Діяльність науково-дослідних кафедр у вищих навчальних закладах та організація галузевої науки в УСРР у 1920-1930 роках

Ткаченко В.В.

Масштаби та складність наукових проблем, що постали перед радянською державою у 20-30-х рр., поставили на порядок денний завдання швидкого подолання звичної академічної замкненості, перехід від кабінетної роботи окремих вчених до різноманітних колективних форм наукової творчості. Цей процес знайшов відповідне втілення у розвитку науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, а також у стрімкому розвитку галузевої науки.

Вже у березні 1919 р. Народний комісаріат освіти (НКО) УСРР прийняв рішення про демократизацію управління вищою школою і заснував інститут комісарів для централізованого керівництва навчальними закладами. У квітні того ж року було вирішено реорганізувати всю систему вищої освіти, відмовившись від старого типу університетів і створивши зовсім нові установи народні університети, які мали стати «лабораторіями народної, зокрема, пролетарської творчості в галузі наук». На базі колишніх університетів було створено інституги народної освіти, керівництво якими здійснював Головний комітет наукової, спеціальної та професійно-технічної освіти у складі НКО УСРР. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло вже 38 таких інститутів [1,34-37].

Новостворені інститути повинні були «вести підготовку до окремих життєвих завдань та професійних обов'язків, оскільки понад 90% студентів не підуть шляхом наукових працівників» [2,6].

У галузі наукової роботи реорганізація йшла шляхом створення мережі відносно автономних науково-дослідних кафедр (НДК), що була запроваджена постановою Ради народних комісарів УСРР від 2 грудня 1921 р. «за окремими науковими дисциплінами та групами наук, що пов'язані між собою». Передбачалося, що такі установи зможуть гнучко реагувати на потреби народного господарства, давати швидкі результатипри вирішенні актуальних завдань і водночас розробляти й перспективні проблеми, розраховані на тривалий термін. Структура і мета діяльності кафедр, а також їх взаемовідносини регламентувалися на законодавчому рівні. Згідно з Положенням про науково-дослідні кафедри УСРР їх потрібно було організовувати в містах, де є необхідні наукові сили і навчально-допоміжні установи. Завдання кафедр полягало в «розробці наукових проблем під керівництвом найбільш видатних вчених», а також підготовці до наукової та викладацької діяльності тих осіб, які виявили прагнення до цього та мали необхідні знання і талант [13,112].

Вже на початку 20-х років НДК стали основними організаційними формами науково-дослідної роботи, а інститути народної освіти перетворились на суто навчальні установи. Створювалися кафедри в усіх головних центрах України при вищих навчальних закладах, промислових підприємствах, дослідних станціях, музеях, заповідниках тощо. Будучи самостійними науковими установами, вони постійно взаємодіяли з комісіями Всеукраїнської академії наук та вузівськими науковими кадрами. Щодо взаємодії НДК із ВУАН відмічалось наступне: «Академія наук повинна вирости з дослідних кафедр, щоб вони були її базою, рівно ж академія повинна концентрувати науково-дослідну думку, корегувати її напрямок» [2,8].

Їх організація йшла надзвичайно швидкими темпами. Вже на початку 1922 р. було створено 109 кафедр [14,419], з них лише у Києві 23 14,13]. Наприкінці 1922 р. нараховувалась вже 191 НДК по всій Україні 14,15]. На цей час в складі кафедр працювали 320 дійсних членів, 203 наукових працівники, 609 аспірантів. Фінансувалися кафедри безпосередньо Наркомосом УСРР, про наукову та організаційну діяльність звітували перед її науковим комітетом [14,419]. Співробітники кафедр та члени їх сімей забезпечувалися всіма правовими та матеріальними пільгами, необхідними для задоволення їх потреб. Незважаючи на те, що фінансування кафедр було мінімальним, а приміщень часто не вистачало, все ж таки вони стали важливими науковими підрозділами, майже не завантаженими іншою роботою. Вчені, що правювали на НДК, мали можливість приділяти увагу організації та обладнанню (в міру фінансових можливостей) нових лабораторій та кабінетів, вдосконаленню методології наукової роботи, пошукам нових шляхів у науці та підготовці наукової зміни через аспірантуру [2,7;3,44]. І хоча ідея утворення мережі науково-дослідних кафедр в Україні й виходила з хибної думки про необхідність відокремлення науково-дослідної роботи від власне навчального процесу, тим не менше ці осередки відіграли помітну роль у розвитку вітчизняної науки і підготовці науково-педагогічних кадрів. За кількістю профільних уставов з вивчення природничих, технічних та гуманітарних наук, утворених у цей період, Україна суттєво випередила інші радянські республіки. Наприкінці 1925 р. в УСРР, крім ВУАН, нараховувалося 94 НДК, 8 науково-дослідних інститутів і 6 окремих лабораторій (астрономічних та метеорологічних). Керівництво їх діяльністю здійснювалося з єдиного центру, яким був Науковий комітет Укрголовпрофосвіти, перетворений у 1924 р. на Управління наукових закладів (так звана Укрнаука) [15,123-124].

На початку 30-х рр. у процесі чергової реорганізації системи наукових установ й вищих навчальних закладів практично усі науково-дослідні кафедри припинили своє існування. Не врятували їх від розгрому ні перехід до дослідження «найбільш актуальних тем того часу» (історія місцевого виробництва, революційні рухи в регіонах, фашизм в українській історіографії), ні «самокритичні уваги» співробітників кафедр щодо своєї наукової продукції, ні покаяні листи до редакцій центральних та місцевих газет. Владні структури зігнорували і запевнення керівництва кафедр надалі будувати «свою роботу в світлі ухвал ЦК ВКП(б), ЦВК СРСР та інших партійних, радянських і професійних органів про освіту, вести непримиренну боротьбу з різними буржуазними й дрібнобуржуазними теоріями в галузі історичної науки, приділяючи особливу увагу боротьбі з великодержавним шовінізмом і місцевим націоналізмом, фашистськими, соціал-фашистськими й троцькістськими теоріями» [10,5-5зв.; 16].

Після цього в Україні було взято курс на інститут як головний осередок науково-дослідної роботи. Це було закономірним у часи концентрації ресурсів, всілякої централізації й уніфікації, що відбувалася в ході реалізації установок першої п'ятирічки та загального форсованого наступу соціалізму. Притаманна НДК розпорошеність не відповідала тодішнім уявленням про керованість та плановість, тоді як форма інституту здавалася з усіх точок зору прийнятною й зручною. Ось чому замість безлічі кафедр, комісій, кабінетів створюються науково-дослідні інститути (НДІ), що поступово перетворилися на головну організаційну ланку наукового пошуку. Прискорюється підготовка нових наукових кадрів через аспірантуру та докторантуру [17,120-121]. До 1930 р. у складі Академії наук було лише 3 інститути: будівельної механіки, демографії, української наукової мови. Невдовзі замість останнього на його базі було створено Науково-дослідний інститут мовознавства та організовано Інститут соціалістичної перебудови сільського господарства на чолі з О.Г. Шліхтером. Решту інститутів очолили О.В. Палладін (біохімії), О.В. Фомін (ботаніки), Є.В. Опоков (водного господарства) [17,105]. Подавляюча більшість НДІ та інших наукових осередків не входила до системи Академії наук, а підпорядковувалась окремим наркоматам. Так, у системі Наркомату освіти перебувало 70 наукових установ, Наркомздоров'я 45, Наркомзему 40, Наркомважпрому 40 [11,124].

Найбільш структурованою була аграрна наука, що у 1931 р. отримала власну Всеукраїнську академію сільськогосподарських наук (ВУАСГН), створену постановою РНК УСРР. До цього часу в Україні існувала велика кількість наукових закладів аграрного профілю, які переважно підпорядковувалися Наркомату земельних справ, що здійснював лише адміністративне керівництво, внаслідок чого з особливою гостротою й постало питання про централізацію сільськогогосподарської науки [12,4445]. Президентом було призначено академіка О.Н. Соколовського, який обіймав цю посаду протягом всього періоду існування Академії [12,49]. Перед Академією висувалися наступні завдання: «а) досліджувати й вивчати сільське господарство та сільськогосподарське виробництво країни в їх природно-економічних умовах; б) розробляти методику досліджень та дбати про всебічний розвиток в Україні наукової методології сільськогосподарських наук й сільськогосподарської науки в цілому та в поодиноких її ділянках; в) вивчати стан сільського господарства, наукові досягнення УСРР та всесвітні; г) координувати і синтезувати сільськогосподарську науково-дослідну роботу сільськогосподарських вищих шкіл УСРР, а також інших сільськогосподарських шкіл й установ Наркомосвіти та контактувати в роботі з сільськогосподарськими науковими установами інших відомств; д) готувати висококваліфікованих агрономів та організаторів сільськогосподарського виробництва; є) розробляти методологію агрокультурної роботи та провадити агропропаганду серед масового селянського господарства». Наприкінці 1931 р. ВУАСГН об'єднувала 31 науково-дослідний інститут, 10 дослідних станцій, 3 державні заповідники та 205 опорних пунктів. Також у її підпорядкуванні знаходилися Центральні сільськогосподарські бібліотеки у Харкові, Києві та Одесі [12,49-50].

Період існування сільськогосподарської академії виявився коротким. Вже у 1932 р. академію було брутально позбавлено власних приміщень, що перейшли до Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Склалася ситуація, яку президент ВУАСГН академік О.Н. Соколовський у своєму листі до генерального секретаря КП(б)У С.В. Косіора охарактеризував як «погром сільськогосподарських установ». Він наголошував, що «перед обличчям відповідальних завдань соцбудівництва напередодні весняної посівкампанії низка сільськогосподарських наукових установ перебуває у стані розгрому, який робить їх непідготованими до літніх робіт цього року та до виконання відповідальних завдань, що за постановою уряду вони мусять виконувати зараз. Більше 500 наукових працівників та аспірантів не надали наукової продукції. В розуміння працівників ВУАСГН ніяк не вкладається той розрив між настановами партії й уряду та вчинками ВУАМЛІН, що вживають зазначені заходи за підтримки органів міліції та прокуратури, які відмовляються втручатися в цю справу, не дивлячись на заяви дирекції»[4,44-51].

У постанові фракції ВУАСГН від 11 січня 1932 р. констатувалося, що «основні науково-дослідні Інститути Всеукраїнської Академії сільгоспнаук, що розміщуються в Харкові, впродовж тривалого часу зовсім не працюють. Наукові працівники не в змозі вести науково-дослідні роботи через відсутність приміщення і знаходяться або у себе вдома, або в довготерміновій відпустці. Цінне устаткування науково-дослідних установ було в процесі захоплень частково знищене, а частково призведене до непридатного стану. Чимала частина цього устаткування була буквально звалена в складських приміщеннях. Інститут рослинництва був викинутий з приміщення, яке він займав. Вночі було виламано двері, цінне устаткування було викинуто на двір чи до коридорів, причому частина обладнання була знищена чи зламана і приведена до непридатного стану. Частина цінних препаратів, створених працівниками інституту, була знищена. Інститут захисту рослин впродовж року за розпорядженням різних організацій виселявся і переселявся 11 разів, доки не був виселений остаточно. Цінний гербарій, залишений в останньому приміщенні інституту, збирався ботаніками впродовж десятків років і був єдиним у Союзі зібранням української флори. Між тим, президент ВУАМЛІН О.Г. Шліхтер зробив рішуче попередження, що якщо гербарій не буде до 10 січня (1932 р.) вивезений, його буде просто викинуто на вулицю. Інститут тваринництва, зазнавши таких самих гонінь, опинився в одній кімнаті, яку йому також було запропоновано звільнити. Президію ВУАСГН виселено з приміщення, яке воно займало, до 4-х кімнат Ветеринарного вишу» [4,46-48]. Відзначаючи сильну деморалізацію серед наукових працівників, позбавлених можливості працювати у найнапруженіший для сільського господарства період, фракція Академії просила ЦК КП(б)У і Президію ВУЦВК задовольнити такі клопотання президії Академії: «А. Надати директиви партійним і радянським організаціям, особливо міськраді м. Харкова про докорінні зміни в ставленні до сільськогосподарських науково-дослідних організацій та наданні їм максимального сприяння для розгортання робіт. Б. Повернути президії Академії будинок по вул. К. Лібкнехта, 76. В. Винести рішення про термінове надання для Інститутів Академії 3 тис. м. кв. в будинку кооперації не пізніше 1 лютого 1932 р., що надало б можливість терміново організувати роботу 500 наукових працівників. Г. Забезпечити будівництво правого корпусу Будинку кооперації в 1932 р. і передати його Академії. Д. Враховуючи, що недооцінка сільгоспнауки проводилася не тільки по лінії витиснення її із приміщень, що займаються, але й по лінії обмеження бюджетних асигнувань, надати директиву Наркомфіну про перегляд асигнувань Академії в бік їх збільшення проти минулого року, із залученням фінансування господарських організацій. Є. Дати директиви Культпрому і сектору кадрів ЦК КП(б)У про посилення складу академії» [4,46-48].

У 1932 р. було розгорнуто кампанію з дискредитації Академії у пресі. У газеті «За соцперебудову» 15 квітня 1932 р. було розміщено статтю під назваю «Неохайність та неуцтво». У газеті «Комсомолець України» за 9 травня 1932 р. була надрукована стаття Глущенка з критикою агрономічних видань Академії, присвячених дослідженням цукровому буряку. Редакція «Комсомольця України» подала відповідну карикатуру та надрукувала на передовиці, що сільгоспакадемія «цілком відірвана від соціалістичного виробництва». Після цих випадків, у яких неважко було побачити певну систему, секретар фракції ВУАСГН Д. Сенько був змушений звернутися за допомогою до ЦК КП(б)У. Він, зокрема, просив надати директиву відповідним органам не припускати безпідставної дискредитації наукових працівників у пресі як членів партії, так і позапартійних кіл, коли для цього немає переконливих фактів [4,51].

25 травня 1933 р. президент ВУАСГН О.Н. Соколовський звернувся до ЦК КП(б)У з черговим листом, у якому підбив підсумки дворічного існування й поневірянь Академії та її співробітників. «Основною хибою» він вважав повну невизначеність становища ВУАСГН у системі Наркомзему. Ставлення до наукових установ змінювалося при кожній зміні керівництва, навіть тимчасовій. За словами Соколовського, в апараті Наркомзему була тенденція розглядати систему ВУАСГН у якості «оперативного придатку», звідси «сіпання» наукових установ, безсистемні мобілізації, відсутність достатньої уваги до справи забезпечення регулярної та планової наукової роботи. Траплялося, що Наркомземсправ в особі фактичних керівників, навіть і не дуже відповідальних, давав розпорядження президенту Академії з питань суто наукового характеру, диктуючи навіть шляхи й форми проведення роботи. Часто-густо траплялися випадки мобілізації відділами Наркомзему наукових працівників системи Академії не лише без погодження з нею, але й всупереч думці президента. З сільгоспакадемії до Наркомзему було переведено навіть одного з віце-президентів ВУАСНГ П.І. Попова, якого не вдалося повернути й після розмови президента Соколовського з наркомом. Не надаючи достатньої допомоги в справі забезпечення науково-дослідних установ персоналом та квартирами для нього, апарат Наркомзему не лише байдуже ставився до таких огидних фактів, як викидання інститутів з їхніх приміщень, але й надавав погодження на це, зазначав Соколовський. Стосунки Академії з Наркомземсправ були надзвичайно складними. «Щоб з'ясувати ті чи інші питання з наркомом або з його першим заступником, одержати від них директиви та знайти шляхи, щоб полагодити якісь хиби чи недоліки президенту доводилося безуспішно впродовж тижня шукати побачення з ними, писати спеціальні листи». На закінчення О.Н. Соколовський зазначив, що система сільськогосподарської науки перебуває у дуже тяжкому становищі й такий стан речей надалі тривати не може [6,54-58].

22 лютого 1934 р. у ЦК КП(б)У надійшла доповідна записка від секретаря фракції Академії О. Сліпанського, у якій визнавалася важливість робіт, що проводить ВУАСГН, але наголошувалося, що значну їх частину доводиться консервувати і припиняти. Причиною цього було те, що чимало наукових працівників системи Академії були мобілізовані на постійну й оперативно-господарську роботу: поповнення кваліфікованими кадрами земельних органів, радгоспів, МТС та колгоспів. З 500 осіб аспірантури мобілізовано на постійну роботу 200 осіб. З 800 наукових працівників, які перебували в системі Академії, мобілізовано 300 осіб. Таким чином Академія надала для зміцнення села 500 працівників, переважно членів партії і комсомольців. Фракція ВУАСГН прохала ЦК залишити й закріпити за кожним інститутом і за кожною станцією хоча б мінімальну кількість наукових працівників з тим, щоб не призупинялася наукова робота [8,8-10]. Незважаючи на це, Наркомземом було остаточно взято курс на ліквідацію ВУАСГН. Віце-президент Академії Ф.П. Тесленко писав у доповідній записці секретарю ЦК КП(б)У М.М. Попову, що «про курс на ліквідацію прямо заявлено всім науково-дослідним інститутам і зональним станціям на нараді при Наркомземі наприкінці липня 1934 р., а з бюджету Академії знято понад 300 тис. руб. Він інформував керівництво, що Академія фактично усунена від керівництва науково-дослідною працею по сільському господарству, а її програма нових науково-дослідних робіт поставлена під загрозу зриву її вже фактично зірвано з цілої низки питань» [9, 99-101]. У 1936 р. ВУАСГН була ліквідована як самостійна установа, а її інституції приєднані до ВУАН [11,123].

Власну мережу науково-дослідних інститутів мали й інші наркомати. Доля цих установ була дещо кращою у порівнянні з сільгоспакадемією.

Так, за рішенням РНК СРСР від 19 травня 1927 р. наркомату праці було передано Макіївську рятувальну станцію для перетворення на Державний науково-дослідний інститут НКП СРСР з безпеки гірничих робіт і гірничорятувальної справи. Макіївська станція ще 1913 р. поклала початок науково-дослідних робіт у галузі безпеки праці у кам'яновугільній промисловості не тільки в Україні, а й у всій колишній Російській імперії, розпочавши дослідження вибухонебезпечного вугільно-кам'яного пилу. Станції і лабораторії Інституту були відокремленими осередками. Кожна станція мала при собі власну хімічну лабораторію [7,1].

Аналогічним закладом був Сталінський інститут гігієни і патології праці, який обслуговував кам'яновугільну промисловість. Він був самостійною організацію, що знаходилася під методичним керівництвом Центрального Інституту гігієни і патології праці в Харкові. Головним завданням інституту було оздоровлення умов праці в галузі кам'яновугільної промисловості (фізіологія і гігієна праці, питання режиму праці, боротьба з пилом і загазованістю й т. ін.). Інститут складався з 4 відділів: профгігієни і профсантехніки з лабораторіями; клінічного з лабораторіями; статистичного; адміністративно-господарського. У штаті інституту після проведеного у 1933 р. скорочення перебувало 113 осіб, з яких 34 (або 30% від загальної штатної кількості) були науковими працівниками. Бюджет інституту у 1933 р. становив 350 тис. руб. У 1932 р. Інститутом були проведені наступні роботи: вентиляція шахт зони комфорту; професіограма електрослюсаря; пневмоконіоз гірників; ністагм гірників; ревматичні захворювання гірників; шкіряні захворювання; сердечно-судинні захворювання; шлунково-кишкові захворювання; професіограма крипільників; сірководень в шахті і заходи боротьби з ним; санітарна карта Донбасу. Зв'язок з виробництвом досягався за рахунок того, що майже всі теми розроблялися безпосередньо на шахтах. Після ознайомлення керінвицтва і персоналу тресту з наслідками досліджень, останні впроваджувались у виробництво [7,86-87].

Для вирішення проблем реконструкції металургійної промисловості були створені науково-дослідні інститути металів у Харкові (1928) і Дніпропетровську (1929). В Харкові також почав працювати Всесоюзний науково-дослідний інститут проблем технічного прогресу в кам'яновугільній промисловості з філіалами в Сталіно, Тулі, Свердловську, Новосибірську [18,314].

У 1929 р. було створено Інститут раціоналізації управління, який перебував у складі Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції. Його робота зосереджувалася навколо питань механізованого обліку, раціоналізації управління, підготовки кадрів. Створення цього підрозділу в цілому відповідало вимогам часу, коли масштабні завдання індустріалізації конче вимагали змін у системі управління, обліку та роботи з кадрами в усіх ланках. Зрозуміло, що далеко не усі керівники ладні були ці зміни підтримати. Не дивно, що саме Інститут раціоналізації одним з перших потрапив під удар у процесі «чисток» і реорганізацій. На початку 1931 р. за постановою ЦКК НК РСІ керівництво Інституту було звинувачено у зв'язках із меншовиками й есерами та замінено. На прикладі цього інституту чітко простежуються наслідки такої політики. Після зміни керівництва напрямки діяльності Інституту докорінно змінилися, а на систему управління в цілому ніхто не зазіхав. Тепер робота Інституту обмежувалася раціоналізацією й організацією управління на конкретних виробничих об'єктах, як то шахта біс-0, заводи ім. Петровського і Леніна, «Червоний Профінтерн», ХТЗ, Феодосійський зернорадгосп, різні радянські установи. У кожному випадку Інститут здійснював розв'язання питань планування, обліку, госпрозрахунку, організації праці, технормування, контролю за виконанням [5,72-75].

Для керівництва наукою при наркоматах були створені сектори наукових закладів. Так, сектор наукових закладів Наркомзему УСРР у 1935р. складався з 16 осіб: начальника, секретаря, стенографістки, 6 інспекторів-консультантів (з агротехніки, економіки, тваринництва, механізації, плодоовочевого господарства, селекції, насінництва), заступника начальника сектору по матеріально-фінансовому обслуговуванню мережі, головного бухгалтера, 2 бухгалтерів-економістів, фахівця з постачання наукового обладнання, фахівця по підбору та розподілу кадрів, агронома з експериментальних господарств [19,95].

Ставлення влади до відомчих науково-дослідних інститутів добре ілюструє доповідна записка голови РНК УСРР В.Я. Чубаря «Про мережу науково-дослідних інститутів», подана до ЦК КП(б)У С.В. Косіору та П.П. Постишеву у 1932 р. Він писав, що, незважаючи на короткий час свого існування, низка установ досягла значних результатів. Але через брак належного керівництва з боку наркоматів і центральних установ, було припущено й значних недоліків, що було підтверджено перевіркою з боку НК РСІ. Так, було виявлено низку науково-дослідних установ, які за весь час свого існування не зробили нічого корисного. У якості приклада наводився НДІ Технормування, що у 1931 р. «не виконав чи зовсім зняв до 60% своєї тематики, а останні 40% провадив відірвано від підприємств». Зустрічався значний паралелізм і дублювання в структурі й роботі різних установ. Так, наприклад, по лінії інститутів геологічних, гідрологічних, інститутів мінеральної сировини існувала низка тотожних секторів. Часто замовники господарські органи нав'язували інститутам тематику дослідницьких робіт, що викликало значне перевантаження тематичних планів, а звідси неможливість якісно виконувати заплановані теми. Низка інститутів не мала сталих кадрів і широко застосовувала сумісництво. Так, в Інституті водного транспорту в Києві 60% працівників працювало за сумісництвом. В Інституті охорони здоров'я у Харкові з 134 працівників 54 працювало за сумісництвом. В Інституті геологорозвідувальному працювало 31% сумісників. Інститут споживкооперації в Києві з 25 штатних працівників мав лише 14. Запровадження в життя завершених робіт також було незадовільним. Наприклад, у списку робіт Українського інституту сільськогосподарського машинобудування були десятки стандартів, пророблених ще в 1931 р. й на момент написання записки не запроваджених у життя. У Вугільно-хімічному інституті затримувалось запровадження у життя таких важливих тем, як відбір проб коксу, виробництво сульфату амонію з гіпсу, етилового спирту з етилену тощо. Як найбільш яскравий приклад байдужості наукових інститутів до питань запровадження у виробництво закінчених робіт, наводилась відповідь Інституту технормування на запит Держплану, у якій повідомлялося, що Інститут не має можливості надати точні відомості щодо втілення результатів його робіт. Вкрай незадовільною була ситуація з публікацією результатів закінчених робіт. Дніпропетровський інститут металів з 26 закінчених робіт опублікував 3, а УКрНАТІ з 22 4. По Харківському інституту машинобудування з 10 і по Інституту транспорту з 27 закінчених робіт жодної не опубліковано. Низка інститутів знаходилася у дуже важких житлових умовах. Одночасно існували сільськогосподарські інститути, що мали потребу в експериментальній базі й дослідних полях, а містилися на центральних вулицях Харкова. РНК пропонував для раціоналізації мережі науково-дослідних установ УСРР низку інститутів ліквідувати, а решту злити [6,130-132]. Цю пропозицію було реалізовано протягом найближчого часу у другій половині 30-х рр.