Воєнні реформи Російської імперії другої половини ХІХ століття в дорадянській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воєнні реформи Російської імперії другої половини ХІХ століття в дорадянській історіографії

Шаравара Т.О.

Вивчення досвіду реформування сухопутних та морських сил кінця ХІХ століття на сучасному етапі має суттєве значення для розбудови надійної організації воєнної безпеки нашої держави. Актуальність поставленої проблеми постійно зростає, враховуючи те, що існуючі нині проблеми в українській армії аналогічні тогочасним. У відповідь на це, історична наука дає аналіз процесам реформування збройних сил періоду реформ другої половини ХІХ століття, проводить паралелі між минулим і сьогоденням, оцінює стан вивчення реформ тих часів в історіографічних джерелах ХІХ - початку ХХ століття, і, таким чином, привертає увагу широкого загалу до цього питання. Будь-яка реформа приречена на невдачу, якщо не буде сприйнята громадськістю. Історіографія на сьогодні дає можливість ознайомити суспільство з оцінками воєнних реформ минулого на основі матеріалу опублікованих видань того часу.

Наукові дослідження історіографічного плану з окресленої проблеми є нечисленними. У дорадянський період історична наука не дала ґрунтовних досліджень з воєнної історіографії. Протягом радянського періоду історіографія збагатилася працею Л.Г. Бескровного «Очерки военной историографии России» [1]. Автор акцентував увагу на розвитку воєнної теорії, суспільної думки, порівнянні поглядів представників академічної і російської шкіл та персоналіях визначних істориків. Також, П.А. Зайончковський у праці «Самодержавие и русская армия на рубеже ХІХ-ХХ столетий» [2] робив спробу, хоча й побіжно, аналізувати воєнну історіографію. Однак автори керувалися переважно радянською методологією досліджень, не подавали періодизації проблеми, вивчали певні вузькі її аспекти, упереджено ставилися до висновків воєнних істориків дорадянського часу. Таким чином, усе це на сьогодні дає поштовх до переосмислення змісту історичних праць минулого з воєнної тематики.

Вивчення воєнних реформ означеного періоду є складним завданням, оскільки процес реформування військ Російської імперії тривав кілька десятиліть та знайшов своє відображення в значній кількості видань, які потребують ретельного аналізу, класифікації, критичної оцінки змісту. У дослідженні воєнних реформ Російської імперії істориками та дослідниками минулого можна умовно виокремити декілька періодів: 1) середина 1850-х - середина 1860-х років (війна 1853-1856 років виявила значні недоліки в діючій армії, зокрема стосовно підготовки кадрів та рівня маневреності військ, і поклала початок широким дискусіям щодо необхідності якнайшвидшого реформування сухопутних військ. Дослідники почали виявляти причини відсталості маневреності військ та їх поразок, і тим самим привернули увагу широких кіл громадськості до існуючої проблеми, вплинули на активізацію обговорення реформ в офіційних урядових колах); 2) друга половина 1860-х років - кінець 1870-х років (період обговорення проектів реформ урядовими комісіями, вивчення звернень офіцерів різних звань до Військового та Морського міністрів і, врешті-решт, затвердження основних документів, що започаткували реформи); 3) початок 1880-х років - включно до 1914 року (період проведення різноманітних воєнних кампаній, реформування та переоснащення флоту, підготовка до Першої світової війни тощо).

В окреслені нами три періоди вивчення воєнних реформ відбулася активізація дослідження проблем, пов'язаних із діяльністю воєнного відомства; ключові події кожного періоду вплинули на характер оцінок дослідників, які відображені в документах, монографіях, пресі, періодиці, публіцистиці тощо.

Друга половина ХІХ століття стала особливим періодом в історії реформування армії та флоту. Науково-технічний прогрес, створення сучасніших на той час видів зброї, поява радіозв'язку, нових воєнних технічних засобів спричинили відмову від парусного флоту на користь парового, від гладкоцівкових гармат на користь артилерії. Предметом вивчення істориків ХІХ століття та громадських діячів стали проблеми реформування сухопутних та морських військ. Історіографія кінця ХІХ століття досить часто розмежовувала роди військ й давала оцінки причинам, процесам та наслідкам їх реформування окремо. З огляду на значну джерельну базу, дорадянські видання, що стосуються питання перетворень у військовій сфері, умовно можна поділити на декілька груп:

Першу групу становлять спеціальні монографії, статті, енциклопедичні видання, в яких відображено причини та широкий процес розбудови й реформування армії та флоту.

Другу групу складають загальні дослідження, активізовані воєнними кампаніями, у яких брала участь Російська імперія наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття (участь у Кримській війні, війні з Туреччиною 1877-1878 років, з Японією 1904-1905 років). Переважну їх більшість становлять монографії, матеріали періодики, які так чи інакше стосуються проблем воєнної сфери та процесів перманентного реформування збройних сил у відповідь на виклики того часу.

До третьої групи входить доробок описового, публіцистично-полемічного характеру, зокрема: щоденники, спогади, записки, приватне листування, автори яких є політиками, посадовцями, військовими.

Насамперед проаналізуємо саме ті нормативно-правові акти (Накази військового міністра, Накази по Військовому відомству, Статут військових повинностей, Положення про державне ополчення тощо), котрі дають можливість оцінити глибину підходів влади до реформування військ, факт усвідомлення нею реальних проблем армії. Поява певних нормативно-правових актів нерозривно пов'язана з військовою діяльністю посадовців різних рангів котрі офіційно реагуючи на гостру критику суспільства щодо невдач Російської армії, почали процес її реформування. Щоб оцінити рівень та значення виданих положень, наказів тощо, необхідно проаналізувати реальний стан боєздатності сухопутних та морських сил до та після реформ. По суті, реформування піхотних військ почалося задовго до 1874 року Положенням 1856 р. та доповненням до нього 1857 р. Відтоді гвардійські та гренадерські полки стали формуватися з 2-х батальйонів і третього резервного. Процес переформування тривав до 1861 року [3;4]. Проте значну кількість піхоти утримувати було економічно невигідно, а тому наказом по Військовому відомству 1876 року діючі стрілкові батальйони були зведені в стрілкові бригади [5]. В 1877 році чисельність піхоти почала визначатись статусом: 1) мирного часу; 2) посиленого мирного часу; 3) воєнного часу. Реальне переоснащення армії новими типами зброї (кулеметами) почалося 1891 року, реформування резервної піхоти в двобатальйонні полки відбулося не раніше 1898 року [6]. Паралельно в часі, ще з 1860 року, тривали реформи кінних військ: польову кірасирську кінноту об'єднали з драгунами, до 1866 року змінили склад ескадронів та норми оплати [7]. Реформи запасних військ кавалерії тривали з 1883 року по 1895 включно [8]. Реформи інженерних військ відбувалися в два етапи: 1) з 26 серпня 1864 року саперні батальйони поділили на польові та резервні [9]; 2) з кінця 1870-х років: війна 1877-1878 років спричинила нові зміни в інженерних військах, що виявилися в збільшенні їхньої кількості, у формуванні залізничних бригад (1886 р.) і в подальшій їхній докорінній перебудові 1894 року, коли кожен корпус було додатково посилено батальйоном. Реформи місцевих військ (вартових та конвойних) мали на меті здійснити певні скорочення та стабілізацію, які проходили в три етапи (1864 року, 1880 року, 1890 року). Однак у цей же час зростала кількість частин спеціального чи додаткового призначення, тобто корпуса жандармів. Були сформовані поліцейські частини при військах, посилені дисциплінарні батальйони [10;11].

Оприлюднені накази засвідчують, що протягом 1850-х - початку 1870-х років уже тривало реформування різних воєнних частин, проте вони не містять інформації про наявність єдиного продуманого плану керівництва щодо цього. Нарешті, в листопаді 1870 року були сформовані Комісія з воєнної повинності та Комісія з розробки «Положення про запасні, місцеві, резервні війська та державне ополчення», очолювані генерал-ад'ютантом Гейденом. Комісії до 1873 року розробили основи нової організації армії: запропонували проект Статуту воєнних повинностей та проект Положення про державне ополчення - це було початком докорінних воєнних реформ у Російській імперії [12]. Загальновідомим є той факт, що реформі чинили перешкоди міністр іноземних справ Горчаков, товариш міністра Вестман, фельдмаршал А. Барятинський та шеф жандармів П. Шувалов, які прагнули зберегти старий лад у військах. Проблема протидії реформі, боротьби за реформу у військових колах не знайшла достатнього висвітлення в історіографії. Прийняте вищими чинами держави рішення про впровадження реформ залежно від фінансових надходжень, дає підстави стверджувати, що така проблема існувала.

Огляд нормативно-правових актів свідчить, що військові чиновники не усвідомлювали суть актуальних питань пов'язаних з організацією, комплектуванням, переоснащенням та боєздатністю військ, не мали продуманого плану реформування збройних сил держави. Тож мусимо визнати, що частина досить впливових посадових осіб «не била на сполох» щодо існуючих проблем в армії та флоті.

Врешті-решт 1 січня 1874 року царем було затверджено Статут воєнних обов'язків, і, таким чином, покладено початок прогресивної армії та перетворення її на масову. Відповідно до Статуту збройні сили поділили на постійні війська (кадрову армію, запасний резерв, козацькі частини, морські сили з діючої команди та запасних частин) й ополчення.

Розглянемо першу групу історіографічних джерел, до яких можна віднести спеціальні монографії, статті в періодичних виданнях, енциклопедії, в яких ретельно проаналізовано причини реформ і детально розкрито реформування різних частин армії та флоту. Зазначені видання були покликані висвітлити реальний стан речей, подати загалом найголовніший матеріал, ретельно дібраний, глибоко осмислений та викладений у доступній формі. Енциклопедичні праці, що стосувалися воєнних питань були не численними. Без сумніву, позитивним можна вважати сам факт їх підготовки та видання, об'єктивність висвітлених питань, чітку оцінку фактів [13].

Особливої уваги потребують монографії відомих воєнних істориків, теоретиків, практиків та політиків того часу. До найзмістовніших можна віднести дослідження В. Федорова [14], А. Редігера [15], А. Куропаткіна [16], А. Волгіна [19], А. Незнамова [20], А. Гулевича [21], в яких детально викладені причини необхідності якнайшвидшого реформування армії, подана характеристика кожного з родів військ та зроблені висновки щодо потреби в переукомплектації армії новими видами зброї, реформуванні структури воєнних сил, зміцненні боєздатності тощо. Автори подавали реальні пропозиції щодо того, у який спосіб та за який термін можна запровадити реформи, вказували на найсерйозніші прогалини в організації різних родів військ. Так, висновки вченого А.Гулєвича можна вважати загально-сформульованою метою, яку ставило суспільство перед військовими чинами, зокрема в аспекті реформ, і водночас логічним, довершеним, стислим підсумком до усіх праць та пропозицій, зроблених військовими теоретиками і практиками: «Держава, в якій умови, що визначають військову могутність, виявляться найпристосованішими до надзвичайних ситуацій, до неймовірної напруги сил і засобів - отримає верх» [21, 10].

З-поміж усіх історичних праць на військову тематику найчисленнішою є історіографія російського воєнного флоту. Помітною є праця І. Боголюбова «Історія корабля» в 2-х томах [22]. Незважаючи на описовий характер, в ній вказано на причини реформування флоту, подано порівняльні характеристики рівня боєздатності флотів різних держав з флотом Російської імперії. Автор закликає звернути увагу на існуючі проблеми флоту, а саме: низький рівень маневреності, незадовільне оснащення технічними засобами нового покоління, недостатню кількість високошвидкісних бойових кораблів.

У монографії Є.І. Аренса «Русский флот. Исторический очерк» [23] докладно викладено причини необхідності розбудови саме панцерного флоту, котрий може протистояти викликам часу, доведено необхідність прискореної розбудови Балтійського флоту, однак роль саме панцерного флоту в можливих воєнних кампаніях автором була розкрита неналежним чином. На необхідності розвитку панцерного бойового флоту та нарощуванні морських потужностей наголошує й дослідник П.І. Бєлавєнєц у праці «Материалы по истории русского флота» [24]. Автор на основі порівняльного аналізу потужностей воєнних кораблів старого та нового зразків довів необхідність фінансування і розбудови саме такого флоту.

У праці П. Мордвінова «Русское военное судостроение в течение последних 25 лет», на основі архівних джерел стисло викладено розвиток та реформування флоту з 1855 по 1880 роки [25]. Заслуговує на увагу «История русской армии и флота» [26], у якій йдеться про причини визрівання російсько-японського конфлікту, нові програми воєнного суднобудівництва, необхідність розширення Балтійського флоту тощо.

Помітний внесок у вивчення східного питання, подальшого розвитку флоту здійснив авторитетний для того часу дослідник А. Семенов-Тян- Шанський опублікувавши декілька докладів на теми: «Наши ближайшие задачи на Дальнем Востоке» [27], «Ближайшие задачи обновления флота». Остання праця чи не єдина, що висвітлює вузьку, проте нагальну проблему оновлення флоту з урахуванням сучасних розробок у сфері мінної оборони. Автор критикує стан боєздатності флоту: «у нас почти нет боеспособных линейных судов, русский флот годен лишь для военнополицейских операций» [28,10]. Це висновок дослідника, зроблений на початку ХХ століття, тобто після тривалого в часі процесу оновлення, розбудови флоту. Такий висновок непрямо, однак чітко вказує на факт малоуспішної реформи флоту, а також на те, що не всі заходи були проведені продумано та досконало.

Помітний вплив на громадськість мала праця французького дослідника в перекладі А. Колчака «Настоящее и будуще подводного плавания». Автор наголошує на великому значенні для майбутнього появи підводних човнів. Він окреслює технічні можливості підводних човнів, наголошує на необхідності укомплектації флоту ними. Працю А.Колчак перекладав власне для себе, вона й була розрахована не на широкий загал, а на військових спеціалістів, проте, доклав чимало зусиль для її друку та поширення російською мовою.

Праця С.Ф. Огороднікова «Исторический обзор развития и деятельности морского министерства за 100 лет его существования» [30] розкриває питання організації управління флотом у другій половині ХІХ століття та містить виключно схвальні оцінки діяльності міністерства в цілому, що в принципі не додає їй об'єктивності. Аналогічною за характером оцінок є праця англійського вченого написана на замовлення Морського міністерства. Звісно ж, вона містила окремі факти успішної діяльності міністерства, носила презентаційний характер і розрахована на іноземного читача [31]. Дана робота висвітлює діяльність російського флоту з моменту заснування до періоду російсько-японської війни включно. У праці порушено питання розбудови суднобудівних заводів, морських баз, створення панцерного флоту та процес реформування флоту загалом. Позитивні оцінки, подані автором, є цілком передбачуваними. Незважаючи на точно викладені факти, роботі подекуди не вистачає критичного аналізу та змістовних висновків.

Розбудові панцерного флоту велике значення надає й Вільсон у дослідженні «Броненосцы в бою» [32]. Працю переклали з англійської мови для російських військових спеціалістів. Необхідно зазначити, що дослідження іноземних авторів були вузького змісту, носили чітке науково-смислове навантаження та, переважно, стосувалися новинок науково-технічного прогресу у воєнній сфері. Характер викладеного матеріалу відрізнявся від російських праць, зокрема тим, що автори не прагнули доводити необхідність та доцільність переоснащення новими видами зброї, вони описували панцерний флот, підводні човни як необхідну дійсність, яку адекватну реакцію на виклики часу котру слід сприймати як належне, як факт, що відбувся.

Другу групу джерел становлять дослідження загального плану, пов'язані з висвітленням причин, характеру та ходу війн, які вела Росія протягом ХІХ - початку ХХ століття. Крізь призму воєнних проблем автори акцентують увагу на причинах які негативно впливали на успішність російських воєнних кампаній: відсутність достатнього фінансування; відсталість маневреності воєнних флотилій і сухопутних сил; недостатнє оснащення новими технічними засобами порівняно з французьким, англійським флотами й піхотою тощо. Найдетальніше це дістало відображення в дослідженнях А. Зайончковського «Восточная война 1853-1856 в связи с современной ее политической обстановкой» [33], Е. Богдановіча «Синоп 18 ноября 1853 года» [34], Н. Дубровіна «История Крымской войны и оборона Севастополя» [35], І. Алабіна «Четыре войны. Походные записки» [36] та ін.

Зарубіжні історики також активно висвітлювали воєнні кампанії й обговорювали тактику ведення боїв, подавали критичний аналіз прийнятим рішенням російського керівництва під час воєнних кампаній [37;38]. Переважно у висновках автори зазначають, що успіхи флоту та армії загалом стали можливими лише завдяки процесу реформування та переоснащення військ.

Російсько-турецька війна 1877-1878 років викликала появу нової низки праць, автори яких стверджували, що вона не дала важливого поштовху реформам та внесла не значну кількість змін у стратегію та тактику ведення морського бою. Такі позиції простежуються і на сторінках найважливішого офіційного видання того часу був «Сборник материалов по русско-турецкой войне 1877-1878 на Балканском полуострове» [39], в якому для широкого загалу описувалися плани конфліктуючих сторін, стан бойової підготовки, маневри тощо. Помітними з-поміж інших є праці Седельнікова [40] та В. Чубинського [41] оскільки містять матеріали як стосовно сухопутних так і морських військ, проте, подекуди, їхній зміст носить описовий характер.

Третю групу складають щоденники, спогади, записки воєнних та політичних діячів.

Щоденники та спогади мають важливе значення для дослідження порушеної проблеми загалом, оскільки дають змогу вивчити саме ті сторінки історії, які не були відображені в офіційних документах. Беззаперечним є той факт, що історію створюють люди, і від їхніх переконань, настроїв, глибини розуміння проблеми залежить рівень впливу цих людей на процеси, а в даному випадку - на процес проведення воєнних реформ на державному рівні. Щоденники мають достовірнішу природу ніж спогади військових діячів, оскільки автори вели записи, занотовуючи інформацію відразу після певної події, тож вона є точнішою. Найяскравішим прикладом точності записів є щоденник воєнного міністра А. Куропаткіна за період 1870-1917 років [42]. Щоденник містить характеристики вчинків провідних діячів того часу: Н. Обручева, П. Ванновського, М. Драгомірова. Без перебільшень, коректно та об'єктивно автором розкриті всі сторінки життя армії, починаючи від комплектування її кадрами до проведення маневрів.

Спогади провідних політиків цієї доби, а саме С. Вітте, містять характеристики персоналій, серед них той же А. Куропаткін, М. Драгоміров. Таким чином, використовуючи щоденники й спогади різних за статусом осіб, можна спробувати об'єктивно вивчити процеси реформування армії та флоту. С. Вітте точно визначав внесок кожного високопосадовця в розбудову армії та флоту, прагнув уникати упередженості в оцінках їхніх особистітних рис тощо[43].

Цінними є записки випускника військової академії П. Менькова [44]. Автор записок не обіймав високих посад, тривалий час перебував у середовищі нижчого офіцерського складу. У записках зроблених наприкінці ХІХ століття він, гостро критикує процес підготовки офіцерських кадрів, зазначаючи, що від офіцерів вимагали не кмітливості, не прояву власної ініціативи в скрутному бойовому становищі та пропозицій щодо покращення підготовки солдат, а суворого зазубрювання уставів. Як бачимо, оцінка різнопланових проблем російської армії кінця ХІХ століття залежала напряму від соціального статусу авторів.

Характеризуючи історіографію воєнних реформ дорадянського періоду, необхідно зазначити, що в наявності є значна кількість праць загального та спеціального характеру, і це дає змогу ретельно вивчити проблеми реформування різних родів військ, флоту тощо. У 1850-1860-х років реформи тривали в багатьох родах військ, проте без загального ретельно продуманого плану. Докорінні зрушення почалися із середини 1870-х років, однак недостатність фінансування, участь Російської імперії у війнах кінця ХІХ - початку ХХ століття перешкоджали якісному реформуванню. Окремим предметом вивчення у подальших дослідженнях мають стати праці істориків пов'язані з розвитком воєнної стратегії (М. Богдановіча, М. Голіцина та ін.); праці істориків академічної школи (Г. Леєра, П. Бобровського, П. Гейсмана та ін.); доробки істориків російської школи (Д. Масловського, А. Мішлаєвського, С. Гершельмана, О. Пузирьовського та ін.); і врешті-решт - історіографія воєнних реформ не буде повною без вивчення історіографії різних родів військ, зокрема кавалерії (праці І. Іванова, М. Маркова, М. Волинського, А. Єлчанінова); артилерії (праці М.Хмирова, Н.Бранденбурга, Д.Струкова, А.Нілуса, Н.Потоцького та ін.); історіографії інженерних військ (праці Ф. Ласковського, А. Теляковського, Н. Болдирєва, І. Фабріциуса та ін.). Історіографія полків та окремих воєнних частин кінця ХІХ - початку ХХ століття нараховує близько 300 праць, які теж потребують детального вивчення. Таким чином, перед істориками наразі стоїть завдання опанувати, класифікувати та проаналізувати значну кількість різнопланових історіографічних джерел, вивчити історіографію воєнних реформ Російської імперії у повному обсязі.

Джерела та література

реформування армія військо імперія

1. БескровныйЛ.Г. Очерки военной историографии России / Л.Г.Бескровный - М.: Изд-во Академии наук СССР, 1962 г.

2. Зайончковский П.А. Самодержавие и русская армия на рубеже ХІХ-ХХ столетий / П.А. Зайончковский. - М.: Мысль, 1973.

3. Приказы военного министра. Приказ № 281, от 6 декабря 1856 г.

4. Приказы военного министра. Приказ № 213 от 19 сентября 1856 г.

5. Приказы по Военному ведомству. Приказ № 226 от 28 августа 1876 г.

6. Обзор деятельности Военного министерства 1881-1894.- СПб, 1903.

7. Приказы военного министерства. Приказ № 378 от 24 декабря 1866 г.

8. Преобразование артиллерии в период управления ген.-ад.Баранцова. - СПб, 1877.

9. Приказы по Военному ведомству. Приказ № 265 от 26 августа 1864 г.

10. Приказы по Военному ведомству. Приказ № 221, от 25 июля 1873 г.

11. Приказы по Военному відомству. Приказ № 268, от 13 сентября 1873 г.

12. Приказы по Военному відомству. Приказ № 410, от 17 декабря 1876 г.

13. Энциклопедия военных и морских наук. - СПб, 1895. - Т.7.

14. Федоров В. Вооружение русской армии в ХІХ веке/В.Федоров. - СПб, 1911.

15. Редигер А. Комплектование и устройство вооруженной силы /А.Редигер. / Под ред. проф. А. Гулевича. - СПб, 1900.

16. Куропаткин А.Н. Задачи руссой армии /А.Н.Куропаткин. - СПб, 1910.

17. Столетие Военного министерства: исторический очерк. - СПб, 1901.

18. Историческое обозрение военно-сухопутного управления 1825-1850. - СПб, 1850.

19. Волгин А.М. Об армии / А.М.Волгин. - СПб, 1907.

20. НезнамовА. Современная война. Действия полевой армии / А.Незнамов. - СПб, 1912.

21. Гулевич А. Война и народное хозяйство / А.Гулевич. - СПб, 1898.

22. Боголюбов І. Історія корабля: в 2-х т. / І. Боголюбов. - СПб, 1879 - Т.1; 1880. - Т.2.

23. Аренс Е.И. Русский флот: исторический очерк / Є.И.Аренс. - СПб, 1904.

24. Бєлавєнєц П.І. Материалы по истории русского флота / П.І. Бєлавєнєц. - М, 1895.

25. Мордвинов П. Русское военное судостроение в течение последних 25 лет. / П.Мордвинов. - М., (без г.).

26. История русской армии и флота. - М, 1895.

27. Семенов-Тян-Шанский А. Наши ближайшие задачи на Дальнем Востоке. Доклад прочитанный в клубе общественных деятелей 22 марта 1908 г. / А.Семенов-Тян-Шанский. - СПб, 1908.

28. Семенов-Тян-Шанский А. Ближайшие задачи обновления флота. Доклад прочитанный в клубе общественных деятелей 10 января 1908 г. / А.Семенов- Тян-Шанский. - СПб, 1908.

29. Laubeuf. Настоящее и будуще подводного плавания / Laubeuf. - Перевод А.Колчака // Морской вестник. - 1907. - № 11; №12.

30. Огородников С.Ф. Исторический обзор развития и деятельности морского министерства за 100 лет его существования (1802-1902) / С.В.Огородников. - СПб, 1902.

31. Jane I. The imperial Russian navy, its past, present and future / I.Jane. - London, 1904.

32. Вильсон. Броненосцы в бою / Вильсон. - Перевод с англ. - СПб, 1896. - Т.2. - С.252-254.

33. Зайончковский А. Восточная война 1853-1856 в связи с современной ее политической обстановкой / А.Зайончковский. - СПб, 1908. - Т.1.

34. Богданович Е.В. Синоп 18 ноября 1853 года / Е.А.Богданович (без м. и г.). Дубровин Н.В. История Крымской войны и оборона Севастополя / Н.В.Дубровин. - СПб, 1900 г.

35. Алабин.Четыре войны. Походные записки. [Текст] / И. Алабин. - М., 1890.

36. Russel W.H. The British expedition to the Crimea / William Howard Russel. - London, 1877.

37. Rousset CHistori de la cvere de Cr me./ Camille Rousset. - Paris, 1977.

38. Сборник материалов по русско-турецкой войне 1877-1878 на Балканском полуострове». - СПб, 1898-1911.

39. Седельников А. Турецкая кампания 1878-1879 гг / А.Сєдєльников. - М., 1879.

40. Чубинский В. Об участии моряков в войне с Турцией с 1878-1879 гг. / В.Чубинский. - СПб, 1889 г.

41. Куропаткин А.Н. Дневники / А.Н.Куропаткин // Красный архив, 1922.-Т.2.

42. Витте С.Ю Воспоминания / С.Ю.Витте. - М, 1960 р. - Т.2.

43. Меньков П.Записки / П.Меньков. - СПб, 1898.

Размещено на Allbest.ru