Іудаїзм та єврейський національний рух на Півдні України у другій половині 1950-1980-х років: взаємозв'язок з українським опозиційним рухом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іудаїзм та єврейський національний рух на Півдні України у другій половині 1950-1980-х років: взаємозв'язок з українським опозиційним рухом

Шпак Д.О

В опозиційному русі етнічних меншин України радянського періоду, єврейський національний рух найбільш складний за своїм змістом, адже починаючи від розгортання антирелігійної кампанії у СРСР з кінця 50-х років до отримання Україною незалежності за своєю суттю він був правозахисним, мав досить складну схему розвитку присутній різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до глибокої релігійності активістів 80-х років зберігаючи при цьому єдність мети збереження та виховання національної ідентифікації євреїв в радянському суспільстві.

Питанню щодо назви проявів опозиції радянському режимові та етапів його розвитку сьогодні присвячено значна кількість наукових праць та статей, зокрема: Ю. Котляр «Боротьба за українську національну ідею на Миколаївщині у 50-х 80-х рр. XX ст.», О. Бажан «Методологічні проблеми у вивчені історії дисидентського руху в Україні в другій половині 1950-1980-х років», О. Бажан «Дисидентство в УРСР: спроба дефініції», Ю. Зайцев «Дисиденти», Г. Касьянов «Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці» [1], тому автор не вважав доцільним зупинятись на ньому.

З кінця 50-х років у СРСР розгортається широка антирелігійна кампанія, яка базувалася на утопічних планах побудови комуністичного суспільства і на ненауковому сприйнятті релігії як цілком пережиткового явища в соціальній тканині радянського суспільства, що функціонує завдяки фінансуванню з-за кордону, підступності церковних діячів і т.д. В УРСР ця кампанія набула винятково жорстоких форм і завдала нищівного удару по всіх конфесіях. Щодо іудейської релігії, то в республіканській пресі було організовано публікацію ряду статей і листів, які «викривали синагогальний актив у користі і зловживаннях», «порочних зв'язках із закордоном», в інших гріхах. Під приводом «систематичних порушень законодавства про релігійні культи» закрили синагоги у Львові, Миколаєві, Херсоні та в багатьох інших містах України [2]. «Пафос антиконфесійного завзяття в ряді випадків підігрівався відчутними юдофобськими елементами офіційної пропаганди. Всесвітній резонанс і обурення викликав, наприклад, виступ М. Хрущова перед діячами культури й мистецтв (березень 1963 р.), в якому він розповів про перекладача-єврея, що нібито працював у штабі гітлерівського генерала Паулюса». Зрозуміло що, це повідомлення виявилося наклепом, а в загальному контексті промову М. Хрущова розцінено світовою громадськістю як намагання звинуватити їх у співробітництві з нацистами. Великий скандал викликав вихід у Києві другої брошури, що «теоретично обґрунтовувала» антиєврейську пропаганду, Т. Кичка «Іудаїзм без прикрас» [3]. Вряд з цілою колекцією антисемітських випадів вона містила 20 юдофобських карикатур підготовлених художником М. Савченко, та з'явилася у видавництві АН УРСР в 1969 році.

Обурення виявилося настільки сильним (про негативну реакцію Комісії з прав людини ООН, МЗС УРСР інформувало у квітні 1964 р. першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста), що ідеологічна комісія ЦК КПРС змушена була засудити книгу Т. Кичка.

У 1964 році, після перегляду урядом СРСР деяких проблем, пов'язаних з діяльністю релігійних організацій, чисельність синагог в Україні (після штучно ініційованого процесу їх скорочення) залишалася незмінною до кінця 80-х років 14, а прихильників іудаїзму оцінювалася апаратом уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР приблизно в 30 тисяч чоловік [4]. В республіці паралельно діяли також десятки міньянів (міньян буквально означає кворум, група повнолітніх, старших 13 років, чоловіків-євреїв кількістю не менш як 10 чоловік, тобто в кількості, достатній для колективного моління). Офіційний статус міньянів не оформлявся владою. Цілий ряд міньянів його й не добивався. Для багатьох таких спільнот, утворених віруючими похилого віку, процедури, пов'язані з реєстрацією, були надто клопітними, іноді непосильними.

У 1962-1963 роках у Одесі, Миколаєві та інших містах України пройшли показові процеси над групами євреїв, звинувачених у «економічних злочинах» [5, 221] як відповідь на демонстрацію в Києві під час візиту ізраїльського посла Гекоа та на подані заяви до ізраїльської делегації про еміграцію.

У другій половині 60-х років зросла кількість євреїв, які прагнули виїхати до Ізраїлю. За даними М. Міцеля у 1956-1964 роках в УРСР було подано 3363 звернень, з яких влада задовольнила лише 877, то у 1965-1968 роках 4598 звернень, із яких задоволено було 2162 [5, 221]. У 1972 році органи МЗС УРСР зафіксували вже 10031 клопотання євреїв щодо виїзду до Ізраїлю, з яких було задоволено 7633 [5, 224]. Найбільша кількість заяв від мешканців Чернівецької, Одеської, Закарпатської, Львівської областей та м. Києва. За даними доповідної записки від 14 квітня 1979 року МЗС УРСР до ЦК КПУ у Одесі та Києві на протязі 1972-1978 років до Відділів віз і реєстрації із клопотаннями в окремі роки зверталося по 7-8 тисяч осіб. Виїхало до Ізраїлю протягом зазначених років 46093 осіб.

Атмосфера, що панувала в синагогах того часу, задовольняла далеко не всіх євреїв, більшість з яких були змушені відправляти культи таємно - 13 грудня 1968 року в Миколаєві органами КДБ при Раді Міністрів УРСР була відкрита підпільна синагога [6, 50]. Це стосується й суто релігійних проблем: наприкінці 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читалися. Богослужіння обмежувалося читанням Тори, причому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався Кворум. У найбільшій в Україні київській синагозі, наприклад, тривалий час не було равина, відвідувачі не одержували Повчань з питань віровчення, синагогальної й побутової обрядовості [7]. Приблизно таким же було становище в Одесі, у Дніпропетровську, Сімферополі, Вінниці, в багатьох невеликих містах України іудейські культові заклади відвідувалися, по суті, виключно людьми похилого віку. В усіх синагогах України майже не відправлялися шлюбні обряди, дуже рідко обрізання і бармицтво (обряд для 13-річного підлітка, і для того, хто досяг повноліття). Послідовніше виконувалися обряди, пов'язані з поминально-поховальним циклом.

Водночас, синагога стала об'єднуючим центром, універсальним інститутом для національної ідентифікації євреїв, адже ні єврейських театрів, ні клубів, ні шкіл, ні засобів масової інформації єврейське населення України не мало. Тому в дні особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де відносно високою є частка єврейського населення, виявлялися заповненими публікою, котра не мала загалом елементарних релігійних уявлень, але була пройнята національною свідомістю. Синагога через свою унікальність як єдиний єврейський інститут виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічалися шлюби, зав'язувалися знайомства, відбувався обмін літературою тощо.

В зв'язку із незадоволеністю змістом і динамікою релігійного життя в цілому М. Міцель доходить висновку, що саме синагоги значною мірою каталізують розвиток в іудаїзмі паралельних структур [5, 223]. У 70-80-х роках в УРСР йде досить активне утворення гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін. Вони формуються представниками єврейської інтелігенції, переважно природничо-наукової та технічної. «Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості й релігійності надзвичайно широкий: від людей, котрі хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національних коренів і прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично віруючих; від бажаючих просто спілкуватися мовою предків до активних учасників правозахисного руху; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непримиренних сіоністів» [3].

У квітні 1969 року відділом агітації і пропаганди ЦК КПУ було підготовлено аналітичну брошуру на 96 сторінках «О так называемом еврейском вопросе в УССР» в якій будь-який прояв інакомислення єврейського населення трактувався як антирадянський. Брошуру було призначено для ознайомлення членів і кандидатів у члени Потітбюро ЦК КПУ.

Аналізуючи роботи сучасних дослідників з проблем юдаїки в Україні за часів СРСР, можна дійти висновку, що єврейський правозахисний рух зазнав досить різкого повороту від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до глибокої релігійності активістів 80-х років. У Києві й Одесі з'являються невеликі групи молодих євреїв, які намагаються ретельно дотримуватися релігійних приписів і табу. Саме їхній спосіб життя розглядався радянською владою як виклик і призводив до утисків з боку останніх. Проте переслідування ще більшою мірою згуртовували єврейських активістів і спонукали їх до захисту власних прав і переконань. Часто навіть ті, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до правозахисного руху [8]. антирелігійний єврей іудаїзм національний

Учасники гуртків-міньянів в Одесі контактували з іноземними кореспондентами, туристами (у 1978 році у Києві було понад 40 груп туристів із США всього близько 1300 чоловік що складалися в основному з євреїв [5, 224]), представниками різноманітних зарубіжних єврейських центрів і організацій, що, як правило, вело до «реакційних» акцій влади.

А. Кержнер наводить цікаві факти про організацію підпільних міньян та про нелегальні хедери у Одесі на квартирах неодноразово були проведені такі збори, що свідчить про достатньо високу релігійну підпільну активність єврейського населення (16,7 % від загальної чисельності населення на поч. 60-х років), не зважаючи на погрози з боку правоохоронних органів та цькування з боку радянської преси.

У Миколаєві у грудні 1969 року співробітники УКДБ затримали на квартирі групу людей, учасників нелегального міньяну, у релігійному вбранні (талеси, ярмулки). Було складено акт, віруючі сфотографовані, в частини з них взяли письмові пояснення [5, 223].

Протягом 1970-х 1980-х років налагоджувалися зв'язки між представниками українського та єврейського національних та правозахисних рухів. Крім І. Дзюби та Б. Антоненка-Давидовича, неодноразово підносили свої голоси на захист євреїв українські демократи С. Караванський та М. Сагайдак. За участь у загальноукраїнському правозахисному русі був засуджений Й. Зісельс. У місцях відбування покарання між діячами українського та єврейського рухів встановилися дружні, приязні взаємини та діалог (Я. Сусленський, Й. Зісельс, С. Глузман, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, М. Горбаль та ін.). Завдяки феноменальній пам'яті Юрія (Ар'є) Вудка, запам'ятавши десятки віршів своїх українських друзів по Мордовських таборах світ побачив виданій 1978 році у Мюнхені збірку «Поезія з-за колючих дротів. Слово репресованих Москвою українських поетів».

8 лютого 1983 року було прийнято постанову Політбюро ЦК КПУ «Про заходи щодо посилення протидії підривній антирадянській діяльності закордонних сіоністських центрів і антигромадських елементів із числа просіоністськи налаштованих осіб» [9]. Восени 1983 року, за зразком всесоюзного, був створений Антисіоністський комітет радянської громадськості України, який, проте, активної роботи не проводив.

Закордонні єврейські організації влаштували серію гучних кампаній солідарності з євреями СРСР. До партійних і радянських органів республіки почали надходити листи та заяви активістів єврейського руху з вимогою відкриття єврейських шкіл, культурних центрів, художніх колективів. Частіше, ніж у 1970-х роках, організовувалися нелегальні семінари та гуртки з вивчення івриту, юдаїзму, єврейської історії та культури єврейського народу. У спеціальній записці Відділ пропаганди й агітації ЦК КПУ у вересні 1984 р. роз'яснював, як слід відповідати заявникам у випадку їхніх клопотань про відкриття єврейських культурних центрів і шкіл.

Формально 1985-1987 рр. належали вже до нової історичної епохи, пов'язаної з ім'ям М. Горбачова, але започаткована ним «перебудова» спочатку мало чим відрізнялася від звичайної радянської практики: 1986році було розглянуто 783 заяви на виїзд до Ізраїлю, 510-ти заявникам було відмовлено. 1987 році ситуація почала змінюватися на краще: було подано 3104 заяви, і лише 76-ти заявникам було відмовлено.

У період розпаду Радянського Союзу активізувалися антисемітські елементи, з відсіччю замірам яких активно виступали українські громадські об'єднання Український культурологічний клуб, виконком Української Гельсінської спілки тощо.

Напередодні розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності еміграція євреїв набула особливого розмаху. Так, 1989 р. до Ізраїлю з України виїхало 3672 особи, у країни Заходу (головним чином до США) 17486;

1990 р. до Ізраїлю 59874, до США близько 12200; 1991 р., відповідно 39814 та 12583; до інших країн 1990-1991 рр. емігрувало сумарно 5-10 тисяч євреїв [5,230].

Звертаючись до періодизації єврейського національного руху, необхідно зазначити, що головним критерієм поділу, окрім іншого, вважається різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів руху 70-х до глибокої релігійності активістів 80-х років. Слід зазначити що підпільних організацій не страхала конфронтація з владними структурами і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, задуманих як чисто національно-релігійні, був досить вагомий. Намагання багатьох радянських євреїв емігрувати до Ізраїлю також значний чинник для виділення етапів, який і заклав основу для виділення першого з кінця 50-х років XX ст. до середини 1960-х років.

Другий: з середини 1960-х років до кінця 1970-х років друга хвиля еміграції, активізація підпільних релігійних організацій, налагодження зв'язків з-за кордонними єврейськими організаціями та скорочення виїздів до Ізраїлю у період ускладнення зовнішньополітичної ситуації.

Третій з початку 1980-х до початку 1990-х років від прийняття постанови Політбюро ЦК КПУ «Про заходи щодо посилення протидії підривній антирадянській діяльності закордонних сіоністських центрів і антигромадських елементів із числа просіоністськи налаштованих осіб» (8 лютого 1983 року) до зростання «темпів» еміграції, легалізації релігійних громад, відкриттям перших державних єврейських шкіл, бібліотек, організацій соціального захисту.

Отже, єврейський національний рух представляв собою досить складне явище в опозиційному русі радянському режимові в УРСР, складався з двох послідовних напрямів, зберігаючи при цьому правозахисний зміст: національного й національно-релігійного та виявив помітний вплив на розвиток українського руху опору на Півдні України.

Література

1. Котляр Ю. Боротьба за українську національну ідею на Миколаївщині в 50-х-80-х рр. XX ст. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т.83. Вип.70. Історичні науки. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. С.154; Бажан О. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції // Магістеріум: історичні студії. Вип. 7 / нАуКМА. К.: Стилас, 2001. С.27-31; Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 1960-80-х рр. // Сторінки історії України XX ст. К., 1992. С.195-235; Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. 1994. № 10. С.106-119; Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. 1994. № 11. С.132-137.

2. Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади; Нариси з історії та культури євреїв України [упорядкув. Л. Фінберг, В. Любченко] К.: Дух і літера, 2005. 440 с. (серія «Бібліотека Інституту юдаїки»).

3. Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади.

4. http.//www.judaica.kiev.ua/EvrEnz/religion.htm; Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади.

5. Нариси з історії та культури євреїв України [упорядкув. Л. Фінберг,

6. В. Любченко К.: Дух і літера, 2005. 440 с. (серія «Бібліотека Інституту юдаїки»).

7. Реабілітовані історією. Миколаївська область. Книга 3. Київ-Миколаїв: Світогляд, 2007. 655 с.

8. http://www.judaica.kiev.ua/EvrEnz/religion.htm; Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади

9. http://www.grinchuk.lviv.ua/1/1507.html Правозахисний рух в Україні.

10. Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади; Непомнящий Б.З. Херсон еврейский. Трагедии и судьбы / Борис Непомнящий. Херсон: Олди-плюс, 2004. 340 с.; Сборник документов и материалов «Еврейское население на Николаевщине». Государственный архив Николаевской области. Том 2. Николаев: Атолл, 2004. 160 с.

Размещено на Allbest.ru