"Істинно-православна церква" в Україні (1927-1931 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Істинно-православна церква» в Україні (1927-1931 рр.)

Тригуб О.П.

29 липня 1927 року в «Известиях» була опублікована «Декларація», підписана митрополитом Сергієм (Страгородським). У вигляді листівок вона поширилася по всіх єпархіях СРСР і знаменувала остаточний перехід ортодоксальної Церкви з позицій аполітичності й духовного розмежування з більшовицьким режимом на позицію повної законослухняності, беззастережного визнання легітимності радянської влади, більше того, фактичного співробітництва з держструктурами за умови відмови останніх від підтримки легально діючих розкольничих центрів. У свою чергу й Екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков) також підготував «Декларацію» до українських віруючих, яку виголосив 17 листопада 1927 року. Не всі клірики і парафіяни погоджувалися на ті принципи, що були проголошені деклараціями і частина церкви пішла у підпілля, одержавши назву «істинно-православна церква» (ІПЦ), що підкреслювало її відмінність від офіційної церкви, яка пішла, на думку радикалів, на змову із сатанинською владою, і тому не була істино православною.

На сьогодні історія «ІПЦ» (інші назви - «катакомбники», «йосифлянство», «непоминаючі», «антисергіани») в Україні залишається у колі практично недосліджених проблем, так як роботи з даного питання обмежуються одиницями. Серед дослідників треба виділити М. Шкаровського, І. Осипову та В. Пащенка [24;18;19]. Останні дві роботи побудовані винятково на звинувачувальному висновку каральних органів і представляють більше не історію «ІПЦ», а той образ антисергієвської опозиції, який було створено вмілими руками чекістів. Зовсім інший формат має розділ монографії М. Шкаровського, який посвячений українському аспекту проблеми і представляє собою досить детальну проробку матеріалу. В той же час, його праця написана с позицій класичної православної традиції і рясніє фактологічними пропусками. Саме ці недоліки, по мірі можливості, ми прагнемо усунути шляхом залучення нових документальних джерел та детальнішим вивченням 20-томної карної справи «ІПЦ». На думку багатьох дослідників є всі підстави вважати, що ІПЦ, як єдиної організації, не існувало, і під цим терміном слід розуміти сукупність православних груп, що складалися із кліриків і мирян, які відмовилися визнавати богоборчу владу і релігійне життя яких протікало поза офіційно зареєстрованими храмами. Причому, групи ці перебували в різних відносинах з Патріархією - деякі підтримували з нею зв'язки, інші їх повністю порвали.

Якщо влада ще терпіла РПЦ, що діяла відкрито і йшла на компроміси, то катакомбної зовсім непідконтрольної церкви вони попросту боялися і робили все можливе для її знищення. Органи ОДПУ були зобов'язані знайти і знищити всі вогнища опору, навіть якщо мова йшла про опір ідеологічному, духовному. Не вміючи знайти дійсних катакомбників, що було непросто, ОДПУ діяло випробуваним способом - його співробітники самі «створили» її «адміністративний і політичний центри». У них були включені клірики і миряни, або тільки запідозрені в приналежності до катакомбників, або просто відомі своєю релігійною активністю, що, як правило, не приховували своєї релігійності. Структура організації, як вона вимальовується з матеріалів ОДПУ, представляється плутаною й аморфною.

В основу української організації ІПЦ було покладено різні групи антисергієвської опозиції, при чому деякі, при уважному розгляді 20-томної слідчої справи, навіть не були пов'язані одна з одною. Так, наприклад, майже відокремлено діяла Херсонська група на чолі із священиком І. Скадовським, який підтримував зв'язки лише з Миколаєвом та Херсонським єпископом Прокопієм (Титовим) [22,Т.ХVI,арк.1-191]. Кадієвська група взагалі ніяких контактів не мала й організувалася винятково на основі неприйняття Декларації митрополита Сергія [22,Т. ХVII,арк.1-121]. Сумнівним видається також приєднання до ІПЦ справи Харківських та Дебальцевських стефанівців-подгорновців, які ніякого відношення до інших груп не мали, так як представляли собою істинно-православних християн, але окормлялися в опозиційного єпископату, підтримуючи зв'язок із Варлаамом (Лазаренко), Алексієм (Буєм) і Павлом (Кратіровим) [22,Т.Х,арк.29]. Певна частина опозиціонерів взагалі не проходила по спискам ІПЦ, а були виділені в окремі справи: С.І. Кузьменко (Сумщина), Ф.І. Подолянський, О.П. Лотоцький (Поділля) [12;2]. Навіть пізніше, на допитах 1937-1938 років, активні опозиціонери вказували, що ніякої організації під назвою «Істинно-православна церква» не існувало, або ж взагалі про існування такої не говориться [11;3;6]. Отже, термін «Істинно-православна церква» є досить умовним, що об'єднує усі групи, які виступили проти «Декларації». На наш погляд, більш коректним було б вживання терміну «антисергієвська опозиція», але так як у другій половині ХХ ст. значна частина опозиціонерів організувала конфесійне об'єднання, що прийняло назву «Істинно-православна церква», даний термін, хоча і створений у кабінетах Луб'янки, має право на життя.

У той же час ми категорично відкидаємо термінологію відомого російського дослідника М. Шкаровського про відношення української «ІПЦ», до т.зв. «йосифлянського руху», що очолювався Ленінградським митрополитом Йосифом (Петрових), так як безпосереднього зв'язку із митрополитом українські групи не мали, підтримуючи зв'язок, переважно, із Димитрієм (Любимовим) та Павлом (Кратіровим).

Організаційно антисергіївська опозиція в Україні почала оформлятися восени 1927 року. Одними з перших на неї відреагувало київське духовенство. Початком офіційного відходу від офіційної РПЦ стало оголошення у листопаді 1927 року відозви «До чад Російської Церкви», що в літературі отримала стійку назву «Київська відозва», яка була направлена як проти «Декларації» митрополита Сергія, так і загалом проти його політики зближення з радянською владою. Її автором емігрантська та церковна література вважає єпископа Дамаскіна (Цедрика), але ми більш схильні до думки сучасних російських істориків М.В. Шкаровського та І.І. Осипової, що покладають авторство на Анатолія Жураковського і схіархієпископа Антонія (Абашидзе) [18,13;24,91].

До опозиції увійшла група священиків: А. Жураковський, Л. Рохліц, А. Бойчук, архімандрит Спиридон (Кисляков), В. Давидович, Б. Квасницький та інші. Вони виступили з колективним письмовим зверненням до митрополита Михаїла із протестом проти «Декларації» і виразом своєї точки зору неприйнятності її для себе, заявивши, що вони поривають із ним будь-які зносини [22,Т.ХІІІ,арк.115].

Велике значення Київський осередок приділяв ідеологічній боротьбі. Ірпінський священик Дмитро Іванов, на допиті від 16 квітня 1931 року вказував, що одним із завдань було складання і поширення листівок, які складалися в різноманітних місцях: Ленінград, В'ятка, Воронеж, Київ і ін. Основними характеристиками цих листівок були наступні риси:

- листівки були, як правило, змішаного характеру: маючи церковно- релігійне забарвлення, торкалися питання і про стосунки з Радянською Владою;

- уся ця література за своїм викладом була розрахована винятково на освічені кола, тобто насамперед для духовенства;

- написані листівки були в різній літературній формі: епістолярній, тобто у вигляді окремих листів окремих авторів (листи єп. Віктора, єп. Дамаскіна й ін.), у формі офіційних звернень («звернення Ленінградської групи», «звернення Київських священиків»); у вигляді архієрейських послань («Циркулярне послання архієпископа Серафіма Угличського», «Послання Закордонного Синоду»); у формі літературних ескізів («Церква в пустелі»); на зразок довідкових збірників («Відповіді востязуючим») і наукових статей, що відповідають на те або інше питання;

- більшість листівок були анонімними, приписувалися різним авторам..., викликаючи досить слушне здивування і припущення про підробки;

- по чисто технічним причинам і відсутності необхідних на їхнє поширення засобів, вони не мали масового обігу;

- на Україні, на селі, вони були неприйнятні, як написані російською, більш ніж книжковою мовою, а перекладу їх українською мову не було. Мені невідома жодна листівка українською мовою;

- спеціальних листівок, що стосувалися організації ІПЦ, не існувало (виділення наше. - О.Т.) [22,Т.ХІІІ,арк.126-128].

Поступово в Києві і пригородах склалися чотири великі опозиційні громади навколо храмів: Троїцької церкви м. Ірпінь, Преображенської, Покровської й Ільїнської в Києві. Особливою активністю відрізнялася громада Покровської церкви, настоятелем якої був Леонід Рохліц. У Покровський храм перейшла й частина ченців Києво-Печерської Лаври [24,93].

Тісні зв'язки із Києвом мали антисергієвські громади Чернігова. Духовними вождями «істинно-православних» на Чернігівщині стали ченці Лаврентій (Проскура) і Аліпій (Яковенко). Навколо них згуртувалася братія Свято-Троїцького монастиря і вірні миряни, що не побажали йти шляхом компромісу із радянською владою. У 1928 році, після закриття Свято-Троїцького монастиря братія перейшла у Свято-Іллінську церкву, настоятелем якої був сподвижник Лаврентія ігумен Єфрем (Кислий). До антисергієвського духовенства в Чернігові, крім Лаврентія, Аліпія і Єфрема належали: архімандрит Георгій (Смільницький), ігумен Палладій (Міщенко), ігумен Смарагд (Чернецький), ігумени Антоній і Микола (??), ієромонахи Михайло (Корма), Інокентій (Козько) і Малахія (Тишкевич), ієрей Гаврило Павленко, ієродиякон Місаіл (Стишковський), ієрей Іоанн Смолічев та інші [26,15].

Серед мирян, що були близькими до Лаврентія і не прийняли сергієвській Декларації, був відомий церковний письменник Сергій Олександрович Нілус. Із квітня 1926 року він проживав у Чернігові, засланий сюди радянською владою. С. Нілус був одним з активніших церковних діячів у Чернігові на той період. У своїй квартирі Нілус організовував регулярні духовні бесіди парафіян з духовенством, читання духовної літератури. Через С.О. Нілуса і його дружину Олену Олександрівну чернігівське духівництво підтримувало зв'язки з однодумним київським духовенством: протоієреєм Дмитром Івановим, ігуменею Свято-Покровського монастиря Софією (Гриньовою) й іншими. У серпні 1927 року він був арештований і висланий у Володимирську губернію, де й помер у 1929 році [26,16].

Великий вплив на Чернігівське священство мала позиція керуючого Чернігівською єпархією Дамаскіна (Цедрика). Протягом 1929 року він активно включається в релігійне життя єпархій північної України, підтримуючи зв'язок з духовенством Києва і Чернігова, веде активне листування з Димитрієм (Любимовим). Він хоча і не приєднався відкрито до київської опозиції, але знаходився із київськими опозиціонерами на одній ідеологічній платформі [22,Т.ХШ,арк.120]. Дана активність викликала занепокоєння державних каральних органів і вже 27 листопада 1929 року його знову заарештовують і осуджують до 10-ти років заслання на Соловки [17,15-16].

У цей же час на волю вийшов Чернігівський єпископ Пахомій (Кедров). Повернувшись на Чернігівську кафедру, Вл. Пахомій зустрів сильну духовну опозицію з боку духовенства і пастви. Ще в дорозі до нього прибула Олена Озерова-Нілус (дружина С.О. Нілуса), делегована до нього «опозиційною групою з метою попередити його, що якщо він визнав легалізоване Патріарше управління, щоб він у Чернігів не приїжджав» (цит. зі слідчої справи С.О. Нілуса). У самому ж Чернігові деякі священики, серед них ієромонах Михайло (Корма), категорично відмовилися служити Владиці. Інші ж, на чолі з Лаврентієм (Проскурою) й ігуменом Смарагдом зберегли з ним спілкування, наполегливо намагаючись довести згубність для Церкви сергіанського шляху. Незабаром єпископ Пахомій припиняє згадування імені Сергія за богослужінням і переходить до так званих «непоминаючих» [26,18-20]. Так, до 1930 року у Чернігові оформилася група антисергієвській опозиції.

Іншим важливим центром антисергіанського руху на Україні став Харків. Наприкінці 1920-х років у цьому місті проживало багато засланих священнослужителів. Саме з їхнього середовища вийшли керівники місцевої опозиції. У центрі харківських «істинно-православних» стали колишній Старобільський єпископ Павло (Кратіров), що проживав на правах висланця, священник Григорій Селецький і ігумен Варсонофій (Юрченко), який був висланий з Первомайщини у 1926 році.

Протягом 1928-1931 років під безпосереднє управління єпископа Павла перейшло 13 парафій Харківської єпархії і 4 Дніпропетровської [22,Т.ІІІ,арк.117-зв.]. Крім того у 1930 році до нього перейшли опозиційні парафії Києва, Ананьєва Одеської єпархії, Глухова й Ніжина Чернігівської єпархії, Курська, сл. Засосної та с. Нескучного (Російська Федерація) й ін. Крім цього до єпископа Павла приєдналися харківські групи колишніх ченців Києво-Печерської Лаври Климента (Жеретієнко), Макарія (Величко) і Євстратія (Грумкова) [24,101-102].

Відособлено від єпископа Павла діяли протоієрей Григорій Селецький та ігумен Варсонофій (Юрченко). Це відособлення досить чітко пояснив Г. Селецький: «єп. Павло умовою прийняття у своє ведення членів зинов'євського духовенства, ставив припинення спілкування з єп. Димитрієм. Внаслідок цього непорозуміння зинов'євці віддали перевагу залишитися в зносинах з єп. Димитрієм» [22,Т^,арк.44-зв.]. Обидва духовника вирішили залишитися із свою паствою і підтримали їх рішення.

Протоієрей Григорій Селецький, в 1926 році був висланий Зинов'євським ДПУ до Харкова і в листопаді 1927 року виступив проти декларації Сергія. В Харкові Г. Селецький не знайшов підтримки, так як всі особи, що оточували його, - і єпископи, і священики - нічого поганого і неприйнятного в Декларації митрополита Сергія не бачили і вважали її цілком прийнятною. Це було для Г. Селецького загадкою, яка ще більш ускладнювалася поведінкою єпископа Онуфрія, який спочатку виступив з критикою політики вищого керівництва РПЦ, а в серпні 1927 року цілком і без застережень прийняв Декларацію митрополита Сергія. Після короткотривалого листування, будь-яке спілкування отец Григорій з єпископом Онуфрієм припинив [22,Тарк.41-41зв.]. Не виявивши однодумців у Харкові він в кінці 1927 - на початку 1928 року відвідав Київ, де зустрівся з А. Жураковським та його духовним сином лікарем Григорієм Косткевичем. Тоді ж він відвідав Москву, де, в свою чергу, зустрівся з митрополитом Сергієм (Страгородським) та М.Новосьоловим. Спроба вплинути на митрополита Сергія при особистій зустрічі виявилася безуспішною. Велике значення мала бесіда з М. Новосьоловим, який різко відзивався про Заступника Місцеблюстителя і говорив про необхідність відходу. У результаті він остаточно вирішив відокремитися від митрополита Сергія й улітку 1927 року разом із зинов'ївським протоієреєм Миколою Виноградовим відвіз письмове клопотання духовенства Зинов'євської округи єпископу Димитрію (Любимову) про прийняття їх під окормлення, на що дістали позитивну відповідь [24,102].

Організатором опозиційної групи в Харкові став, за свідченням І.К. Чубцова, Варсонофій Юрченко. Група виникла в кінці 1927 року й ідеологічно оформилася на початку 1928 року [22,Т,арк.74] довкола нього зложилася велика таємна громада з жителів Харкова і віруючих Донбасу, Кубані, Білорусії, Полтавського, Херсонського, Одеського округів. Піклувався Варсонофій і про своїх колишніх парафіян у Первомайську й Олександрії.

Нажаль, саме В.Г. Юрченко і його «духовний син» І.К. Чубцов у подальшому зламалися під тиском чекістів і підписали протоколи допитів, що засвідчували контрреволюційний характер їх діяльності. Наприклад, І. Чубцов на допиті від 5 лютого 1930 року вказав, що «Варсонофій був крайніх антирадянських поглядів, що вважає радянську владу богоборчою владою. Група ця не церковна, а насамперед політична», яка виражала незадоволення колективізацією та індустріалізацією. Подібні свідчення, у руслі приналежності до контрреволюційної організації підписав і Варсонофій Юрченко [22,Т,арк.74,76,96-99].

До харківських антисергіан близько примикала й група істино- православних християн - «подгорновців» (інші назви - «суздальці», «стефановці»). Виникла ця група ще на початку ХХ ст. на основі шанування ченця Стефана Подгорного. У 1922 році громади «подгорновців» вирішили легалізуватися і подали до НКВС свій статут, де окрім основ віровчення й організації, виражалася аполітична позиція «подгорновців» та підтримка радянської влади. Не дивлячись на це, Комісія НКВС на своєму засіданні від 23-24 жовтня 1922 року відмовила в реєстрація, порадивши для організації общини в кожному окремому випадку звертатися в місцеві органи НКВС [15,арк.172,182].

Ця відмова була не випадковою, так як вже в кінці 1922 - на початку 1921 року «подгорновці» попали під пильне око ДПУ, як контрреволюційні організації. З початку 1923 року їхні церкви по можливості закриваються, а священики переслідуються. Це змушує громади переходити у підпілля і переносити місце служіння у приватні будинки [13,арк.3,6,23]. Однією із причин переслідування «подгорновців» був їхній перехід в опозицію до обновленської РПЦ, що проявилося, насамперед, в агітації проти «Живої Церкви», прихильників якої вони називали «комуністами другого ступеню», «загарбниками», «єретиками» тощо [13,арк.6;14,арк.77].

У 1924 році в русі «подгорновців» відбулися значні організаційні зміни. З ініціативи ієромонаха Ісайі (Кушнєрьова) у грудні 1924 року в с. Дроновка Курської губернії відбулися збори послідовників старця Стефана. Питання про єпископа не було вирішене, але благочинним усіх «подгорновців», що мешкали на території Сумщини, Харківщини, Білгородщини та Артемівщини обрали священика с. Угроїди Сумської округи Василя Подгорного, онука старця, а уповноваженим - Ісайю Кушнєрьова [22,Т.ГУ,арк.218-219; Т.Х^,арк.301].

Після опублікування «Декларації» Василь Подгорний відразу ж поїхав до єпископа Варлаама (Лазаренко), що жив у горах під Майкопом. Владика також негативно поставився до «Декларації», вирішив не підпорядковуватися митрополиту Сергію і відправитися на прохання подгорновців до України, щоб посвятити для них трохи священиків. Наприкінці серпня єпископ Варлаам поселився в с. Угроїди Сумського округи, а потім переїхав у с. Руська Березівка Білгородської округи. У лютому-березні 1928 року єпископ Варлаам зустрівся в Ленінграді із Димитрієм (Любимовим) й одержав, за свідченням В. Подгорного, вказівку передати подгорновські громади єпископу Алексію (Бую). 18 березня така передача відбулася, а єпископ Варлаам виїхав у Майкоп, але відносини з «подгорновцями» продовжував підтримувати аж до свого арешту у вересні 1929 року. Після арешту Алексія (Буя) у квітні 1929 року громади перейшли у ведення до єпископа Павла (Кратірова) [24,105].

У 1929 році подгорновський рух охопив Сумську, Охтирську, Куп'янську, Богодухівську та Артемівську округи. Лише на Сумщині їх громади існували в сс. Угроїди (37 осіб), Покровське (49), Самотоївка (7), Краснопілля (11), Велика Пожня (10), у Тростянецькому районі 9 груп з кількістю членів 303 особи [10,арк.1,81]. При цьому офіційно по Україні на 1928 рік було зареєстровано лише 10 громад, що мають молитовні з кількістю членів 537 осіб, а на 1 січня 1929 року - 12 громад [21,арк.22-зв.;8,арк.77;9,арк.44]. Тут ми бачимо, що офіційна статистика охоплювала лише зареєстровані громади, що мали молитовні, а ті общини, що вели катакомбний спосіб існування не враховувалися відділом культів НКВС (така статистика, ймовірно, може бути знайдена у документах органів ДПУ, що зберігаються в архівах СБУ).

Досить значними були громади подгорновців Донбасу, якими керував голова Дебальцевської общини Артемівської округи Федір Павлов. Він служив настоятелем Хрестовоздвиженської молитовні в Дебальцево й, окрім того, окормляв громади в Макіївці, Сталіно, Слов'янську, Верхнянську, Артемовську, Ровеньках, селах Фащівка, Чернухіно, Константинівка, Нікітівка [24,105]. Ф. Павлов листувався з В. Подгорним та єпископом Варлаамом, що й було єдиним зв'язком дебальцевської групи подгорян із «антисергієвською опозицією» [22,Т.ХІІ,арк.106-107].

Досить тісні зв'язки із Харковом підтримувала Полтавська група «ультра-православних». Вона утворилася навколо прихильників ув'язненого Прилукського єпископа Василія (Зєлєнцова), що у свій час служив у полтавській Троїцькій церкві, які на початку 1928 року, після оголошення в церквах декларацій митрополитів Сергія та Михаїла, утворили опозиційну групу із мирян Троїцької церкви [22,Т.ХV,арк.178]. В одному із листів її прихожанка О. Лекторська так описувала цю групу у своєму листі до єпископа Василія: «До прибуття о. Н. (Піскановського), вони хоч абияк ходили в церкву (ультра-православні), а після назвали нас живистами і перестали ходити. Збираються вони у Юлії (Проценко) ночами, начебто перші християни, і співають псалми, але погано те, що настрій у них не перших християн. Майже всі вони вже бачать видіння (звичайно від Бога) і пророчествують, а Юлія вважається зовсім святою. Василіса Яківна (Волох) зовсім божеволіє. Я дуже хотіла б, щоб Ви самі побачили, що діється в цій нещасній «опозиційній» купі, так якщо писати, то не повірите» [22,Т.ХV,арк.179].

До групи входило близько 15 осіб, серед яких провідну роль відігравали Ольга Лекторська та Іван Авілов, який визнавав себе ідейним натхненником і керівником угрупування [22V, арк.178]. Роль

О. Лекторської полягала у підтримці зв'язку з опозиціонерами в інших регіонах й, особливо, єпископом Василієм, з яким вона вела не лише кипуче листування, а й відправляла посилки, гроші, поширювала його рукописи, відвідувала у засланні та зустрічалася в тюрмах. Крім того, відвідувала Харків (В. Юрченка та Г. Селецького), їздила до Москви, Ленінграду, Углича, Воронежа, Києва та інших міст, що дало підстави органам ДПУ у подальшому надати їй роль «зв'язківки» організації «ІПЦ» V, арк.106,181]. Треба відзначити, що вона ні з ким із духовенства не зустрічалася, за винятком митрополита Сергія (Страгородського) й, окрім того, О. Лекторська не відносила себе до опозиціонерів, які не визнають «Декларації» і була пов'язана з групою винятково через дружні відносини із єпископом Василієм [22,Т.ХV,арк.50зв.-51]. Про активність листування О. Лекторської свідчить велика кількість паперів, що була знайдена під час обшуку в її погребі. Серед них були: рукопис єпископа Василія «Заповіт», копія листа «Богословський розбір смути», різні рукописи єпископа об'ємом більше 300 сторінок; копії двох листів Лубенського єпископа Аркадія, рукопис «Необхідні канонічні поправки до послання митрополита Сергія», різне листування О. Лекторської з єпископом Василієм, Ю. Косткевичем, ленінградською черницею О. Черемісіною та багатьма іншими [22,Т.ХV,арк.94-94а].

Окрім полтавської, також діяли групи в Кременчуці і дві сільські парафії на чолі із священиками Володимиром Трипольським та Олександром Дубиною, які діяли практично ізольовано. Ймовірно були подібні групи і в інших місцевостях Полтавщини. Так, на одному із своїх допитів Лубенський єпископ Аркадій (Остальський) згадував, що один із священиків Полтавської єпархії звернувся до єпископа з листом, в якому заявляв, що відмовляється від підкорення єпископу Аркадію і митрополиту Сергію, так як декларація та її застосування на практиці, на його думку, за змістом є зрада православ'ю. Владика Аркадій у відповідь відправив священику листа, де намагався переконати його у помилковості його крайніх поглядів. Священик, на думку єпископа Аркадія, в деякій мірі переробив листа, опустивши початок із особистим зверненням, змінив закінчення листа і в такому вигляді випустив як послання єпископа до православних віруючих Полтави, яке набуло значного розголосу та поширення не лише на Полтавщині, а й по всій Україні [1,450]. У той же час, враховуючи, що це протокол допиту, єпископ міг відмовлятися від своєї антисергієвської позиції, рятуючись від антирадянських звинувачень.

Таким чином, після «Декларації» в Полтавській єпархії утворилися невеликі групи духовенства та мирян, які не сприйняли зближення патріаршої церкви із радянською владою, але масового характеру вони не мали.

Тісні зв'язки із Харківським осередком через В. Юрченка та Г. Селецького мали також антисергієвські групи на Зінов'євщині. Тут протягом 1928-1930 років утворилися досить значні групи в Зінов'євську, Олександрії та селах округи. Коли в Зінов'євську на початку 1928 року стало відомо про «Декларацію» настоятель Петропавлівської церкви Микола Виноградов оголосив усім, що він перестає розуміти Екзарха. У результаті частина духовенства церкви залишила парафію, а навколо М.Виноградова утворилася опозиційна громада у складі: П. Купчевський, П. Дашкєєв, І. Любавський, В. Огнівцев, М. Донне, Азбукін, Г. Нєдєльський і Ф. Дєтковський [22,ТЛ,арк.128;Т.П,арк.40-41,43,63].

Улітку 1928 році М. Виноградов з Г. Селецьким їздили до архієпископа Димитрія в Ленінград. Владика погодився прийняти парафії Зінов'євщини, видав про це документ і призначив М. Виноградова своїм благочинним [22,ТЛ,арк.115]. За підрахунками М. Шкаровського, до благочиння М. Виноградова у 1928-1930 роки входило 14 храмів [22,Т. П,арк.43,246;24,116]. Крім того, у Зінов'євській окрузі існувало ще одне самостійне антисергіанське благочиння - Єлисаветградківське, яке очолював протоієрей Микола Россинський. Самостійність проявлялася в тому, що група не підтримувала з українською опозицією практично ніяких зв'язків і приєднавшись до архієрея Димитрія через священиків Л. Четиркіна і М. Виноградова, ніяких контактів ні з Г. Селецьким, ні з В. Юрченком не мав. У благочинні М. Россинського було не більше 10 парафій Знам'янського й Єлисаветградківського районів [22,Т.П,арк.4-5].

Важливим аспектом було постачання антисергіанської літератури, що забезпечували Г. Селецький та В. Юрченко. Саме через них зінов'євці отримували відомості про церковне життя у Москві, про засланих єпископів та одержували різного роду звернення та листівки. Усі вони були анонімними, але, як у подальшому свідчив П. Купчевський, за їх стилем та характером в них спостерігався один і той же автор. Всі листівки були віддруковані на папіросному папері друкарською машинкою і передавалися із Харкова через довірених осіб Миколі Виноградову. Усього протягом 1928-1930 років було отримано близько тридцяти різних документів подібного характеру [22,ТЛ,арк.153]. Досить тісні зв'язки із Зінов'євськом мала Олександрійська група, яка у розробці секретно-оперативної частини ДПУ отримала назву «Олександрійська опозиція». Олександрійська група також оформилася на початку 1928 року з відходом від митрополита Михаїла (Єрмакова) місцевого благочинного Антона Котовича. Останнього за відхід було звільнено як з посади благочинного, так і позбавлено можливості служити в міському Покровському храмі. Це привело священика до необхідності служити по хатах та проводити літургію у себе на квартирі, обслуговуючи вірних йому парафіян. Переходу на антисергіанські позиції значно посприяло найближче оточення А. Котовича - Микола Піскановський та його дружина Клавдія Піскановська, колишній благочинний Варсонофій Юрченко [22,ТЛХ,арк.323;20,176]. Протягом 1928 року до «Олександрійської опозиції» приєдналися духовенство і миряни міста та найближчих сіл (близько 15 парафій) [24,118].

У першій половині 1929 року почали оформлюватися криворізькі «істинно-православні», що сформували два благочиння - Інгулецьке та Братолюбівське. Перше - Інгулецьке - очолював священик Микола Фоменко, який через посередництво А. Котовича, 13 січня 1929 року увійшов у контакт із єпископом Алексієм (Буєм), приєднався до нього й одержав благословення на проведення служб в приватному будинку. У його благочинії було 18 парафій Долинського, Криворізького, Петровського та П'ятихатського районів [22,Т.Х,арк.118зв.,120зв.,126].

Другим було Братолюбівське благочиння, яке очолював настоятель церкви с. Варварівка Долинського району Максим Журавльов. У січні 1927 р. він разом зі своїм благочинням, що складалося із шести парафій, приєднався до єпископа Алексія (Буя). Після арешту єпископа Алексія М. Журавльов налагодив стосунки з єпископом Серпуховським Максимом (Жижиленко), а потім з архієпископом Димитрієм [24,112-113].

Важливий осередок «істинно-православних» знаходився на Донбасі та Дніпропетровщині. Велика група істинно-православних громад існувала в Сталінській окрузі на чолі зі священиками Серафімом Кириловим і Миколою Толмачовим. До неї входило близько 10 парафій, що підтримували відносини з єпископом Павлом з кінця 1927 року, хоча офіційно приєдналися до нього тільки в 1930 році [24,107-108].

Формування структур ІПЦ на Донеччині відбувалося стрімкими темпами. Під духовну опіку опозиційних архієреїв переходили цілі парафії, що у травні 1928 року за розпорядженням єпископа Алексія (Буя) були об'єднані у благочиння з центром у Кремінній, куди входили приходи Дружківського, Ізюмського, Рубежанського, Сватівського, Краснолиманського районів. Його благочинним Воронізький архієрей призначив священика Григорія Попова. Парафії, клірики яких визнавали канонічність ІПЦ, перетворювалися на місця паломництва. Церква в с. Білявці Рубежанського району, де служив колишній насельник Святогірської пустині ієромонах Кирило (Черненко), притягувала значну кількість йосифлян, зокрема черниць Раздобарівського монастиря. Надзвичайну популярність мав ревний парох із Часового Яру протоієрей Павло Лінницький [23,148].

На початку 1928 року оформилася Кадіївська група, що отримала свій початок від розколу Миколаївської громади с. Соколовка Луганської округи. З цього приводу настоятель соколовської парафії Сергій Петров писав Полтавському архієпископу Даміану (Воскресенському): «В парафії є група віруючих, що дуже боїться духовно загинути. Вони прийшли до висновку, що митрополит Сергій своєю «людиноугодницькою» Декларацією согрішив і впав в обновленство. Учора головний член цієї групи Д. Цокота. заявив мені, що вони переривають молитовне спілкування з митрополитом Сергієм і з усіма, хто знаходиться у спілкуванні з ним, починаючи з Екзарха м. Михаїла» [22,Т.ХVII,арк.23зв.--24]. Загалом до «Кадіївської групи» входило три парафії: сіл Соколовка й Аннєнка Кадіївського району та Троїцьке Попаснянського району [22,Т. ХVII,арк.115]. Окрема група утворилася на Маріупольщині, де антисергіанські настрої в окрузі з'явилися після того, як висланий у Сибір єпископ Маріупольський Антоній (Панкєєв) був зміщений у 1928 році зі своєї кафедри митрополитом Сергієм. У Маріуполі антисергіанам якийсь час належав грецький соборний храм, але з 1929 року опозиціонери вже таємно збиралися в будинку М.Є. Кузнєцова, де жив істинно-православний чернець Тихон (Даниленко). Крім того, в окрузі було декілька сільських храмів ІПЦ: с. Кирпичево, с. Петриківка, с. Мелекіно і на ст. Майорськ [24,108].

Великий осередок «істинно-православних» опікувався єпископом Бахмутським та Донецьким Йоасафом (Поповим), що з 1925 року проживав на покої у Новомосковську. Під його началом діяли громади Донбасу, Дніпропетровщини та Поділля. У листопаді 1928 року після поїздки до єпископа Димитрія він приєднався до опозиції й одержав 21 листопада від нього посвідчення, де вказувалося, що «єпископ Йоасаф. залишився вірним православним традиціям» [22,Т.Х,арк.3]. Починаючи із серпня 1929 року до владики перейшло близько 40-50 парафій, а саме: на Кавказі - 11-12, Подільська єпархія - 7, і з грудня 1929 року - Воронезька єпархія - 25-30 [22,Т.Х,арк.4-4зв.,20-20зв.]. У 1930 році їх число, за даними ДПУ, наближалося до 70, у тому числі 23 - в Україні. Здійснював він свою діяльність напівлегально, для чого у себе вдома виділив невелику ізольовану кімнату, де, облаштувавши її церковним знаряддям, проводив посвяти осіб у священики [22,Т.Х, арк.2; 24,109].

На Поділлі єпископ Йоасаф (Попов), за твердженням М. Шкаровського, окормляв 15 парафій (згідно із свідченням єпископа в слідчій справі, він керував у Подільській єпархії 7 парафіями) [22,Т.Х,арк.20зв.;24,110]. Активну роль у розвитку руху на Поділлі відіграли іоанніти (шанувальники Св. Іоанна Кронштадтського). Вони з'явилися на Поділлі ще на початку ХХ ст., визнавали Патріарха Тихона, але після його смерті перестали відвідувати храми. Центром діяльності іоаннітів на Поділлі було прикордоння Гайсинської і Тульчинської округ, головним чином с. Паланка Ладижинського району, де ще до становлення радянської влади, оселився учень Іоанна Кронштадтського Георгій Нікітін. Найбільші громади утворилися в селах Паланка, Степашки, Харпачка, Лукашівка, Білоусівка і Ладижин Гайсинської округи, Клебані, Холодівка, Скрицьке, Мачуха, Михайлівка, Кінашев, Кірнасовка, Богданівка й Гути Тульчинської округи. Загальна кількість іоаннітів на території Поділля наприкінці 1920-х років була близько 150 осіб, що пішли «у глибоке підпілля і широко використовувалися реакційним духовенством у своїх заходах проти Радянської влади» [4,арк.5;5,арк.4-6]. Іоанніти були принциповими супротивниками радянської влади, у політичних відносинах вони дотримувалися монархічної ідеї і виступали проти всіляких нововведень - обновленства, українізації богослужінь, автокефалії і т.д. [4,арк.4-5].

Тісний зв'язок іоанніти підтримували з тихоновським священством сіл Олександрівки, Кінашева, Крищенці й Стратьєвки Тульчинської округи, які не тільки були ідейними керівниками громад, але й надавали їм можливість здійснення молитви у своїх церквах. Особливо іоанніти зблизилися з настоятелем церкви слободи Ладижинської Гайсинської округи Ферапонтом Подолянським, якого ще в грудні 1924 року на свої гроші відправляли до Москви для зустрічі з Патріархом Тихоном [5,арк.4-5]. У 1928 році під його впливом іоанніти знову стали відвідувати храм. На квартирі Ф. Подолянського регулярно в 1928-1929 роках проходили таємні збори антисергіанського духівництва. У вересні 1929 року Ф. Подолянський їздив у Новомосковськ до Г. Нікітіна, що втік туди від переслідування органами ДПУ, і який тісно спілкувався з єпископом Йоасафом (Поповим). У жовтні того ж року Ф. Подолянський з Пелагією (Бойко) поїхали до Владики із проханням прийняти очолювану ним групу духовенства з п'ятьох священиків під своє начало. Єпископ погодився і призначив його благочинним [2,арк.32;24,111].

У березні 1930 році під час нелегальних зборів церковного активу сл. Ладижинської, були арештовані, а потім заслані за межі прикордонної смуги священики Ферапонт Подолянський і Олександр Лотоцький [2]. Єпископ Йоасаф призначив новим благочинним Макарія Нечієвського, який залучив до участі в русі надзвичайно діяльного настоятеля церкви с. Ладижино Макарія Лесика. Він також їздив у Новомосковськ і був у липні 1930 року призначений благочинним замість М. Нечієвського.

Таким чином, основним ядром антисергієвській опозиції в Подільській єпархії були іоаніти, а також чернечий елемент. Це дає підстави зробити висновок про те, що все-таки переважна більшість тихоновського духовенства пішла за митрополитами Сергієм (Страгородським) і Михаїлом (Єрмаковим).

На території Херсонсько-Одеської єпархії сильні групи утворили в Зінов'євську, Херсоні та Миколаєві. Поштовхом до організації в цих округах антисергіанських громад стало неканонічне усунення восени 1927 року митрополитом Сергієм від управління єпархією архієпископа Прокопія (Титова), що перебував на Соловках.

На чолі миколаївської групи став авторитетний священик м. Миколаєва Григорій Синицький та псаломщик Іван Павловський. У 1928 році вони відійшли від миколаївського духовенства, яке майже повністю підтримало «Декларацію» і почали служити в будинках та квартирах парафіян за запрошенням. Служби, як правило, розпочиналися о 8 годині вечора і закінчувалися в час-два ночі. Усе церковне знаряддя приносив І. Павловський і відразу після служби забирав додому. Спочатку парафіян у них було небагато - до 15 осіб, але з часом громада розрослася і на службу почали приходити віруючі з навколишніх сіл - Варваровки, Парутіно, Балабановки, Богоявленська та інших. Найчастіше служби проходили на квартирах у найактивніших мирян. Крім нічних служб Г. Синицький та І. Павловський здійснювали треби - хрестили, соборували, ховали небіжчиків, служили панахиди тощо [22,Т.ХІ, арк.32зв.,40, 60,125-126,211-213].

Г. Синицький мав досить широке коло спілкування. Ним підтримувалися зв'язки із висланим єпископатом та духовенством, з опозиційними громадами інших міст - Херсоном, Зінов'євськом, Харковом. Особливе значення для Г. Синицького мав зв'язок з єпископом Дамаскіним (Цедриком), якого він знав з 1923 року. Про свою оцінку єпископа Дамаскіна Синицький пізніше скаже: «Будучи людиною з широкою освітою, яка багато подорожувала, з особливою здатністю передавати бачене та пережите, єп. Дамаскін зробив на мене сильне враження». Так як єпископ мав неабиякий авторитет, бажаючи почути його особисту точку зору на події в церковному житті, Г. Синицький у 1929 році відвідав його в м. Стародуб і, ймовірніше, знайшов у ньому свого однодумця [22,Т. ХІ,арк.44]. Підтримувалися також зв'язки з єпископами Прокопієм (Титовим) та Димитрієм (Любимовим), священиками І. Скадовським (Херсон), Г. Селецьким (Харків), М. Виноградовим (Зінов'євськ), І. Таковила (с. Пересадівка Миколаївської округи) та іншими [22,Т. ХІ,арк.211-212].

Близькою ідейно та географічно до Миколаєва була Херсонська група «ультра-православних» на чолі з відомим благочинним Іоанном Скадовським. Коли архієпископ Анатолій 26 жовтня 1927 року уперше приїхав у Херсон, благочинний протоієрей Іоанн Скадовський, протодиякон Михайло Захаров, священик Дмитро Мірошкун та ієромонах Афанасій його не визнали. У результаті «бунтівники» були заборонені у священнослужінні в межах єпархії і були вигнані з кафедрального собору. Антисергіанські настрої дістали поширення в Херсонському, Голопристанському і Цюрупинському районах. Загалом громада І. Скадовського і М. Захарова нараховувала від сорока до ста осіб. Служби проводилися по будинках віруючих у кількості до 20 осіб VI, арк.19-19зв.,166,176,180;24,121].

Тісні зв'язки сформувалися у І. Скадовського з висланим єпископом Прокопієм, до якого він їздив на побачення в 1926 році та 1928 році, а його дружина - в кінці 1928 року і 1930 році. Наприкінці 1930 року по дорозі назад вона була арештована й у Херсон повернулася тільки в 1931 році. Михайло Захаров, у свою чергу, листувався із Прокопієм (Титовим), Варсонофієм (Юрченко) і єпископами Дамаскіним і Нектарієм [16,арк.169;22,Т.xVI,арк.166;24,122]. У період 1928-1930 років І. Скадовським було отримано безліч анонімних послань із різних джерел, які давалися для читання членам громади. З них робилися копії, архів яких зберігався у мирянки Тетяни Замустьянової [22,Т.ХVI,арк.166].

Більшість духовенства Одещини прийняла «Декларацію», про що свідчить лист, направлений одеським священством митрополиту Михаїлу (Єрмакову) [7,арк.321зв.-323]. Але окремі факти свідчать про існування й у цьому регіоні опозиційних громад. У самій Одесі до ІПЦ приєдналася «Ботанічна» церква, у якій служив протоієрей Олександр Введенський, а благочинним в Одесі був священик Орлов. В Ананьєві перебував Венедикт Корольчук, який у 1929 році зі своєю громадою перейшов до єпископа Павла (Кратірова). У церкві с. Мутихі Шевченківського району служив ієромонах Фаддєй (Тарасенко), громаду в с. Матяси очолювали ієромонахи Гудаіл і Досифей [24,119]. У 1927-1931 роках діяла таємна церква в с. Бельведери Новоархангельського району, яку організував Яків Коробка. Відмовившись вступати до колгоспу, він під власним сараєм викопав печеру глибиною в п'ять метрів й облаштував там церкву, де протягом трьох років регулярно проводив церковні служби до свого арешту в 1931 році [20,271-272].

Таким чином, протягом 1928-1930 років в Україні сформувалася досить розгалужена мережа опозиційних антисергієвських громад, які не визнали прорадянського курсу митрополитів Сергія (Страгородського) та Михаїла (Єрмакова). Зрозуміло, що такий рух в середовищі духовенства та віруючих не міг пройти повз репресивні органи СРСР й органи ДПУ України почали готувати масові арешти.

Перші арешти в Україні розпочалися у 1930 році. Основним звинуваченням тоді була «антирадянська агітація» і ні про яку організацію всесоюзного масштабу мова тоді не йшла. За подібним звинуваченням були засуджені: Семен Кузьменко, подгорновець із Сумщини, який «серед віруючих поширював чутки про швидкий кінець Радвлади, призиваючи віруючих об'єднатися навколо релігії на предмет боротьби з Антихристом в особі Радвлади» (10 років ВТТ від 8 лютого 1930 р.) [12,арк.1,31]; подільських священиків Ферапонта Подолянського та Олександра Лотоцького, які називали радянську владу «Владою Антихриста» і молилися «про дарування війни, яка повинна їх врятувати від гніту Антихриста» і т.п. (О. Лотоцького - звільнено, Ф. Подолянського - вислано за межі прикордонного району) [2,арк.6-7, 9зв.,32,35]; священиків с. Малі Копані на Херсонщині Дмитра Мірошкуна, с. Єлисаветрадківки на Зінов'євщині Іоанна і Петра Матковських за антирадянську агітацію до ВМП та багато інших [24,117,122].

Досить масштабною була операція по вилученню подгорновців- стефановців. Приводом до неї стала хвиля антиколгоспних виступів влітку 1930 року після придушення яких 16-17 жовтня 1930 року було проведено масові арешти подгорновців Харківщини та Донбасу. 16 жовтня було заарештовано Василя Подгорного та 12 членів його громади, а наступного дня схоплено керівника дебальцевської групи подгорновців - Федора Павлова. Загалом по справі подгорновських громад пройшло 24 особи, яких було заарештовано протягом 16 жовтня 1930 - 16 січня 1931 року [22,Т.ГУ,арк.321;Т.ХП,арк.106;24,107].

Але масова операція, під агентурною назвою «Чорні павуки», була проведена в січні 1931 року по території усієї України. 15 січня проведено масові арешти в Києві, Миколаєві, Херсоні та Зінов'євську, 16 січня - Харкові, Дебальцево, Сталіно, Маріуполі, Новомосковську, Кривому Розі, Полтаві, Олександрії, протягом 18 січня - 17 лютого - на Вінничині. Загалом, за даними архіву СБ України, лише протягом 1931 року у справі організації ІПЦ було репресовано 260 осіб [25,428], але притягнуто до суду 136 осіб, серед яких 2 єпископи, 52 священики, 19 ченців, 1 диякон, 6 псаломщиків та 56 мирян [22,Т.ХХ,арк.4] (різниця пояснюється тим, що карні справи на значну кількість заарештованих було виділено в окреме ведення).

Ґрунтуючись на показаннях арештованих, що співробітничали із слідством, і на повідомленнях «добровільних помічників» (по справі пройшло близько 10 секретних співробітників ДПУ), слідство стверджувало, що до початку 1929 року угруповання оформилося в підпільну контрреволюційну організацію повстанського характеру, в яку входили великі і дрібні контрреволюційні групи та осередки, організовані в ряді міст і сіл України.

В організаційному плані українська «організація ІПЦ» складалася з чотирьох основних центрів: Київ - Харків - Дніпропетровськ - Одеса. Київська група містила в собі чотири осередки, що охоплюють власне Київ і область із граничними районами. Центром філії був Київ, керівником по місту був названий Д. Іванов, по області - Б. Квасницький і Л. Рохліц. Організаційно Київська група входила до Харківської філії на автономних правах (російська дослідниця І. Осипова виокремлює Київ в самостійну філію). У Харківську філію входили Харківський, Бердянський, Кадієвський, Лебединський, Маріупольський, Попаснянський, Сталінський, Сумський і Слов'янський райони. Керівник філії - єпископ Павло (Кратіров), центром групи було с. Гавриловка під Харковом, зв'язок з Києвом здійснювалася через ієромон. Агапія (Жиденко).

В Одеську філію входили Зинов'євський, Олександрійський, Миколаївський, Херсонський, Полтавський райони. Керівниками її були священик Григорій Селецький і архімандрит Варсонофій (Юрченко).

До Дніпропетровської філії входили Новомосковський, Криворізький і Ладиженський райони. Керівник групи - єпископ Йоасаф (Попов), що підтримував постійний зв'язок як з єпископом Павлом (Кратіровим), так і з архієпископом Димитрієм (Любимовим) [18,89,19,112-113].

На підставі переважно свідчень обвинувачуваних, до того ж невідомо, як добутих, було порушено кримінальну справу за статтями 54-10, 54-11 КК УСРР. Постановою Колегії ОДПУ від 14 грудня 1931 року 53 особи були засуджені до 3 років таборів, 58 - до висилки в Північний край на 3 роки, 5 - до позбавлення права проживання в 12 населених пунктах із прикріпленням до певного місця проживання на 3 роки. У діях окремих обвинувачуваних Особлива трійка не знайшла криміналу і вони були звільнені з-під варти із врахуванням як покарання строку попереднього ув'язнення. Постановою від 2 січня 1932 року єпископи Павло (Кратіров), В. Подгорний і Г. Селецький були засуджені до 10 років таборів, а єпископи Йоасаф (Попов), Варсонофій (Юрченко), Євстратій (Грумков), Макарій (Величко), О. Краснокутський, М. Толмачов, Ф. Павлов, Д. Іванов, Б. Квасницький, С. Лабинський і І. Скадовський - до 5 років таборів [19,118;24,123].

Отже ми бачимо, що протягом 1927-1931 років в Україні оформилася досить сильна антисергієвська опозиція, яка не визнала прорадянський курс Патріархії і в результаті попала в горнила репресивної машини СРСР. Але не дивлячись на те, що основні осередки міфічної ІПЦ були розгромлені, в багатьох місцевостях вони збереглися. Це вимагає від майбутніх дослідників подальших наукових пошуків в архівах партійних і каральних органів, що дасть можливість створити певну картину виникнення та розвитку підпільного церковного опозиційного руху в Україні у міжвоєнний період.

церковний опозиція митрополит православний

Джерела та література

1. Дамаскин (Орловский), иером. Мученики, исповедники и подвижники благочестия Русской Православной Церкви ХХ столетия: Жизнеописания и материалы к ним. - Кн.3.- Тверь: ООО «Издательский дом «Булат», 2001.

2. Державний архів Вінницької області. - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.13122.

3. Там само. - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.17775.

4. Там само. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.45.

5. Там само. - Ф.П-1. - Оп.1а. - Спр. 133.

6. Державний архів Кіровоградської області. - Ф.Р-5907. - Оп.2р. - Спр.240,956,7818,9484.

7. Державний архів Миколаївської області. - Ф.Р-118. - Оп.2. - Спр.281.

8. Державний архів Полтавської області. - Ф.Р-2034. - Оп.2сч. - Спр.27.

9. Там само. - Ф.Р-2034. - Оп.2сч. - Спр.49.

10. Державний архів Сумської області. - Ф.Р-7. - Оп.2. - Спр.91.

11. Там само. - Ф.Р-7641. - Оп.5. - Спр.302.

12. Там само. - Ф.Р-7641. - Оп.6. - Спр.123.

13. Державний архів Харківської області. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.915.

14. Там само. - Ф.П-1. - Оп.1. - Спр.922.

15. Там само. - Ф.Р-203. - Оп.1. - Спр.1972.

16. Державний архів Херсонської області. - Ф.Р-4033. - Оп.5. - Спр.766. 17. Новосвященномученик Дамаскин, епископ Глуховский. - Б.м.: Изд-во «Параклит», ИПЦ, 2003.

18. Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез.». Гонения на Истинно-Православную Церковь: По материалам следственных и лагерных дел заключенных. - М.: Серебряные нити, 1998.

19. Пащенко В.О. Свобода совісті в Україні: міфи і факти 20-30-х років. - К., 1994.

20. Польский М. Новые мученики Российские. - Т.2. - Jordanville, N.-Y.: Типография преп. Иова Почаевского, 1957.

21. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.5. - Оп.3. - Спр.1591.

22. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.263. - Оп.1. - Спр.65744.Т.І-ХХ.

23. Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Україні в 1917-1941 роках (на матеріалі Донецького регіону): Дис. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - Луганськ, 2001.

24. Шкаровский М.В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. - СПб.: «Мемориал», 1999.

25. Шугаєва Л. Релігійні утворення істинно-православної церкви й істинно-православних християн як форма протистояння тоталітаризму // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 15. - К., 2006. - С.423-438.

26. Шумило В. Схиархимандрит Лаврентий и его время. Очерк церковной истории Черниговщины (1868-1950 гг.). - Чернигов: Русское Православное Издательство «Вера и Жизнь», 2001.

Размещено на Allbest.ru