Денацифікація та формування концепції східноєвропейських історичних досліджень в радянській зоні окупації Німеччини (1945-1949 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Денацифікація та формування концепції східноєвропейських історичних досліджень в радянській зоні окупації Німеччини (1945-1949 рр.)

Барвінська П.І.

Хоча людство вступило в ХХІ ст., але такі неоднозначні явища як окупація території однієї країни військами іншою, або контингентами військ міжнародних організації продовжують існувати. Доволі часто необхідність таких дій пояснюється потребою демократизації життя на зазначених територіях, що відзначається особливим впливом на гуманітарні науки та духовну сферу суспільства окупованої території. Ці процеси є доволі суперечливими й складними за своїм характером, а їх наслідки не завжди передбачувані та позитивні. Такий стан речей доволі актуалізує дослідження процесів денацифікації та демократизації німецького суспільства після Другої світової війни в радянській зоні окупації. Оскільки сталінський режим не відзначався демократичним характером ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці, то очевидно, не був спроможний і не мав на меті запроваджувати в окупованій зоні засади демократії та допускати широкий плюралізм в сфері гуманітарних наук та духовного життя суспільства.

Радянська історіографія приділяли чимало уваги проблемі денацифікації та демократизації німецького суспільства після другої світової війни. Ці процеси в радянській зоні окупації, як і діяльність Радянської віїськової адміністрації в Німеччині (далі - РВАН), подавались радянськими істориками виключно в позитивному ракурсі. Сучасна українська історіографія даній проблемі, як всесвітній історії взагалі, приділяє доволі незначну увагу. До 60-річчя Перемоги в Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації з багатьох матеріалів було знято гриф «таємно», що дозволило російським дослідникам більш об'єктивно висвітлювати зазначену проблему [5]. Але таке питання як відновлення історичних досліджень в умовах окупації повоєнної Німеччини, їх денацифікація, особливо такого напрямку як східноєвропейські історичні дослідження, та витворення нової концепції історії Східної Європи до цього часу залишається поза увагою істориків пострадянського простору. Дана стаття має на меті реконструювати процес відновлення та запровадження східноєвропейських історичних досліджень в університетах радянської окупаційної зони в контексті політики денацифікації, яку проводила РВАН та проаналізувати підходи до витворення нової концепції східноєвропейської історії.

В гітлерівській Німеччині східноєвропейським дослідженням не тільки приділяли значну увагу, але й покладали на них особливе завдання -- історично легітимізувати завоювання Східної Європи Німеччиною шляхом наукової пропаганди. В наукових інституціях, які займались східноєвропейськими дослідженнями було проведено кадрові перестановки й політичні критерії стали основними при підборі кадрів [11,20]. Діяльність цих наукових інституцій була повністю підконтрольна. В названих обставин чимало німецьких дослідників історії Східної Європи вимушено чи свідомо співробітничали з нацистським режимом. Міністерство закордонних справ постійно залучало співробітників до розробки концепції завойовницької східної політики [8,23]. Тому цілком зрозуміло, що після окупації Німеччини РВАН приділяла особливу увагу денацифікації та контролю східноєвропейських досліджень, в яких історія Росії та Радянського Союзу посідали чільне місце. На 1945 рік на німецькомов- ному просторі залишилось тільки три кафедри східноєвропейської історії, а саме у Відні, радянській зоні Берліна та Гамбурзі [9,33]. Представники радянської військової адміністрації в Німеччині доволі швидко за допомогою німецьких комуністів проводили антифашистсько-демократичні оновлення в сфері науки та освіти. Також були визначені основні напрямки відродження фаху східноєвропейська історія. Відповідно до наказу РВАН №17 від 27 липня 1945 року в Берліні було засновано Німецьку центральну адміністрацію народної освіти, на яку й покладалась відповідальність за проведення оновлень в сфері освіти [7,304]. Клопоти, пов'язанні з розробкою концепції прогресивного оновлення викладання історії в загальноосвітніх школах та вищих навчальних закладах покладались на Отто Гоєтча (Otto Hoetzsch) [7,304] В роки Веймарської республіки він тісно співробітничав з радянськими істориками, був знайомий з радянськими політиками. Йому належить вирішальна роль в організації й проведенні тижня радянської історичної науки в Берліні у 1928 році, протягом 1930-1933 років під його редакцією у німецькому перекладі було опубліковано 16 томів документів з радянських архівів «Міжнародні відносини в епоху імперіалізму» [3,323]. Попри те, що О. Гоєтч не приховував своїх антисоціалістичних поглядів, він був прихильником дружніх відносин між Німеччиною та Радянською Росією. З приходом Гітлера до влади проти професора Гоєтча розгорнули цілу кампанію, а у 1935 році, коли стосунки між ним та фашистським режимом значно загострились, він був звільнений з посади професора Берлінського університету й полишив посади віце-президента Товариства дослідженнь Східної Європи (Deutsche Geselschaft zum Studium Osteuropas ) та головного редактора журналу «Остойропа» («Osteuropa») [3,324]. Ці події не залишились непоміченими в Москві. В липні цього ж року професор

Єрусалимський О.С. навіть опублікував в газеті «Правда» статтю з цього приводу [2]. Тому цілком логічно, що саме йому було доручено розробити основні напрямки викладаня історії. Сам О. Гоєтч, якому було вже майже 70 років, переживав дуже складний період. Під час бомбардувань було зруйновано його помешкання, під руїнами опинилась чудова бібліотека вченого, у 1944 році померла його дружина, сам він часто хворів. Ось як у липні він сам писав про своє становище: «... після важких випробувань я як риба без води, вчений без книг, без тілесного здоров'я, і один, від усіх відрізаний. Але, не зважаючи ні на що, в мені йде робота; «дух прагне до пізнання», як говорить Псалмоспів» [14,275].

Незважаючи на поганий стан здоров'я, відомий вчений взявся за це нелегке доручення. 21 травня 1946 року на конгресі істориків, де йшла мова про майбутні завдання в сфері викладацької та дослідницької роботи, було зачитано доповідь, підготовлену Отто Гоєтчем, - сам він за станом здоров'я не зміг бути присутнім. В методологічному відношенні, Отто Гоєтч виступав як учень Карла Лампрехта, Густава Шмоллера й Отто Хінце. Для них історія, яка складається тільки «з воєн, перемог, укладання миру й т.п.» була неприйнятною. В доповіді мова йшла про поглиблення й разширення досліджень в економічну, соціальну та гуманітарну сфери й переплетення історії одного народу з історією інших, а саме російського з загальною історією Європи та світу [7,308]. Тут проглядається спроба руйнації існуючого конструкту Захід-Схід. Як основне завдання подальших східноєвропейських історичних досліджень він ставив розгляд економічної, правової, конституційної історії Східної Європи в порівнянні з Заходом й виступав, при цьому, за органічне разміщення східноєвропейської історії в загальноєвропейську, а слов'янського світу в європейський [14,347]. В методологічному відношенні Отто Гоєтч особливо ратував за використання соціологічно-історичного методу. При цьому він не вбачив проблеми й в застосуванні історичного матеріалізму як еврестичного принципу і методу пізнання та дослідження, що може мати велику продуктивність і цінність [7,308]. Однак цим задумам не судилось зреалізуватись. Отто Гоєтч помер 27 серпня 1946 року, та послідувало протистояння Холодної війни поділ Німеччини на дві ворогуючі держави. Ідеї вченого про інтеграцію європейської історії виявились неспівзвучними часу, а також не зовсім відповідали інтересам та завданням РВАН.

З 1946 року в інших німецьких університетах радянської зони окупації активно проходило відновлення та запровадження східноєвропейських студій. В Лейпцигському університеті відродження викладання та дослідження східноєвропейської історії, насамперед, було пов'язано зі зростанням міжнародного впливу Радянського Союзу й його ролі як окупаційної держави, але відбувалось дуже повільно із-за відсутності фахівців [6,184]. У 1946 році з Бонна до Лейпціга прибув Вальтер Марков (Walter Markov), а на весні 1947 року він захистив габілітацію «Основні риси балканської дипломатії 1878-1939 рр.». Саме він вперше після війни почав читати в Лейпцигському університеті лекції з історії Східної Європи, а точніше з «російської історії від часу звільнення селян у 1961 р. до битви під Сталінградом» [6,184]. У викладацькій програмі Маркова були також лекції з історії та сучасності Південно-Східної Європи і семінарські заняття по соціології Юголославії [7,327]. Вальтер Марков народився в австрійському у місті Грац. Його дитинство і юність пройшли в Любляні, Крайні, Бєлграді та Сушаку. У 1934 році він отримав докторський ступінь у Боннському університеті, захистивши роботу присвячену сербській зовнішній політиці. Цього ж року він став членом Комуністичної партії Німеччини й організував студентську групу спро- тиву. Наступного року група була розгромлена, а В. Марков потрапив до каторжної тюрми, де він перебував до кінця війни [15]. Вальтер Марков був першим викладачем вищої школи, який в університеті радянської зони окупації читав лекції зі східноєвропейської історії з позицій марксизму. Свою концепцію, радянської історіографії, він опублікував у 1948 році в журналі Товариства досліджень культури Радянського Союзу «Ноен Гезельшафт» («Neuen Gesellschaft») [6,184]. Він висловлював думки, що основи історії до 1917 року «прекрасної для читання древніх праць» можуть викладати й немарксистські історики та схвалював поділ російської історії до і після 1917 року [6,184].

В університеті міста Галлє в 1947 році почав працювати Едуард Вінтер (Eduard Winter) спочатку як професор східноєвропейської історії, а потім також як і тимчасовий ректор. В біографії Вінтера було чимало переломних моментів, що було притаманним багатьом німецьким ученим його генерації. На початок війни він вже був професором історії у Празькому німецькому університеті. Ще з 30-х років він був переконливим противником єзуїтства та політичного католицизму взагалі [13,175]. Обставини, при яких він пережив військову поразку німецьких військ, зробили з нього поборника німецько-російського народного взаєморозуміння [13,175]. Едуард Вінтер, який особисто вірив у «майбутнє Сходу», вважав «дружбу з Радянським Союзом» «питанням подальшої долі Німечини та Австрії» [7,321]. В своїх лекціях основну увагу він приділяв історії культури Східної Європи, історії стосунків між Заходом та Сходом, образу Росії в німецькій історіографії, історії радянської історіографії і загальній історії Росії ХУІ-ХІХ ст. [7,321]. Представники радянської окупаційної влади -- спочатку у Відні, потім в Галлє і, накінець, в Берліні -- належали до його созників в дискусіях з німецькими комуністами, які перешкоджали йому на шляху до посади ректора в Галлє та членства в Берлінській академії наук [13,175].

В університеті Фрідріха Шілєра м. Йени не було ніяких традицій та досвіду студіювання історії Східної Європи. Після відновлення викладацької діяльності на історичному семінарі університету з зимового семестру 1946/47 н. р. теми, що відносились до історії Східної Європи, міг запропонувати тільки вчитель місцевої гімназі Хуго Преллер (Hugo Preller), який мав пенсійний вік. Він під час занять розповідав «про Леніна, Сталіна, КПРС, політичний, культурний, економічний розвиток Радянського Союзу і народних демократій» [7,324].

В університеті Ростока в лютому 1946 року було засновано факультет соціальних наук, в рамках якого було виділено місце для історичних наук. З 16 вересня 1947 року курс історії країн Східної Європи тут почав читати колишній бібліотекар Пруського таємного державного архіву доктор Харальд Козак (Harald Cosak), балтійський німець, але всупереч цьому комуніст. Влітку 1949 року він очолив новостворений інститут східноєвропейської історії [7,331]. історія окупація німеччина

Таким чином, ще до створення Німецької Демократичної Республіки в університетах Берліна, Лейпцига, Галлє, Йєни, Ростока було запроваджено студії з історії Східної Європи, де основна увага приділялась історії Росії та СРСР. Варто відзначити, що процес відновлення східноєвропейських історичних досліджень в радянській і союзницьких зонах й послідуючий їх розвиток в Німецькій Демократичній Республіці та Федеративній Республіці Німеччині мав свою специфіку та суттєві відмінності. Що стосується інших територій Німеччини, які потрапили до союзницьких зон окупації, то варто відзначити, що цей напрямок історичних досліджень на початковому етапі не викликав особливої уваги з боку окупаційної влади. Східноєвропейська історія як фахова дисципліна була представлена лише в університетах Гамбурга та Майнца. У Гамбурзькому університеті кафедра східноєвропейської історії була заснована ще у 1914 році, а через два роки у стінах університету постав семінар східноєвропейських досліджень. Одразу після закінчення війни тут зміг розпочати викладацьку і дослідницьку діяльність Пауль Йохансен (Paul Jochansen), який прибув до Гамбурга з свого рідного міста Ревеля ще під час війни. П. Йохансен мав датське походження і до переїзду в Гамбург працював директором архіву. У сферу його наукових інтересів входила вся Північно-Східна Європа, правда, основним пунктом була Ліфляндія та Ревель, а також особливу увагу П. Йохансен приділяв історії Ганзи [12₆ 111-112]. Вже під час зимового семестру 1947/48 років професор П. Йохансен почав викладати історію Росії до 1917 року, яка становила основу його навчальної програми, перш за все, в рамках оглядових лекцій з середньовіччя [12,112].

Цікавим є й той факт, що вже на літній семестр 1946 року, за ініціативою декана філософського факультету Бруно Шнелля (Bruno Schnell), на кафедру середньовічної та нової історії Гамбурзького університету був запрошений Герман Аубін (Germann Aubin), який перед цим працював в Бреслау та Геттінгені [12,112], а також, як відзначала радянська історіографія, являвся одним «із ревних співробітників генерал-губернатора Польщі військового злочинця Г. Франка», у якого він був радником та працював у «спеціальному «Інституті німецької східної роботи» у Кракові, де розроблялись криваві плани германізації слов'янських земель» [4,5]. Однак таке минуле не завадило Герману Аубіну повернутись до викладацької діяльності в Гамбурзькому університеті, хоча проведення політики денацифікації було обумовлено і в союзницьких зонах окупації, але там вона мала інші пріоритети.

Першим університетом, який вже у 1946 році облаштував нову кафедру історії Східної Європи був, відновлений у французькій зоні, університет у Майнці. До цього часу у німецькій історіографії залишаються не до кінця з'ясованими мотиви, які спонукали майнцерських «батьків- засновників» до облаштування відповідної кафедри за десятиліття до «буму» східноєвропейської історії в німецьких університетах [10,159]. Очолив кафедру професор Вернера Філіпп (Werner Filipp). Свої лекції і заняття він розпочав вже у зимовому семестрі 1946/1947 н. р. Протягом дванадцяти семестрів професор Філіпп викладав, насамперед, історію Росії від початку раннього нового часу до ХХ ст. Особливо його цікавили стосунки Росії з Європою та розвиток політичних ідей в Росії [10,163]. В решті західнонімецьких університетів запровадження східноєвропейських студій припадає на більш пізній період [1].

Отже, в радянській зоні окупації відновлення та запровадження східноєвропейських студій проходило значно швидшими темпами в порівнянні з окупаційними зонами союзників. Також відповідно до політики денацифікації тут не змогли поновити свою наукову діяльність колишні науковці установ, які діяли в фашистській Німеччині. На початковому етапі розробки нової концепції східноєвропейської історії спостерігався певний плюралізм методологічних підходів, але з часом починає домінувати марксистсько-ленінська методологія, що в більшій мірі відповідало інтересам представників РВАН. В цей період було закладено базу подальших східноєвропейських студій в Німецькій Демократичній Республіці, які в значній мірі були сфокусовані на історії Росії та Радянського Союзу і методологічно та концептуально були дуже близькими до аналогічних досліджень в СРСР.

Література

історія дослідження окупація німеччина

1. Барвінська П. Новий початок після 1945 року: з історії інституалізації східноєвропейських історичних досліджень у Західній Німеччині у другій половині 40-х -- 50-і роки ХХ ст. // Вопросы германской истории. - Днепропетровск, 2008. - С.176-184.

2. Ерусалимский А.С. Судьба профессора Гётча. // Правда. - 1935. - 11 июля.

3. Машкин М.Н. К 100-летию со дня рождения Отто Гётча. // Ежегодник германской истории' 1977. - М., 1978. - С.319-326.

4. Пашуто В.Т., Салов В.И., Хорошкевич А.Л. Против фальсификации истории нашей Родины немецкими реваншистами. - М., 1961- 32 с .

5. Советская военная администрация в Германии. 1945-1949 гг. Справочник. - М., 2009. - 1032 с.

6. BehrendtL.-D. Die Osteuropahistoriographie in der DDR. Das Beispiel Leipzig. // Dahlmann, Dittmar (Hg.). Hundert Jahre Osteuropaische Geschichte. Vergangenheit, Gegenwart und Zukunft. - Stuttgart 2005. - S.183-194.

7. Fischer A. Forschung und Lehre zur Geschichte Osteuropas in der sowjetischen Besatzungszone bzw. der Deutschen demokratischen Republik (1945-1990). // Oberlander E. (Hg.). Geschichte Osteuropas: zur Entwicklung einer historischen Disziplin in Deutschland, Osterreich und der Schweiz 1945 - 1990. - Stuttgart, 1992. - S.304-341.

8. Oberlander E. Historische Ostforschung im Driten Reich. // Oberlander E. (Hg.). Geschichte Osteuropas: zur Entwicklung einer historischen Disziplin in Deutschland, Osterreich und der Schweiz 1945 - 1990. -Stuttgart, 1992. - S.12-30.

9. Oberlander E. Das Studium der Geschichte Osteuropas seit 1945. // Oberlander E. (Hg.). Geschichte Osteuropas: zur Entwicklung einer historischen Disziplin in Deutschland, Osterreich und der Schweiz 1945 - 1990. -Stuttgart, 1992. - S.31-38.

10. Oberlander E. Meinz. Institut fur Osteuropaische Geschichte.// Oberlander E. (Hg.). Geschichte Osteuropas: zur Entwicklung einer historischen Disziplin in Deutschland, Osterreich und der Schweiz 1945 - 1990. - Stuttgart, 1992. - S.159-168.

11. Rola wschodnich Institutow w realisacji politzcynzch planow Rzeszy Niemieckiej. (W swietle badan nad dzialalnosci^ Osteuropa-Institut we Wroclawiu w latach 1918-1941) / Opr. Zygmunt Szuszkiewicz. - Warszawa, 1974. - 85 s.

12. SchlarpK.-H. Hamburg. Arbeitsbereich Osteuropaische Geschichte im Historischen Seminar// Oberlander E. (Hg.). Geschichte Osteuropas: zur Entwicklung einer historischen

Disziplin in Deutschland, Osterreich und der Schweiz 1945 - 1990. - Stuttgart, 1992. - S.109-124.

13. Thomas L. Die Ostberliner Forschungen zur Geschichte Russlandsnach 1945. // Dahlmann, Dittmar (Hg.). Hundert Jahre Osteuropaische Geschichte. Vergangenheit, Gegenwart und Zukunft. - Stuttgart 2005. - S.173-182.

14. Voigt G. Otto Hoetzsch 1876-1946. Wissenschaft und Politik im Leben eines deut- schen Historikers. - Berlin, 1978 . - 430 s.

15. Walter Markov // http://de.wikipedia.org/wiki/Walter_Markov

Размещено на Allbest.ru