Дипломати Української Центральної Ради у протистоянні з більшовицькими делегаціями Петрограда і Харкова на Брестській мирній конференції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломати Української Центральної Ради у протистоянні з більшовицькими делегаціями Петрограда і Харкова на Брестській мирній конференції

Дацків І.Б

Відродження української державності та її вихід на міжнародну арену, входження до міжнародних та регіональних структур поставило перед Україною завдання розбудови власної зовнішньополітичної служби держави. Розроблення стратегічних напрямів зовнішньої політики, методи ведення зовнішньополітичної активності держави, утвердження міжнародного визнання України - ось неповний перелік актуальних завдань, що постають перед зовнішньополітичною службою держави. Досвід дипломатичної діяльності періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років привертає до себе увагу як процес українського державотворення. Аналіз зовнішньополітичної активності українських урядів та її уроки дасть змогу запобігти можливим помилкам і невдачам, краще зрозуміти джерела української дипломатії, її традиції.

Національно-визвольні змагання 1917-1921 років поставили перед українським народом низку завдань внутрішньополітичного та зовнішньополітичного характеру і, як різноплановий процес розвитку українського державотворення, привертають інтерес численних дослідників. Складність і заплутаність процесів українського відродження пояснює значний інтерес істориків, філософів, політологів до цього періоду. Щодо зовнішньополітичного аспекту національно-визвольних змагань українського народу 1917-1923 років, то тут є низка різнопланових підходів та окремих груп історичних матеріалів та наукових праць [1,32-33].

Формуванню зовнішньополітичних концепцій України в період Центральної Ради присвячено низку праць. Це насамперед творчий доробок безпосередніх і найактивніших учасників Української революції та її провідників: М.Грушевського [2], В.Винниченка [3] П.Христюка [4], Д.Дорошенка [5], І.Мазепи [6], О.Шульгина [7], та ін. Їх об'єднує теоретичний характер викладу. Написані як публіцистично-пропагандистські твори, вони водночас містять глибокі теоретичні підвалини у формуванні правно-політичного, міжнародного статусу України. Незважаючи на ідеологічні, політичні переконання авторів, публікації стали вагомим внеском у розроблення основних принципів зовнішньополітичної концепції України періоду національно-визвольних змагань.

Щодо української радянської історіографії революційних подій в Україні, то за кількістю праць вона значна, але всі вони заідеологізовані. Радянські історіографи розглядали події з точки зору марксистсько-ленінського світогляду. Історики змушені були опиратися на публіцистичну спадщину В.Леніна, який розглядав Українську Центральну Раду як організацію, сформовану дрібнобуржуазними партіями для захисту власних інтересів [8,276]. україна дипломатичний зовнішньополітичний визвольний

З проголошенням незалежності України розпочався новий період у вітчизняній історичній науці. Дослідники одержали змогу неупереджено, спираючись на факти, відтворювати історичне минуле. В 90-х роках опубліковано дослідження В.Солдатенка [9], В.Верстюка [10], В.Коваля [11], П.Притуляка [12] та ін.

Останніми роками увагу дослідників привернули важливі аспекти зовнішньої політики Центральної Ради. У цьому плані новизною і аргументованими висновками позначені дослідження Д.Вєдєнєєва [13], В.Соловйової [14], В.Солдатенка [15], Л.Дещинський [16] та ін.

Визнання Центральними державами державно-правового статусу України та її дипломатичної делегації як самостійного суб'єкта на Брестських мирних переговорах було великим досягненням. Але на шляху підписання мирного договору виникали нові перепони. Першою з них була поява 30 січня 1918р., після перерви у засіданні конференції, делегації від проголошеної у Харкові радянської України, яку Троцький викликав до Бреста як засіб і союзника у протистоянні з дипломатичною місією УНР.

Цей дипломатичний демарш Раднаркому готувався від середини січня, коли створеним 25 грудня 1917 року у Харкові за цілковитої підпорядкованості Петроградові маріонетковим урядом під головуванням Юхима Медведєва було проголошено Україну Республікою Рад (до 1919р. вона називалася Українською Народною Республікою). Активні бойові дії більшовицьких військ скеровано, перш за все, на здобуття Києва повалення Центральної Ради, відсторонення дипломатичної делегації УНР, очоленої з 30 січня О.Севрюком, від мирних переговорів й підміну її представниками радянської України.

За таких обставин голова російської делегації А.Йоффе вручив Кюльману заяву, у якій зазначалося: "Додаю копію отриманої мною заяви від делегації Робітничо-селянського уряду Української республіки В.Шахрая й Ю.Медведєва і визнаємо її право на самовизначення українського народу й участі делегації на переговорах у складі Російської мирної делегації". Окрім того, у заяві харківських представників наголошувалося: "Категорично заявляємо, що усілякі спроби Української Центральної Ради виступати від імені українського народу є самочинними виступами буржуазних груп українського населення проти волі та інтересів трудящих класів України і ніякі зобов'язання, прийняті Українською Центральною Радою, не будуть визнаватися" [17,88-89].

Таким чином, делегація у складі голови радянського уряду, донбаського робітника і члена УСДРП (колишньої партії В.Винниченка) Юхима Медведєва, народних секретарів В.Затонського і В.Шахрая виїхала до Бреста, попередньо відвідавши Леніна в Петрограді для отримання докладних настанов щодо їх позиції на переговорах. Щоправда, Задонський до Бреста не поїхав, а був залишений у Петрограді як представник уряду радянської України при Раднаркомі. Представляючи делегацію з Харкова на пленарному засіданні 30 січня, Троцький наголосив на відмові від своєї заяви 12 січня 1918 року про визнання УНР та її делегації як рівноправного учасника конференції. Він почав безпідставно звинувачувати Українську Центральну Раду, яка, нібито, захопила владу в Україні та за всяку ціну прагне здобути міжнародне визнання, що вона спочатку за гроші Антанти дотримувалася західної орієнтації, але, не домігшись мети, відрядила свою делегацію до Бреста для переговорів з Центральними державами, причому за спиною федеративної Росії. Отже, єдиним репрезентантом України і представником усього українського народу на переговорах слід визнати делегацію з Харкова на чолі з Медведєвим. Але Кюльман рішуче зупинив Троцького і нагадав, що 12 січня російська делегація спільно з іншими визнала делегацію Центральної Ради рівноправним суб'єктом переговорів, що затверджено у відповідних документах [18,67].

За затримки голови делегації УНР Олексадра Севрюка в дорозі на пропозицію української делегації виниклу дискусію відкладено, яка згодом тривала кілька днів. На підсилення позиції представників Києва до Бреста прибув Микола Залізняк. Довірчі зустрічі Залізняка з Черніним, з огляду на їх добре знайомство з часів перебування у Відні в роки світової війни, значною мірою вплинули на подальший хід конференції та дискусій. Про це переконливо засвідчено у його спогадах: "Треба було робити мир якнайскоріше. Але треба було не менше дбати про те, щоби він був якнайбільше корисний для України... Я розповів йому про проголошення Четвертим Універсалом повної суверенності Української Народної Республіки, розповів йому про те, як і чому Центральна Рада та її уряд - Генеральний секретаріат розпочали безпощадну війну проти Московщини та її правителів-більшовиків. Поінформував його докладно про те, як більшовики пробували скликати 27 грудня до Києва Всеукраїнський з'їзд робочих, солдатських та селянських депутатів із наміром за допомогою цього з'їзду повалити Українську Центральну Раду, як на цьому з'їзді потерпіли страшне пораження... Найкращим способом для досягнення якнайшвидшого миру, буде з боку Центральних Держав вже тепер признати суверенність української держави, а через це окремішність і цілковиту незалежність від російської делегації, делегацію Центральної Ради... Граф Чернін не сперечався зі мною, а сказав, що він зовсім нічого не має проти задоволення бажань української делегації, і що він готовий, як вона того бажає, порозумітися негайно з Кюльманом" [19,98-100].

На засіданні 1 лютого вперше виступала делегація з радянського Харкова. В оголошеній Медведєвим декларації, як і в заявах Троцького, містилась відверта дискредитація Центральної Ради, вимагалось визнання більшовицької делегації як одноосібних представників всього українського народу. Цього разу їм нагадав О.Чернін, що 12 січня на пленарному засіданні Австро-Угорщина й Німеччина визнали самостійною і правочинною представляти Українську Народну Республіку саме делегацію Центральної Ради, очолювану О.Севрюком, якому надав слово для доповіді.

У виступі Олександр Севрюк піддав сумніву доцільність подальших дискусій за доконаного факту офіційного визнання української делегації всіма учасниками конференції і оголосив заяву: "Ми є тої ж думки, що й пан Троцький, що в державнім життю України відбулися зміни, але зміни цілком іншої натури, як це гадає пан Троцький. Істота цих змін стоїть у зв'язку з Четвертим Універсалом Української Центральної Ради з 22 січня, в якім стоїть: "Від тепер Українська Республіка творить самостійну, від нікого незалежну, вільну і суверенну державу українського народу". На таких високих зборах, якими є мирова конференція, здавалося б, не можна допустити засобів, уживаних паном Троцьким, а саме, оспорювати державні права Української Центральної Ради" [20].

24-літній член Малої Ради, призначений 15 січня 1918 року головою української делегації в Бресті, Олександр Севрюк нагадав Троцькому, що на запит Р. фон Кульмана, чи вважає він українську делегацію самостійною, той запропонував визнати її участь в мирових переговорах як цілком правомірну й незалежну від російської. Проте, після перерви Троцький намагається заперечити права української делегації, посилаючись на появу невідомого харківського уряду. Севрюк наголошував, що Україна впродовж тривалого часу марно сподівалася на утворення Федеративного союзу вільних держав, однак цього не сталося. Отже, відповідно до Четвертого Універсалу Центральної Ради, Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Голова делегації УНР завершив заяву вимогою до всіх учасників конференції: "Признати формально Українську Народну Республіку суверенною і ні від кого незалежною державою, а тим самим остаточно тут ствердити її інтернаціональне становище і права її мирової делегації" [5,308-312].

Не менш блискучим і аргументованим був виступ українського дипломата М.Любинського, члена Центральної Ради, згодом керуючого справами міністерства закордонних справ, у якому викрив загарбницьку політику уряду Леніна, затаврував відверту агресію проти УНР, яка набирала все нових обертів, переконливо спростував безпідставні заяви більшовиків про їх підтримку серед українського народу, наголосив на його прагненні до миру:

"Заяви большевиків про цілковиту волю народів Росії - це лише грубі демагогічні засоби. Правительство большевиків, яке розігнало Установчі Збори, та спирається лише на багнети наймитів червоної гвардії, ніколи не зважиться перевести в Росії справедливі засади права на самовизначення, бо воно знає добре, що не лише численні республіки, Україна, Донщина, Кавказ і інші, їх не признають своїм правительством, але й сам російський нарід відмовляє їм це право. Лише зі страху перед розвитком національних революцій виставили большевики з вродженою їм демагогією як в Росії, так і тут, на мировій конференції, принцип права на самовизначення. Боротьба петроградського правительства проти правительства Української Народної Республіки та його очевидна нещирість при признанню права нашої делегації збудила в нас вже раніше небезпідставне підозріння. Ми були переконані, що п. Троцький дуже скоро буде старатися увільнитися від тих наскрізь ясних і недвозначних слів, якими признано нашу делегацію уповноваженим представництвом нашої республіки. Те, чого ми чекали, справдилося".

Після цього аргументованого виступу Миколи Любинського слово узяв голова австро-угорської делегації граф Чернін і від імені чотирьох союзних держав оголосив заяву, якої прагнули українці: "Ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і уповноваженим представництвом самостійної Української Народної Республіки. Ми не маємо жодної причини відкликувати або обмежувати доконане на загальному засіданні від 12 січня 1918 року признання української делегації самостійною делегацією й уповноваженим представництвом Української Народної Республіки. Ще більше, ми бачимо далі підстави признати Українську Народну республіку вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані заключати самостійно інтернаціональні договори" [21,48].

Це була одна з перших визначних перемог молодої української дипломатії, досягнута у жорсткому протистоянні з більшовицькими делегаціями Петрограда і Харкова й, надто, з досвідченим політиком Л.Троцьким.

Треба відзначити, що у Бресті обидві українські делегації вдалися до спроби налагодження контактів. Особливо докладні і тривалі розмови вели між собою Ю.Медведєв і М.Любинський, причому радянський делегат остерігався відома Троцького. Про одну з таких зустрічей згадував М.Залізняк: "Любинський дуже зручно переконував його, що большевики по суті є завзятими ворогами українського народу, і що йому як українцеві, сором виступати тут в ролі наймита ворогів. Медведєв був звичайний мало розвинений робітник, мало свідомий з погляду національного, який не вмів навіть по-українськи добре говорити. Говорили ми з Медведєвим довго. Він розчулився, почав говорити про "Кобзаря" Шевченка, про те, що він з "Кобзаря" знає, як страшно шкодили українському народові внутрішні сварки і зради. Тут Любинський поставив йому справу руба, чи не гадає він, що він у товаристві фальшівника Троцького робить Каїнову роботу і зраджує Україну і українське робітництво. Якщо він не хоче вступати до української делегації, хай не виступає проти неї і зложить заяву, що теж домагається від представників Почвірного союзу, щоби вони негайно признали суверенність української держави. Опір Медведєва був зломанний... він обіцяв виступити з бажаною декларацією і просив лише, щоби йому написали її. Але заразом сказав він, що має жінку і діти, що після цього він боїться вертати на Україну, бо там большевики напевно уб'ють його, і питав, чи українська делегація не може забезпечити йому свобідного життя і дати матеріальне забезпечення хоч би в Галичині, а також для його родини. Тут виявилася в цілій повноті внутрішня нікчемність цього бідолашного сина України. Не підлягало жадному сумнівові, що він до певної міри здавав собі справу з тої ганебної ролі, яку він грав в українській справі в руках московських большевиків. А з другого боку, бракувало йому свідомости, щоби продумати цю свою ролю до кінця і зробити з неї відповідний висновок" [19,113-114].

Зауважимо, що Ю.Медведєв вже у середині 1920-х років зник з політичної еліти, а в 1938 році його репресовано "за створення контрреволюційної військово-терористичної організації" і страчено. Реабілітований посмертно у 1957 році.

Про свої контакти з Ю.Медведєвим Любинський повідомив Києву і доповів М.Поршу, що Медведєв запропонував київському і харківському урядам надати повноваження дипломатичним делегаціям у Бресті розпочати мирні переговори, "а головне припинити цю братовбивчу війну". Окрім того, Медведєв обіцяв "вигнати з Харкова всіх більшовиків-росіян" і бути посередником на переговорах М.Порша з В.Леніним. Цікаво, що коли зупинена дорогою до Бреста делегація УНР заявила, що їде на переговори з делегацією Ю.Медведєва, вона була пропущена без жодних перепон [22,арк.11-36].

Контакти українських делегацій не залишилися поза увагою Кюльмана, який 17(30) січня 1918 року повідомляв рейхсканцлера, що має дані про зв'язки між "делегатами Харківської ради і делегатами Київської ради, й при певних обставинах і Харківська рада, нібито, погоджується придавати особливе значення національним українським інтересам і надавати опір великоросам". З огляду на складну воєнну ситуацію в Україні вважав, що делегації Києва "слід бути більш поступливій і погоджуватися на якнайскоріше заключення миру". 3 якихось міркувань Кюльман був занепокоєний ходом конференції [23,266].

Проте, Троцький прибув на продовження переговорів на початку лютого у доброму настрої. Перед від'їздом з Петрограда доповідав про стан переговорів у Бресті на ІІІ Всеросійському з'їзді Рад. В кінцевому слові запевняв, що завдасть клопотів Кюльману свідченнями про революційні заворушення у Відні і Будапешті. Щодо українських проблем самовпевнено заявив: "Ми не зустрінемо також там представників Ради, оскільки Центральний виконавчий комітет Рад України визнав єдиним повноваженим вести переговори про мир - Раду народних комісарів. Ми зуміємо також використати події у Києві" [24,70].

Малися на увазі тогочасні драматичні події в Україні. Ще 10 (23) січня у виступі на Третьому Всеросійському з'їзді Рад В.Ленін з великим пафосом заявив: "Буржуазні елементи української Ради доживають останні дні. У перемозі Радянської влади Української Народної Республіки над українською буржуазною Радою можна не сумніватися". А вже 21 січня (3 лютого) надіслав телеграму Троцькому до Бреста: "Київська Рада впала. Вся влада в Україні в руках радянської влади Харківського Центрального Виконавчого Комітету на Україні безмірна". Наступного дня за його підписом було розіслано телеграми "Всім! Всім! Київ в руках української Радянської влади. Київська буржуазна влада впала і розбіглася. Повністю визнано владу Харківської української Радянської влади" [25,308-309].

Водночас Ленін надіслав до Харкова командувачеві Українського фронту Антонову-Овсієнку телеграму: "Ради Бога, вживайте найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати" [25,30].

Від 1 лютого 1918 року українська проблема домінувала на всіх пленарних засіданнях Брестської мирної конференції. Приєднавши і повністю підпорядкувавши собі делегацію радянського Харкова, Троцький, на відміну від Кюльмана і Черніна, стверджував, що з огляду на події в Україні делегація УНР О.Севрюка не може самостійно і в односторонньому порядку укладати мирний договір, вирішувати територіальні проблеми, надто, за присутності на конференції делегації Ю.Медведєва з Харкова. За таких обставин пропонував спочатку підписати мирний договір і лише після цього обговорювати українські проблеми, надаючи право самим українським делегаціям вирішувати долю влади в Україні.

Проте, і Кюльман, і Чернін дотримувалися ухваленого рішення про визнання самостійної правочинної делегації Центральної Ради. Троцький згадував, що ніяк не міг зрушити їх з цієї позиції: "7 лютого я довів до відома делегації центральних імперій радіотелеграму Леніна про те, що радянські війська вступили у Київ 29 січня; що усіма покинутий уряд Ради втік; що Центральний Виконавчий Комітет Рад України проголошений вищою владою країни і переїхав до Києва; що українським урядом ухвалені: федеративний зв'язок з Росією і повна єдність у справі внутрішньої і зовнішньої політики. На найближчому засіданні я сказав Кюльману і Черніну, що вони домовляються з делегацією уряду, вся територія якого окреслена межами Брест-Литовська (за договором, це місто відходило до України). Але німецький уряд, точніше, німецьке командування вже вирішило на цей момент зайняти Україну своїми військами" [26,363].

Делегації Центральних держав справді залишали поза увагою заяви Троцького про становище Центральної Ради і намагалися використати ситуацію для укладання мирного договору на вигідних для себе умовах. Як згадував М.Залізняк, після пленарного засідання українську делегацію було запрошено до Черніна, Кюльмана та Гофмана і повідомлено, що заяви Троцького про становище в Україні близькі до правди. За таких обставин доцільно прискорити укладення договору, не відкладаючи ознайомитись з представленим проектом, і вже наступного дня його підписати. Після ознайомлення з текстом виявилося, що цей проект містив всього три пункти, в яких констатувалося, що "Стан війни між Центральними державами і Українською Республікою скінчився, що мають бути встановлені дипломатичні й консульські зносини між обома сторонами, що Українська Народна Республіка зобов'язується поставити мільйон тонн збіжжя та інших харчових продуктів для Центральних держав, а всі інші справи мають бути полагоджені пізніше між заінтересованими урядами. Севрюк заявив, що дасть відповідь наступного дня, і з своїми колегами залишив резиденцію графа. Українська делегація вирішила запропонувати свій варіант договору" [19,117].

Навіть перебуваючи майже у критичній ситуації, українська делегація відкинула даний проект. Цілу ніч українські дипломати працювали над власним проектом. Перед пленарним засіданням О.Севрюк зустрівся з Черніним і повідомив, що про підписання запропонованого Центральними державами проекту договору не може бути й мови, тому на засіданні буде виголошено український проект.

Наступного дня голова української дипломатичної місії у вступній промові відзначив, що, представляючи на розгляд поважної конференції свій проект мирного договору, він висловлює точку зору уряду України і всього українського народу, які прагнуть якнайшвидшого миру. Далі Севрюк оголосив український варіант мирного договору, який, власне, став основою для його підписання 9 лютого 1918 року. У власному варіанті передбачено вирішення проблем приєднання до УНР Холмщини, утворення окремого коронного краю Галичини й Буковини, а також військових та економічних проблем. Отже, як заявляв один з його авторів

М.Залізняк: "В такій многоважній справі, як вироблення тексту мирового договору, ініціятива й основний нарис його належали власне не "старим і досвідченим" дипломатам Центральних держав, а "молодим неосвіченим і недосвідченим" українським делегатам Центральної Ради" [20].

Демарш українців справив на глав делегацій Центральних держав належне враження, які навіть не згадували про свій проект, названий українцями ультиматумом, і погодились на поступки. Принаймні, у тесті, який Кюльман надіслав рейхсканцлерові 2 лютого, містилися пункти саме з українського проекту:

1. Визнання Української Народної Республіки.

2. Демаркація кордонів, за якою Холмщина відходила до України.

3. Поставка Україною 100 тис. вагонів хліба до кінця червня 1918 р.

4. Таємна угода про Галичину й Буковину відповідно до пропозиції українців та ін. [27, 92].

Після ознайомлення із українським проектом договору, Кюльман виїхав 3 лютого до Берліну, а Чернін - до Відня для консультацій зі своїми урядами. Під час перерви українські дипломати вели переговори з членами делегацій Центральних держав, насамперед Німеччини - з генералом Гофманом і Австро-Угорщини - бароном Візнером, переважно з проблем кордонів України. Водночас спілкувалися з урядом, доповідали зміст проекту мирного договору і з'ясовували його думку за кожним пунктом. Голубович від імені уряду схвалював дії делегації й був задоволений запевненнями Севрюка, що, як тільки повернуться Кюльман і Чернін, договір буде підписаний. 5 лютого у Берліні та Відні відбулися слухання з приводу мирного договору з Україною. Якщо німці сприйняли проект без застережень, австрійці вагались щодо пунктів про Холмщину й Галичину і погодились на поступки лише після отримання права на більшу частку українського збіжжя та продовольчих товарів. Зауважимо, що економічна ситуація в обох країнах й реальна загроза голоду спонукали їх уряди прискорити процес підписання договору з Україною ціною певних поступок.

Передчуваючи, що українські дипломати все ж досягнуть своєї мети, Троцький намагався загальмувати процес підписання договору державами Четверного союзу з Україною. Для цього заявляв Кюльманові і Черніну про категоричний спротив його делегації щодо вказаної угоди і застерігав, що вся територія України в руках більшовицьких військ радянського уряду, який визнає Україну частиною Росії. Окрім того, переконував опонентів, що 3 лютого Київ захоплено більшовиками і радянський уряд вже перебрався до столиці. Щоправда, Чернін аргументовано спростував цю заяву, хоча Київ був напередодні штурму військами Муравйова [28,арк.51].

Переговорний процес у Бресті, перш за все, домовленості української делегації з Центральними державами, хвилювали Петроград не менш, ніж Берлін і Відень. 8 лютого Троцький доповідав Леніну: "Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і провірені дані, що Київ в руках радянської влади, змогли б завадити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить Центральним державам можливість постійного втручання в долю України. Тільки негайне і остаточне знищення Ради може зірвати договір проти українського народу" [28,арк.32].

Того ж дня до Петрограда надійшла телеграма, яку отримав Сталін: "Троцький чекає вістей про київську Раду. Повідомте скоріше!" На що нарком відповів: "Рада київська впала, власть в руках Рад" - і додав повідомлення з Харкова: "Зараз отримали вісті, що Київ остаточно зайнятий нашими військами. Телеграми від Муравйова і підтвердження від Коцюбинського та інших народних секретарів, які знаходяться у Києві, нами ще не отримано, поки що" [29,арк.1-4].

Цей вирішальний день виявився надзвичайно напруженим для всіх. У своєму щоденнику О.Чернін записав: "Сьогодні має бути укладений договір з Україною. Це перший мир за цю жахливу війну. Та чи дійсно Рада досі протрималася у Києві? Василько показав мені телеграму, одержану українською делегацією з Києва і датовану 6-м числом, а на мою пропозицію відрядити туди австрійського офіцера генерального штабу для отримання точних відомостей, Троцький відповів відмовою. Його заява, нібито більшовики уже захопили Україну, напевно, все ж таки була хитрощами. До того ж, Гратц, який бачив Троцького сьогодні вранці, щоб повідомити його про наше рішення укласти український мир вже сьогодні, каже, що він, напевно, дуже пригнічений. Це зміцнює моє рішення підписати" [30,267].

Як бачимо, українські дипломати виявили великі здібності й уміння використовувати суперечності, які існували між більшовицькою Росією і Центральними державами, внутрішнє становище у Німеччині і Австро- Угорщині. Вони встановили дружні стосунки з членами австро-угорської делегації, зокрема, українським послом до австрійського парламенту Миколою Васильком та Миколою Залізняком, які ділилися таємною інформацією з делегацією УНР. Граф Черні, певно дещо перебільшуючи, відзначав у спогадах, що українці на переговорах не переконують, а диктують свої умови, хоча, зрештою самі результати переговорів засвідчують цей феномен.

Рішуча і послідовна позиція українських дипломатів базувалася, насамперед, на заявах голів делегацій Центральних держав і більшовицької Росії про права націй на самовизначення, яке почало реалізовуватися пригнобленими народами Фінляндії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії й України. Коли російська делегація висловила обурення тим, що німецька сторона не має наміру повертати завойовані військами території колишньої Російської імперії, зокрема Прибалтики, генерал М.Гофман доречно нагадав їй про ленінські гасла "самовизначення націй", що справило на росіян шокове враження.

По-друге, українці усвідомлювали, що для Австро-Угорщини утворення й існування незалежної України гарантує її від спільного кордону з більшовицькою Росією й відновлення довоєнного статусу. Німеччина і Австро-Угорщина, безумовно, були зацікавлені мати на сході буферну державу Україну, яка забезпечила б їх від подальшої експансії комунізму на захід.

По-третє, делегація УНР мала інформацію про важке соціально-економічне становище, насамперед, у Австро-Угорщині, через катастрофічний брак продовольства, масові заворушення голодного народу. Німеччина і Австро-Угорщина сподівалася отримати хліб з України. Відень у ті дні надіслав до Бреста Черніну панічну телеграму: "Якщо український хліб не прибуде, то в найближчому майбутньому неминуча катастрофа" [30,207].

Українська делегація також уважно відслідковувала за розвиток стосунків між представниками Центральних держав і більшовицької Росії й скористалася їх загостренням. Слід зауважити, що, в свою чергу, делегації Австро-Угорщини й Німеччини використовували представників УНР як фактор тиску на радянську сторону.

Діяльність українських дипломатів викликала лють у Троцького. "В останній період переговорів, - згадував з властивим сарказмом, - головним козирем в руках Кюльмана і Черніна став самостійний і ворожий Москві виступ київської Ради, її вожді уявляли з себе український тип керенщини... Брестські делегати Ради були самою природою створені для того, щоб любий капіталістичний дипломат водив їх за ніс... Демократичні простачки не відчували землі під собою, коли солідні фірми Гогенцоллерна і Габсбурга приймають їх серйозно" [26,363-364].

Безперечно, у двобої з делегацією радянської Росії сили були не спів- вимірними. Адже, до складу другої делегації під головуванням Троцького на переговорах від 9 січня 1918 року залучено досвідчених політичних діячів - більшовиків А.Йоффе, Л.Камєнєва, М.Покровського; лівих есерів В.Карелова, Л.Карахана, Анастасію Біценко, військових консультантів генерала А.Самойла, В.Альтфатера, В.Липського, політичних консультантів К.Радека, П.Стучку, О.Бобинського, Д.Міцкевичус-Капсукаса та інших. Тим значиміші і вагоміші досягнуті успіхи української дипломатії: міжнародне визнання УНР як незалежної держави, рівноправність на мирних переговорах і підписання Брестського мирного договору 9 лютого 1918 року.

Джерела та література

1. Кучик О.С. Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради // Схід. - 2001.- № 1(38). - С.32-36.

2. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / Уклад., авт. передм. і комент. О.Л.Копиленко. - К.: Т-во "Знання" України, 1991. - 240 с.; Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. - К., 1917. - 16 с.

3. Винниченко В. Відродження нації: (Історія української революції, (марець

1917 р.- грудень 1919 р.): В 3-х ч. - К.; Відень, 1920. - Ч.1. - 348 с.; Ч.2. - 328 с.; Ч.3. - 535 с.

4. Христю П. Замітки і матеріали до історії української революції, 1917-1920 рр.: [У 4. т.] / Укр. соціол. ін-т. - Відень, 1921-1922. - (Укр. революція. Розвідки і матеріали; Кн.. 1, 2, 3, 4). Т.1.- 152 с.; Т.2. - 204 с.; Т.3. - 160 с.; Т.4. - 192 с.

5. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Т.1. Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932. - 452 с.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє - минуле. (1914-1918). Ч.2. З початків відродження Української державності: (Доба Центр. Ради). - Львів: Червона Калина, 1923. - 96 с.

6. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921 (Спогади). - Т.1. Центральна Рада, Гетьманат, Директорія. - Прага, 1942. - 210 с.; Мазепа І. Пробудження України в революції 1917 року // Соціал-демократ. - Подєбради, 1937. - № 19. - С. 8-16.

7. Шульгин О. Політика. - К., 1918. - 111 с.; Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. - К., 1998. - 340 с.

8. Білян П. Революція 1917 року у рецепції української радянської історіографії періоду українізації // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. Вип.10. - Тернопіль.: Вид-во ТДПУ ім. В.Гнатюка, 2000. - С.275-282.

9. Солдатенков В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.). - К.: Пошук.-Видавн. агентство "Книга Пам'яті України": Видавн. центр "Просвіта", 1999. - 507.

10. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. - К.: Заповіт, 1997. - 344 с.; Верстюк В. Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Укр. іст. журн. - К., 1995. - № 2. - С.65-78; № 5. - С.79-88; № 6. - С.66-78.

11. Коваль В. До історії української дипломатії: делегація УНР на Брестській мирній конференції. // Наукові записки. - К., 1999. - С.102-123.; Коваль В. Вихід України на міжнародну арену (1917-1918рр.) // Наукові записки. Т. 3. - К., 1999. - С.521-578.

12. Притуляк П.П. Політика Центральної Ради щодо війни, укладання і реалізації Брестського договору (бер. 1917. - квіт. 1918 р.): Автореф. дис. ...канд. наук. - Запоріжжя, 1999. - 19 с.

13. Вєдєнєєв Д.В. Дипломатична служба Української Держави 1917-1923 роки. - К.: Національна академія СБУ, 2007. - 261 с.

14. Соловйова В.В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр.: Монографія / Відп. ред. О.П.Реєнт. - Київ-Донецьк: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 394 с.

15. Солдатенко В. Перша дипломатична акція УНР - Берестейська угода // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип.2. - 2001. - С. 248-263.; Солдатенко В. Берестейський договір: військова складова та її реалізація в Україні // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип.7. - 2006. - С.463-489.

16. Дещинський Л. Брестський мир в історії становлення української державності //Вісник НУ "Львівська Політехніка" Держава і армія. - Львів,

2008. - № 431. - С.6-15.

17. Документы внешней политики СРСР. - М.,1987. - 568 с.

18. Воляник С. Берестейський договір 9.ІІ.1918. - Клівленд, 1989. - 208 с.

19. Залізняк М. Моя участь у мирових переговорах у Берестю-Литовському // Берестейський мир. 1918-1928. Спогади й матеріали. - Львів, 1928. - С.92-131.

20. Романчук О. Брестський мир // Молода Галичина. - 1993. - 23-30 січня.

21. Стахів М. Україна проти більшовиків: Нариси з історії агресії Совєтської Росії: [У 3 кн.] / Авт. вступ. ст. Р. Матейко. - Тернопіль: Ред-вид. від. упр. по пресі, 1992-1994. - Кн.1. - 1992. - 171 с.

22. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. - Ф.1063 - Фонд Ради Народних міністрів УНР. - Оп.3. - Спр.16.

23. Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора: Сборник документов. Т.1. - М., 1968. - 480 с.

24. Третий Всероссийский съезд Советов. - Петроград, 1918.

25. Ленин В.И. ПСС. Т.35.

26. Троцкий Л. Моя жизнь. - М., 1991. - 624 с.

27. Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. - М., 2007. - 332 с.

28. Архив внешней политики Российской Федерации. - Ф.413 - Мирные переговоры в Брест-Литовске. 1918 г. - Оп.1. - Д.7. - П.88.

29. Российский государственный архив социально-политической истории. - Ф.558. - Всероссийский Центральный Исполнительный Комитет. - Оп.1. - Д.5332.

30. Чернін О. Берестьє Литовське // Берестейський мир. 1918-1928. Спомини і матеріали. - Львів-Київ, 1928.

Размещено на Allbest.ru