БОПУПАЦ у боротьбі за і поширення ідеї "канонічної" автокефалії (1922-1925 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

БОПУПАЦ у боротьбі за і поширення ідеї «канонічної» автокефалії

(1922-1925 рр.)

Тригуб О.П.

Не дивлячись на активізацію досліджень вітчизняної історичної науки в царині церковної історії, в тому числі і міжвоєнного періоду (В. Пащенко, А. Киридон, С. Жилюк, О. Ігнатуша та інші [1;22-29]), залишається ще багато питань, що потребують уточнень, нових документальних даних та узагальнень, й одним із них є боротьба за автокефалію, так як більшість новоутворених конфесій 1920-х років ставили своїм завданням боротьбу за автокефальний статус православної церкви в України.

Остаточне встановлення радянської влади в Україні на перших порах сприяло розвитку церков, опозиційно налаштованих до РПЦ. Більш того, згідно з новими законами, віруючі мали право створювати громади без санкції церковної ієрархії, лише зареєструвавши свій статут в органах місцевої влади. Це було дуже вигідно для прихильників української автокефалії, які своєї ієрархії не мали.

Відновлює свою роботу і Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), при сприянні влади відкриваються нові парафії. У той же час ВПЦР шукала шляхи співпраці з єпископами РПЦ, проте не зустріла з їхнього боку порозуміння. Єдиним, хто відкрито згодився на співпрацю з поборниками УАПЦ став Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький), що взяв їх під свій догляд і українські парафії почали поминати його ім'я під час богослужіння [28,77]. Але невдовзі, під загрозою відлучення від Церкви, архп. Парфеній змушений був відмовитися від співпраці з ВПЦР.

Після невдалих спроб знайти єпископів, що б погодилися висвятити прихильників української автокефалії, або ж самі схилися до останньої, 14 жовтня 1921 р. ВПЦР скликала Всеукраїнський Православний Церковний Собор (детальніше див. [30]). На ньому підтверджено постанову ВПЦР від 5 травня 1920 р. і, як виняток, обрано та висвячено пресвітерським чином (через рукопокладення священиків та мирян)на першоієрарха Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Василя Липківського та на архієпископа Київщини Нестора Шараївського. Нововисвячені на цьому Соборі (з 25 по 30 жовтня) уже традиційним шляхом висвятили ще чотирьох єпископів. Новоутворена православна конфесія повністю відмежувалася від РПЦ, оголосивши себе продовжувачами традицій Київської митрополії до її насильницького приєднання до Московської Патріархії у 1686 р.

У той же час не всі прихильники української автокефалії підтримали такий спосіб висвячення єпископату і залишили Собор ще до його завершення. Серед них був і активний поборник незалежності національної Церкви священик Подільської єпархії Павло Ферапонтович Погорілко (1869-після 1927). До автокефального руху він приєднався ще за часів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Будучи священиком у с. Жолоби на Вінниччині, П. Погорілко запровадив церковну службу «з фонетикою» (старослов'янською мовою з українською вимовою) і читанням Євангелія українською мовою. За це у листопаді 1919 р. був позбавлений відправляти Службу Божу Подільським архієпископом Пименом (Пєговим). Після повідомлення, що єпископ Парфеній бере українські парафії під свою опіку, він почав здійснювати власні українські відправи, які приваблювали у с. Жолоби багато селян із навколишніх сіл [1,128]. Сучасники його характеризували як священика із глибоким національним самоусвідомленням, людину «високоідейну» і «щирого українця», який залишив про себе гарні спомини [23,166-167].

Підтримуючи українізацію церкви П. Погорілко дотримувався старих традиційних засад висвячення єпископів. Він голосував проти всесоборної висвяти єпископів на Соборі у жовтні 1921 р., назвавши цю подію «неканонічним актом самохіротонії» [24,261], так як «самосвятне начало не є начало православної церкви, а тому ті, що свідомо приймають його, не можуть рахуватися православними в розумінні вселенської єдності» [11,арк.89], але бажання стати єпископом у нього не було втрачено і він йде на згоду із архієпископом Подільським Пименом (Пєговим), який рекомендує його митрополиту Михаїлу (Єрмакову) для висвячення на Соборі Єпископів України у вересні 1922 р. на єпископа Кам'янецького (на місце Адріана (Анцино-Чекунського), який по своїй старості досить довго просився на покій). Але хіротонія не була здійснена, бо, як стверджував пізніше Патріарший Місцеблюститель митрополит Крутицький Петро (Полянський), проти цього виступили духовенство та миряни Подільської єпархії [6,арк.5].

Цим наполегливим прагненням до єпископства вирішило скористатися Подільське ДПУ, яке шукало претендентів на єпископів обновленської церкви. За допомогою спецслужб Павло Погорілко поїхав до Москви, де 28 січня 1923 р. прийняв хіротонію від митрополита Антоніна (Грановського), архієпископа Іоанна та єпископа Олександра. При своєму посвячені в єпископи у Москві Погорілко виголосив традиційну декларативну промову українською мовою. Тією ж мовою відповідав йому голова ВЦУ митрополит Антонін. Хіротонія та літургія в Заіконоспаському монастирі теж була здійснена українською [1,130;8,арк.4зв.].

З поверненням до України, 10 лютого 1923 р. архієпископом Пименом (Пєговим) Павла Погорілка призначено на єпископа Кам'янецького, вікарія Подільської єпархії [8,арк.4зв.]. 13-16 лютого 1923 р. він бере активну участь у Першому Всеукраїнському Церковно-обновленському з'їзді, де фігурує як єпископ Ольгопольський, вікарій Подільської єпархії [33,арк.224зв.].

Позитивне відношення до обновленського руху та групи «ЖЦ» все ж не втримало єп. Павла в її обіймах, бо, за словами самого ж Погорілка, «необережне захоплення революційними способами боротьби з єпископатом протилежної течії скомпрометувало її в очах віруючої людності. А крім того під захисний колір Ж.Ц. увійшло багато з тих, що з початку провокували її. Щоб відвести підозріння в живізму, вони потім урочисто, відказалися від обновленських пактів, статуту і навіть від назви «Живої Церкви», але це не реабілітує в очах народу ні їх течій, ні їх» [11,арк.86], і він, відколовшись від обновленського Всеукраїнського Вищого Церковного Управління, у березні 1923 р. утворює на Поділлі групу «БОПУПАЦ» (Братське об'єднання парафій Української Православної Автокефальної Церкви) [32,90].

Свою групу єпископ Павло позиціонував як таку, що «веде ту середню лінію, яка від кожної течії відрізує те, що прийнятне з канонічного боку, і з боку культурних вимог історичного моменту відродження українського народу та нової соціальної будови його трудового життя.

Братське об'єднання не складає нової релігійної групіровки, ворожої другим, бо воно спирається на канонічнім ґрунті постанов Собору Єпископів Усієї України 2-4 вересня 1922 року, який визнається всією Українською церквою, як складення з єпископів, ще до їх розділення на взаємно ворожі течії, при дорадчій участи депутатів всієї України. По постанові цього канонічно-авторитетного собору Братське об'єднання шукає й оновлення церковного життя по вимозі часу й в згоді з основними канонами церкви, воно прагне до піднесення правдиво-християнської моралі й звільнення її від наслідників впливу минулої державності й буржуазного укладу життя. До революції воно підходить з боку культурних здобутків її й засвоєння цих здобутків в євангелістськім освітленню... До влади воно ставиться з повагою достоїнства її, як народного представництва, в свідомості й свого достоїнства й своїх обов'язків не за страх, а за совість перед нею, як перед владою трудящого народу, з якого воно складається.

До своїх вольних чи невольних, свідомих та несвідомих противників воно ставиться по принципу ідейної боротьби власним прикладом, моральним впливом, словом і наукою во ім'я єдиної істини з пошаною і любов'ю одного до одного» [11,арк.88]. При цьому БОПУПАЦ «остаточно відмежовується: 1) від «тихоновщини» зо всією її ідеологією від якої зрікся і сам Тихон патріарх, 2) від самосвятного начала священства, як цілком протилежного православному началу преємства і відпусних йому наслідків, від вузького націоналізму, від розриву вселенської єдності і від всяких аморальних засобів боротьби в церкві, 3) від порушення начала преємства церковної влади, що веде до церковної дезорганізації і падіння дисципліни. А виникше порушення повинно бути виправлено доброю волею порушивших, або канонічно зібраним Всеукраїнським Собором, який може бути скликаний тоді, коли фактично зорганізуються всі частини розбитої тепер української церкви, на якому вони повинні зійтись» [11,арк.89].

Отже ідеологічно БОПУПАЦ відмежувалося від усіх існуючих угрупувань, але вело своє начало саме від постанов Собору Єпископів Українського екзархату РПЦ, що відбувся у Києві 2-4 вересня 1922 р. й отже представляє собою розкол не УАПЦ, а РПЦ, об'єднавши навколо себе тих священників та мирян, які бажали української автокефалії на канонічних началах та в межах компетенції вселенського православ'я. На думку дослідниці релігійного життя Поділля 1920-30-х років Олени Галамай, «організація Об'єднання цілком вписувалась у взятий владою курс, спрямований на поглиблення розколу та одночасне послаблення на Поділлі як РПЦ, так і УАПЦ» [1,131].

Радянські органи влади характеризували БОПУПАЦ, відзначаючи її вплив на Поділлі, як фракційну групу Живої Церкви, що здійснює богослужіння українською мовою. Повага, якою користувався на Поділлі єпископ Павло (Погорілко), і можливість для священиків виконувати службу українською мовою, бути автокефальними, не порушуючи канонів, привабила до БОПУПАЦ багато парафій. На початковому етапі свого існування в середині 1923 р. у Подільській губернії нараховувалось від 70 до 83 «погорілківських» парафій. Місцеві органи влади вказували, що об'єднання поширюється за рахунок парафій РПЦ та УАПЦ [1,131;

У жовтні 1923 р. в с. Косиківка Вінницької округи відбувся окружний з'їзд БОПУПАЦ, перед яким стояло завдання «створення міцної організації і вибори Правління». У результаті на з'їзді, який «пройшов без шуму та крику», був прийнятий статут й обрано окружне та єпархіальне управління. Основними завданнями, що були поставлені перед угрупованням, як зазначали працівники ДПУ, були: 1) якомога більше насадити своїх прихильників у сільських парафіях і, діючи на селянську масу, виганяти прихильників старої церкви, і 2) створення міцного центру в м. Вінниці, для чого намічена парафія у м. Хутори біля окружного центру і, захопивши Вінницький Казанський собор, покласти початок організації в губернському масштабі [23,169; 2,арк.167-168].

Відомий дослідник подільської проблематики Арсеній Зінченко вдало зазначає, що похваляння чиновників ДПУ тим, що «успіх Погорілка є очевидним», були явно передчасними, хоча колоритна постать єпископа Павла могла викликати симпатії у селян; до нього могла прихилитися якась частина екзархістів під гаслами міжцерковного «об'єднання» і тих автокефалістів, котрі, як і Павло (Погорілко), надавали особливого значення канонічній висвяті єпископату. Так, наприклад, після приїзду єпископа до Муровано-Куриловецького району, майже всі священики з 15 парафій приєдналися до БОПУПАЦ [223,169-170].

Однак перші успіхи БОПУПАЦ тривали недовго і в 1924 р. розподіл зареєстрованих громад по Подільській губернії виглядав наступним чином:

Таблиця 1. Релігійні громади БОПУПАЦ на території Подільської губернії у 1924 р. (по округам) [10,арк.1-2,5,98,183,2б9;3,арк.59;7,арк. 155,157;20,арк.461;35,арк.29-34]

Як ми бачимо, кількість парафій цього церковного угруповання не залишалася сталою. Це пояснюється декількома причинами: посиленням/ послабленням позицій конфесії у регіоні; проведенням перереєстрації релігійних громад протягом 1924 р. й остаточне визначення їх орієнтації; удосконалення статистичного обліку адміністративних органів НКВС. Практично всі парафії знаходилися у сільській місцевості [9,арк.141], що свідчить про популярність ідей єп. Павла серед сільського духовенства та віруючого селянства.

Більшість українських дослідників (А. Зінченко, О. Галамай та ряд інших) твердять, що радянська влада цілеспрямована сприяла утворенню і діяльності П. Погорілка, направляючи його енергію насамперед проти УАПЦ. Натомість, ми вважаємо, що у плані відношення радвлади до цієї конфесії можна виділити два періоди: 1923 червень 1924 р., червень1924 червень 1925 р. На першому етапі основним ґрунтом для підтримки БОПУПАЦ органами спецслужб була надія на повернення єп. Павла до обновленців, авторитет якого значно б посилив позиції останніх у регіоні. Підтвердженням цього є підготовка до проведення з'їзду «Братства».

1924 р., на якому планувалося змусити братчиків прийняти обновленську платформу. Так у звіті ДПУ за березень 1924 р. вказувалося: «Наш план по відношенню до автокефалії БОПУПАЦ продовжується. Єпископ Погорілко свою, хоча й пасивну, схильність до Синоду (обновленців. - О.Т.) підтримує. Губернський з'їзд БОПУПАЦ відбудеться на початку травня. Готуються кадри працівників для проведення на даному з'їзді принципів Синоду» [3,арк.15]. Для реалізації цих планів 26 березня усім окружним ліквідкомам, відділам ДПУ та НКВС було розіслано обіжник в якому зазначалося, що «Губз'їзд БОПУПАЦ. мається на меті використати, як підготовку для планового Всеукраїнського Православного Собору, який скликається в Харкові Священним Синодом під проводом митрополита Пимена, а тому належить вжити заходів, щоби на місцях не було роблено ніяких зайвих перешкод у спокійному виборі делегатів. З огляду на велику вагу цієї організаційної роботи належить видати негайно відповідні вказівки всім РВК стежити пильно за ходом виборів, причому по можності доложити заходів, щоби вибрані на Губз'їзд «БОПУПАЦ» делегати, являлись рішучими приклонниками синодальної лінії (виділення наше. О.Т.)» [11,арк.21].

Проте надії чекістів на єпископа Павла не справдилися, так як «фізіономія єпископа Погорілка по відношенню до синодальної церкви. ярко виявлена і виражається в тому, що він далеко не згоден з принципами синодальної течії, про що поширює відозви., натравлюючи духовенство проти синодальної течії». Відповідно ними було зроблено висновок, що на даному з'їзді може відбутися новий розкол, так як єп. Павло залишиться на своїй ідеологічній платформі, але частина парафій від нього відійде до Синодальної Церкви. При цьому становище БОПУПАЦ ними оцінювалося як «невизначене» і тому дати конкретні думки про подальший розвиток подій «не було можливості» [3,арк.51-52].

З'їзд проходив 19-20 червня 1924 р. в с. Малі Хутори, під Вінницею. Першого дня було присутніми 97 делегатів, другого 104, серед них:

1 єпископ, 52 священики, 2 диякони, 4 дяки, 45 мирян. Точну кількість парафій об'єднання та делегатів від районних і окружних об'єднань мандатна комісія не могла встановити. Однак, зверталася увага на те, що більшість складали представники тихоновців [10,арк.141;34,арк.156].

Залучення до лав БОПУПАЦ, як влучно відзначає Олена Галамай у своєму дисертаційному дослідженні, відбувалося і за рахунок спекуляції у назві слова «Об'єднання». З усіх промов було видно, що розлад у православній церкві для неї, а головно для священиків, дуже шкідливий. Протоієрей Гулевич зазначив, що звістка про об'єднання подібна до «пасхального дзвону на селі». Священик Беневський вказував, що церковна розруха лягла важкою думкою у голови віруючих. Священик Прокопович зауважив, що віруючі, відправляючи його на з'їзд, доручили пильно придивитись до БОПУПАЦ. «Коли це справді об'єднання, то вони будуть задоволені, коли угруповання, то це їм нецікаво». Духовенство РПЦ вороже ставилося до представників БОПУПАЦ, оскільки не погоджувалось з положеннями про одружений єпископат та право священиків на другий шлюб [1,133]. Тому дискусії, які велись на з'їзді, зводились майже винятково до того, чи «священики мають право женитись по кілька разів та чи єпископи мають бути монахи чи ні». Більшість делегатів висказувалась за те, щоб все залишалося по-старому і православна церква на Україні не повинна поривати зв'язку з Патріархом Тихоном [34,арк.156]. Крім того, єп. Павло постійно намагався довести про свій повний відхід від «Живої Церкви» і з'їзд зайшов у глухий кут. Це призвело до того, що частина організаторів звернулася до представника влади із заявою про незаконність з'їзду на ґрунті того, що більшість учасників не були членами Об'єднання і з'їзд насправді представляв лише 40 парафій БОПУПАЦ. У результаті 20 червня 1924 р. представником влади з'їзд був закритий так і не реалізувавши своєї мети [1,133-134].

Не дивлячись на провал «чекістського» розвитку подій на з'їзді, все ж радвлада вирішила продовжити підтримку БОПУПАЦ і таємною інструкцією від 23 червня 1924 р. зазначалося, що «Центр пропонує піддержувати БОПУПАЦ там, де вже поширилася УАПЦ, так як це два ворожі табори, які один одного завзято поборюють» [11,арк.83]. У даній інструкції необхідно відзначити той момент, що саме «Центр» вказав на подальшу підтримку подільського угруповання, ймовірніше, маючи вже певні плани у розкольницькій політиці РПЦ і прагнучи використати в них харизматичну фігуру єпископа Павла (Погорілка).

У грудні 1924 р. усі губернські відділи ДПУ отримали циркуляр Секретно-оперативної частини ДПУ УСРР де, зокрема, зазначалося, що необхідно «організувати із середовища тихоновців угруповання, яке буде домагатися від Патріарха Тихона повної автокефалії Української Православної церкви (тихоновської...), виставляючи перед ним наступні мотиви:

1) Українська Радянська Республіка в ланцюзі СРСР існує як самостійна одиниця, що розв'язує внутрішні питання життя незалежно від характеру дозволу таких в інших Республіках, зокрема РСФРР. Виходячи із цього:

2) Українська православна церква (тихоновська) повинна бути на Україні так само самостійною, що повинно сприяти її розвитку.

Існуюча на Україні Українська Автокефальна церква самосвятів, з кожним днем зміцнюється й захоплює все більшу мережу парафій. Підняттю свого авторитету в масах самосвяти зобов'язані пробудженню революцією національної самосвідомості українського народу, й як козир проти тихоновців, вони використовують нібито існуючі негативні відносини Патріарха Тихона до автокефалії Української церкви, і не безуспішно» [38,арк.24-24зв.].

Цьому було й об'єктивне підґрунтя, бо, як відзначало ДПУ, доповідаючи про релігійне становище в Україні середини 1924 року, «в деяких єпархіях України, наприклад, у Полтаві, Києві, помічаються тенденції відколотися від Патріарха Тихона й організувати свій самостійний церковний центр на Україні» [21,арк.20], а «тихоновські єпископи Полтавщини готують організацію Всеукраїнського Синоду, для скликання Собору й утвердження автокефалії» [37,арк.30зв.]. Подібні тенденції спостерігалися і серед тихоновців Чернігівщини [39,арк.170].

Практичне виконання цього плану рекомендувалося розпочати з вербовки серед тихоновців авторитетних священників, один з яких повинен був підняти дане питання серед іншого духовенства. Усі результатироботи необхідно було висвітлювати у місячних доповідях ДПУ під рубрикою «тихоновська автокефалія» [38,арк.24зв.-25].

Відразу після цього, в Катеринославі було заарештовано колишнього виконувача обов'язків Екзарха України архп. Іоанікія (Соколовського) і відбулося його обробка для подальшого вербування. У подальшому Антирелігійна Комісія при ЦК КП(б)У на своєму засідання 1 березня 1924 р. прийняла рішення про вербування Іоанікія для нового розколу, в обмін на повне помилування за його попередні контрреволюційні вчинки [39,арк.56зв.], що й було зроблено.

Паралельно до відмежування від Патріарха почали підштовхувати вікарія Лубенського єп. Феофіла (Булдовського) і 25 грудня 1924 р. він зробив рішучий крок, офіційно відмежувавшись від єпископа Полтавського Григорія (Лісовського). Відразу після цього він налагоджує контакт з єп. Павлом (Погорілко) і зустрівшись у Лубнах в січні 1925 р. вони розробили проект нового угруповання на ґрунті трьох основних принципів: «автокефалія», «українізація», «соборноправність», що були прийняті на Соборі Єпископів України 1922 р. [4,арк.52;31,325].

Отже в середині 1925 р., як повідомляло ДПУ, «з метою розкладу тихоновщини і липківщини... на початку цього [1925] року, була розпочата підготовча робота до створення нового церковного угруповання» [13,арк.93; 15,арк.21; 39,арк.21] і до червня було «опрацьовано 5 єпископів, 3 з яких, як ініціативна група і скликали Собор Єпископів». На Собор у Лубни було запрошено також делегатів від духовенства та мирян та усіх єпископів України, але більшість 21 єпископ, відмовилися від участі [36,арк.80; 40,арк.2]. Духовенство та миряни були запрошені особистими відозвами єпископа Феофіла, де він запрошував до участі в Соборі усі парафії, які «стояли на платформі постанов Собору Єпископів 1922 р.» [18,арк.86].

Собор Єпископів України відбувся 4-5 червня 1925 р. у м. Лубни (звідки пішла інша, неофіційна, назва конфесії «Лубенський розкол»). Ініціаторами скликання Собору стали 5 єпископів: архієпископ Іоанікій (Соколовський), колишній керуючий Харківською єпархією (тихоновського напрямку); єпископи: Вінницький Павло (Погорілко), Лубенський Феофіл (Булдовський), Золотоношський Сергій (Лабунцев), Сновський, вікарій Чернігівської єпархії Сергій (Іваницький), якого було висвячено на початку 1925 р. єпископами Феофілом і Сергієм Золотоношським. Загалом на Соборі було присутнє 6 єпископів, делегати від Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Донеччини та інші, але на початку роботи один із єпископів Іоасаф (ймовірніше за все, Йоасаф (Попов), єпископ Бахмутський і Донецький, який перебував на спочинку з початку 1925 р. і проживав у м. Новомосковськ

Павлоградської округи Катеринославської губернії. О.Т.), під впливом тихоновської агітації, залишив зібрання [36,арк.80;40,арк.2].

Виконавчим органом Собору стала Президія у складі голови, його 2-х заступників і 1-го кооптованого секретаря. Голова мешкав у Харкові, хоча б він не був Харківським Єпархіальним архієреєм і носив титул «Архієпископ Усія України». До складу Президії ввійшли: 1) Голова єпископ Павло (Погорілко); 2) Перший заступник архієпископ Іоанікій (Соколовський); 3) Другий заступник Феофіл Булдовський [39,арк.2122^,13^^93-94^,15^^21-22]. Офіційна назва, яку отримала течія: «Собор Єпископів України» [17,арк.91].

Досить часто у літературі ототожнюють «Собор Єпископів України», або «Соборно-єпископська Церква» (СЄЦ) із БОПУПАЦ, що пов'язано із початковими планами НКВС зареєструвати угрупування саме під цією назвою, але цього так і не було зроблено, так як в офіційній документації НКВС з 1925 року є сталими назви: «Лубенський Собор Єпископів», або ж «Соборно-єпископська Церква» [16,арк.140;19,арк.7-7зв.].

У 1926 р., за твердженням О. Ігнатуші, відбулася зміна в керівництві Собору Єпископів. Його головою стає єп. Лубенський і Миргородський Феофіл (Булдовський). Вищезазначений дослідник пояснює цю зміну ставленням радянської влади, яку не вдовольняла яскрава й непоступлива постать єп. Павла (Погорілка), бо він послідовно та активно спрямовував віруючих у русло канонічної української автокефалії. Вважаючи за недоцільне стимулювати другий розкол в УАПЦ поряд з існуючим (Діяльно-Христова Церква), влада підтримала іншого лідера-поборника канонічної автокефалії єп. Феофіла. Він був більш проросійським ісвоєю позицією створював розкол у стані крупнішої структури РПЦ. Його промови і послання, на відміну від цитованої доповідної записки єп. Павла (Погорілка), написані російською мовою і підкреслювали канонічногенетичний зв'язок з колишньою РПЦ в Україні [25,197-198].

Окремі обставини цих змін подає у своїй роботі митрополит Феодосій, ґрунтуючись на спогадах сучасників. Єпископ Павло (Погорілко), приєднавшись до Собору Єпископів почав часто служити разом з єп. Феофілом на Полтавщині, покинувши Поділля, але в 1927 р. він залишив духовну діяльність і почав займатися викладанням української мови в Харкові. У тридцяті роки він зник і подальша доля його невідома [31,353].

Отже історія боротьби «Братського об'єднання парафій УПАЦ» яскраво свідчить, що боротьба за автокефалію відбувалася часто на індивідуальному ґрунті, використовуючи харизматичні якості лідерів релігійних угруповань. При цьому значну роль у даних процесах відігравали радянська влада та спецслужби, що й послужило початком кінця національно орієнтованого прогресивного духовенства України.

релігійний автокефалія єпископ

Джерела та література

1. Галамай О.М. Особливості радянської модернізації релігійного життя на Поділлі у 20-х рр. ХХ ст.: дис. кан. іст. наук: 07.00.01. Вінниця, 2006.

2. Державний архів Вінницької області. Ф.П-1. Оп.1. Спр.57.

3. Там само. Ф.П-1. Оп.1. Спр.495.

4. Там само. Ф.П-1. Оп.1. Спр.116.

5. Там само. Ф.П-30. Оп.1. Спр.215.

6. Там само. Ф.П-31. Оп.1. Спр.199.

7. Там само. Ф.Р-197. Оп.3. Спр.3.

8. Там само. Ф.Р-197. Оп.3. Спр.14.

9. Там само. Ф.Р-197. Оп.3. Спр.18.

10. Там само. Ф.Р-197. Оп.1. Спр.34.

11. Там само. Ф.Р-197. Оп.8. Спр.6.

12. Там само. Ф.Р-925. Оп.8. Спр.50.

13. Державний архів Дніпропетровської області. Ф.П-1. Оп.1. Спр.1894.

14. Державний архів Житомирської області. Ф.П-1657. Оп.5. Спр.79.

15. Державний архів Кіровоградської області. Ф.П-2. Оп.1. Спр.237.

16. Державний архів Миколаївської області. Ф.Р-2266. Оп.1. Спр.4.

17. Державний архів Полтавської області. Ф.П-4. Оп.1. Спр.27.

18. Державний архів Сумської області. Ф.П-443. Оп.1. Спр.464.

19. Державний архів Харківської області. Ф.Р-947. Оп.2. Спр.14.

20. Державний архів Чернігівської області. Ф.Р-17. Оп.1. Спр.112.

21. Там само. Ф.П-8477. Оп.3. Спр.294.

22. Жилюк С.І. Обновленська церква в Україні (1922-1928). Рівне, 2002.

23. Зінченко АЛ. Благовістя національного духу (українська церква на Поділлі в першій третині ХХ ст.). К., 1993.

24. Ігнатуша О. Православні церкви України (20-30-ті роки ХХ ст.). Джерела з історії. Запоріжжя, 2008.

25. Ігнатуша О. Православні церкви України у стані розколу та пошуках єдності (20-30-ті роки ХХ ст.). Запоріжжя, 2008.

26. Ігнатуша О.М. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. 30-ті рр. ХХ ст.). Запоріжжя, 2004.

27. Киридон А.М. Час випробувань: Держава, церква і суспільство в радянській Україні 1917-1930-х років. Тернопіль, 2005.

28. Матвеенко М.П. История Харьковской епархии (1850-1988). Харьков, 1999.

29. Пащенко В.О. Держава і православ'я в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст. К., 1993.

30. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ, 1430 жовтня 1921 року: Документи і матеріали. К.-Л.: 1999.

31. Феодосий (Процюк). Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине (1917-1943). М., 2004.

32. Хронология важнейших событий из истории Православной Церкви в России и на Украине, в особенности последних лет // Православный календарь на 1927 год / Изд. Священного Синода Украинской Православной Церкви. Харьков, 1927. С.90-92.

33. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.5. Оп.1. Спр.2189.

34. Там само. Ф.5. Оп.2. Спр.177.

35. Там само. Ф.5. Оп.2. Спр.1059.

36. Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф.1. Оп.16. Спр.2.

37. Там само. Ф.П-1. Оп.20. Спр.1846.

38. Там само. Ф.П-1. Оп.20. Спр.1908.Там само. Ф.П-1. Оп.20. Спр.2006.

39. Там само. Ф.П-1. Оп.20. Спр.2318.

Размещено на Allbest.ru