Громадянський і етнополітичний конфлікт в Україні: передумови та наслідки 1943-1945 років

Размещено на http://www.allbest.ru

Громадянський і етнополітичний конфлікт в Україні: передумови та наслідки 1943 - 1945 років

Горбань А.В.

В умовах формування в Україні національної держави актуальним є звернення до історичних подій, пов'язаних із виборюванням української державності. До однієї з найбільш знакових і дискусійних із їх числа належить національно-визвольна боротьба, яка велася ОУН-УПА. Особливо суперечливою є роль українських самостійницьких сил у громадянських і етнополітичних конфліктах, які особливо бурхливо розгорталися на українських теренах упродовж 1943 - 1945 рр. Виявлення дійсних обставин виникнення та розвитку цих конфліктів дасть змогу громадянам сучасної України сформувати неупереджене ставлення до цих подій, які наразі викликають не лише численні дискусії у наукових колах, але й стають приводом до різного роду політичних спекуляцій, виступаючи дестабілізуючим чинником у суспільстві. Тобто, вивчення цієї проблеми має значну соціальну актуальність.

Незважаючи на це, окреслена нами проблема досі не є розробленою належним чином. Окремі її аспекти можна знайти у працях І. Патриляка [9], А. Кентія [5], О. Лисенка [7], В. Вятровича [3], І. Андрухіва й І. Француза [1], однак цілісного наукового дослідження дотепер не було.

Метою дослідження є висвітлення умов виникнення й ескалації суспільного та національного протистояння на українських теренах упродовж 1943-1945 рр.

Громадянський характер конфлікту виразно простежувався у соціально-економічній сфері у якості відповіді на комуністичні перетворення. Виступаючи проти радянізації краю, українські самостійники чинили спротив запровадженню соціалістичних форм господарювання, колективізації, усуспільненню засобів виробництва, зрівнялівки, економічному безправ'ю трудівників.

ОУН і УПА виступали проти насадження матриці суспільної організації більшовицького зразка західноукраїнському соціуму. Населення краю знало «австрійські» і «польські» часи, коли у краї існував політичний плюралізм, буржуазні свободи та демократія, своєрідне ставленнядо громадянських і релігійних об'єднань. Заручниками громадянського протистояння ставала величезна кількість громадян. Одних з них «прибирали», інших мобілізували до лав підпілля.

Виселення громадян з окупованої гітлерівцями території, оскільки вони вважалися «ненадійними елементами», ставлення до місцевих мешканців апріорі як до нелояльної частини громадян перетворювало їх на «ізгоїв», напівкримінальну категорію, стосовно якої застосовувався принцип колективної відповідальності за дії, що не мали антирадянської спрямованості чи складу будь-якого іншого протиправного діяння.

Швидке наближення Радянської Армії поставило перед головним командуванням УПА нове стратегічно-тактичне завдання: перейти лінію німецько-радянського фронту для того, щоб мати змогу діяти у радянському тилу. Це досягалося успішно використаною військовою тактикою, суть якої полягала у тому, щоб не вступати у відкриті зіткнення з численними армійськими з'єднаннями, проникати локальними рейдами [6,32].

Збройний виступ ОУН навесні 1943 р. і організація УПА на Волині-Поліссі започаткували активні дії українських націоналістів на протирадянському напрямку. Несприйняття ОУН радянського партизанського руху зумовлювалося кількома причинами, про які ішлося в документі ОУН «До внутрішнього положення». «Шкідливість дій червоної партизанки, - говориться в ньому, - полягає в наступному: 1) провокує німців до виступів проти українського народу; 2) нищить свідомий український елемент; 3) є одиноким чинником, що веде комуністичну роботу на українських землях й через це вводить дезорієнтацію серед частин населення; 4) своїми діями старається паралізувати визвольний рух українського народу; 5) є передовим загоном московського імперіалізму й тим самим є ворогом визвольної боротьби поневолених народів» [13,арк. 152]. Наприкінці 1942 р. радянське керівництво не вбачало в націоналістах противників партизанського руху і намагалося їх використати в боротьбі проти німецьких окупантів. Активізація діяльності націоналістичних формувань на початку 1943 р. примусила змінити ставлення до них з боку радянського військового командування та посилила конфронтацію. У квітні - травні 1943 р. почастішали зіткнення обох військових сил. Загострення стосунків викликалося не лише загальним ворожим ставленням українського руху опору до перспективи повернення радянської влади, але й зумовлювалося оперативними обставинами. Саме на території Волині - Полісся планувалось створити постійний плацдарм у вигляді партизанських країв і зон, що створювало загрозу запіллю ОУН і УПА. З огляду на це УПА намагалася за будь-яку ціну не допустити в контрольовані повстанським рухом райони загони партизанів.

Подальшим поштовхом для посилення протиборства між ОУН-УПА і радянськими партизанами став рейд в Карпати Сумського партизанського з'єднання під командуванням С.Ковпака. Поява цього формування викликала паніку не лише в місцевих німецьких адміністративних установах, але і дуже занепокоїло бандерівське керівництво. 15 листопада 1943 р. провід ОУН дав вказівку своїм територіальним структурам приступити до негайного формування відділів Української народної самооборони і водночас розповсюдив листівку «Українці», у якій наголошувалося: червоні партизани «збираються у крові втопити українську самостійницьку ідею», «внести хаос в українське національне життя Галичини» [12,арк.24].

Боротьба між радянськими і українськими формуваннями не обмежувалася суто військовою сферою. Українські повстанці намагалися нейтралізувати впливи партизанів на населення, а також всіляко перешкоджали їм в заготівлі продовольства. Бойові ж дії між ними завжди відзначалися впертістю і наступальністю. Радянська сторона визнавала УПА небезпечнішим противником, ніж німців. У тактиці і методах бойових дій кожна зі сторін мала свої переваги. Червоні партизани переважали в озброєнні і кадрах. УПА спиралась на допомогу і підтримку місцевого населення.

У 1943 р. УПА на протибільшовицькому фронті змогла досягти певних успіхів. Її відділам удалося часткового обмежити діяльність партизанських загонів на території Волинської і Рівненської областей, а також перешкодити їх просуванню в Галичину. Водночас на Правобережній Україні, окупованій гітлерівцями, ОУН і УПА не склала серйозної конкуренції радянським партизанам, тому що не користувалася підтримкою місцевого населення.

Свідчення громадянської спрямованості протистояння між радянською системою і самостійницькими силами стало широке залучення колишніх керівників партизанського руху до боротьби з підпіллям.

У середині серпня 1944 р. ЦК КП (б)У ухвалив рішення про передачу в оперативне підпорядкування НКВС УРСР 1-ї Української партизанської дивізії ім. С. Ковпака під командуванням П. Вершигори, який заявляв, що його партизанам під силу розгромити українських націоналістів. Насправді це завдання виявилося складнішим, ніж здавалося партизанським вожакам, і дивізія не мала особливих успіхів. У грудні 1944 р. її розформували, а частина особового складу влилася до лав формувань НКВС.

Новий 1944 р. став серйозним випробуванням для українського визвольного руху. З переміщенням лінії фронту зі сходу на захід більшовики поступово усвідомлювали, що дії повстанців можуть перетворитись на фактор, який гальмуватиме наступ Червоної Армії. Для ОУН і УПА цей період поставив завдання боротьби не лише з партизанами, а й з радянськими військами, щоб перешкодити відновленню радянської влади. На початку року загони УПА вступили в перші бої проти радянських військ. Керівництво ОУН і УПА, вбачаючи в Червоній Армії інструмент захисту більшовицького режиму, об'єктивно не могло не вживати заходів щодо підриву її боєздатності.

Радянська влада діяла ще рішучіше, підключивши, крім військової, адміністративно-репресивну міць своїх органів. Була вибрана тактика широкомасштабної психологічної війни, яка мала на меті створення і поширення відповідного образу українського національного руху та його противників для того, щоб досягти виконання кількох тактичних завдань. Вона включала в себе спеціальні заходи з організації впливу на свідомість, почуття і волю збройних сил супротивника, цивільного населення України і суміжних країн. За своїм змістом він складався з політичних акцій і разових заходів. Політичні акції своїми структурними особливостями, цілями і завданнями, термінами проведення, об'єктом, формами, способами і прийомами впливу були близькими до сучасного поняття «психологічна операція» [10,378].

Виконання стратегічних рішень ОУН-УПА у відповідь на більшовицьку агресію передбачало розробку і реалізацію близькоперспективних завдань, спрямованих на:

підрив довіри до правлячого режиму (німецького, радянського, польського), позбавлення його підтримки місцевого населення;

забезпечення підтримки місцевим населенням українського національно-визвольного руху;

перешкоджання депортації українського населення;

схиляння військовослужбовців супротивника до відмови від участі в бойових діях, непокори командирам і дезертирства;

закликів військовослужбовців (особливо української національності) до здавання в полон і переходу на сторону повстанців [10,380].

Психологічна війна мала забезпечити:

визнання українського визвольного руху у світі, особливо у провідних країнах Заходу (США, Великобританії, Франції);

підрив довіри до військового і політичного керівництва спочатку Німеччини, потім СРСР і комуністичної Польщі, дискредитація їхньої політики стосовно інших народів;

нейтралізація ворожої пропаганди, спрямованої на українське населення і на повстанців УПА;

залякування військового командування й апарату державного управління супротивника повідомленнями і чутками про людські втрати;

спонукання представників різних верств населення СРСР і Польщі (особливо національних меншостей) до активного опору політиці влади;

створення паніки, занепадницьких настроїв серед військовослужбовців і серед працівників апарату державного управління супротивника [10,380-381].

Ця форма боротьби мала консолідувати українське населення навколо ідей національно-визвольного руху, сформувати суспільне сприйняття Української повстанської армії як захисниці українського народу.

Наприкінці 1944 р. однією з ланок військових контингентів, спрямованих проти ОУН та УПА, стали винищувальні загони і батальйони. Вони формувалися з осіб, які з різних причин не підлягали мобілізації до Червоної Армії, добре орієнтувалися на місцевості, знали людей, їхні настрої. Таких осіб часто силоміць примушували брати до рук зброю і боротись проти своїх земляків. Цю обставину слід розглядати як ознаку громадянського протистояння [2,190].

Отже, ОУН і УПА вдавалось створити серйозні перешкоди Червоній Армії під час звільнення західних регіонів від німецьких військ. Зокрема, фактично були зірвані плани виведення радянських партизанських формувань. Націоналістичні сили для радянської влади стали помітним гальмом у її намірах тоталітарними методами здійснити політичні, економічні та інші заходи у західному регіоні України.

Керівництво ОУН-УПА прагнуло роз'яснити сутність стратегії боротьби широкому загалу та учасникам українського руху опору. Вона не передбачала одночасного ведення бойових дій проти обох ворогів. В основу покладалась тактика виснаження кожного з них, завдання ударів там, де противник цього не очікує. Погоджуючись на збройний виступ проти нацистів, УПА не ставила завдання бити їх на кожному кроці. Завдання полягало в тому, щоб шляхом демонстрації бойових можливостей змусити окупантів погодитися зі статусом «двовладдя». Дії проти німців мали носити, головним чином, характер «самооборони народу» [8,178].

Стосовно протибільшовицького фронту в 1943-1944 рр., то тут зусилля мали спрямовуватися на зрив політичних і соціально-економічних заходів, що передбачали відновлення радянської влади. Основними об'єктами дій повстанців і підпільників були органи НКВС-НКДБ, партійні і адміністративні установи. У цьому напрямку збройна боротьба носила безкомпромісний характер.

Від початку Другої світової війни польський емігрантський уряд і польське підпілля намагалося пом'якшити антипольську налаштова- ність самостійницьких сил та залучити їх до антигітлерівської коаліції. Водночас за умов, коли польські кола відстоювали принцип непорушності довоєнних кордонів II Речі Посполитої, а ОУН у свою чергу прагнула створити Українську самостійну соборну державу, досягти якихось домовленостей було неможливо. Обидві сторони опинилися, що називається «по різні боки барикад».

Самостійницька позиція ОУН(Б), проголошення «Акту відновлення Української держави» 30 червня 1941 р. і реакція на нього німецького керівництва була розцінена польськими політиками і військовими як свідчення браку відчуття реальності. Натомість вони вважали, що мельни- ківці правильніше оцінили ситуацію та можливості, які вона відкривала, виявилися обережнішими. Отже, після нетривалого періоду зближення, викликаного спільним опором радянізації Східної Галичини і Волині, з німецькою окупацією ненависть відродилась. Водночас між представниками польського підпілля і лідерами ОУН(Б) велись переговори про можливі українсько-польські взаємини. У ході перебігу цих зустрічей бандерівці виявили свою незмінність у питанні про співпрацю з німцями, висловлювали вдоволення успіхами Рейху на фронті. При переговорах серпня 1941 р. уповноваженого ОУН(Б) В.Горбового з представниками польської сторони обговорювались питання ролі поляків у створенні Української держави [4,47]. Українська громадськість розуміла шкідливість ворожої налаштованості переважної більшості української людності до поляків, а також антиукраїнських настроїв останніх. На переговорах у жовтні 1941 р. члена ОУН(Б) Б.Левицького з поляками навіть обговорювались спільні засади у проведенні антинімецької політики. Український діяч зазначав, що бандерівці боляче сприймають факт «стовідсоткової співпраці з німцями українських офіційних осіб, оскільки розуміють, що нова Європа будуватиметься за англійсько-американським, а не за німецькими рецептами» [4,47]. Одначе спільні прагнення до вироблення загальної платформи для спільних дій, запобігши тим самим подальшому розгортанню ворожнечі, виявилися нездійсненними. Причому вона мала властивість загострюватися під впливом погіршення військового становища вермахту на сході. Таким чином, у тилу німецької армії формувалась досить напружена моральна атмосфера. Українці і поляки, що мешкали на селі і відчували в повному обсязі акції з конфіскації сільськогосподарських продуктів, наслідки каральних дій, примусових робіт, ставились до німців однаково вороже. Інакші були у них стосунки з інтелігенцією. Переважна її більшість, як польського, так і українського походження, співпрацювала з німцями. Серед солтисів, війтів та бургомістрів, знову ж таки з обох боків, нерідко траплялися особи, які запопадливо виконували вказівки окупантів і були відвертими запроданцями та прислужниками. Вони використовували своє службове становище і кривдили не лише представників інших національностей, а нерідко й своїх «краян» [8,234]. І українці, і поляки за завданням своїх патріотичних організацій намагалися як спрямовувати діяльність німецьких властей на користь своїх «співвітчизників», так і сіяти недовіру до «чужинців».

Вагомою була і роль нацистів у розпалюванні українсько-польських суперечностей. Мали місце виселення з місць мешкання одних і заселення їх іншими тощо. Унаслідок цього українське населення наражалося на помсту з боку польських підпільних організацій [11,арк.51-52]. Німецькі окупанти використовували поляків проти українських націоналістів, проте в той же час нещадно розправлялись з ними в Генерал-губернаторстві, для чого частково використовували проти поляків тих самих українських націоналістів. Цю різницю у ставленні визнавали і діячі ОУН, вказуючи на Холмщину і Люблін як на місця, де поляки особливо постраждали від терору німців [14,арк.56-74].

Є очевидним той факт, що і більшовики, і гітлерівці намагалися роздмухувати між українцями і поляками розбрат для використання його у своїх цілях. Про причини ворожнечі об'єктивно говориться у доповідній записці наркома держбезпеки УРСР С.Савченка на ім'я начальника Українського штабу партизанського руху Т.Строкача, датованій 5 липня 1943 р., під назвою «Про стосунки між українськими націоналістами і поляками на окупованих противником територіях Західної України і Генерал-губернаторства». У ній ішлося про вплив націоналістичних сил на етнічну толерантність населення західних теренів України. Націоналістичні елементи, як зазначав С.Савченко, що об'єдналися у різні політичні партії, організації, групи і, насамперед, українська військова організація - ОУН, упродовж усього періоду свого існування намагалися виховувати українські маси в націоналістичному дусі, використовуючи національну ненависть до поляків, яка формувалася століттями. ОУН, котра перебувала у підпіллі, жорстоко переслідувалася поляками за активну терористичну діяльність, що була спрямована проти них. Він стверджував, що відвертий терор польського уряду проти українців у ці роки, який увійшов в історію під назвою «пацифікація», мав наслідком низку «відплатних» акцій, а саме - вбивства українським населенням представників польської громадськості і влади, а також змусив ОУН організувати низку терористичних актів. Далі у записці йшлося про воєнний час. С.Савченко зазначає, що після розгрому Польщі нацистською Німеччиною гітлерівці прибрали до своїх рук українських націоналістів, які втекли з територій Західної України, надали їм усіляких привілеїв і широко використали у боротьбі з поляками. Використовуючи ненависть українського народу до поляків за поневолення у минулому, угодовство, ОУН (і особливо бандерівська) намагалася повсюдно очолити боротьбу українців проти поляків. У свою чергу поляки мстили українським націоналістам за активну участь у розгромі німцями Польщі і терор проти польського населення [14,арк.56-74].

Цей конфлікт призвів до масового взаємного винищення українських і польських націоналістів, до проведення регулярних «етнічних чисток» як в українських, так і в польських селах, до загального наростання міжнаціональної ворожнечі. Як бійці УПА, так і вояки Армії Крайової вступали у численні збройні сутички, знищували мирне населення.

Громадянський конфлікт в Україні був зумовлений насамперед ворожою до українського народу політикою німецької та комуністичної окупаційної влади, що викликало з боку самостійницьких українських сил протидію як окупантам, так і колабораціоністам із числа місцевого населення. Провідним чинником етнонаціонального конфлікту в Україні упродовж 1943-1945 рр. була ескалація українсько-польського протистояння, яке мало багатовікову традицію та отримало новий поштовх внаслідок полярності інтересів ОУН-УПА та польських націоналістичних сил. Ці конфлікти призвели до чисельних людських втрат, значною мірою виснаживши ресурси українського самостійницького руху.

Джерела та література

громадянський етнополітичний конфлікт

Андрухів І., Француз А. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939 - 1959). Суспільно-правовий та історико-правовий аналіз / Андрухів І., Француз А. - Рівне - Івано-Франківськ, 2001. - 335с.

Биленко С.В. На охране тыла страны: Истребительные батальоны и полки в Великой Отечественной войне 1941 - 1945 гг. / Биленко С.В. - М.: Наука,

- 254 с.

Вятрович В. Закордонні рейди УПА як засіб реалізації національно- демократичних революцій у країнах Центральної та Східної Європи: Автореф. дис. ... канд. істор. наук / Вятрович В. / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, - Львів, 2003. - 16 с.

Ільюшин І.І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів) / Ільюшин І.І.- К., 2000. - 198 с.

Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929 - 1941 рр.) / Кентій А.В.- К.: Інститут історії України НАН України, 1998. - 200 с.

Кук В. Степан Бандера (1909 - 1939 рр.) / Кук В.- Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. - 48 с.

Лисенко О.Є. Збройна боротьба ОУН(М), ОУН(Б) та Української повстанської армії / Лисенко О.Є. // Військове будівництво в Україні у XX столітті: історичний нарис, події, портрети / За заг. ред. Кузьмука О.І. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. - С. 219-229.

Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси. - К.: Наукова думка, 2005. - 496 с.

Патриляк І.К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940 - 1942 роках / Патриляк

І.К. - К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2004. - 598 с.

Ткаченко С. Повстанческая армия - тактика борьбы / Ткаченко С. - Минск - Москва: Харвест - АСТ, 2000. - 512 с.

Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1. - Оп.22. - Спр.76.

Там само. - Ф.57. - Оп.4. - Спр.358.

Там само. - Оп.4. - Спр.378.

Там само. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.227.

Размещено на Allbest.ru