Модернізаційні процеси у підросійській Україні пореформеного періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модернізаційні процеси у підросійській Україні пореформеного періоду

Довжук І.В.

Бабічева К.О.

Після скасування кріпосного права в Україні, як і в цілому в Російській імперії, швидко почала розвиватися капіталістична промисловість. Від перших двох стадій свого розвитку - товарного виробництва й мануфактури - вона перейшла в третю - стадію великої машинної індустрії (фабрики), найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і систем машин. Протягом 60-80-х років в основному завершився промисловий, технічний переворот. У найважливіших галузях - вугільній, металургійній, залізорудній, машинобудівній - були створені великі капіталістичні підприємства, які засновувалися на машинній техніці, паровій силі, на новому, більш економічному паливі - кам'яному вугіллі, на застосуванні новітньої технології і досягнень науки того часу.

У Російській імперії зростала кількість фабрик і заводів, число зайнятих на них робітників і обсяги виробництва. Напередодні реформи, у 1860 році в Україні було 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників. У 1865 році налічувалось 5224 підприємства, а в 1895 році - 30310 підприємств, число робітників становило 205 тис.

Залізничне будівництво, заснування великих капіталістичних фабрик та заводів, розвиток міст створило великий попит на кам'яне вугілля і метал. Після реформи 1861 року, особливо із середини 80-х рр., коли 1884 року Катерининська залізниця сполучила донецьке вугілля з криворізькою рудою, на Півдні - у Донбасі й Криворіжжі - почала швидко розвиватися вугільна і металургійна промисловість. Уже в 70-х роках стали виникати, за участю іноземних капіталів, акціонерні товариства, що будували нові великі кам'яновугільні копальні. Якщо в 1873 році цих копалень у Донбасі було 88, то в 1888 році - 278.

Гірничодобувна промисловість Півдня України у післяреформений період зробила величезний стрибок. Протягом 1860-1900 років видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс із 6 до 691,4 млн пудів, тобто у 115 разів. На зламі ХІХ-ХХ ст. у Донецькому басейні видобувалося 88% загальноімперського вугілля. Такий енергійний поступ свідчив про те, що в умовах посиленого залізничного будівництва, промислового зростання, запровадження технічних удосконалень у найважливіших галузях фабрично-заводської промисловості транспорті гірничопромисловці,намагаючись повніше задовольнити потреби ринку, розгорнули активний вуглевидобуток. Протягом 90-х років у Донбасі було закладено 92 нові великі шахти, що втричі перевищували за своєю потужністю існуючі до того копальні.

Випередивши свого головного суперника - Домбровський вугільний басейн (Польща), Донбас на кінець ХІХ ст. посів перше місце у всій Російській державі за темпами розвитку кам'яновугільної промисловості.

Мета цієї статті - охарактеризувати загальні соціально-економічні процеси, що відбувалися в підросійській України післяреформеного періоду. Ці проблеми так чи інакше розглядали у своїх працях О.О. Несторенко, Ф.Є. Лось, П.М. Шморгун, Г.Д. Бакулєв, В.Г. Сарбей, О.П. Реєнт та інші науковці.

У Донбасі протягом другої половини ХІХ ст. створено великі фабрично-заводські підприємства, а також будувалися залізниці (Катерининська, Курсько-Харківсько-Азовська, Донецька та ін.), які фінансувалися як з державних, так і приватних джерел. Зростала роль морських портів (Одеса, Маріуполь та ін.) і портових комунікацій, через які здійснювалася каботажна торгівля. Протягом 70-80-х років у Донецькому басейні розпочалася справжня «вугільна лихоманка», яка призвела до створення великої кам'яновугільної промисловості, що відігравала значну роль в економіці України. Почалася організація металургійного виробництва та машинної індустрії.

Розбудова нових галузей промисловості та їхнє технічне оснащення потребували неабияких фінансових витрат, що спонукало імперський уряд до залучення іноземних інвестицій (англійських, французьких, бельгійських, німецьких та ін.), оскільки тогочасні російські капітали були неспроможні самостійно організувати та забезпечити матеріально-фінансову базу металургійної та вугледобувної індустрії. Поширення закордонних інвестицій супроводжувалося наданням іноземним підприємцям численних урядових пільг та субсидій.

Отже, швидке індустріальне піднесення Донбасу спиралося на ряд чинників і передумов: протекціоністська політика імперського уряду, іноземні інвестиції, порівняно дешеві трудові ресурси, значні поклади кам'яного вугілля, заліза та інших корисних копалин, початок промислової експлуатації Криворізького залізорудного басейну, наявність широких ринків збуту (Центрально-промисловий район та ряд ін.) тощо. Наприкінці ХІХ ст. промисловий Південь України відтіснив Урал і перетворився на головний металургійний та вугледобувний центр імперії. Близько 90% підприємств Донбасу перебувало під контролем іноземного капіталу.

Залучення іноземних інвестицій спиралося на підтримку імперського уряду, який запровадив ряд змін у законодавстві (70-і роки) щодо акціонерних підприємств, а також сприяв розвитку залізничних сполучень у регіоні. Інвестиції залучалися як у приватному порядку, так і у формі державних позик чи приватних внесків під урядові гарантії. Імпорт капіталу став можливий завдяки отриманню іноземними інвесторами у Донецькому регіоні більш високих прибутків, аніж на батьківщині. Цей процес зазнав суттєвої метаморфози, що виявилося у переході від імпорту капіталів до їхньої фактичної імміграції, асиміляції та інтеграції до економіки Російської імперії. Основна маса іноземних капіталів, вкладених у вугільну промисловість Донецького басейну, була французького або бельгійського походження.

У металургійній індустрії домінували бельгійські, англійські та німецькі капітали. Застосовувалося кілька форм інвестування: заснування власних компаній та купівля акцій російських товариств. Водночас іноземні інвестиції сприяли концентрації капіталів та виробництву у Донецькому басейні. Унаслідок погіршення російсько-німецьких відносин на початку ХХ ст. німецькі капітали, особливо у залізничному будівництві та інших галузях, поступово викуповуються та переходять під контроль російських банків і приватних осіб за підтримки уряду. Здебільшого вкладалися не капітали, імпортовані з-за кордону, а частина прибутків від попередніх інвестицій в економіку Донбасу.

Одночасно з промисловістю розвивалася і соціальна інфраструктура, але далеко не такими швидкими темпами. Наприклад, на Семенівській і Олександрівській шахтах ані шкіл, ані лікарень, ані вчителів, ані лікарів, ані фельдшерів зовсім небуло. Житла робітників - землянки. Два-три великих «балагани», де містяться артілі, заводять в оману того, хто під'їжджає до шахт. З першого погляду можна подумати, що тут роботи провадяться в мізерних розмірах, тому що жител для робітників видно дуже мало, але, придивившись, можна виявити, що на шахті постійно живе 100-150 робітників. Ледве помітні підвищення над поверхнею землі навколо шахти вказують на житла робітників, підвищення ці - «шиї» землянок, що стирчать з підземелля, як «коньки» хат. «Шиї» - це вхід у підземелля, який закривається дверима; двері низькі, пройти крізь них можна лише зігнувшись. Зразу ж за дверима починаються земляні східці, що ведуть до інших дверей, збоку від них до стінок «шиї» залишаються невеликі простори, де на голій землі влаштовуються ліжка в літній час або ставиться посуд. Під час дощу вода протікає і крізь щілини у дверях, і крізь стінки «шиї». Другі двері ведуть прямо в житло, вузьке і довгасте; стіни як-небудь закриті дошками і викладені камінням, а іноді й побілені, підлога земляна, стелі немає - її заміняє дах підземелля на кроквах; усередині підтопок з піччю, стіл і лавки для сидіння; ліжка трапляються як виняток. Усередині підземелля брудно. Тримати житло в чистоті виявляється важкою справою, оскільки бруд заноситься туди на ногах безпосередньо з «шиї». Крізь покрівлю і стіни проникає в підземелля і сирість, і волога, а від усього цього в житлі постійно, навіть улітку, повітря затхле і гниле. Маленькі віконця з брудними шибками пропускають усередину житла тьмяне напівсвітло.

Слід також звернути увагу й на умови праці робітників, особливо, шахтарів, які були дуже важкими. Так, задихаючись від поганої і важкої атмосфери підземних галерей, під час своїх денних і нічних робіт (адже, треба не забувати, легені робітників, особливо вибійників, функціонують надзвичайно інтенсивно), і, псуючи зір при тьмяному мерехтінні масляної лампи, позбавлені можливості користуватись необхідним світлом і чистим, свіжим повітрям навіть під час свого відпочинку. Через це вуглекоп завжди виснажений, малосильний, з хворобливо блідим обличчям і поганим зором.

Підкреслимо, що місцеве селянство тривалий час утримувалося від роботи на вугільних шахтах і металургійних заводах, мігруючи до інших регіонів Російської імперії. Аналіз статистичних матеріалів свідчить, що вугільна промисловість Донецького басейну впродовж 70-80-х років ХІХ ст. переважно обслуговувалася сезонними робітниками. Контингент висококваліфікованих робітників був незначним і складався з колишніх кріпаків, переселених з різних регіонів імперії для потреб гірничої промисловості. На той час існувало три форми найму трудової сили:

1) артільна;

2) через підрядника;

3) пряма.

Наприкінці 80-х років поступово відбувається формування постійного складу робітників, які працювали у вугільній та металургійній промисловості. Але у вугільній галузі цей процес тривав значно повільніше й остаточно завершився тільки на початку ХХ ст.

У містах домінуючою мовою була російська. У робітничому середовищі переважав російсько-український суржик з окремими елементами інших мов. Строкатий склад робітництва Донбасу використовувався владою для ініціювання етнічних конфліктів (єврейські погроми, утиски робітників-мусульман та ін.) під час масових страйків та заворушень. Проте, ці конфлікти не набули характеру відкритого протистояння різних етносів. Виробничі умови робітництва з огляду на домінування ручного характеру праці, 12-годинний робочий день (на початку ХХ ст. законодавчо обмежений до 11,5 годин), численні штрафні санкції, які значно зменшували реальний заробіток, залишалися вкрай тяжкими. Вони ускладнювалися через постійне зростання цін на основні споживчі товари, яке розпочалося у пореформений час і тривало до падіння імперії, епідемії, виробничий травматизм та нещасні випадки, що призводили до каліцтва та людських жертв.

Відтак соціальне становище робітництва, умови праці та життя, виробнича технологія та матеріально-технічне обладнання промисловості залишалися на низькому рівні порівняно із західноєвропейськими країнами, що в сукупності було джерелом зростаючої соціальної напруги.

Зазначені проблеми мають подальшу перспективу дослідження, передусім що стосується розвитку фінансової складової модернізації економіки Наддніпрянської України пореформеного періоду.

Література історичний реформування підросійській

1. Наукове товариство ім. Шевченка. Бібліотека українознавства. Ч.2. Іван Холмський. Історія України. - Нью-Йорк-Мюнхен, 1949.

2. Рибалка І.К. Історія України. Дорадянський період: Підручник. - К.: Вища школа, 1991.

3. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст. - К.: Наук. думка, 1968. - С.24; Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР. - М.: АН СССР, 1954. - С. 68.

4. Довжук І.В. Промисловий розвиток Донбасу в системі економіки Наддніпрянської України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2003.

5. Алексеев Ю.М. Історія України. - К.: Каравела, 2004.

6. Сарбей В.Г. Національне відродження України. - К.: Альтернативи, 1999.

7. Хрестоматія з історії України ХУІІ-ХХ ст. / Упорядники: В.І.Ізюмов, В.М. Нікольский - Донецьк: Альфа-Прес, 2007.

8. Хрестоматія з історії України: ХІХ-ХХ ст.: Навч. посіб. / Упоряд. В.Г. Сарбей. - К.: Гнеза, 2000.

Размещено на Allbest.ru