Михайло Грушевський у контексті державницької політики Центральної Ради

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Михайло Грушевський у контексті державницької політики Центральної Ради

Корольов Г.О.

Історія Центральної Ради невіддільна від постаті Михайла Грушевського. Розуміння тенденцій та закономірностей державного будівництва, засад внутрішнього і зовнішньополітичного курсу неможливе без реконструкції автономістсько-федералістських поглядів М. Грушевського. Історіографічний аспект проблеми є достатньо вивченим історичною наукою [1]. Однак постановка дослідження федералістських орієнтацій революційних провідників перебувала у полі конкретно- історичного аналізу й уточненого відтворення реалій 1917-1918 років [2]. Історичний контекст дозволяє врахувати різні історіографічні підходи та висновки з метою виробити загальний погляд на ґенезу і розвиток автономістсько-федералістських поглядів М. Грушевського у період політичного керування Центральною Радою.

Головними дослідницькими завданнями статті автор вважає: відтворення ідеологічного впливу М. Грушевського на політичний курс Центральної Ради, аналіз трансформацій його автономістсько- федералістських поглядів в контексті революційних процесів другої половини 1917 року, реконструкція самостійницьких інтенцій чільних провідників українського руху, виявлення основних причини ситуативної відмови від федералістського курсу на користь моделі самостійної держави.

У другій половині 1917 року у житті М. Грушевського відбулося кілька значних подій, які визначили напрямки розвитку його політичних поглядів та були позначені спробою їх реалізації. Ідея федералізму як однієї з доктрин, що складали «національний проект» у період 1917 років, залишалася домінуючому в українському проводі після «політичної війни» з Тимчасовим урядом. Можна привести безліч фактів,які свідчать, що М. Грушевський ідейно та організаційно направляв діяльність Центральної Ради. На цьому сходяться позиції більшості дослідників [3,44]. Впроваджуючи та висуваючи вимоги української автономії, він не покладав безоглядних надій ні на адекватне розуміння потреб українського руху з боку Тимчасового уряду, ні на позитивне вирішення проблеми майбутніми Установчими зборами Росії, ні на здатність «навіть кращих представників велико руської інтелігенції» довести щирість своїх демократичних уподобань там, де це стосувалося вимог національного характеру [4,153]. Важливими концептуальними аспектом державотворчої діяльності М. Грушевського з серпня 1917 року був пошук шляхів утвердження України в демократичній федеративній Росії, обгрунтування нових ідей та сенсів реалізації своєї федералістської концепції, планомірне продовження проголошеного Центральною Радою внутрішньополітичного курсу, переосмислення ролі та місця України в федеративній моделі побудови нової Росії.

Суспільно-політична ситуація, що склалася в Україні після З'їзду народів Росії, вимагала від Центральної Ради та М. Грушевського рішучо стати на шлях закріплення та реалізації декларованого внутрішьополі- тичного та зовнішньополітичного курсу. Момент вимагав прийняття адекватних рішень з огляду на хаотичність та бездіяльність загальноросій- ської влади. Саме тоді розпочався період випробувань для автономістичної політики М. Грушевського та українського руху.

Автономістсько-федералістські позиції керівництва Центральної Ради і його тверде переконання в необхідності перетворення унітарної держави у союз народів на федеративних засадах не дозволили українським лідерам визнати більшовицьку Раду народних комісарів як новопосталу російську владу. Переоцінивши власну роль у тогочасному співвідношенні військово-політичних сил, Центральна Рада продовжувала ініціювати формування федерації вільних демократичних утворень на території Росії. Саме її вимога створення загальноросійського соціалістичного уряду з представників національних областей і самоврядних одиниць спричинила збройний конфлікт з вже більшовицькою Росією.

Всупереч реальному становищу у загальноросійському контексті Генеральний Секретаріат у своїй відзові «До громадян, урядових і громадських установ» від 3 листопада 1917 року стверджував, що більшовицьке «центральне правительство всієї Росії не має спромоги керувати державним життям» і водночас заявляв, що «Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської як рівноправне державне тіло» [4,102]. Правова суть цього акту була абсолютно зрозумілою, але йому не вистачало логічної довершеності.

Це завдання виконав третій Універсал, прийнятий Малою Радою 7 листопада 1917 року. Українська влада намагалася видавати повну несприйняття нової влади у Петрограді, позитивно скориставшись для себе - взяти політичну ініціативу на українських землях та поглибити попередні державотворчі завоювання. З цього приводу М. Грушевський згадував: «утворення єдиної, сильної власти в краю являлося пекучою проблемою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведеннє державного фундаменту під неї» [4,102]. Провідники Центральної Ради прийшли до переконання, що «Українська республіка справді мусить бути проголошена негайно... За порозуміння фракцій українських с.-д. і с.-р. був вироблений проект третього універсалу Ц. Ради, який і був з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста» [5,552-553].

Основні засади нового державно-правового статусу України та його внутрішню побудову в Універсалі було визначено наступним чином: Україна стає народною республікою, «не одділяючись від республіки Російської», яка в свою чергу повинна стати «федерацією рівних і вільних народів» [5,553]. Задеклароване відновлення державності супроводжувалося визначенням головних підвалин державотворення: народ, територія, влада [6,339-400]. Ці поняття знайшли чітке обгрунтування в Універсалі. Головним аспектом цього акту було переформатування міжнаціональних відносин після Лютневої революції в бік констатування появи нового державного утворення, яке має своєю метою відстоювання власної автономії без оглядки на політичні негаразди в російському революційному процесі. В Універсалі наголошувалося, що центрального уряду нема, а відтак ні Рада народних комісарів, ні Тимчасовий уряд, який у листопаді 1917 року діяв напівлегально, за федеративний владний центр не визнавалися. Тобто Центральна Рада вже не чекала автономного статусу, а сама його утверджувала. Якщо другий Універсал ставив автономію України в залежність від остаточного рішення Всеросійських Установчих зборів, то третій - закликав громадян «до дружного великого будівництва нових державних форм», вказавши, що прерогативою їх вироблення має належати Українським і Всеросійським Установчим зборам.

Прийняття третього Універсалу якісно продовжувало автономістську традицію, а проголошення Української Народної Республіки поклало початки впровадженню в життя ідеї федеративістського союзу, яким Центральна Рада бажала «підкреслити ідею українського народоправства і демократії» [7,8] та перебрати на себе роль конструктора демократичної федеративної Росії. Дослідники одностайні в тому, що обираючи цей статус лідери революції віддавали данину традиціям, а елементарна інерція не дозволила вчасно скоригувати вчорашні уяви про достатність потенцій автономістського ладу [8,423]. Несприйняття більшовицького уряду і переоцінка власної ролі в міжнаціональних стосунках підштовхнули Центральну Раду до ініціативних заходів щодо творення федерації вільних державних утворень [9,290].

Третій Універсал вже подав новий проект розвитку автономії України, який кардинально різнився від попередніх. В першу чергу визначальну роль в цьому відіграло переосмислення М. Грушевським та політичними проводом Центральної Ради російського контексту свого автономістсько- федеративістського курсу, який полягав у зміщенні ініціативи та центру реальних дій по формуванню автономії з Петрограда до Києва. Вітчизняна еліта використала жовтневий переворот як привід до рішучих самостійних кроків забезпечення своїх домагань.

25 листопада 1917 року була розіслана «Нота Генерального Секретаріату урядам республік, утворених на території Росії», в якій їм пропонувалося взяти участь у формуванні «однорідного-соціалістичного правительства» на засадах федералізму [10]. Український уряд накреслив заходи, які вважав обов'язковими для всіх частин майбутньої федерації: республіканиський та демократичний політичний устрій кожного державного утворення Росії, система громадянського рівноправ'я, а такою цілковите взаємне «невтручання в політичне життя федеруючих республік, оскільки вони не виходять за межі вищевказаних підвалин» [6,514]. Однак, на ці пропозиції, крім Дону, ніхто не відгукнувся. Заходи щодо федерації вели до загострення відносин з Радою народних комісарів, який розцінював діяльність всеукраїнського органу як процес не виправданого розширення меж регіональних функцій до втручання у внутрішні справи цілої Росії [11,144].

Таким чином, отримавши фактично всю повноту влади після повалення Тимчасового уряду, Центральна Рада на чолі з М. Грушевським, замість вирішення власних проблем внутрішнього життя, захопилася справами влаштування центральної федеративної влади, тим самим втрачаючи підтримку в суспільстві.

Відносини Центральної Ради з Радою народних комісарів, наявність багатьох суперечностей в баченні розвитку Росії проливають світло на кардинальну переорієнтацію М. Грушевського та частини лідерів українського руху від беззаперечного відстоювання автономістсько-федералістських орієнтацій до можливості утвердження самостійності Української Народної Республіки. У період з листопада 1917 по січень 1918 року подальші кроки Центральної Ради щодо власного державотворення зумовлювалися не стільки прагненням створити повноцінну незалежну державу, а швидше політичною реакцією на діяльність більшовицького Раднаркому. Саме в цей час в працях лідера Центральної Ради датованих груднем 1917 - квітнем 1918 років, гостро звучить критика психології «духовного хлопства», «песького обов'язку» перед російською владою. Він переконує, що у відносинах між Українською Народною Республікою та Радянською Росією відсутні консолюдуючі поняття «спільна революція, спільна культура, спільна отчизна». «Війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, - писав М. Грушевський, - розв'язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв'язувати Українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини права «особо благопріятствуємой» нації...» [4,138]. Закономірними виглядать наступні трансформації автономістсько-федералістських поглядів М. Грушевського. Власне він запропонував нову формулу державотворчого процесу, суть якої полягала в можливості проголошення самостійності: «рішучо відтяти всякі дво- значности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на прінціпі повної самостійності Української республіки» [12].

З початку грудня 1917 року риторика провідників українського руху вже зосереджується на потребі проголошення самостійного курсу. Центральна Рада починає готувати грунт для відокремлення від більшовицької Росії, плануючи переформатувати статус українських земель та попередніх здобутків революційного часу. Крім провалу проекту утворення Всеросійської федерації, такий курс зумовлювався намаганнями відмежуватися від радянської влади. М. Грушевський так змальовував тогочасний становище українського руху: «кінець кінцем більшість Ц.Р. висловилась за політику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й порозуміння з ним. В день 9 січня, призначений для українських тимчасових зборів, рішено було універсалом Ц. Ради проголосити Українську Республіку державою самостійною й незалежною, щоб мати вповні вільну руку в уладженню своїх міжнародніх і внутрішніх відносин, щоб відібрати грунт від усяких мішань, у внутрішні справи України, як однієї, мовляв, з частини будучої росийської федерації... » [5,558].

У січні 1918 року більшість вітчизняних політичних партій ще залишалося на автономістсько-федералістських позиціях, визнавали федерацію найбільш прийнятною формою державного життя в майбутньому для України. Слід звернути особливу увагу на розлогі пояснення, які викладає голова Центральної Ради з конкретних мотивів та підстав здобуття самостійності. «Але в даний момент, - писав М. Грушевський, - коли всякі неприхильні, або й просто ворожі українству елементи й сили, всякі оборонці єдности і неподільности Російської держави, перекрашуючись в захистний колір федералізму, чіпались федералізму тільки для того, щоб гальмувати далі свобідний розій українського державного й економичного будівництва...» [5,559]. Варто також підкреслити, що значний вплив на вибір самостійницького курсу Центральною Радою мали зовнішньополітичні обставини. Саме в цей час з'являються концепти М. Грушевського, які по суті повністю заперечують всі попередні політичні позиції вченого та його світоглядні засади, про «кінець московської орієнтації», внаслідок чого, кон'юнктурні докази на користь належності України до «близького їй духом і вдачею світу. В першу чергу - до світу германського...» [4,148].

ічня 1918 року було остаточно затверджено текст четвертого Універсалу. Проголошення третього й четвертого Універсалів було не результатом довготривалого руху, не досягненням стратегічної мети, а детермінованим обставинами актом. Основоположною тенденцією державотворчої діяльності Центральної Ради листопада-грудня 1917 року стала відмова від автономістської орієнтації, її місце поступово переймав самостійницький курс направлений на побудову України як частини демократичної федерації. З появою четвертого Універсалу автономізм остаточно відходить до історії української суспільно-політичної думки, звільняючи місце в реальному політичному житті ідеї суверенної української держави [7,11]. Як і попередні Універсали, четвертий не утверджував однозначно розрив з Російською державою, а в ньому висловлювалася надія про постання федераційного зв'язку.

Автономістсько-федералістські погляди М. Грушевського є віддзеркаленням його складного та дихотомного світогляду, який формувався на грунті співіснування української й російської ментальностей, а також тенденцій суспільного розвитку ХІХ - початку ХХ ст. Компонент комп- ромісності козацької ідеї обумовлював нестійкість проекту автономії України, ставлячи її в залежність від зовнішніх обставин. Формулювання месіанізму та історичної єдності слов'янської ідеї характеризують живучість федералістської доктрини в системі політичних поглядів голови Центральної Ради М. Грушевського.

Після падіння Центральної Ради учений і політик пройшов ідеологічну еволюцію від народництва до глибоких соціалітичних переконань й віри у всесвітню революцію. 1917 року М. Грушевський зустрів одним з небагатьох українських політиків, які мали підготовлену програму розв'язання «українського питання». Гасло федералізму перетворювало українську політику на реально діючий чинник. Автономістсько-федералістська концепція по своїй суті був елементом демократизму та народництва у національно-визвольному русі, а вироблялася ця політика М. Грушевським і його спільниками на цілком усвідомлюваній основі.

Очільники Центральної Ради вважали федералізм найбільш доцільною й ефективною системою управління в державах великих розмірів, одним з засобів долання бюрократичного централізму і формою соціалістичної державності. Після прийняття четвертого Універсалу федералізм трансформувався зі сфери зовнішніх стосунків з Росією до внутрішнього життя Української Народної Республіки як модель її територіального конституювання та внутрішнього устрою. У підсумку - федералістські орієнтації М. Грушевського, що мали значний вплив на вітчизняну політичну еліту, зіграли вирішальну роль у проголошенні самостійності на противагу боротьбі за автономію.

Отже, автономістсько-федералістські погляди М. Грушевського лежали в основі ідеології та діяльності Центральної Ради, визначали та спрямовували тенденції українського революційного процесу. Політичний курс Центральної Ради реалізовував традиційну федералістичну візію вітчизняної суспільної думки ХІХ-початку XX ст., підготувавши підстави та форму української державності на шляху до утворення демократичної федеративної Росії. Погляди М. Грушевського в цей час залишалися не лише інтелектуальною конструкцією, а й отримали чудово змогу розвиватися та наповнюватися новими сенсами в процесі державотворчої діяльності доби Центральної Ради.

Література

грушевський федералістський історія

1. Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навч. посібник. - К., 1995. - 344 с.; Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради. // Український історичний журнал (далі - УІЖ).- 1995. - № 2. - С.65-79;

2. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради. // УІЖ. - 1996.- № 5. - С.44.;

3. Верстюк В.Ф. Михайло Грушевський: політична публіцистика 1917 року // Український історик (далі - УІ). - 2002.- № 1-4. - С.280-289;

4. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. - К., 1997 - 416 с.; Копиленко О. «Сто днів» Центральної Ради. - К.. 1992. - 204 с.; Солдатенко

5. В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в розробку концепції національно-демократичної революції. // Михайло Грушевський - науковець і політик в контексті сучасності. Збірник наукових праць. - К., 2002. - С.202-208; СеверинюкВ. Історія і політика у публіцистиці М.С. Грушевського // УІЖ. - 2000. - № 5. - С.18-31.

6. Барановська Н.М. Національно-визвольний рух за відновлення державної незалежності (березень 1917-квітень 1918 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук - Львів, 1995. - 26 с.;

7. Бевз Т.А. Формування Української Держави за доби Центральної Ради (березень 1917-квітень 1918 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук - К., 1995. - 24 с.;

8. Ромотюк О.Є. Центральна Рада в українському державотворчому процесі (березень 1917-квітень 1918 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук - К., 1997. - 24 с.;

9. Кудлай О.Б. Центральна Рада-Тимчасовий уряд: боротьба за автономію (березень - жовтень 1917 р.): Автореф. дис... канд. іст. наук - К., 1997. - 18 с.;

10. ЛогвиненкоІ.А. Політична діяльність української Центральної Ради.): Автореф. дис... канд. іст. наук - Дніпропетровськ, 1993. - 17 с.

11. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради. // УІЖ. - 1996.- № 5.

12. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991.

13. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1919.

14. Українська Центральна Рада (4 березня - 9 грудня 1917 р.). Документи і матеріали. Відп. ред. В.А.Смолій. -Т.1. - К., 1996.

15. Верстюк В. Українська Центральна Рада та її Універсали: Третій та Четвертий. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921рр. - К., 2002.

16. Ковалевський М. При джерелах боротьби. - Інсбрук, 1960.

17. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. - К., 1997. - Ч.1.

18. Вістник Генерального секретаріату Української Народної Республіки. - 1917. -15 грудня.

19. Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / Керів. авт. колек. В.Ф. Солдатенко. - К., 2007.

20. Грушевський М.Ілюстрована історія України. - К.,1991. - С.569; Копиленко О.Л. «Українська ідея» М. Грушевького: історія та сучасність. - К., 1991. - С.154-158.

Размещено на Allbest.ru