Міжкнязівські відносини у Південній Русі у 1132-1146 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжкнязівські відносини у Південній Русі у 1132-1146 роках

Кальніцька Н.Д.

В історичній літературі прийнято вважати, що зі смертю князя Мстислава Великого у 1132 р. розпочинається період феодальної роздробленості. Проте деякі історики вважають, що початок процесу дроблення Русі слід шукати раніше - із проголошенням вотчинного принципу спадкування на Любецькому з'їзді (1097 р.) або навіть у заповіті князя Ярослава Мудрого (1054 р.), оскільки саме тоді склалися передумови для розпаду країни на окремі князівства. Активна політична діяльність та авторитет князів Володимира Мономаха та його сина Мстислава не давали можливості державі остаточно розпастися. Але смерть великого київського князя Мстислава Володимировича значно позначилася на подальшому житті давньоруських земель, оскільки діяльність наступних князів значно прискорила процес дроблення Русі та призвела до відвертих міжкнязівських конфронтацій. Саме вивченню цих фатальних помилок великих київських князів присвячена наступна праця. Серед дослідників, що займалися вивченням періоду феодального дроблення, слід назвати М.С. Грушевського, М.Ф. Котляра, П.П. Толочка, С.Д. Федаку, В.М. Бодрухина тощо. Авторка ставить за мету дати аналіз процесу поширення міжкнязівських усобиць у 30-х - 40-х рр. ХІІ ст. із залученням нових літописних свідоцтв. Хронологічні межі пов'язані з роками правління у Києві перших двох князів, що розгорнули міжкнязівські війни, які остаточно привели до формування окремих політичних утворень на землях Русі. Слід також зазначити, що у цей період відбувається виділення окремих князівських кланів, які стали виборювати між собою право зайняти київський стіл, що, у свою чергу, посилювало конфронтації. Тому важливість огляду даного історичного етапу в українській історії не викликає сумнівів. Крім того, актуальність обраної теми полягає у необхідності ретельного вивчення саме внутрішньої дипломатії у добу федеративного устрою Русі.

Відомо, що Ярополк Володимирович у 1132 р. успадкував київський стіл. Про діяльність князя відомо не багато. З самого початку князь Ярополк намагався затвердити вотчинний принцип спадкування. Він приблизив до Києва, надавши в управління Переяслав, свого небожа Всеволода Мстиславича, сподіваючись віддати йому у подальшому київський стіл. Проте молодший брат Ярополка Юрій, виходячи з принципу родового старійшинства, намагався закріпити Київ за собою, незважаючи навіть на права ще одного свого старшого брата - В'ячеслава. Відносини між Ярополком та Всеволодом Мстиславичем закріплювалися відомим «хресним целованієм». Літопис додатково фіксує той факт, що напередодні подій, пов'язаних із переяславським столом, подібну церемонію Всеволод пройшов у Новгороді. Таким чином, він намагався знайти собі місце для подальшого князювання (у випадку, якщо у Переяславі не вдасться правити). Так і сталося. Зміни у внутрішніх відносинах породили, як зазначає М.Ф. Котляр, зародження кланів, виділення Мстиславичів із роду Мономашичів. Князь Ярополк віддав перевагу небожам перед братами, побоюючись Юрія Долгорукого. З цього моменту й розпочалося протистояння Мономашичів на чолі з Юрієм та його нащадків з Мстиславичами, що осіли на Волині, а потім - у Смоленську та інколи займали київський стіл [1, 143]. У подібному вчинку можна побачити неспроможність київського князя Ярополка утримувати свою владу, його прагнення знайти собі підтримку. Такий крок призвів до розколу Мономашичів, ще більшої міжкнязівської боротьби. На жаль, князь Ярополк не мав необхідних якостей для перебування на великому київському столі. мономах ярополк києв русь

Князь Ярополк намагався змінити статус переяславського стола. Ще після смерті князя Ярослава Мудрого була встановлена своєрідна система відносин у Руській землі. За заповітом князя Ярослава, найстарший син мав сидіти у Києві, середній - у Чернігові, молодший - у Переяславі тощо. Проте закріплення та укорінення на Чернігівщині нащадків Святослава Ярославича виводило її з-під впливу Мономашичів. Тому своєрідним плацдармом для зайняття Києва поступово ставав Переяслав. Після першої, хоча і невдалої, спроби зайняти Переяслав представники суздальської династичної гілки стали активно втручати у переяславські справи. Тим більше, що Переяславщина постійна страждала від нападів кочівників. Як зазначає М.С. Грушевський, Переяслав займав важливе місце до смерті князя Святослава (1076 р.). Саме з цього моменту починається порушення тестаменту князя Ярослава. Оскільки сам князь Всеволод переяславський, захопивши Київ і Чернігів, залишив себе й Переяслав, який ставав «фактично якоюсь прищіпкою до Києва» [2, 339]. Отже, Переяслав - це почесне перехідне місце до київського столу, але, на жаль, практика показувала, що послаблена Переяславщина не мала змоги самотужки оформитися як окреме політичне утворення, як, наприклад, Чернігово-Сіверська земля. Переяславщина була звичайною волостю Києва. У свою чергу, задля збереження політичної самостійності самі переяславці шукали допомогу у географічно віддаленій Суздальщині. А для суздальських князів Переяславщина ставала лише опорним пунктом для захоплення Києва або впливу на нього.

У 1135 р. князь Юрій Долгорукий зробив своєрідний обмін: київському князю він віддав Суздаль, Ростов та інші міста у Північній Русі взамін на Переяслав. Проти посилення князя Юрія у Південній Русі активно виступали Ольговичі. У результаті феодальної війни остаточного успіху не набув жодний з князівських кланів. Мономашичі залишили за собою першочергові позиції, а Ольговичі почали просити у Ярополка підтвердження володінь, які їх батько отримав від Володимира Мономаха. Ярополк відмовив, і ситуація загострилася. Князь Юрій Долгорукий вигнав Всеволода Ольговича з Переяслава, а взимку 1135-1136 рр. він був вимушений підписати мир з Ярополком та його союзниками. Проте конфлікт не був вичерпаний, оскільки сутички між Мономашичами та Всеволодом Ольговичем продовжувалися. Причому саме з 30-х рр. ХІІ ст. у літописах визначається окрема назва князівського клану - Ольговичів. Тим самим підкреслюється все більше розходження інтересів представників династії Рюриковичів.

Головним чином зіткнення інтересів Мономашичів та Ольговичів відбувалося довкола Києва, на який мали спадкові права обидва клани. Проте інтереси династій зіткалися і в інших землях, перш за все, Новгорода, де міцним було віче, яке могло за своїм бажанням змінювати князів на престолі. Так, у 1137 р. новгородці вигнали Всеволода Мстиславича, ставленика Ярополка, і посадили Святослава Ольговича. Це було не на користь великого київського князя. Помилки, що були ним зроблені, призвели до посилення Ольговичів у Південній Русі та частково - на півночі. Брати Ярополка у подальшому не змогли повернути пріоритетні позиції Мономашичів на Русі. До негативу можна віднести і виділення з клану Мономашичів Мстиславичів, які вже самостійно виборювали собі волості і були Мономашичам вже конкурентами.

Тому не дивно, що після смерті Ярополка у лютому 1139 р., перебування його брата В'ячеслава у столиці було нетривалим, вже на початку березня того року Всеволод Ольгович обложив Київ. Князь В'ячеслав, не хотя крове пролияти», послав до Всеволода митрополита для врегулювання конфлікту: «Иду в свою волость, а то тобе Киев» [3, стб.303]. Мономашичі не змогли відстояти за собою Київ.

Поява князя Всеволода Ольговича на київському престолі свідчила про відновлення активної діяльності чернігівських династів. Досить закономірним був їх приход до влади у Києві, оскільки ще за часи правління Ярополка за мирною угодою «вда Ярополк Олговичем отчину свою, чего и хотели» [3,стб.299]. Зрозуміло, що це була не вся Київська земля переходила під владу Всеволода, а лише частка. Проте це додатково свідчило про нестабільність положення Ярополка і про початок при- ближення Ольговичів до Києва: «В лЪто 6646. Преставися Ярополкъ Володимьровичъ. Того ж лЪта сЪде на столЪ Всеволодъ Ольгович».

Вдалося це Всеволоду за допомогою невеликої дружини та військ брата Святослава й Володимира Давидовича. Київський князь В'ячеслав добровільно поступився Всеволоду й відійшов до переяславського столу.

4 березня 1138 р. Всеволод Ольгович «...съ честью і славою великою.» [3, стб.303] ввійшов до Києва. Всеволод Ольгович, пам'ятаючи про прихильність київської громади до Мономаховичів, намагався всіма засобами завоювати добре ставлення киян.

У своїй боротьбі з Мономашичами Всеволод уклав договір із галицьким князем Іваном Васильовичем та Володимиром Володаревичем і традиційно використовував половців. Мстиславичі відмовилися підпорядковуватися вимогам Всеволода: ні Андрій, ні В'ячеслав Володимировичі (переяславський та турівський князі) не бажали віддавати своїх волостей Всеволоду. Тому походи київського князя закінчилися невдачею [2, 306]. Мономашичі залишили за собою вказані землі.

Можна погодитися з С.Д. Федакою, який підкреслював, що сенс політики Всеволода дуже простий: «...перетворити адміністративно-політичну структуру України-Русі з дуальної на унітарну, зруйнувати протистояння між Ольговичами та Мономашичами, зруйнувати жорстку прив'язку окремих родів до певних земель...» [5, 30-31]. Він надавав братам міста на Київщині, які далеко знаходилися від їх земель, не давав їм затвердитися, тримав під своїм контролем.

Результати політики Всеволода Ольговича були не дуже тривкими, проте «талановита лінія Олега здобуває собі крок за кроком місце в сій лінії, щоб потім сягнути й по гегемонію на цілій Русі, перейняту лінією Всеволода» [2, 122]. У 1142 р. Всеволод віддає Турів своєму сину, новгородському князю Святославу. У Турові Святослав Всеволодович тільки-но розпочав правити, як його переводять до Володимира-Волинського. Добрий стратег і дипломат Всеволод Ольгович пішов на сепаратну угоду з Давидовичами, дав їм по два міста і поставив своїх братів у скрутне становище. Проте Ігорю Ольговичу, який володів Путивлем, великий київський князь віддав Юр'єв, Городець і Рогачів, а також пообіцяв після своєї смерті передати Київ. Про все це стало відомо на князівському з'їзді в 1143 р. (або в 1145 р.) [6, 106-107; 7,120].

Згадуючи Всеволода, літописець зазначав, що «Седя Олгович в Києве и нача замышляти на Володимировича и на Мстиславича, надеяся сим своеи и хотя всю землю сам держати.» [8, 110]. За правління Всеволода не було князя достатньо впливового(за винятком князя Юрія Долгорукого у Північно-Східній Русі), щоб протидіяти йому. І тому, коли Всеволод оголосив своїм наступником брата Ігоря Ольговича, йому ніхто не суперечив. Всеволод запобігає спадковості та не віддає стола сину, а тільки старшому в роді Ольговичів. Таким чином, рід Ольговичів вирівнювався з родом Мономашичів у праві на великий київський стіл.

Доля князя Ігоря Ольговича не була вдалою. Для створення умов приходу до влади свого брата Всеволод Ольгович запросив до себе членів київського віча для підкріплення вірності наступнику: «.они же вси целоваша к немоу крест, рекоуче: «Ты намъ князь и яшася по нь с лестью» [3,стб.320-321]. На жаль, клятва була нещирою. «В лЪто 6654. Преставися Всеволодъ, князивъ в КиевЪ 7 лЪтъ; по немъ сЪде братЪ его Игорь. Изгони же его Изяславъ Мстиславичь» [4, 44]. Проте пробути київським князем Ігорю Ольговичу судилося менше двох тижнів. Цікавим є той факт, що київські вічники спочатку стали вимагати від Святослава (брата Ігоря) особисто вирішувати усі спірні питання: «ныне княже Святославе целоуи намъ хрестъ и за братомъ своимъ: аще комоу на боудетъ обида, то ты прави» [3, стб.321-322]. Складалася своєрідна ситуація, в якій кияни ставили умови своєму князеві і навіть зверталися до традиційного закріплення угоди цілуванням хреста. Проте не все було так просто, оскільки майже одразу після перемир'я кияни радісно зустріли у Києві князя Ізяслава. Князь Ігор намагався побороти опозицію, нагадуючи про клятву киян, і пропонуючи Давидовичам землі. Київські бояри відступилися від клятви й запросили до Києва Ізяслава Мстиславича. Ізяслав переміг у битві Ігоря: «Игорь отсталъ отъ другихъ; конь его увязъ въ болото и онъ тамъ былъ отысканъ только черезъ 4 дня, окованъ и посаженъ въ «порубъ»; братъ его Святославъ достигъ устья Десны; племянникъ Святославъ Всеволодовичъ прибЪжалъ въ монастырь св. Ирины, гдЪ и былъ захваченъ; преслЪдовали побЪжденныхъ до устья Десны.» [9, 198]. За умовами договору Ігор Ольгович мав стати ченцем, але «в літо 6655. Убиша Кияне Игоря Олговича снемьшися вЪчемъ» [4, 44].

П.В. Голубовський зазначав, що важливу роль у формуванні негативного відношення киян до нащадків князя Олега Святославича стала заява Всеволода про рівність Ольговичів із Мономашичами трактувалася як визнання рівноваги Києва з Черніговом [7, 122]. Тому ініціатором зміни влади була, перш за все, київська громада, яка і без цього вже підтримувала Мономашичів. Кияни пам'ятали й приниження часів Всеволода Ольговича, який надавав чернігівцям у Києві багато пільг.

Принцип розподілу влади, який використовував Всеволод Ольгович, відіграв у подальші часи ще більшу негативну роль. Давидовичі зводили рахунок з Києвом, а Ольговичі виступали в усобицях тільки як допоміжні сили. Але все більше відчувалася відчуженість Ольговичів і Давидовичів. Більш того, Давидовичі плекали думку визволитися від Ольговичів та зібрати всю Чернігово-Сіверську землю до рук своєї родової гілки. Саме ця розбіжність Ольговичів і Давидовичів роз'єднувала їх сили й робили слабкішими у боротьбі з Мономашичами.

Приход до влади у Києві Ізяслава Мстиславича, котрий посунув від влади за принципом родового старійшинства свого дядька В'ячеслава Володимировича, викликало не тільки розмежування суспільства на прихильників Ізяслава, що визнавали його «вотчинне» право на Київ, та його противників. Незважаючи на відверте захоплення влади у літописі підкреслюється саме «вотчинне» право Ізяслава: «седе на столе деда своего и отца своего» [3, стб.327]. Таким чином, літописець підкреслював свою прихильність до нащадків Мономаха, та намагався підкреслити непричетність Ольговичів до Києва. У дійсності сам же Ізяслав залишався порушником одного із головних принципів спадкування на Русі - принципу «старійшинства». Тому не дивно, що із вокняжінням Ізяслава у Києві розпочалася відверта міжусобна війна.

Отже, внаслідок невдалої внутрішньої політики князя Ярополка Володимировича відбулося наростання конфронтації не тільки серед представників кланів - Мономашичів та Ольговичів, але й серед нащадків Мономаха відбулося відокремлення гілки Мстиславичів, яка вже окремо виборювала свої права на Київ. Узурпація Києва Всеволодом Ольговичем все більше посилила «промономахові» настрої київських вічників, з одного боку, і привела до подальшої активізації діяльності нащадків Олега Святославича - з іншого. На жаль, жодній з князівських кланів не міг остаточно осісти у Києві, що призводило до постійних кровопролитних сутичок у Південній Русі, які тривали протягом ХІІ ст.

Література

1. Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-західної Русі/ Микола Федорович Котляр. - К.: Вид-во Інституту історії України НАН України, 2002. - 247 с. - (Праці / Ін-т історії України НАН України).

2. Грушевський М.С. Історія України-Руси /Михайло Сергійович Грушевський. - Т. ІІ. - К.: Наук. думка, 1992. - 640 с. - (Пам'ятки історичної думки України).

3. Полное собрание русских летописей. / Авт. предисл. Б.М. Клосс. - М.: Языки русской культуры, 1998. - Том II. Ипатьевская летопись. - 604 с.

4. Полное собрание русских летописей. / Авт. предисл. А.А. Шахматов. - СПб.: Изд-во Археограф. комиссии, 1889. - Т. 16. Летописный сборник, именуемый летописью Авраамки. - 320 с.

5. Федака С.Д. Сини Володимира Мономаха - Мстислав Великий і Ярополк/ Сергій Федака // Історія України. - 1999. - № 46. - С.10 -12.

6. Рапов О.М. Княжеские владения на Руси в Х - первой половине ХІІІ в./ Олег Михайлович Рапов. - М.: Изд-во Моск. университета, 1977. - 264 с.

7. Голубовский П.В. История Северской земли до половины XIV в. / Голубовский П.В. - К.: Изд-во П. Завадзкого, 1881. - 201 с.

8. Полное собрание русских летописей. - Л.: Наука, 1989. - Т. 38. Радзивилловская летопись - 178 с.

9. Багалей Д.И. История Северской земли до половины Х^ в. / Дмитрий Иванович Багалей - К.: Изд-во Киев. ун-та, 1882. - 311 с.

Размещено на Allbest.ru