Громадсько-політична позиція творчої інтелігенції на завершальному етапі національно-визвольної боротьби в Україні (1988-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Громадсько-політична позиція творчої інтелігенції на завершальному етапі національно-визвольної боротьби в Україні (1988-1991 рр.)

Абакумова В.І

Суспільно-політичні трансформаційні процеси другої половини 80-х років ХХ ст. позитивно вплинули на набуття Україною державності. Започаткований процес гласності та демократизації уможливив пробудження до суспільного життя широких мас населення України, а відтак, і наростання українського національно-патріотичного руху в республіці. Попри того, що історіографічний доробок проблематики завершального етапу національно-визвольної боротьби в Україні стрімко зріс за останні кілька років, зокрема, дослідженнями монографічного плану [1], з'ясування причин, що привели до кризи і зламу системи тоталітаризму в СРСР, до появи нових незалежних держав на їх теренах, тема національно-визвольного руху як найвагомішої сили української незалежності - залишаються актуальними питаннями для дослідників. Вважаємо, що такий аспект як громадсько-політична позиція творчої інтелігенції у змаганнях за незалежність України може стати предметом окремого дослідження. Відповідно до мети дослідження маємо з'ясувати особливості такої форми політичної діяльності як мітингова боротьба в інтерпретації творчої інтелігенції, місце і роль творчої інтелігенції в активізації та радикалізації опозиційного руху в республіці; виокремити ознаки політичного радикалізму культурно-просвітницьких заходів; дати оцінку тактиці організаторів громадських заходів в ході їх підготовки і проведенні.

Лібералізація й реформування тоталітарного режиму призвели до потепління політичного клімату в країні загалом і в Україні, зокрема, а відтак до політизації суспільного життя у різних його ділянках.

Історіографічний аналіз наявної літератури дає підстави для висновку, що більшість науковців розглядає 1988-1989 роки як переломний момент не лише горбачовської «перебудови», але і всієї новітньої історії України з 1991 року.

Зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз зумовило, що вже 1988 року, вирішуючи просвітницькі завдання, діяльність творчої інтелігенції стрімко політизувалася. На цьому суспільно-політичному етапі просвітницька робота творчої інтелігенції доповнилася іншою громадсько-орієнтованою діяльністю - суто політичною - мітингової роботою, яка, спочатку маскувалася під просвітницькою завісою.

Так, протягом 1988 року активісти асоціації «Зелений світ» ініціювали серію екологічних мітингів, пробуджуючи громадсько-політичну активність населення, особливо в столиці України. Перша, але невдала, через втручання партійно-державної влади, спроба провести демонстрацію до другої річниці Чорнобиля, сталася у Києві. Незабаром, 5 червня пройшла демонстрація на захист Голосіївського лісу, організована екологічними організаціями в Києві. Натомість, день 13 листопада 1988 року відзначився першим санкціонованим екологічним мітингом «Екологія і ми», під час якого організаторам - ентузіастам асоціації «Зелений світ», українознавчого клубу «Спадщина», об'єднань «Громада» і «Ноосфера» вдалося запросити до відкритої дискусії представників найрізноманітніших соціальних верств і професійних сфер. Тон розмові - великій, гострій та емоційній - задали письменники Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Ростислав Братунь, Володимир Яворівський, Людмила Тараненко. Під зеленими транспарантами з безкомпромісними лозунгами: «АЕС - на референдум!», «Всю правду - про Чорнобиль!», «Повну гласність - в екологію!», представники «зеленого» руху звернулися до громадян України щодо припинення експлуатації ЧАЕС, призупинення будівництва Південноукраїнського енергокомплексу до проведення позавідомчої експертизи, друкування спеціального екологічного бюлетеня. Пролунали й заклики до створення народного фронту.

В цілому, такі мітинги віддзеркалювали громадську думку, в них було закладено велику розумову та емоційну енергію, яка мала слугувати ідеям національного відродження. Між тим, за свідченнями очевидця, ефективність неформального заходу була б набагато вищою, якби він «був цілеспрямованішим, конкретнішим за своєю практичною суттю, якби мітинг не супроводжували емоційні перегини та невитриманість окремих його учасників» [2].

Таким чином, просвітницька діяльність в ці роки вийшла на якісно новий рівень, злилася із громадсько-політичною позицією, набуваючи нової організаційної - мітингової форми, ідейна частина якої віднині розвивалася у політичному контексті. Навіть після того, як центр політичних пристрастей перемістився до сесійної зали Верховної Ради, мітинги були популярним інструментом у політичному протистоянні, куди постійно вплітались й культурно-просвітницькі заходи, наприклад, святкування 340 років битви під Берестечком (Ровенська область), Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва «Хортиця», науково- практична конференція «500-річчя запорізького козацтва і сучасність» (червень 1991 р.), Всеукраїнський культурологічний похід «Козацькими шляхами» (Дніпропетровщина) (липень-серпень 1991 р.), відкриття на околиці с. Чечелеве Полтавської області пам'ятного знаку на честь Куруківської битви 1625 року (липень 1991 р.) та «посвята в козаки» біля могили Івана Сірка (серпень 1991 р.), що відбулися під час святкування Днів козацької слави, присвячених 500-річчю українського козацтва тощо [3,арк.88,100,173-174; 4,арк.1-2; 5,арк.30-31]. Узагальнення лозунгової тематики таких заходів дозволяє назвати ряд політичних цілей, в рамках яких проходила агітаційна робота організаторів. Головне - це розповсюдження ідеї незалежності, пропаганда національної символіки, компрометування правлячої влади, агітація проти підписання нового союзного договору.

Період 1988-1989 років позначився на активізації та радикалізації опозиційного руху в республіці. Помітним був внесок творчої інтелігенції в цей процес. Так, було прийняте рішення установчої конференції Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, яка відбулася 11-12 лютого 1989 року у Києві на підтримку її учасниками ініціативи створення Народного Руху України. Відтак традиції українського визвольного руху дістали продовження в оформленні у політичну організацію всеукраїнського масштабу - Народний рух України за перебудову на чолі з поетом-шестидесятником Іваном Драчем. Тут важливо відмітити, що з декількох спроб створити у Львові, Вінниці, Києві всеукраїнську організацію громадсько-політичного спрямування, яким став Народний рух, успішною вона виявилася лише в Києві, а київські письменники були першими, хто у республіканському масштабі озвучив ідею створення Руху. Не дивлячись на те, що аналіз історичних праць свідчить про відсутність серед науковців єдиного погляду щодо початкової точки відліку ідеї Руху та її практичної реалізації [6], незаперечною залишається думка, що висування такої ініціативи на той політичний момент стало можливим саме з авторитетних кіл творчої інтелігенції. Історичне значення мала й участь у Народному Русі за перебудову письменників, відомих усій Україні, що надало цій політичній силі своєрідної «легітимності», дозволило привернути увагу до нової громадської організації значної кількості людей.

Невдовзі після створення Народного Руху України, 28-29 жовтня

року на І з'їзді екологічної асоціації «Зелений світ» першочерговим завданням об'єднання було визначено активну участь у виборах до Верховної Ради та місцевих рад народних депутатів; в перспективі бачилося утворення «зеленої» партії. Попри переслідування, залякування і моральний тиск через офіційну пресу, «Меморіал» організовував мітинги, демонстрації, вів агітацію за демократичних кандидатів на перших альтернативних парламентських виборах.

Отже, застосування культурно-просвітницької роботи у політичних цілях, посилило радикалізацію просвітництва, згодом, фактично перетворивши його на інструмент політичної боротьби, коли неформальні об'єднання, у витоків і на чолі яких стояла творча інтелігенція, брали найактивнішу участь у всіх загальнополітичних заходах. Вплітання культурних заходів у політичне протистояння суттєво загострило відносини національно свідомої творчої інтелігенції і влади на цьому ґрунті. На етапі передвиборчої боротьби 1990 року до Верховної Ради УРСР та у наступній період, аж до оголошення незалежності України, політична заангажованість просвітницьких заходів досягла свого апогею. Творча інтелігенція, гостро відчуваючи трансформаційні процеси, що коїлися в суспільстві, не мала наміру обмежувати свою діяльність тільки культурницькими заходами. Львівський письменник Роман Іваничук відмітив, що став політиком тільки тому, що «сьогодні все є політикою, у тому числі порядність і авторитет» [7,22].

Після прийняття Декларації про державний суверенітет посилився вплив на культурологічні об'єднання з боку Руху, УРП, які, за аналізом апаратників ЦК КПУ, намагалися «упроваджувати своїх прихильників у керівні органи товариств, нав'язувати їм свої програмні установки, ізолювати і компрометувати керівників, які підтримували курс КПУ» [8,арк.92-93]. Залишаючи поза увагою емоційне забарвлення цього висновку, слід відмітити важливість самого факту, який засвідчує використання опозиційним політикумом неформальних об'єднань культурологічного спрямування як інструменту в досягненні політичних цілей.

Політичний радикалізм культурно-просвітницьких заходів цього періоду визначився кількома ознаками. По-перше, під час проведення акції відбувався відхід від «офіційно спланованої» або «санкціонованої» владою тематики; по-друге, йшлося переростання суто просвітницьких за метою дійств у політичні маніфестації. Вважаємо, що процес переростання культурно-просвітницьких дійств у мітинги був таким, що лише здавався стихійним, насправді відбувалося плановане керування дійством. По-третє - простежувалась суголосність мітингових лозунгів поточним завданням опозиційного політикуму, передусім, Народного Руху, який на своєму II з'їзді (жовтень 1990 р.) суттєво змінив політичні орієнтири, про що свідчило гасло: «Від народного руху за перебудову - до народного руху за відродження суверенітету України». Соціальну базу організаційного комітету цих заходів, крім членів творчих спілок - письменників Ю. Мушкетика, Б. Олійника, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, І. Драча, Ю. Щербака, режисера Л. Танюка, архітектора Л. Скорик, складали опозиційні політичні лідери, передусім дисиденти, наприклад, Л. Лук'яненко, С. Хмара. По-четверте, це участь в заходах представників народних фронтів Білорусі, Латвії, Литви (Саюдіс), Естонії, що наглядно свідчило про політичні наміри організаторів. По-п'яте, заходи відбувались під жовто-блакитними, чорно-червоними прапорами, із використанням націоналістичної символіки, іноді - форми воїнських підрозділів УПА-ОУН [4,арк.11].

З боку організаторів масових заходів простежувалося намагання позбутися адміністративної опіки, вибороти право на осібне проведення таких дійств. Влада же вдавалася до відчайдушної спроби втримати контроль за ситуацією: у боротьбі за свідомість населення та з метою перешкоджання агітаційного впливу «неформалів», правляча партія практикувала пропагандистську кампанію в засобах масової інформації, вела «роз'яснювальну» роботу серед населення, намагалася очолити просвітницьку діяльність в республіці, навіть чинила перешкоди, для чого застосовувалися юридичні лазівки Указу Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зібрань, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» [9,151]. Але ситуація дедалі все більше виходила з під контролю можновладців.

Наприклад, ідеологічний відділ ЦК КПУ був змушений визнати, що всупереч проведеної місцевими радянськими органами роз'яснювальної роботи напередодні практичних дій і заходів, присвячених 340-річниці

Берестейської битви [5,арк.6,29], де передбачалась участь перших керівників республіки у святкуванні цієї визначної дати, чим надавалось святу велике політичне значення, результативність дій не була адекватною ситуації. Так, під час Другої Всеукраїнської конференції «Берестейській битві - 340», що відбулась у Ровенському музично-драматичному театрі, політична ініціатива знаходилась в руках представників УРП, РУХ, СНУМ, ТУМ, які використалирегламент для «пропаганди націоналізму, нагнітання напруженості і розбрату між людьми різної політичної орієнтації і різних націй». В рамках цього свята на могилі козаків у с. Острів відбувся альтернативний владному сценарію мітинг [3,арк.173-174].

Характеризуючи тактику організаторів громадських заходів в ході їх підготовки і проведенні, слід відмітити з їх боку зневагу до норм суспільного правопорядку, нехтування чинним карним кодексом. Наприклад, під час святкування Днів козацької слави, присвячених 500-річчю українського козацтва, організаторами, серед яких були представники «Меморіалу», «Зеленого світу», УРП, УНДП, УХДП, близька 50 нардепів УРСР, в тому числі письменники - І. Драч, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський, режисер Л. Танюк, розповсюджувався «самвидав» антисоціалістичного змісту, велась агітація за ліквідацію партійних структур в трудових колективах, вихід із колгоспів, пропаганда в підтримку жовто-блакитного прапора і тризуба. Над приміщенням Орджонікідзівської міськради вивішено жовто-блакитний прапор, була здійснена наруга над прапорами УРСР і СРСР [4,арк.1-2]. Такі дії суцільно підпадали під кримінальну відповідальність. Проте можна помітити, що на зламі 80-90-х рр. влада не застосовувала ресурс правоохоронних органів для розгону зібрань, обмежуючись присутністю міліціонерів та спостереженням за демонстрантами.

Отже, поринувши у політичні баталії, національно свідомий загін української інтелігенції активно співробітничав з політиками нової генерації, не залишивши часу для роботи за своїм професійним покликанням. Тим вагомішою була мотивація цієї соціальної групи.

Підсумовуючи вищевикладене відмітимо, що, по-перше, на завершальному етапі національно-визвольної боротьби, національно свідомому діяльність творчої інтелігенції, розпочата як просвітницька, відповідно поточного політичного моменту прийняла форму мітингової боротьби; по-друге, в процесі активізації та радикалізації опозиційного руху в республіці творча інтелігенція відіграла значну роль виступив фундатором і провідником в маси ідеї Народного Руху; по-третє, політизація просвітницької діяльності, повільна на першому етапі, поступово прискорювалася, набуваючи спільні із аналогічними рухами в інших країнах риси питання мови, історії, а в українському варіанті ще й питання екології, почали використовуватись як засоби мобілізації мас за певні політичні цілі; по-четверте, тактика культурно-просвітницька діяльність в добу трансформаційних процесів кінця 80-років ХХ ст., скорегована особливостями періоду, грамотно еволюціонувала, приймаючі різні, залежні від поточного моменту форми.

Загострення політичної позиції творчої інтелігенції було, як історичною закономірністю, так і викликом поточного моменту. Таким чином, творча інтелігенція стала рушієм ключових історичних подій періоду, сприяла створенню інтелектуальної і духовної бази для досягнення Україною незалежності. Дослідження ролі творчої інтелігенції у змаганнях за національну свідомість українського суспільства може стати предметом наступного дослідження.

Джерела та література

державність україна інтелігенція рух

АлексеевЮ.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.). - К., 2000; Бойко О. Украйна у 1985-1991 рр. Основні тенденції суспільно-політичного розвитку. - К., 2002; Литвин В.М. Історія України: У 3 т. Т.3 Новітній час (1914-2004). Кн. 2. - К., 2005.

Кириндясов Г. Не заради форми проводили позавчора «неформали» громадський мітинг «екологія і ми» // Вечірній київ. - 1988. - 15 лист.

Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.32. - Спр.2920.

Там само. - Ф.1. - Оп.32. - Спр.2864.

Там само. - Ф.1. - Оп.32. - Спр.2928.

Сімперович В.М. Історіографія національно-демократичного руху за сувере- нізацію та незалежність України на рубежі 80-х -90-х років ХХ століття: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. -- К., 2005.

ІванчукР.І. Благослови, душе моя, Господе...: Щоденникові записи, спогади і роздуми. - Львів: Вид. Спілка «Просвіта», 1993. - 269с.

ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.32. - Спр.2926.

Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. - К.: Абрис, 1994. - 495 с.

Размещено на Allbest.ru