Відношення нацистської Німеччини до східноєвропейських історичних студій у 1933-1935 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відношення нацистської Німеччини до східноєвропейських історичних студій у 1933-1935 рр.

Барвінська П.І

Німецький нацизм приніс людству найбільшу катастрофу ХХ століття Другу світову війну, яка забрала життя мільонів людей й кардинально вплинула на подальший розвиток історії людства. Тому не дивно, що дослідження німецького нацизму не втрачають актуальності до сьогодні попри те, що бібліографія німецького націонал-соціалізму ще в 90-і роки минулого століття нараховувала понад 20 000 робіт [2,13]. Захоплення влади нацистами в Німеччинні відбувалось в процесі підпорядкування всіх сфер життя, в тому числі й науки, тотальному контролю. Не оминув цей процес і східноєвропейські історичні дослідження. Радянська історіографія приділяла певну увагу німецькому «остфоршунгу» («Ostforschung») складовою якого були й історичні дослідження. Однак, основна увага приділялась боротьбі з західнонімецькими «остфоршерами», а східноєвропейським історичним дослідженням періоду Третього рейху було присвячено всього декілька публікацій [1;3;4], в яких початковий період 1933-1935 рр. майже не розглядався. Дана стаття має на меті проаналізувати політику нацистів в сфері східноєвропейських історичних досліджень на початковому етапі, показати її взаємозв'язок з зовнішньополітичними концепціями та визначити її вплив на становлення нових парадигм східноєвропейської історії.

На початок 1933 р. східноєвропейська історія як фахова університетська дисципліна була репрезентована тільки в п'яти з двадцяти трьох університетів Німеччини. Посади ординарних професорів були в Берлінському, Гамбурзькому та Лейпцізькому університетах, а також екстраординарних професорів у Бреславському (нині Вроцлав П.Б.) та Кенінгсберзькому (нині Калінінград П.Б.) університетах [18,15].

Після приходу Гітлера до влади та утворення Третього Рейху спостерігалось прагнення до максимальної централізації державного устрою й підпорядкування політичного, культурного й наукового життя дикретам НСДАП. Тенденція до узалежнення від неї різного роду товариств, союзів, культурних інституцій, наукових установ, охопила також східні інститути [21,247]. 7 квітня 1933 р. був опублікований «Закон про відновлення професійного чиновництва», який був направлений проти євреїв та політично небажаних службовців. Наслідком цього стала низка кадрових перестановок в інституціях, які займались східноєвропейськими історичними дослідженнями. Насамперед особлива увага приділялась інститутам в Бреслау та Кенінгсберзі, які розглядались як німецькі фортпости на Сході. Наприкінці травня 1933 року нацистською владою було прийнято рішення про закриття Інституту Східної Європи в Бреслау на підставі звинувачення в «пробільшовицькій діяльності»[8,134]. В цьому контексті були застосовані репресії проти тогочасного директора інституту професора О. Аухагена (O. Auhagen) і його заступника професора А. Гессе, в яких було проведено обшук помешкань, а в «Сілезькій газеті» («Schlesische Zeitung») з'явилось повідомлення, що останнім часом до поліції поступали донесення про діяльність інституту в дусі більшовизму. Проведене слідство не підтвердило тих закидів. З огляду на брак обтяжливих доказів діяльність інституту було відновлено [21,18]. Директори Аухаген і Гессе повністю погодились, що інститут мусить перебудуватись відносно своїх завдань: дослідження Росії в майбутньому мають бути перенесені на задній план, натомість відносини Сілезії з Польщею та Чехословаччиною повинні бути представлені в найвищій мірі. Отто Аухагену, як очевидному спеціалісту по Росії, було запропоновано подати у відставку, а управління справами доручено полоністу Манфреду Лауберту (Manfred Laubert) [8,134-135]. В квітні 1934 року посаду директора Інституту Східної Європи в Бреслау було запропоновано професору й директору семінару східноєвропейської історії Віденського університету Гансу Уберсбергеру (Hans Uebersberger), який теж був відомий, насамперед, як фахівець з історії Росії. Історія Польщі ним досліджувалась радше в контексті відносин між Габсбургами та Романовими [22,95-96]. Вирішальними для цієї пропозиції були політичні погляди кандидата. Після Першої світової війни Ганс Уберсбергер спрямував свої наукові пошуки на виправдання звинувачень Австрії у розв'язанні Першої світової війни. З 1927 року він навіть впровадив нові курси, які стосувались питань відповідальності за війну, як то, наприклад, липнева криза 1914 року [16,135] й трактував семінар «центральним місцем досліджень питань вини за війну» [16,121] Свого роду продовженням цієї діяльності стала робота Ганс Уберсбергер над темою «Проблема Дарданелл як російське доленосне питання», в якій чітко проглядалась тенденція: що російська одержимість в питаннях морських проливів повинна розглядатись як частина вини за розв'язання війни [22,127]. В 1932 році Ганс Уберсбергер вступає до НСДАП й стає довіреною особою НС у Віденському університеті. Влітку 1933 р. він вже був відомий у Берлінському міністерстві науки Рейху як націонал-соціалістичний представник у Віденському університеті й радник, в той же час його пропонували Берлінському університету як кандидата для спеціально створеної кафедри східноєвропейської історії. Після першої заборони націонал-соціалістичної партії в Австрії кабінетом Долльфуса Уберсбергер опинивсяв складному становищі [24,247]. Тому пропозиція очолити Інститут Східної Європи в Бреслау виявилась доволі вчасною. Також в результаті проведених реформ на філософському факультеті університету в Бреслау, тут було впроваджено посаду ординарного професора східноєвропейської історії та краєзнавства, яку також обійняв Ганс Уберсбергер як «вчений першого рангу й великий активіст» за формулюванням пруського міністерства науки, мистецтва та народної освіти [8,115]. Сам Уберсбергер волів би зберегти спрямованість Інституту на дослідженнях Росії й після укладення пакту Гітлера-Пілсудського йому було доволі важко переорієнтуватись на Східно-Серединну Європу [7,191]. Але керівництво рейху ставило перед інститутом саме такі завдання. У липні1934 р. рейхсміністерство виховання сформулуювало основні напрямки досліджень для Інституту Східної Європи, а саме «систематична обробка польських та верхньосілезьких проблем»[7,194].

Ганс Уберсбергер в певній мірі посприяв тому, що й у другому німецькому форпості на Сході Кенігсберзькому університеті східноєвропейська історія була репрезентована його учнем Гансом Кохом (Hans Koch), членом НСДАП з 1932 року [12,233]. В своєму повідомленні до рейхсміністерства науки, виховання та народної освіти від 6 листопада 1933 р. він писав, що надання академічної посади чи якоїсь іншої відповідної пропозиції приват-доценту, доктору Коху в одному з інститутів Сходу буде дуже вітатись. Пропозиція була повністю підтримана референтом пруського міністерства освіти Г.-Й. Баєром [12,234-235]. Вже навесні 1933 р. Ганс Кох отримав посаду ординарного професора історії церкви на теологічному факультеті Кенігсберзького університету [8,87], а в червні, поряд з цим, він очолив теологічний факультет та Інститут русознавства (з 1935 р. Інститут вивчення Східної Європи). Куратор вітав Ганса Коха як старого «борця націонал-соціалістичного руху в Австрії»[12,235]. Цікаво, що біографія Ганса Коха була доволі тісно пов'язана з Україною. Він народився у Львові в німецькій євангелістській сім'ї. На початку Першої світової війни добровільно вступив на військову службу. В листопаді 1918 р. він із-за хвороби не зміг повернутись до Австрії й змушений був залишився в Україні. Після одужання Ганс Кох у складі української армії приймав участь у війні спочатку проти Польщі, а потім проти більшовиків. У 1920 р. потрапив до радянського полону і в складі Червоної Армії приймав участь у війні проти Польщі. Після підписання Ризького мирного договору він повернувся до Києва й був демобілізований та відправлений за допомогою австрійською місії військовополоненних до Австрії. Ці всі події, окрім іншого посприяли тому, що Ганс Кох добре опанував російську та українську мови [12,229]. У Відні він студіював історію релігії та Східної Європи. У 1929 р. захистив габілітацію «Студії з історії російської церкви»[8,89].

Не обійшлось без кадрових перестановок і в Лейпцігському університеті. Одного з його співробітників Георга Заке (Georg Sacke) спіткала трагічна доля. 1 квітня 1933 р. його вчитель і керівник східноєвропейського відділу Інституту культурної та універсальної історії професор Фрідріх Браун (Friedrich Braun) повідомив Заке, що змушений з сьогоднішнього дня скоротити його посаду у відділі. Таке рішення було зумовлено тим, що на думку представника комісії оновлення вищої школи марксистське сприйняття історичних проблем і позитивне ставлення до Радянського Союзу унеможливлюють подальшу роботу Георга Заке в інституті [8,157]. Георг Заке народився в Кишиневі, студіював історію у Лейпцізькому та Празькому університетах. З 1927 р. працював науковим співробітником Інституту культурної та універсальної історії. В 1932 р. захистив габілітацію, а в квітні 1934 р. був ув'язнений в концтабір Захзенбург. В грудні 1933 р. його було випрадано. За активний супротив фашистській владі був повторно ув'язнений і перебував у концтаборах до своєї загибелі у квітні 1945 р. [17]

З огляду на ці події подальше перебування його вчителя Фрідріха Брауна на посаді керівника відділу виглядало доволі сумнівно. Окрім того професор Браун мав пенсійний вік, його політичний і науковий лібералізм, контакти з представниками культурного життя в СРСР та членство з 1926 р. у Ленінградській академії наук рекомендували його в очах нацистських правителів не найкращим чином [8,164]. Після виходу Фрідріха Брауна на пенсію восени 1933 р. східноєвропейський відділ Інституту культурної та універсальної історії Лейпцігського університету очолив соціолог і історик Вернер Маркерт (Werner Markert). Він у 1931 р. під керівництвом Ф. Брауна захистив дисертацію на тему «Політична соціологія в Росії», в якій була представлена історія ідейних течій в середовищі російської інтелегенції кінця 19 початку 20 ст. [8,165] Маркерт належав до НСДАП, влітку 1933 р. був прийнятий до СА, а взимку 1933-34 рр був інструктором Штурмбанн [8,166]. Це й забезпечило йому в подальшому прихильне ставлення нової влади.

Ріхард Соломон (Richard Solomon), який очолював семінар східноєвропейської історії Гамбурзького університету був «чистим євреєм». Звичайно нацистська влада не могла допустити, щоб ця посада перебувала в руках нечистокровного арійця, а його поїздки до Росії значно посилювали недовіру нових правителів [8,59]. Тому в 1934 р. він як єврей був виключений зі штату професорів Гамбурзького університету [20]. В 1937 р. він отримав запрошення університету Пенсільванії і разом з сім'єю емігрував до США [8,61]. В 1934 р. на посаду ординароного професора східноєвропейської історії Гамбурзького університету був запрошений Ганс Уберсбергер, який вже очолював Інститут Східної Європи в Бреслау [8,65]. Окрім того Уберсбергер готувався й до роботи в Берлінськомууніверситеті. В травні-червні 1935 р. він терміново розробляв план роботи під одним керівництвом двох інститутів Східної Європи в Берліні (Росія й Радянський Союз) та Бреслау (Польща і південно-східний простір). Цей план був підтриманий Розенбергом, який особисто клопотав за надання Уберсбергеру посади у Берліні [7,199]. Однак зреалізувати ці плани в повній мірі їм не вдалось . Проти ідеї постання в Берлінському університеті Інститут Східної Європи, який би переймався проблемами Росії/ Радянського Союзу виступив Ріббентроп, тому Уберсбергеро довелось вдовольнитись посадою директора семінару східноєвропейської історії, яка вивільнилась після звільнення Отто Гетча (Otto Hoetzsch) [7,202].

Відбулися кадрові зміни і в Берлінському університеті. На початок 1933 р. Карлу Стеліну (Karl Stehlin) виповнилось 68 років і він прийняв рішення про вихід на пенсію. Це рішення мало й політичне підгрунття [13,362]. Хоча в відповідних документах не вистачає прямих доказів цього, але те, що за своїми політичними поглядами він був пов'язаний з демократичними-республіканцями та був причетний до розбудови німецько-радянських наукових контактів за часів Веймарської республіки дає очевидні підстави для такого пояснення [8,17]. Отто Гетч продовжував очолювати семінар, але його становище було доволі хитким. Особисте ставлення Отто Гетча до націонал-соціалізму перед 1933 р. було недвозначно різко неприйнятним. Натомість нацисти вважали Гетча «салонним більшовиком»[11,628-629]. Але вже у 1933 році в журналі «Минуле й сучасність» з'явилась публікація Отто Гетча «Німецька національна революція: спроба історико-системного розуміння», де висловлювалось позитивне ставлення до «національної революції і її завдань. Ця публікація очевидно була ще однією невдалою спробою зберегти свою позицію як викладача вузу й науковця, що опинилась під загрозою [11,629]. Така позиція Гетча має в німецькомовній історіографії діаметрально протележні оцінки. Карен Шенвельдер (Caren Schonwelder) вважає, що Отто Гетч під час захоплення влади нав'язувався уряду Гітлера й зараховує його до могильщиків Веймарської республіки. Інго Гаар (Ingo Haar) називає таке бачення оманливим, оскільки покірність Гітлеру була споміж іншого й спробою уникнути кризи в східно-серединноєвропейських дослідженнях [10,45].

Певні зміни послідували і в Товаристві вивчення Східної Європи (Deutsche Geselschaft zum Studium Osteuropas) та редакції журналу «Східна Європа» («Osteuropa»). Вже 22 березня 1933 р. на підставі заяви поліція провела обшук в приміщенні управляючого справами й генерального секретаря товариства Клауса Менерта (Klaus Mehnert) та в приміщеннях, в яких розташовувались організації, що мали економічні та торгівельні зв'язки зі Східноє Європою [6,60]. Клаус Менерт народився у Москві у 1906 р. і хоча родина в 1914 р. перебралась до Німеччини, його мати чимало уваги приділяла російській мові. І тому Клаус Менерт не тільки добре знав російську мову, але й говорив без акценту й не сприймався в Радянському Союзі під час подорожей як іноземець [14,29]. З кінця 20-х років він здійснював регулярні поїздки в Радянський Союз, де мав чимало знайомих серед різних верств населення. Також в студентські роки мав студії в США [14,30]. З 1931 р. Клаус Менерт був секретарем товариства

і діловодом журналу «Східна Європа». Обшук та інші події стали вірним сигналом для К. Менерта. Він усвідомив, що можливості діяльності таких публіцистів як він в Німеччині ускладнюються, що тенденція, яка поступово складається в німецькій східній політиці веде до остаточного кінця значимості Рапалло і дотримуватись дотеперішньої концепції товариства й журналу буде складно або унеможливлено. Тому ним було прийнято рішення про завершення своєї діяльності й розпочались пошуки наступника. Взимку 1933/34 він здійснив подорож до Ляйпціга та запропонував ці посади Маркерту, з яким він був знайомий ще з спільної участі в молодіжному русі. Маркерт звичайно погодився 23,585].

Вже в квітневому номері журналу «Східнa Європа» за 1934 р. було опублікувано статтю Маркерта «Вивчення Східної Європи як наукове та політичне завдання», в основу якої було покладено його доповідь на засіданні товариства від 19 лютого [6,61]. Ця доповідь була сповнена бойової семантики, що відповідало духові часу і східноєвропейські студії розглядались як форпост боротьби за нову державу. Також відзначалось, що необхідно здійснити змінити з фіксації на Радянському Союзові в напрямку окраїнних держав «Randstaaten», на Південно-Східній Європі і, не в останню чергу, на німецькій меншині в Східній Європі [6,61]. Така постановка питання співпадала з баченням завдань східноєвропейських студій керівництвом рейху. Одразу по приході нацистів до влади більшовизм і Радянський Союз були оголошені основними ворогами і вдповідно постало питання про надмірний русоцентризм східноєвропейських студій, який був обумовлений, ще з постанням першого семінару східноєвропейської історії у Берлінському університеті у 1902 р. та значно посилився у Веймарській республіці під знаком політики Рапалло.

Після підписання у січні 1934 р. німецько-польського договору постало завдання значно більше уваги приділяти дослідженням пов'язаним з Польщею. Це було завдання не з легких. Особливо для О. Гетча, який був проти створення польської національної держави й належав до кола тих інтриганів, які сповідували ревізіоністську політику щодо Польщі [10,44]. Попри це вже 19 червня 1934 р. на запрошення Товариства вивчення Східної Європи з доповіддю про духовне життя польської держави виступав професор Тадеуш Цілінські, який очолював президію польськонімецького товариства й був дійсним членом Німецької Академії. В липні послідувало запрошення виступити з доповіддю в Берліні директору Варшавського інституту кон'єктурних досліджень професору Едварду Ліпінському. Під егідою товариства, насамперед, завдяки настійливому клопотанню О. Гетча відбулася відверта дискусія з приводу протележних позицій між відомим польським істориком Оскаром Халецьким та берлінськими істориками [9,24]. Халецький спеціально звернув увагу на народно-націоналістичні інтонування німецьких істориків, які велику частину Польщі трактували як «східно-німецький простір» [10, 47]. Поряд з німецько-польськими контактами старалось товариство через доповіді та публікації плекати стосунки з країнами Північного Сходу, зокрема Фінляндією та Естонією. Контакти ж з радянськими науковцями обмежувались з обох сторін, з коректним дотриманням існуючих домовленостей [9,25].

На сторінках журналу «Східна Європа» значно більше уваги почали приділяти польським проблемам у викладі істориків Еріха Машке, Теодора Шідера, Вернера Конце, питань польської літератури Макса Брауна, історії церкви Ганса Коха та Роберта Штупперіха. Серед дописувачів журналу стало значно більше польських авторів [9,24]. В традиційних щомісячних оглядах окрім Радянського Союзу та Польщі з'явилась інформація про події в Данцігу, Латвії, Мемелі, Литві, Естонії, Фінляндії [19]. До 1933 р. серед авторів статей журналу «Східна Європа» було чимало німецьких євреїв. Такі імена як Міхаель Фройнд, Вольфган Леппманн, Анна Ліфшітц, Пауль Воль та інші зникли зі сторінок журналу і впродовж 1934/35 рр. послідувало категоричне виключення всіх співробітників єврейського походження. Це було ознакою зворотнього впливу захоплення влади Гітлером та його наслідку для редакційної політики [23,580].

З приходом Гітлера до влади значно активізувалась діяльність Альберта Бракманна (Albert Brackmann), який за фахом був медієвістом та з 1929 генеральним директором пруського державного архіву [5] Він активно підтримував союз правих з націонал-соціалістами [10,43. Науково-організаційна майстерність Бракманна проявилась в організації 19 грудня 1933 р. Північноі Східнонімецького дослідницького гуртка. Він зумів об'єднати велике коло фахівців не тільки університетських, але також німецьких освітніх та дослідницьких інституцій за кордоном: Інститут Гердера в Ризі, Інститут наукових вітчизняних досліджень в Дерпті та німецькі освітні організації в Польщі. Гурток займався не одиничними питаннями, а науковими фундаментальними дослідженнями «Великого простору» («Gro raum»), який окрім Польщі, Литви, Латвії, Естонії дуже швидко почав охоплювати також Скандинавію і всі проблеми, пов'язані з балтійською тематикою [24,241].

Після підписання пакта Гітлера-Пілсудського за ініціативою Альберта Бракманна було скликано конференцію дослідників Східної Європи, яка проходила з 6 по 10 серпня 1934 р. в Кальберзі, оскільки існуюча ще з часів Веймарської республіки німецько-польська наукова дискусія за своїм змістом знаходилась в явній конфронтації до пакту, то постало завдання пошуку нової східноєвропейської концепції [7,171-172]. Разом з тим це був перший і останній раз за всю історію Третього рейху, коли разом зустрілись всі, хто займався дослідженнями в області Східної Європи, а в особі Ганса Уберсбергера та його асистентки Гедвіг Фляйшхакер були представлені й австрійські дослідники. Окрім зарубіжних німців з Польщі, яких з часом почали називати «вольксдойче», тут був і представник інституту Гердера в Ризі доктор Віттрам (Wittram) [7,172]. Цікаво, що позакінченні дискусії Бракманн зробив висновок: їх робота (дослідників Східної Європи П.Б.) залишається поза впливом 10-річної угоди. Учасники конференції зійшлися на тому, що наукова робота мусить продовжуватись так як і до цього, хоча й необхідно активізуватись. Разом з тим не варто нервувати з того приводу, що наукові студії, що є неминучим, показують антипольське вістря [7,173]. Отже, пропольський курс виявився неприйнятним для переважної більшості дослідників Східної Європи, в тому числі й прихильників нової нацистської влади.

14 травня 1935 р. Отто Гетчу повідомили, що з 1 вересня його виключено з корпусу викладачів Берлінського університету. Гетч, який важко сприйняв це повідомлення покорився долі й негайно відмовився від керівництва товариством й насамперед редактора журналу «Східна Європа» [23,590].

Отже, невдозі після початку фашистського панування в Німеччині коричневі володарі підвели чітку риску під східноєвропейськими дослідженнями у Веймарській республіці: науковці-євреї як Ріхард Соломон були вигнані з їх посад і примушені до еміграції. До 1935 р. у фасі східноєвропейська історія решта керівників кафедр були звільнені і замінені переконаними націонал-соціалістами. Ті, хто зберіг свої посади знаходились дуже близько або були наближені до нацистської ідеології і поступово були готові до різноманітних форм співпраці [15,668]. Попрікання у сприянні більшовизму не були полишенні здорового глузду й виглядали доволі абсурдно. У всякому випадку німецькі дослідження Росії перебували під знаком готовності до взаєморозуміння та рельних політичних міркувань, але по своїй суті вони не мали прорадянського характеру. Для німецьких дослідників історії Росії характерний спектр політичних поглядів від консервативно-національного до ліберально республіканського, що виключало з самого початку зближення в ідеологічному сенсі [8,135]. А найцікавіше те, що нові чільники семінарів та інститутів були також, насамперед фахівцями з історії Росії, але на відміну від своїх попередників вони підтримували ідеологію НСДАП.

нацист німеччина східноєвропейський історія

Література

1. Бушуев С.К. Фашистская фальсификация истории. Свердловск: ОГИЗСВЕРДЛГИЗ, 1943.

2. Давлєтов О.Р. НСДАП на шляху від «народного руху» до політичної партії «нового типу»: прорив до влади (1919-1933 рр.) Запоріжжя: Просвіта, 2007.

3. Заставенко Г.Ф. «Остфоршеры» на службе гитлеровцев накануне и в годы второй мировой войны // Критика западногерманского «остфоршунга». М., 1966 С.187-195.

4. Против фашистской фальсификации истории. М.-Л., 1939.

5. AlbertBrackmann // http://dic.academic.ru/dic.nsf/dewiki/46181.

6. Beyrau D. Ein unauffalliges Drama. Die Zeitschrift «Osteuropa» im Nationalsozialismus. // Osteuropa Jg. 55. 2005. № 5.S.57-67

7. Burkert M. Die Ostwissenschaften im Dritten Reich. Wiesbaden, 2000.

8. Camphausen G. Die wissenschaftliche historische RuBlandforschung im Dritten Reich 1933 1945. Frankfurt a. M. [u.a.], 1990.

9. Funfzig Jahre Osteuropa-Studie. Zur Geschichte der Deutschen Gesellschaft zum Studium Osteuropas und der Deutschen Gesellschaft fur Osteuropakunde. Stuttgart, 1963

10. Haar I. Osteuropaforschung und «Ostforschung» im Paradigmenstreit: Otto Hoetzsch, Albert Brackmann und die deutsche Geschichtswissenschaft. // Dahlmann, Dittmar (Hg.). Hundert Jahre Osteuropaische Geschichte. Vergangenheit, Gegenwart und Zukunft. Stuttgart, 2005.S.37-54.

11. Heppe H. Erinnerungen an Otto Hoеtzsch. // Osteuropa. 1975. 25 Jg.Heft 8/9. S.622-630

12. KappelerA. Hans Koch Osteuropaische Geschichte in Wien. 100 Jahre Forschung und Lehre an der Universitat. Innsbruck, Wien, Bozen, 2007. S.227-254.

13. Kleflmann Ch. Osteuropaforschung und Lebensraumpolitik // Wissenschaft im Dritten Reich / hgsg v. Lundgreen P. Franfurkt a. M., 1985. S.350-383.

14. KohlstruckM. Salonbolschewist und Pionier der Sozialforschung // Osteuropa. Jg.

15. Kuebart F. Zur Entwicklung Osteuropaforschung in Deutschland bis 1945 // Osteuropa. 1980. 30Jg.Heft 8/9. S.657-670

16. Leitsch W., StoyM. Das Seminar fur osteuropaische Geschichte der Universitat Wien 1907 1948. Wien; Koln; Graz, 1983.

17. 21820 Nachlass Georg Sacke // http: www.archiv.sachsen.de/archive/ leipzig/4153_3231383230.htm

18. OberlanderE. Historische Osteuropaforschung im Drietten Reich. // Oberlander E. (Hg.). Geschichte Osteuropas: zur Entwicklung einer historischen Disziplin in Deutschland, Osterreich und der Schweiz 1945 1990. Stuttgart, 1992. S.12-30

19. Richard (Georg) Salomon //http://de.wikipedia.org/wiki/Richard_Salomon

20. Rola wschodnich institow w realizacji politycznych planow rzeszy niemieckiej. (W swietle badan nad dzialalnosci^ Osteuropa-Institut we Wroclawiu w latach 1918-1945)/ Opr. Zygmunt Szuszkiewicz. Warszawa, 1974.

21. Supan A., Wakounig M. Hans Uebersberger. // Osteuropaische Geschichte in Wien. 100 Jahre Forschung und Lehre an der Universitat. Innsbruck, Wien, Bozen, 2007. S.91-166

22. Unser J. «Osteuropa». Biographie einer Zeitschrift. // Osteuropa. 1975. Jg.

23. Voigt G. Russland in der deutschen Geschichtsschreibung: 1843 1945. Berlin, 1994.

Размещено на Allbest.ru