарні та меліоративні товариства. Зокрема на Цоділлі зазначені кооперативні об'єднання існували в Проскурівській, Кам'янецькій та Шепетівській окрузі, на Поліссі в Житомирській та Коростенській.

Помітне місце у кооперативному русі займали кредитні товариства, які розвивалися як позичково-ощадні каси. Гречанська кредитна кооперація Проскурівського округу об'єднувала 738 членів і мала на балансі 58 372 карбованці. Майже в кожному селі були утворені спілки у вигляді товариств, їх філій, які об'єднували від 100 до 200 пайовиків з місячним оборотом до 5000 карбованців [3, с. 15].

Як свою опору в національному селі більшовики розглядали профспілкові організації працівників сільського та лісового господарства Робітземлісу), що на кінець 1920 року, наприклад, на Київщині охоплювали 1200 чол., які в умовах НЕПу заохочували селян вивозити хліб і сировину на ринок. Поряд із Робітземлісом національні меншини були представлені у профспілках папірників, хіміків, цукрівників, працівників народного харчування. Зокрема, польські робітники і службовці вступали до профспілок, відвідували збори, сплачували внески, сподівались на захист своїх інтересів. Чисельність поляків у профспілках збільшилась з 19 тис. у 1926 році до ЗО тис. осіб у 1929 р. [3, с.182].

Профспілка Робітземлісу активно використовувалась владою у організації та проведенні перевиборних кампаній. Питання участі сільгоспробітників в перевиборах рад обговорювалося на наймитських конференціях, організованих у місцевостях із різнонаціональним населенням Одеської, Волинської, Запорізької округ республіки. У вересні 1922 року Центральна виборча комісія та Укрбюро профспілки робітників землі і лісу розробила план конкретних заходів участі Робітземлісу в перевиборній кампанії, спрямованих на ізоляцію опозиційних режимові виборців та висунення до рад представників профспілки. В Мархлевському польському районі Житомирської округи перевиборні збори охопили 40% бідноти і 95% батраків. На них виступили понад 800 селян, в т.ч. 351 член КНС[2,с.177].

Із серйозними труднощами зустрілись радянські атеїстичні товариства при проведенні антирелігійних заходів серед національних меншин, зокрема польського населення. Вони не достатньо врахували. Що релігійність національна ознака поляків, які нерідко на запитання щодо національності відповідали: «католик». Спроба створити антирелігійні гуртки при польському клубі в Миколаєві провалилася. З жовтня 1922 року по 1 липня 1926 року тут було прочитано польською мовою дві доповіді про походження релігії ти три лекції по виникнення життя на землі професором Сапожниковим, їх відвідали кілька десятків поляків.

He мала результативності у польських селах войовнича атеїстична пропаганда більшовиків. Нерідко вона викликала зворотну реакцію. Так, у селищі Іваницьке через його віддаленість від костьолу протягом майже трьох років не було помічено будь-яких спроб щодо хрещення дітей з боку польського жіночого активу. І лише після відвідань села завідувачем польським бюро Ржепинським і проведи ним антирелігійних лекцій і бесід тут з'явився німець-ксьонз і охрестив дітей [5, с. 293].

В Мархлеському районі місцева преса відзначала негативну реакцію польських селян на проведення товариством Войовничих безвірників антирелігійних вечорів та недільників. 4 квітня 1931 року відвідувачі хати-читальні с. Турова мали під керівництвом голови місцевого осередку товариства Кашпера Хоревського проводити масовий антирелігійний вечір, однак застали хату-читальню зачиненою, бо Хоревський святкував Паску і пиячив [4, с. 42].

He увінчались успіхом спроби більшовиків поставити під свій політичний контроль польську молодь. Протягом 1924-1926 року політбюро Миколаївського окрпарткому спромоглося облудним шляхом втягнути до комсомолу 72 молодих поляків, із них 30 осіб у місті. Однак їх членство виявилось формальним. Слід відмітити, що лише три рази скликалися комсомольські збори, на яких з'явилися не більше 2-3 осіб[5,с.294].

На комсомольські організації (коморки) в польських селах покладалася робота з піонерами і шкільною молоддю, а також підготовка юнаків та дівчат до вступу у члени партії більшовиків. Прийом до комсомолу нерідко носив примусовий характер. Газета «Серп» була змушена визнати, що в с. Голубін Мархлевського району комсомольський осередок працює лише на папері, збори не проводяться, комсомольці не сплачують внески, не ходять на роботу. Д. Соболевська за 5 місяців виробила в колгоспі лише 7 трудоднів. Подібна картина спостерігалася в селах Шепетівського району. Осередок у с. Мальованка очолював учитель місцевої школи, виключений з комсомолу, в с. Цівка комсомольський осередок взагалі розпався, оскільки комсомольці, як писала газета «Голос молоді», «потрапили під вплив класового ворога і католицького костьолу [3, с.181].

І зовсім невдалою виявилася спроба створити польський піонерський загін у польській місцевій школі. Вдалося загітувати лише трьох учнів. З метою організації піонерського загону з великими труднощами вдалося знайти комсомольця, якого політбюро направило до Харкова на курси піонерських працівників, та для нього не знайшлося роботи.

Провал своїх спроб опанувати польську молодь політбюро пояснювало таким чином: незнання агітаторами польської мови, нерозуміння польським населенням національної політики партії, відсутністю належної дисципліни [9, с.95]. Крім того великий відсоток польського населення України було охоплено національно-релігійними організаціями.

Серйозними противниками радянізації польського населення України були релігійні гуртки польської молоді. Релігійно-католицькі гуртки діяли в кожному польському селі, а в деяких районах їх налічувалось декілька. Наприклад, на Київщині у селі Пустоха було 3 таких гуртки, а в селі Пиковці 5. Загалом гуртки цього напрямку близько 3 тис. юнаків та дівчат. Головною метою цих напівлегальних утворень було виховання молоді в релігійно-національному дусі, прищеплення їй ідеї національної єдності, загладжування національних суперечностей серед польського населення. Вони мали досить складну організаційну структуру. Центром, що спрямовував їх роботу, був костьол. Кількість членів у гуртках не перевищувало 15-30 осіб, групу очолював староста, який проводив усю організаційну роботу і підтримував зв'язок з ксьондзом [8, с. 45].

Форми роботи були досить різноманітними. Головним чином це релігійні читання, спів псалмів. Крім того гуртківці досить жваво обговорювали політичну ситуацію в республіці, критикували політичні кампанії більшовиків. Серед гуртківців критикувалися радянські видання, велась постійна кампанія проти офіційних часописів. Інколи в роботі використовувалась спеціальна література, яка передавалась із-за кордону. Так, у Вінницькій окрузі в гуртках користувалися книжками , в яких були аркуші, де на одному боці (сторінки) містилися певні витяги із соціальних наук чи якісь гасла комуністичної партії, а на другому критика цих положень з релігійної точки зору [8, с. 45].

Тривалою і драматичною була історія боротьби більшовицької влади з польськими релігійно-громадськими організаціями «ружинців» і «терціярів». Знаходячись до середини 20-х років під офіційною забороною, відсторонені від участі в легальному громадському житті, вони користувалися великим впливом на польське селянство, оскільки були носіями його національних традицій і самосвідомості. Гуртки «ружинців» і «терціярів» діяли практично в усіх селах, де проживали поляки. Найбільшого поширення гуртки мали у Коростенській, Шепетівській, Житомирській окрузі. Tак, в с. Гречани Проскурівського району в 1925 році налічувалося 19 таких гуртків, в с. Зеленому Війтовецького району ЗО. Кожен гурток в середньому об'єднував 20-30 осіб переважно бідноти й середняків. «Ружанці» мали чітку організацію та централізованість управління. В деяких гуртках видавались членські квитки. Більшість гуртківців складали дівчата до 75 % [8, с. 46].

Діяльність гуртків не обмежувалася релігійними рамками. В них, окрім Святого Письма, вивчалась польська мова, здійснювалося національно-релігійне виховання молоді. Громади «ружинців» і «терціярів» організовували економічну підтримку маломіцних господарств більш заможними, формували ставлення польської людності до національної політики радянської влади в її конкретних господарсько-політичних проявах. У грудні 1925 року з метою полегшення контролю за діяльністю польських релігійних організацій Всеукраїнська конференція політбюро КП(б)У прийняла рішення про їх легалізацію. Проте і надалі влада вбачала в гуртках «ружинців» і «терціярів» серйозну перешкоду радянізації польської етноспільності, а прояви громадської активності з їх боку одночасно кваліфікувалися як діяльність антисуспільних сил. Більшовицький режим прагнув ліквідувати існуючі гуртки, інкримінуючи їм антирадянську пропаганду, тероризм, шпигунство, як це було в 1925 року с. Гречанах.

25 лютого 1929 року політбюро ЦК ВКП(б) надіслало до республік директиву про боротьбу з терціярськими організаціями, які, мовляв були «однією з головних опор польського куркульства й агентів польського фашизму» [1, с. 28].

Незважаючи на репресії, «ружинці» і «терціяри» зберегли свої організації в окремих районах України до другої половини 30-х років. Так, в селах із польським населенням Городокського району Вінницької області в серпні 1936 року діяло 46 гуртків, кожен кількістю 10-15 чоловік. Цілком усунуті від місцевого самоврядування, просвітництва та інших традиційних сфер діяльності гуртки займалися виключно відправленням релігійних обрядів [2, с. 114].

З 12 жовтня 1925 року до 2 грудня 1927 року на Київщині функціонувало польське національне товариство «Праця» [10, арк.9].

Отже, радянський компартійний режим активно використовував різноманітні громадські об'єднання у кампаніях направлених на інтеграцію польської громади до політичної системи. Владні структури в ході проведення загальнодержавних політичних, культурних та господарських кампаній намагалися перекласти на громадські організації матеріальну частину з організації запланованих заходів. Провладні громадські організації використовувались і для боротьби з національними польськими товариствами та релігійними організаціями. Досить часто в ході кампаній ігнорувалися інтереси польських селян та робітників, що виливалось у антирадянські виступи.

Матеріали статті можуть бути використанні при вивченні історії національного руху в перше радянське десятиліття, дозволять зрозуміти причини та зміст політики «коренізації» та розгортання більшовицьким режимом розгалуженої системи громадських об'єднань.

більшовик інтеграція польський пролетаріат

Список використаних джерел

1. Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20-30-ті роки XX століття. K., 1994.

2. Журба М.А. Етионаціональні та міжнародні аспекти діяльності громадських об'єднань українського села (20-30 pp. XX ст.): Монографія. K.: Наук, світ, 2002.

3. Калакура О. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у XX столітті. K., 2007.

4. Кондратюк О., Стефан Кур'ята Довбиш. Історія, факти. Минуле та реальність. Житомир, 2007.

5. Котляр Ю. Польське населення Півдня України в добу нової економічної політики (1921-1929 pp. // Поляки на Півдні України: історія та сьогодення. Т.І, Київ-Миколаїв, 2008.

6. Місінкевич JI.JI. Коренізація і національні меншини Поділля 20-30-ті pp. ХХ ст. К, 1999.

7. О комиссии по делам национальных меньшинств при ВУ ЦИ К и ее местных органах: Пост. ВУЦИК и CHK УССР // Собр. Узаконений и распоряжений Крестьянского правительства Украины. Харьков, 1924. №42.

8. Прилуцький В.І. Небільшовицькі молодіжні об'єднання в УCPP в 20-ті роки. Історичні зошити. К., 1993.

9. Соболь П.І. Совєтизація етнічних поляків Миколаївщини: 1920-ті роки // Державна етно-національна політика: правовий та культурологічний аспект в умовах Півдня України. Запоріжжя, Сімферополь, 2001.

10. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф.5. Оп.З. Спр.473.

11. Там само. Ф.1. 0п.20. Од.зб.ІБІО.

12. Якубова JI.Д. Соціально-економічне становище етнічних меншин в У CPP (20-ті поч.. 30-х pp. XX ст. К, 2004.

Размещено на Allbest.ru