Діяльність відділу у справах репатріації Сталінського облвиконкому депутатів трудящих у 1945-1953 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Діяльність відділу у справах репатріації Сталінського облвиконкому депутатів трудящих у 1945-1953 рр.

Шипік Н.Ф

Наприкінці Другої світової війни, коли в Радянському Союзі очікувалося масове й організоване повернення на Батьківщину усіх осіб, які опинилися за кордоном, зокрема остарбайтерів, червоноармійців, які перебували у нацистському полоні, а також емігрантів, які залишили Батьківщину до війни, до їх прийому готувалися не лише органи безпеки, міліції тощо. У складі РНК УРСР та виконкомів обласних рад депутатів трудящих були утворені тимчасові структури відділи у справах репатріації. Вивчення їх діяльності може допомогти у відтворенні повної та об'єктивної картини життя репатріантів у повоєнний час, дозволить виявити певні категорії репатріантів, які потрапили до області, проблеми, з якими зіткнулися репатріанти після повернення на Батьківщину, позицію влади до громадян, які тимчасово вийшли з-під державного контролю, а також певною мірою ставлення до них органів влади на місцях.

Активне вивчення проблем реінтеграції репатрійованих громадян до повоєнного радянського суспільства і державної політики щодо них вітчизняними науковцями розпочалося лише у 90-ті рр. ХХ ст. Серед багатьох інших питань, досліджувалася певною мірою і діяльність репатріаційних структур в Україні. Так, роботу республіканського відділу у справах репатріації висвітлено у статті О.В.Буцько [1]. Проблемам репатріантів в Сталінській обл. присвячено ряд статей [2], в одній з яких, під авторством А.О.Саржана, дуже докладно охарактеризовано кампанію з підготовки патріотичних листів за кордон із закликом повернутися на Батьківщину, яка проводилася місцевим відділом у справах репатріації, та порушено проблеми прийому репатріантів у Донбасі. Вказаний факт дає підстави автору не торкатися достатньо вивченого аспекту, а визначити метою цієї статті розгляд основних напрямків і специфіки діяльності відділу у справах репатріації Сталінського облвиконкому депутатів трудящих у 1945 -1953 рр., тобто протягом всього періоду його існування.

Джерельну базу статті становлять постанови РНК УРСР, довідки та інформації про роботу обласного відділу у справах репатріації, листування із керівниками органів різних інстанцій, накази по відділу, довідки про результати перевірок та заяви від репатріантів. Ці документи зберігаються у фондах Державного архіву Донецької області.

Рішення про створення обласних репатріаційних відділів та прийомнорозподільних пунктів (далі ПРП) було затверджено постановою РНК УРСР № 1002 від 30 червня 1945 р. [3,арк.17,20,24] Завданням їх було: прийом репатріантів, направлення до місць мешкання, ведення обліку прибулих додому репатріантів, сприяння їх побутовому і трудовому влаштуванню, організація агітаційно-масової роботи, надання грошової допомоги та контроль за всіма видами допомоги, наданої господарськими та громадськими організаціями. У серпні 1945 р. завідувачем відділу у справах репатріації в Сталінській обл. було призначено А.І.Поплавського, який зазнав певних труднощів з укомплектуванням штату співробітників відділу та ПРП. Зокрема, у середині серпня ПРП були укомплектовані постійними працівниками лише на 45-50 %. Наприкінці серпня ці проблеми, які пояснювали низьким рівнем окладів (завідувач 1000 крб., старший помічник 750, помічник 650, бухгалтер-ревізор 500, секретарстатист 300), було вирішено через поширення на співробітників відділу і пунктів системи літерного харчування, як і для всіх інших працівників облради. Прийомно-розподільні пункти розмістили на станціях Ясинувата, Красний Лиман, Волноваха з таким розрахунком, щоб вони обслуговували репатріантів центральних, північних і південних районів області відповідно [4,арк.40]. Штатний розклад по трьох ПРП включав 24 особи, відділу у справах репатріації 5 осіб [3,арк.29]. Зрозуміло, що при такій досить обмеженій кількості співробітників відділ міг виконувати свої функції лише у тісній співпраці з іншими підрозділами облради облфінвідділом, облторгвідділом, обласними відділами охорони здоров'я, народної освіти, а також з районними, міськими виконкомами, відділами міліції, відділами робітничого постачання, облавтотрестом, керівниками підприємств області тощо.

Діяльність відділу протягом дев'яти років існування мала свою специфіку. Найбільш напруженим ритмом відрізнявся перший рік роботи. Необхідно було створити умови для прийому наймасовішої хвилі репатріантів, що стало серйозним випробуванням для новоствореної структури. Задля забезпечення відпочинку, харчування, медичного і культурно-масового обслуговування громадянам, які повернулися на Батьківщину і на період очікування подальшого шляху прямування, прийомно-розподільні пункти треба було облаштувати інвентарем, організувати харчоблоки, санпропускники, лазні, дезкамери, забезпечити оформлення первинних документів (реєстрація і відповідні документи на право прописки в певній місцевості), надати у випадку гострої потреби грошову допомогу та носильні речі, для хворих і виснажених репатріантів медичну допомогу, доправити до місць проживання хворих репатріантів, провести агітаційно-масову роботу, завезти вугілля для роботи ПРП у зимових умовах тощо [4,арк.40]. З серпня 1945 р. і до січня 1946 р., головним чином восени 1945 р., прибував основний загал репатріантів. Серед них як цивільні репатріанти (головним чином остарбайтери), які повернулися додому після примусових робіт у Німеччині, так і репатріанти, направлені в Донбас для відбудови промисловості у складі робочих батальйонів. З-поміж останніх були військовослужбовці Червоної Армії після перебування у нацистському полоні й остарбайтери призовного віку вихідці з різних областей України та інших республік СРСР.

Участь окремих ПРП у прийнятті й обслуговуванні репатріантів нерівнозначна. Основна кількість репатріантів проходила через Ясинуватський ПРП. Так, на грудень 1945 р. харчоблок Ясинуватського ПРП мав щодобову пропускну здатність у 2 тис. осіб, Волноваського 200, Краснолиманського 250 осіб [5,арк.44]. Якщо для зустрічі наймасовішої хвилі в Сталінській обл. була потреба у трьох ПРП, то вже в грудні 1945 р. зачинили Волноваський ПРП, у січні 1946 р. Краснолиманський [6,арк.4;7,арк.4,59]. Починаючи з 1946 р. репатріаційна хвиля стала вщухати. За словами виконуючого обов'язки завідувача відділу, «прибуття репатріантів ешелонами поступилося надходженню у вагонах, а з 1948 р. вони почали прибувати одиницями завдяки ворожій діяльності націоналістичних комітетів, що діяли в західних зонах Німеччини й Австрії, які всілякими заходами перешкоджали поверненню радянських людей на Батьківщину» [8,арк.94]. Особливістю репатріаційного потоку в 1946-1947 рр. було прибуття реемігрантів українського походження з Франції та селян-рибалок російського походження з Болгарії. У наступні роки повернулася значна кількість репатрійованих матерів з малими дітьми. Це, головним чином, колишні остарбайтерки, які перебували у шлюбі з іноземцями, що залишилися у своїх країнах. Прибували також репатріанти з Чехословаччини, Бразилії. Загалом у 1949 р. прибуло 377 репатріантів, у 1950 303 , у 1951150, у 1952 р. 130 осіб [9,арк.336;10,а рк.112;11,арк.2;12,арк.139]. В умовах невеликої кількості репатріантів, що прибували, у грудні 1949 р. було закрито Ясинуватський ПРП [10,арк.70], а відділу у справах репатріації довелося реорганізовувати свою роботу. Відтепер значну її частину складали такі функції, як виявлення родичів і знайомих тих, хто не повернувся на Батьківщину; організація роботи з написання листів із закликами повернутися; збір матеріалів про життя після репатріації для радіопередач та кінороликів. Але час ішов, кількість тих, хто повертався, не збільшувалася. Кампанія щодо збирання листів втрачала своє значення, поступово скорочували штат працівників репатріаційних відділів, а в 1953 р. їх закрили. Забігаючи наперед, принагідно зазначимо, що робота з репатріації не припинилася. Відтепер її проводив відділ оргнабору та переселень. У 1955 1957 рр. до Сталінської обл. повернулося 1113 осіб із 24 країн. Найбільша кількість повернулася з Аргентини 649 осіб [13,арк.11].

Одним із найважливіших напрямів роботи відділу був облік прибулих до місць помешкання репатріантів, що налагоджувався поступово. У р. він був ускладненим через те, що значна частина репатріантів ніде не реєструвалася, проживала без прописки, що було особливо характерно для сільських районів, де не була запроваджена паспортизація [14,арк.25]. Інформацію з районів надсилали з великим запізненням або взагалі не надсилали. У деяких районах інформація не відповідала дійсності. Така ситуація підштовхнула залучити до ведення обліку репатріантів, окрім відділів міліції, домоуправи, уповноважених житлоуправлінь, комендантів гуртожитків, власників квартир [15,арк.185].

Вірогідно, що наявність в області тих категорій репатріантів, які були підпорядковані НКВС, також відчутно утруднювала загальний облік репатріантів. Його активізували після переведення репатріантів з робітничих батальйонів у постійні кадри промисловості і завершення фільтрації репатріантів у ПФТ (перевірно-фільтраційних таборах), а отже після переходу частини підлеглих НКВС до стану звичайних радянських громадян. У доповідній записці «Про господарське, трудове та матеріально-побутове влаштування репатріантів на 10 січня 1948 р.» від виконкому Сталінської обласної ради до республіканського відділу у справах репатріації доповідали про повернення з німецького «рабства» 86 964 осіб [8,арк.1]. На цей час Сталінська обл. стала одним із лідерів серед областей України за кількістю репатріантів. До заявленої чисельності зарахували також залишки з робітничих батальйонів, репатріаційного спецконтингенту та реемігрантів. Зокрема, зі Ждановського виконкому доповідали, що станом на 1 січня 1948 р. повернулося 12 404 репатрійованих громадян. «З числа прибулих лише 8 671 осіб складають мешканці міста, інші 3 733 особи прибули на будівництво «Азовстальбуду» організованим порядком наприкінці 1945 р. [16,арк.24]. Ці громадяни є уродженцями і мешканцями різних областей України». Станом на 1 листопада 1948 р. у Сталінській обл. було зареєстровано 87 703 особи, які повернулися з німецького «рабства», на 1 травня 1949 р. 87 805, на 1 січня 1950 р. 88 076 осіб [8,арк.77;17,арк.3;14,арк.25].

Важливою частиною роботи був контроль за виділенням грошової допомоги репатріантам. З документів відділу можна дізнатися, що передбачена державна допомога, яка не повинна була перевищувати 300 крб. на одну людину, виділялася вкрай обмежено, у відповідності до установки надавати її лише тим, хто її гостро потребує [18,арк.91]. У 1945-1946 рр. з міськрайвиконкомів до обласного відділу регулярно надходила велика кількість листів з проханням перерахувати гроші для репатрійованих громадян, але далеко не всі з них були задоволені. На адресу облради надходили листи від місцевих радянських керівників зі скаргами про невиділення допомоги. Зокрема, у листі з Єнакіївської міськради у 1946 р. повідомляли, що «з німецької каторги в наш район прибула певна кількість радянських громадян, які потребують матеріальної допомоги. Деякі з них прибули нездатними до праці внаслідок каторжної роботи на німецьких заводах і фабриках. Частина цих громадян систематично звертається до міськвиконкому з проханням про матеріальну допомогу, але міськрада на це коштів не має. Ми неодноразово писали Поплавському про надання коштів, але відповіді не отримали». Або зі Слов'янської міськради: «Прохання про надання допомоги репатрійованим не можемо задовольнити по 3-5 місяці через відсутність грошей. Обласний відділ ліміт затвердив, але грошей не надав» [19,арк.150;3,арк.139].

Проте гальмування грошей відбувалося не на обласному рівні. Для обласного відділу виділені гроші також не відповідали затвердженому ліміту. Із затвердженої на Сталінську обл. суми для надання допомоги репатріантам на 1 квартал 1946 р. 300 тис. крб. обласному відділу фінансів, було перераховано лише 70 тис. крб., що навіть не покривало заборгованість на 1 квартал. Це викликало тривале листування обласного відділу у справах репатріації з республіканським щодо «вибивання» грошей. Отже, допомога справді надходила лише «особливо потребуючим» або найбільш активним, бо згідно з указом РМ УРСР від 10 листопада 1946 р. всі гроші, переведені в райони для видачі допомоги репатрійованим, були негайно відізвані. З цього часу допомогу можна було отримати лише через обласний відділ, а для цього багатьом репатріантам треба було подолати чималу відстань [3,арк.141,154]. Тому не дивно, що навіть на січень 1948 р. було видано державної грошової допомоги лише для 3,5 тис. осіб на суму 786,9 тис. крб., що в середньому дорівнювало 224 крб. на одну людину. Підприємствами, колгоспами, радгоспами та громадськими організаціями Сталінської обл. була надана допомога на суму 892 тис. крб. [8,арк.6]. При цьому сучасники порівнювали державну опіку над породжених війною фронтовиками і репатріантами. У листі до голови виконкому обласної ради депутатів трудящих від Єнакієвської міськради було зазначено: «Для військовослужбовців, інвалідів ми систематично одержуємо грошову та речову допомогу, а для репатріантів, яких було примусово забрано та зроблено рабами, цієї допомоги, хоч би частково, не маємо, просимо відпустити деякі кошти хоча б для тих, хто гостро потребує допомоги» [3,арк.150].

На адресу відділу від районних і міських виконкомів надходила інформація, звіти про матеріально-побутові умови, рівень працевлаштування й культурне обслуговування репатріантів, залучення до профспілкових організацій, до лав комсомольської організації, включення в соціалістичне змагання, стаханівський рух на виробництві, охоплення передплатою на газети тощо. Часто-густо радянські і господарські керівники, які були зобов'язані вивчати виробничі показники репатрійованих радянських громадян, рівень їх працевлаштування, підходили до звітів формально, подаючи неякісну, і навіть неправдиву інформацію. Працівників відділу залучали до перевірок фактів, викладених у звітах. Перевірки матеріальнопобутових умов свідчили, що репатрійовані влаштовувалися, головним чином, у родичів, знайомих, або в гуртожитку після працевлаштування. На січень 1948 р. виконкомами Сталінської області було надано 9,5 тис. квартир і також кутів на 1,4 тис. осіб, за місцем роботи розміщено у гуртожитках 8,1 тис. осіб. Масово-політична робота серед репатріантів, на великому значенні якої для звільнення свідомості репатріантів від впливу «буржуазно-реакційної пропаганди» наголошувалося в нормативних документах, носила, головним чином, формальний характер з орієнтацією на звітність. Самі ж репатріанти скаржилися на недостатність газет, книжок, фільмів [8,арк.78,6].

Відповідно до вимог республіканського відділу неабияку увагу перевіряючі приділяли стану працевлаштування, виявлялися виробничі досягнення, рівень зарплат, кількість осіб, висунутих на відповідальні посади, у т. ч. начальниками цехів, майстрами, бригадирами промисловості, начальниками шахт, головами колгоспів, секретарями сільрад тощо, кількість осіб, поданих до урядових нагород. Станом на грудень 1948 р. відзначалося, що в Сталінській обл. «працевлаштування репатріантів поставлено краще, ніж в інших областях України, більше ударників праці, стахановців». При цьому, за кількістю обраних у депутати місцевих рад, область можна було віднести до аутсайдерів [8,арк.93,94]. Як відзначав А.І.Поплавський, багато керівників, побоюючись, «як би чого не вийшло», намагалися репатріантів використовувати на другорядних роботах, стахановців не помічали й обминали їх при нагородженні або висуванні кандидатур на відповідальні посади. Так, згідно з інформацією Сніжнянського виконкому райради з 1387 репатріантів, влаштованих у промисловість, 600 були стахановцями. На пропозицію облради подати кількість нагороджених надійшла відповідь: «Репатрійовані до урядових нагород не подаються» [14,арк.43]. Завідувач відділу звертав увагу, що факт репатріації часто приховують як негативне явище і наводив приклад молодого шахтаря з Горлівки, якого за добру працю обрано делегатом з'їзду ВЛКСМ. «У стислій біографічній довідці було зазначено, що 22-річний юнак приїхав у 1945 р. з села, тоді як він прибув з Німеччини через репатріацію» [9,арк152]. Довідки про результати перевірок направляли, як правило, до республіканському відділу у справах репатріації Обкому КП(б)У.

У 1948 р. помітно зросла увага відділу до репатріантів з Франції, що було швидше за все пов'язано з інформацією про їх виїзд з області. Протягом 1947-1949 рр. було проведено ряд перевірок стану працевлаштування, матеріально-побутових умов і політмасової роботи серед реемігрантів з Франції, які виявили, що значна кількість репатріантів використовується на шахтах не за спеціальністю, що призводить до низьких заробітків, належні побутові умови не створено [8,арк.18-25,34-40]. Наслідком цих та багатьох інших недоліків у роботі місцевих виконкомів називали виїзд реемігрантів зі Сталінської обл. і виникнення у їх середовищі антирадянських настроїв. Ситуацію оцінювали вкрай серйозно. Для кращого вивчення контингенту було складено список 319 репатріантів з Франції, які залишилися в області станом на 25 вересня 1948 р. із зазначенням інформації про рік і місце народження, рівень освіти, спеціальність, рік і причину виїзду за кордон, останнє місце проживання, дата прибуття і місце працевлаштування [20,арк.154]. У 1948 р. на нараду до Обкому КП(б)У запросили начальників і парторгів шахт, у яких працювала вказана категорія для звітування про створення матеріально-побутових умов і культурно-просвітницької роботи [8,арк.55].

Невід'ємною частиною роботи відділу у справах репатріації був розгляд заяв і листів зі скаргами від репатріантів. Станом на 1948 р. на адресу відділу надійшло 1,9 тис. скарг, майже в 10 % з яких ішлося про перешкоди при влаштуванні на роботу, 20 % листів містили прохання про направлення на роботу за фахом, 56 % листів про відправлення репатріантів до родин, в інших про надання матеріальної, медичної допомоги, квартири, відпустки тощо [8,арк.8]. З 1 січня 1949 р. до 1 травня 1950 р. надійшло 740 скарг. У 1949 р., за словами А.І.Поплавського, масового характеру набули скарги від репатрійованих радянських громадян, що були у складі робітничих батальйонів і працювали на шахтах у вугільній промисловості, на металургійних заводах, інших організаціях, про те, що після перевірки НКВС їх у примусовому порядку закріплюють на постійну роботу, де їм доводиться найчастіше працювати на рядовій фізичній роботі не за спеціальністю, що їм не дозволяють переїздити на попереднє місце проживання до сімей, їм не дають жодної допомоги для створення побутових умов і вони просять дати вичерпну відповідь, протягом якого часу вони отримають дозвіл переїхати до своїх сімей, працювати за спеціальністю [14,арк.36]. А.І.Поплавський систематично листувався з керівниками підприємств, роз'яснюючи незаконність подібних дій щодо репатріантів, направляв прохання звільнити того чи іншого репатріанта від роботи, домагався задоволення скарг і робив це доти, доки наприкінці 1949 р. не отримав повідомлення, що звільнення кадрових робочих у вугільній промисловості вирішує міністр або заступник міністра вугільної промисловості СРСР [21,арк.6-132]. Фактично активність завідувача у захисті прав репатріантів на вільне працевлаштування була зупинена конкретною інструкцією, яка йшла у розріз з існуючим законодавством (законом про демобілізацію воїнів радянської армії, який поширювався постановою РМ СРСР № 2220 від 16.09.1946 на репатріантів) [22,арк.2-4].

У листах-скаргах репатріантів описані також випадки незаконного звільнення з роботи, відмови в прийомі. З листа В.Д.Нікієнко, яка повернулася з Німеччини до Маріуполя у 1944 р., читаємо: « У 1949 р. звільнили з роботи. Не можу влаштуватися на роботу, тому що я репатрійована. Куди не звернешся по роботу, запитують, де були під час окупації. Скажеш, що в Німеччині, і розмовляти далі не бажають» [8,арк.8]. Такий приклад ілюструє проблему частини репатріантів. Репатріанти скаржилися, що їх обминають при висуванні на посади, не помічають при нагородженні. Архів Сталінського відділу у справах репатріації містить скаргу О.С.Григор'єва: його фотографію, як одного з найкращих учнів ремісничого училища, не розмістили на дошці пошани, бо він був репатріантом [23,арк.332]. Сам завідувач оцінював подібні факти негативно, не уникаючи висловити свою позицію в листах до республіканського відділу у справах репатріації. У 1949-1950 рр. до А.І.Поплавського зверталися колишні остарбайтерки, які нещодавно повернулися із дітьми додому з різних країн Польщі, Чехословаччини тощо. Скаржилися, що їхнім чоловікам іноземним підданим не видавали візи на в'їзд до Радянського Союзу, не приймали грошей та посилок від чоловіків для передачі родинам, а між іншим, матеріально-побутове становище та житлові умови останніх були вкрай важкими [24,арк.265]. З відділу направлялися комісії для розгляду ситуації на місці. Скаржилися репатріанти і на затримку в оформленні документів, паспортів, що унеможливлювало влаштування на роботу. Реемігранти просили роз'яснень щодо свого становища, зокрема цікавилися, чи увійде багаторічна робота за кордоном до їхнього трудового стажу. Листи до відділу надходили і від родичів тих остарбайтерів, які залишилися за кордоном. У 1950 р. до Сталінського відділу надійшов лист від М.М. Гайдаша зі скаргою, що його усунули від керівництва профспілковою організацією у тресті «Артемвугіллярозвідка» лише за те, що його дочка не повернулася на Батьківщину, і пояснили: «У зв'язку з тим, що в тебе пляма. У тебе дочка за кордоном». Усунули, не зважаючи на його заслуги член партії з 30-річним стажем, брав участь у головних партійних ініціативах, як-то колективізація, розкуркулення, хлібозаготівлі, кампанії з чистки партійних кадрів, довгі роки працював на відповідальних радянських і партійних посадах, був до того ж нештатним співпрацівником відділу агітації та пропаганди. Особиста відданість не захистила його від недовірливого ставлення та ізоляції від участі в суспільному житті [25,арк.55-58].

Як бачимо, відділ у справах репатріації при Сталінському облвиконкомі депутатів трудящих було створено з метою сприяння реінтеграції у радянську систему на місцевому рівні особам, які тимчасово вийшли з-під невсипущого партійно-державного контролю, зазнали впливу «буржуазно-реакційної пропаганди» й інтеграції реемігрантів, які взагалі уявлення про радянську систему отримали завдяки активній роботі радянської пропагандистської машини за кордоном, тому цій категорії мали приділяти особливу увагу. Обласний відділ у справах репатріації, який працював у період з 1945 р. до 1953 р. і складався з мінімальної кількості співробітників, подолав значний обсяг роботи, пов'язаної передусім з прийомом репатріантів, мав тримати руку на пульсі стосовно різних сторін життя і праці цієї категорії. Проводився збір та узагальнення інформації щодо кількості, матеріально-побутових умов, рівня працевлаштування і культурного обслуговування репатріантів; обстеження; перевірки, які показували, що районні та міські виконкоми питаннями трудового й побутового влаштування опікувалися недостатньо, виявлялися численні факти працевлаштування не за фахом, використання на другорядних роботах, обмеження у висуванні на відповідальні посади і поданні до нагород. Розгляд скарг значно розширює коло проблем, з якими стикалися різні категорії репатріантів затримка в оформленні документів, труднощі у працевлаштуванні, відмова у звільненні та поверненні до родин, відмова у візах членам сімей тощо. Виконання відділом завдань, які на нього покладалися, були утрудненими через незадовільні матеріально-побутові умови, важкі умови праці, недбале ставлення до робочої сили, низький рівень організації праці, які були характерними для повоєнної ситуації в області, а також через недостатній рівень фінансування грошової допомоги репатріантам, яку надавала держава. Виходячи зі структури складених відділом звітів, висновків перевірок, можна констатувати, що своєрідним індикатором включення репатріантів до радянської системи слугувала інформація про ступінь їх залучення до загальнодержавних акцій, таких, як соціалістичні змагання, стаханівський рух на виробництві, а також робота агітаторами на виборах, приклади перевиконання виробничих норм, кількість висунутих на різні посади, прийнятих у ряди ВЛКСМ та профспілки, рівень працевлаштування, а за умов нестачі робочої сили закріплення на виробництві. Ознайомившись з проблемами репатріантів, зафіксованих у довідках про результати перевірок і зазначених у скаргах; зі ступенем вирішеності цих проблем, можна дійти висновку, що для вищого керівництва оптимальною моделлю була неповна реінтеграція репатріантів: фактично вони закривали очі на встановлення певного бар'єру з боку частини місцевих керівників щодо кар'єрного, соціального зростання репатріантів, на те, що певні інструкції суперечили радянському законодавству.

Джерела та література

відділ репатріація сталінський

Буцько О.В. Створення і діяльність радянських органів репатріації 1944рр. // Сторінки воєнної історії. К, 2005.

Герасимова М. С. Повсякденне життя репатрійованих радянських громадян у Сталінської області в перші повоєнні роки (1945 1953) // Історичні і політологічні дослідження / Голов. ред. П. В. Добров. Донецьк: Вид-во ДонНУ, 2005. № 1 (23). С. 234 243; Саржан А.О. Репатріація: повернення жителів Донбасу з німецької неволі (друга половина 40-х -- початок 50-х років) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. К., 2001. Вип.1. С.121-126.

Державний архів Донецької області (далі ДАДО), Ф.Р-2794. Оп.1. Спр.916.

Там само. Ф.326. Оп.2. Спр.708.

Там само. Спр.757.

Там само. Ф.Р-2794. Оп.1. Спр.208.

Там само. Спр.236.

Там само. Ф. 326. Оп.7. Спр.380.

Там само. Ф.Р-2794. Оп.1. Спр.925.

Размещено на Allbest.ru