Генезис реформаційного руху в Польсько-Литовській державі XVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генезис реформаційного руху в Польсько-Литовській державі XVI ст.

Черкасов С.С.

Реформація один із базових етапів у розвитку європейської цивілізації, який тривав протягом XVI XVII ст. і був спричинений передувавшою кризою середньовічного світу. Загальновживаний термін для позначення цього періоду історії ранній новий час відображає виключний досвід, який надала епоха для суспільного розвитку, започаткувавши кардинальні політичні та соціально-економічні трансформації, що зумовили еволюцію органів публічної влади, формування європейської капіталістичної системи, зміни у соціальному складі населення. У геополітичному вимірі Реформація порушила питання про шляхи консолідації європейських країн, ставши чинником формування європейської спільноти.

Дослідження питання про масштаб впливу Реформації на розвиток європейського суспільства та причетність Центральної Східної Європи до цього процесу залишається актуальним завданням сучасної історичної науки.

Історіографічна спадщина обраної проблематики дослідження охоплює праці російських істориків дореволюційного періоду М. Карєєва та М. Любовича, радянських авторів С. Подокшина, М. Дмитрієва [1;2;3;4;5;6;7;8;9;10;11]. Аналіз праць наведених дослідників засвідчує відсутність ґрунтовного комплексного висвітлення зародження реформаційного руху у Польсько-Литовській державі, брак теоретичних узагальнень. Зроблений висновок про недостатність вивчення теми у вітчизняній історіографії є додатковою складовою її актуальності.

Метою даної статті є надання комплексної характеристики основних передумов зародження реформаційного руху у Польсько-Литовській державі XVI ст.

Для території Центральної Східної Європи передреформаційний та реформаційний період співпадає із політичним утворенням багатоетнічної Польсько-Литовсько-Руської держави. Європейський вектор спрямування історії цих земель, зробив їх активними учасниками в історичних процесах загальноєвропейського масштабу, зокрема, залучив її до бурхливого руху Реформації [12,214].

Показовим індикатором загальної готовності Польсько-Литовської держави до сприйняття основних реформаційних ідей і трансформації їх у політичне підґрунтя життя суспільства стало вагоме економічне піднесення, розвиток виробничих сил, зростання продуктивності у промисловості і сільському господарстві. Крім внутрішніх чинників, існує чимало зовнішніх: великі географічні відкриття спричиняють розширення торгівлі, у зв'язку з цим зростає попит на основний експортний сільськогосподарський продукт Польщі зернові культури, що залучає державу до світового ринку. Саме економічний розвиток надає можливість приділити більше уваги культурним засадам, а збагачення шляхти провокувало у представників цього стану неосяжне бажання здобути більший пакет привілеїв не тільки щодо економічних досягнень, але і щодо здобуття власного ідеологічного суверенітету [13,25].

Важлива прикмета часу бурхливий розвиток міст. Такі міста як Гданськ, Краків, Торунь стають не лише зосередженням великих централізованих мануфактур і капіталу, але і центрами політичного і культурного життя, що стало необхідною передумовою зародження Реформації на польсько-литовських землях [14,3].

Дворянство, яке стає на шлях підприємництва, намагається виробити свою ідеологію систему поглядів, понять, уявлень, ідей, через яку вони втілюють економічні, політичні, світоглядні прагнення.

У середньовіччі ідеологічні програми, як і все духовне життя суспільства, виступали, здебільшого у формі релігійних вчень.

Державною релігією у Польщі був католицизм, а сама церква мала величезний політичний вплив, ставши невід'ємним елементом середньовічного суспільства. Зосередивши значні земельні багатства, вона домінувала у політичному і духовному житті, чинячи тиск на державну владу. Іноді церква навіть користувалась більшими привілеями, ніж світська верхівка шляхта зокрема в юридично-правовій сфері: в усій державі судовиробництво було архікатолицьким, національна юридична традиція повинна була безумовно відступати перед наказами пап і рішеннями церковних соборів.

Економічні та політичні зрушення XV початку XVI століть втілились у Відродженні та гуманістичному русі головних ідеологічних передумовах Реформації і зародження протестантизму.

Дослідники феномену європейського Відродження переконливо доводять, що висуваючи у центр філософських думок, поетичних і мистецьких творів особистість, представники Ренесансу не тільки обґрунтовували принцип гуманізму, а й пропонували відмову від церковно-аскетичного світогляду; не лише зображували людину як відповідальну за власний вибір істоту, гідну особистого щастя, а й розхитували аскетичну католицьку ідею [12;15;16].

Концепція нової людини вважається основою індивідуалізму, що стає невід'ємним елементом духовних прагнень соціальної та мистецької еліти, нових суспільних прошарків, нового дворянства.

Ідеї християнського гуманізму і індивідуалізму готують ґрунт для Реформації, стають основою протестантського вчення.

Якщо у католицизмі центральною ідеєю є доктрина про неможливість спасіння людини без допомоги церкви головного носія благодаті, то за Лютером, благодать знаходиться лише у Бога, тільки Він наділяє нею будь-кого за Своїм вибором. Сама людина власними зусиллями чи добрими ділами та бездоганною поведінкою, досягнути спасіння не здатна, це Божий дар. Саме тому центральним у протестантизмі був принцип sola fidei «однією вірою». Згідно з ним, для спасіння людини достатньо віри в Бога і у рятівну місію Ісуса Христа. Віра, за Лютером, це особиста переконаність, самоусвідомлення і добровільне прийняття Божого дару. Вона можлива лише завдяки впливові на людину Духа Святого, який вказує кожному істинний шлях спасіння.

Вчення про особисту віру зумовило кардинальний перегляд інших догматів католицької церкви.

Католицька церква в Польщі та Литві вважалась чи не найбільшим землевласником, якого уряд звільнив майже від усіх податків і повинностей, і чи не найбагатшою фінансовою структурою, особливо завдяки десятині відрахуванню на користь служителів церкви десятої частини всіх грошових і натуральних доходів віруючих. Так, щорічні доходи львівського архієпископа у першій половині XVI століття становили 30 тис. злотих, в перемиського єпископа 6 тис., луцького 5 тис., холмського і кам'янецького по 2 тис. злотих [7,53]. Католицька церква була також могутньою політичною силою у Польській державі: першою радницею престолу, головною представницею у сенаті. Їй належало право не лише духовного, а й світського суду притягнення до судової відповідальності світських осіб у світських справах. Водночас, сама ієрархія, навіть найнижчі її представники, користувались правом імунітету, за яким була підсудною не місцевій адміністрації, а тільки королю і урядові.

Шляхта, прагнучи економічного і політичного панування, виступила проти десятини і церковної юрисдикції, за секуляризацію церковного майна і ведення богослужіння рідною мовою.

Боротьба шляхти за соціальні права так чи інакше пов'язувалась із релігійною боротьбою, а точніше за право влади над церквою. Найбільше можливостей їй у цьому надавав кальвінізм: на відміну від лютеранства, керівне становище у реформаторській церкві мав не король (князь), та, як у католицизмі, не духовний сановник, а її світський фундатор, або власник населеного пункту, де утворювалась нова релігійна громада. Шляхту приваблювали кальвіністські вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю мирян за діяльністю духовенства, у церковно-будівничому плані ідея помісної, незалежної від будь-якого вищого органу церкви, у духовному ідеали віротерпимості, політичної свободи, обмеження королівсько-князівського всевладдя, що були близькі до ідеалів шляхетської вольності. Ці економічно-політичні прагнення пізніше закріпить рішення Варшавської конфедерації (1573 р.), засудивши втручання влади у справи віри і визнавши за шляхтою право на вибір віросповідання. Річ Посполита в останній третині XVI століття була чи не єдиною європейською державою, де існувала відносна (лише для панівного стану) релігійна свобода. Щоправда, вона не мала надійного законодавчого підкріплення, тому її постійно порушували [8,131].

Незважаючи на шляхетський характер, Реформація в Польсько-Литовській державі серед прихильників мала магнатів, які прагнули посилення влади над містом та селом, і міщанством, котре, навпаки, намагалось звільнитись від цієї влади. Їй симпатизувала і група католицьких ієрархів (передусім вищий ешелон), занепокоєних зниженням у першій половині XVI століття морального рівня церкви, падінням авторитету, служителів культу, а водночас посиленням тиску з Рима. Ця група на чолі з примасом Якубом Уханським прагнула реформи церкви, плекала ідею створення незалежного від папського престолу так званого «костьолу народового», який би всупереч проімперській політиці курії діяв у інтересах польської шляхти, тому серед вищих католицьких сановників у XVI столітті було чимало осіб з прореформаційними поглядами [9,384].

Узагальнюючи вищенаведене, можна зробити висновок про наявність у Польщі особливо сприятливого ґрунту для сприйняття реформаційних вчень.

Перші прояви реформаційного руху у Європі не могли залишитись не поміченими в Польщі: доступ до поширення інформації про протестантську доктрину Лютера на теренах польської держави був цілковито відкритим. Королівство із Заходу і частково із Півночі мало з німецькими землями спільні кордони і вело з Німеччиною жваву торгівлю. Саме купці першими стали інформаторами польського суспільства про релігійний рух у Німеччині, який почав набирати обертів з 1517 року [10,73]. Цікавість до новин із-за кордону посилювалась, зважаючи на той факт, що більшість населення західних земель Польщі була німецькою за етнічним походженням. Польська шляхта також була добре ознайомлена з тим, що відбувається у Німеччині, оскільки польська елітна молодь за усталеною традицією отримувала вищу освіту у європейських університетах, зокрема, діти шляхтичів і багатих міщан слухали лекції у німецьких навчальних закладах. За цих умов було неможливим, щоб польське суспільство не зацікавилось тим рухом, який так швидко охопив всю Німеччину. Окрім того, реформаційні ідеї моментально отримали схвальний відгук у межах самої польської держави, а зокрема, у так званій королівській чи польській Пруссії [11,107].

Блискавичне поширення лютеранства у містах, хоча і викликало суворі репресивні заходи з боку короля Сигізмунда I, але тим не менш не могло не сприяти ще більшій популяризації лютеранських ідей у Польщі та Литві: як свідчать сучасники, у багатьох з'явилось палке бажання познайомитись ближче з протестантським віросповіданням. Цей соціальний запит було повністю задовільнено, оскільки нестачі творів Лютера не існувало. Богословські праці і релігійні трактати привозили з собою і купці, і шляхтичі, які навчались у німецьких університетах; їх надсилали німецькі вчені своїм колегам полякам, розповсюджувались вони торговою мережею всередині країни тощо. Духівництво центральних регіонів Королівства Польського побоювалось, що лютеранство може знайти собі таку ж вражаючу кількість прихильників у центрі держави, як у королівській Пруссії тому розпочало чинити активний тиск на захисника церкви і гаранта прав католицької віри польського короля і великого князя Литовського Сигізмунда I. Треба звернути увагу на те, що вже на першому етапі свого поширення Реформація у Польсько-Литовській державі входить у політичну фазу і подальший її перебіг буде визначатись саме у політичній площині [8,98].

Реформаційний рух одразу набуває суто політичного забарвлення. Королівська влада в особі Сигізмунда I вдається до створення цілої системи контрреформаційних заходів: за відносно короткий проміжок часу було видано декілька едиктів, що забороняли будь-яким чином поширювати у Польщі та Литві твори Лютера і його прихильників [10,219]. Перший відомий нам едикт, який задекларував позицію польського монарха стосовно реформаційних ідей у його державі було видано у Торні 24 травня 1520 року. Згідно з цим едиктом у Польщу та Литву заборонялось ввозити твори Лютера, продавати їх і купувати під загрозою конфіскації майна і вигнання з королівства. 15 лютого 1522 року було видано другий едикт, який вимагав суворого і точного виконання Торнського едикту, оскільки ввіз заборонених книг продовжувався і зустрічались навіть особи, які наважувались публічно захищати догми Лютера.

У наступні роки з'являються ще більш суворі за своїм змістом нормативні акти. Едиктом від 7 березня 1523 року заборонялось поширювати твори Лютера, а також проповідувати, схвалювати і захищати його вчення під загрозою спалення на вогнищі і конфіскації майна. Едиктом від 22 серпня того ж року Сигізмунд I підтверджує попередній і, більш того, наказує вжити наступні заходи для приведення до виконання вже виданих едиктів: по-перше, щоб інквізитори призначені єпископом разом з кількома чиновниками від магістрату в усіх випадках, коли це буде визнано єпископом доцільним, робили обшук по домівках і лавках купців, і якщо при цьому будуть знайдені заборонені книги, то винні мали зазнати покарання, зазначене в едикті; по-друге, щоб друкарі не сміли видавати, а книготорговці пускати у продаж твори, звідки б вони не були привезені, раніше, перш ніж рукописи та книги будуть переглянуті ректором університету. Той, хто не виконував цього розпорядження, також зазнавав покарання, передбаченого едиктом. У 1525 році герцог мазовецький Януш видає едикт, який забороняв ввезення і читання лютеранських творів, а також проповідь і віросповідання нового вчення.

Поява такого грізного ворога, як протестантизм, по сусідству з Польщею, змушує духівництво вжити зі свого боку заходи, щоб заблокувати йому доступ у межі Польщі. З цією метою було скликано протягом одного десятиліття чотири синоди: у 1520 році у Петрикові, 1523 і в 1527 роках у Ленчиці і в 1530 році знову у Петрикові. Судячи з постанов цих синодів, небезпека вторгнення лютеранських ідей у Польщу була ще не до кінця усвідомлена католицьким духівництвом. Католицьке священство висловило бажання, щоб були приведені до виконання деякі синодальні постанови минулих часів, що вже давно були забуті, але які тепер могли б бути корисними: утримання при великих церквах вчених богословів, які б займались проповідуванням Слова Божого, щоб інквізитори здійснювали суворе розслідування і щоб до винних застосовувались суворі статути про єретиків.

У 1525 році єпископи відправили до Риму із різноманітними дорученнями єпископа Георгія Мишковського, і у листі до папи скаржились на важке становище духівництва, яке нещадно переслідується світським станом і зневажається ним; стверджували, що католицька віра зазнала би справжніх утисків, якби її не захищав король. Єпископ Коршицький у своєму листі від 27 липня 1525 року писав шляхтичу Томицькому, що проповідник церкви Св. Марії у Кракові повідомив йому, що лютеранство з кожним днем набуває там все більшої популярності [13,25].

Одночасно із початком реформаційного руху в Німеччині лютеранство проникло і в середовище німецького населення польських міст. Німецькі міщани вбачали у ньому зручну зброю для боротьби за дешеву церкву, тому, незважаючи на ряд королівських указів, які забороняли лютеранство під загрозою конфіскації майна і спалення на вогнищі, вчення Лютера уже в середині 20-х років XVI століття знайшло собі чисельних прихильників як у містах Помор'я і Пруссії, так і серед німецького міського населення Великої і навіть Малої Польщі і Литви [10,68]. Міщани-поляки рідко приймали активну участь у реформаційному русі. Цьому заважали національні протиріччя у місті, де в ряді випадків німецький елемент все ще займав привілейоване становище [10,18].

Найбільш значних розмірів реформаційний рух набув у Гданську. Серед гданських міщан уже на початку 20-х років XVI століття переважну більшість складали прихильники церковної реформи. Лише міська рада, яка знаходилась у руках патриціату, залишалась вірною католицькій церкві. Коли у січні 1525 року вона заарештувала декількох прихильників Реформації, у місті спалахнуло повстання. Озброєні бюргери і плебейські маси зажадали розпуску міської ради. Новий склад міської ради (із крупних бюргерів) повністю скасував католицьке богослужіння, закрив монастирі і відправив до короля посольство із проханням затвердити нові порядки у місті. У відповідь король Сигізмунд I видав наказ, що позбавив місто усіх привілеїв до поновлення колишніх порядків, і виступив на чолі озброєних підрозділів проти Гданська. У місті здійнялась паніка. Бюргерська рада, не наважившись озброїти населення, не застосувала жодних заходів для організації спротиву. Заволодівши Гданськом, Сигізмунд I реанімував католицьке богослужіння і віддав наказ про арешт лідерів реформаційного руху. П'ятнадцять з них були страчені, решта вигнана з країни. Жорстко було придушено реформаційний рух у Ельблонзі. Велика селянська війна у Німеччині знайшла широкий відгук у князівстві Прусському, де у 1525 році у Самбії спалахнуло селянське повстання, у якому прийняли участь і польські селяни [9,193].

Підсумовуючи вищенаведене, необхідно зазначити, що у Польсько-Литовській державі початку XVI ст. виникла низка внутрішніх соціальних, політичних та економічних передумов, які, у поєднанні із потужним західноєвропейським, зовнішнім впливом, сформували сприятливий ґрунт для зародження реформаційного руху на польсько-литовській території. У соціально-політичній сфері, домінуючим чинником, який започаткував і визначив характер розвитку Реформації у Польсько-Литовській державі стало протистояння місцевої і центральної влади, що взяло на озброєння релігійні гасла. Боротьба шляхти за отримання пакету додаткових привілеїв в юридично-правовій сфері вимагала створення альтернативної від урядової (католицької) власної ідеології, яка б могла відповідати меті становлення системи «шляхетської демократії» у політичному житті держави. Наявність особливо сприятливого ґрунту для сприйняття ліворадикальних реформаційних ідей у середовищі міщан та селян, що зазнавали утисків від феодалів, посилення політичного тиску з боку католицької церкви через брутальне втручанням папської курії у внутрішню політику держави, призвело до відвертого протесту її рядового населення та урядових кіл. Посилення контактів з країнами Західної Європи через інтенсифікацію зовнішньої торгівлі, навчання шляхтичів у закордонних університетах забезпечило експансію гуманістичних ідей Відродження, які проголосили індивідуалізм невід'ємним елементом духовних прагнень соціальної і мистецької еліти та викликали процес консолідації кліру за національною ознакою, прагнення до створення національної церкви. З іншого боку, економічне піднесення та розвиток виробничих сил Польсько-Литовської держави дозволили забезпечити більш високий розвиток культурного, а отже і релігійного життя через розширення торгівельних зв'язків і інтенсифікацію експорту сільськогосподарської продукції, що залучили Польщу до світового ринку та стимулювали бурхливий розвиток міст (Гданськ, Краків, Торунь), створюючи основу виникнення майбутніх центрів реформаційного руху.

Таким чином, у Польсько-Литовській державі XVI ст. виник цілий комплекс історичних передумов, необхідних для зародження та розвитку Реформації на території Речі Посполитої. Подальше розширення джерельної бази як за рахунок залучення нових історичних джерел, так і за допомогою застосування нових методів аналізу вже опублікованих матеріалів, надасть можливість деталізувати механізм появи та поширення протестантизму у східноєвропейському регіоні.

реформаційний католицький церква протестантський

Література

1. Кареев Н.И. Борьба шляхты с духовенством в Польше на сеймах середины XVI века. СПб, 1882. 397 с.

2. Кареев Н.И. Отзыв о сочинении профессора Любовича, под заглавием «Начало католической реакции и упадок реформации в Польше». СПб: Тип. Имп. Акад. Наук, 1892. 89 с.

3. Кареев Н.И. Очерк истории реформационного движения и католической реакции в Польше. СПб., 1886. 215 с.

4. Любович Н. История Реформации в Польше. Кальвинисты и антитринитарии (по неизданным источникам). Варшава: Типография Земкеевича и Ноаковского, 1883. 377 с.

5. Любович Н.Н. К истории иезуитов в Литовско-русских землях в XVI в. Варшава: Типография Ковалевського, 1888. 248 с.

6. Любович Н.Н. Люблинские вольнодумцы XVI века. Антитринитарии и анабаптисты. Варшава: Типогр. Варшавского учебного округа, 1902. 241 с.

7. Любович Н.Н. Несколько тезисов по истории реформации в Литве. Варшава: Типография Варшавского учебного округа, 1914. 79 с.

8. Любович Н.Н. Папский нунций Коммендоне в Польше: (Из эпохи начала католической реакции). СПб: Типогр. В.С. Балашева, 1887. 204 с.

9. Любович Н.Н. Начало католической реакции и упадок Реформации в Польше. Варшава: Типография К.Ковалевского, 1880. 400 с.

10. Подокшин С.А. Реформация и общественная мысль Белоруссии и Литвы. Вторая половина XVI начало XVII в. Мн.: Наука и техника, 1970. 286 с.

11. Дмитриев М.В. Православие и Реформация. М., 1990. 416 с.

12. Культура эпохи Возрождения и Реформации / Отв. ред. В.И. Рутенбург. Л.: Наука, Ленинград. Отд-е, 1981. 267 с.

13. Письмо епископа Коршицкого шляхтичу Томицкому // Любович Н.Н. История Реформации в Польше. Кальвинизм и антитринитарии. Варшава, 1883. С.24-26.

14. Протоколы Пинчовского синода, собравшегося в сентябре 1555 года // Любович Н.Н. История Реформации в Польше. Кальвинизм и антитринитарии. Варшава, 1883. С.3.

15. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М.: Высшая школа, 1980.368 с.

16. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. М. : Мысль, 1978. 623 с.

Размещено на Allbest.ru