Размещено на http://www.allbest.ru/

Мемуари Біла Клінтона "Моє життя" як джерело з вивчення проблеми співпраці США і Великобританії в реформуванні НАТО в 90-і роки ХХ ст.

Володіна М.О.

Співпраця США і Великобританії в реформуванні НАТО в період після закінчення "холодної війни", поза всяким сумнівом, викликає науковий інтерес для історичної і політичної науки в Україні та за її межами. Тим часом проблема ця практично не отримала свого освітлення з різних причин, у тому числі і по порівняно невеликій кількості джерел. Тим цікавіше нам видається вивчення і аналіз мемуарів Біла Клінтона, який був американським президентом в 1993-2001 роках минулого століття [1]. Відгуків на книгу відразу ж з'явилася величезна кількість від захоплених до стриманих і, нарешті, вкрай критичних. Один з рецензентів писав: "Мемуари колишнього президента США Біла Клінтона "Моє життя" продавалися в США так, ніби це не фоліант про життя політика, а новий роман про хлопчика в окулярах, шарфі і з чарівною паличкою. У перший же день продажів (22 червня) було куплено 400 тис. екземплярів, що для нехудожньої літератури рекорд. Втім, зрозуміти американців можна. По-перше, ними рухало бажання дізнатися нові подробиці про заплямоване плаття практикантки Моніки Лєвінські. По-друге, американці сьогодні згадують про часи Клінтона як про втрачений рай. Біржові індекси, що стрілою йшли увись, світова гегемонія, не затьмарена ні "Аль-каїдами", ні операціями в Іраку, ні іншою світовою геополітикою. Все було ясно і чудово, і президент грав на саксофоні, спокушав практиканток і говорив, що кожна народжена в Америці дитина повинна бути щаслива.

У нас на відміну від американців такого інтересу до історії з Монікою Лєвінські немає, та і до президента Клінтона ставлення більш ніж прохолодне, точніше, ніяке. Ну був такий президент, виглядав солодкуватим дурником. Серйозним політиком у нас його особливо ніхто не вважає (ось пані Олбрайт інша справа), мислителем тим більше, та і з російською політикою він не так очевидно зв'язаний, як, наприклад, Рейган або обидва Буша. При такому розкладі читання цього тисячесторінкового тому виглядає марною тратою часу" [2].

Сам Б. Клинтон на початку мемуарів написав: "Чи вийшла книга чудова хто знає? В усякому разі, читати її буде напевно цікаве" [3,7]. Дійсно, при детальному аналізі мемуарів розумієш, що це історія реального життя талановитої і суперечливої особи, розказана зі всією прямотою і відвертістю. Це неординарна книга, написана неординарною людиною. Вона дає нам можливість прослідкувати шлях, пройдений демократом Білом Клінтоном від позаштатного містечка Хоуп в Арканзасі до Білого дому. Шлях, який він пройшов завдяки своїй невичерпній енергії, завзятості і пристрасному інтересу до політики.

Книга Біла Клінтона, крім того, ще і докладний звіт про події за час його президентства, звіт, який охоплює не тільки найбільш яскраві факти політичного життя, але і деталі реальної роботи президента: щоденний потік проблем, особисті нападки, конфлікти, промахи і успіхи. Це захоплююча розповідь президента про роботу в умовах безперервної критики з боку його супротивників украй правого толку і про те, як йому вдавалося вистояти і досягти перемоги.

Перший президентський термін Клінтона ознаменувався як успіхами, так і невдачами. Запланована адміністрацією реформа охорони здоров'я, керувати якою в 1993 році було доручено Хілларі Клінтон, провалилася, а в 1994 році республіканці отримали перемогу на проміжних виборах в Конгрес. Крім того, Клінтону не вдалося втілити в життя ініціативу з дозволу служити в армії відкритим гомосексуалістам. Одночасно президент добився підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (North American Free Trade Agreement, NAFTA), а також Дейтонських мирних угод по врегулюванню балканського конфлікту і висновку в Осло мирної палестино-ізраїльської угоди. У 1996 році Клінтон знов отримав перемогу на президентських виборах, набравши 49,2 відсотка голосів виборців і 70,4 відсотка голосів виборщиків. Опонентами Клінтона виступали сенатор-республіканець Боб Доул і Рос Перо.

Під час другого президентського терміну Клінтона США проводили достатньо агресивну зовнішню політику. Йому вдалося добитися розширення НАТО в Східній Європі. У 1998 році було завдано повітряних ударів по Іраку, який відмовився від співпраці з міжнародними інспекторами з озброєння. В 1999 році, очолювані США, сили НАТО провели військову операцію проти Югославії, направлену на захист албанського населення Косово. Останнім значним кроком Клінтона на міжнародній арені стало підписання договору про створення Міжнародного кримінального суду, який згодом був денонсований його наступником Джорджем Бушем-молодшим. Найбільших успіхів Клінтон добився в економічній області. В період його президентства США вперше за довгий час отримали профіцит бюджету. Значно знизився рівень інфляції і безробіття.

Проте головною турботою президента Клінтона була зовнішня політика США, зокрема, відносини по лінії США-Європа, США-НАТО, США-Росія [4]. Дружина Білла Клінтона Хілларі Клінтон підкреслювала, що два президентські терміни її чоловіка період змін в житті Америки, за цей період Америка стала сильнішою, кращою і справедливішою. Вона була готова до викликів нового сторіччя" [5,7]. Пояснювала вона це просто: "президентство Клінтона являло собою зміну поколінь і політичних змін у всіх вашингтонських структурах. Двадцять з останніх двадцяти чотирьох років Білий дім залишався вотчиною республіканців. Його займали представники покоління наших батьків" [5,130].

За свідченням Хіларі Клінтон її чоловік 42^й президент США, особливу увагу приділяв співпраці з Великобританією в питаннях реформування НАТО, тісно співпрацюючи в цьому напрямку спочатку з британським прем'єром Д. Мейджором, а з 1997 р. Т. Блером [5,419,421,423]. Сам Б. Клінтон в мемуарах відзначав, що ще будучи губернатором штату Арканзас, він був гарячим прихильником збереження НАТО як військової структури союзників з Альянсу і пристосування його до нових умов існування після закінчення "холодної війни" [3,570].

Ставши президентом США, Клінтон наполіг на активному втручанні своєї країни і НАТО в конфлікт на території колишньої Югославії: "Я виступив за нанесення військами НАТО бомбових ударів за участю США проти Сербії в Боснії. Згодом, коли стало ясно, що серби постійно здійснюють масові вбивства боснійських мусульман, особливо місцевих лідерів, я запропонував відмінити ембарго на постачання зброї Боснії. Європейські країни, навпаки зосередили увагу на припиненні насильства. Британський прем'єр-міністр Джон Мейджор спробував переконати сербів зняти облогу боснійських міст і передати свої важкі озброєння під контроль ООН. Одночасно було встановлено багато приватних і державних місій для забезпечення мирних мешканців провіантом і медикаментами, і ООН направила до Боснії вісім тисяч військовослужбовців, щоб захистити конвої з гуманітарною допомогою" [3,570-571].

Як писав пізніше один з сербських істориків: "Адміністрація Клінтона, бажаючи виправити враження після війни в Затоці, спільно з англійцями дістала можливість показати мусульманам Боснії і Герцеговини, що вона не виступає проти ісламського світу" [6,454]. Конфлікт на території колишньої Югославії розпалювався і вносив до рядів європейських союзників США серйозні розбіжності. Клінтон прикладає максимум зусиль, щоб примирити своїх європейських союзників з НАТО, в першу чергу Великобританію в необхідності виробити спільний план дій щодо Боснії. Врешті-решт, завдяки енергійному тиску Клінтона на союзників план був прийнятий, але президент Боснії О. Ізетбегович, який прибув до Вашингтону, відкинув цей план, що прикро вразило Клінтона, а серби і хорвати відмовилися від своїх колишніх поступок, на яких наполягав американський президент [3,572].

Відсутність єдиної політики серед союзників по НАТО щодо ситуації на Балканах в цілому і, в Боснії зокрема, примусила Клінтона шукати вихід з ситуації, що створилася [3,571].

Роблячи ставку на "особливі відносини" Вашингтона і Лондона, Клінтон переконує Мейджора погодитися з ідеєю розширення НАТО на схід, справедливо розраховуючи отримати від нього підтримку в здійсненні своєї політики на Балканах саме тут, в Центральній Європі, у нових партнерів, що ще недавно були членами організації Варшавського договору, а зараз прагнули щонайшвидше потрапити в НАТО [3,572]. Хіларі Клінтон, що побувала в цей час за завданням чоловіка в приватній поїздці по Центральній Європі, писала: "Всі країни, в яких я побувала під час поїздки по Центральній Європі, хотіли обговорювати своє потенційне членство в НАТО" [5,357].

У концептуальному документі адміністрації Клінтона, підготовленому в 1994 році, наголошувалося: "Наша стратегія в галузі національної безпеки ґрунтується на розширенні кола демократичних держав з ринковою економікою при одночасній забороні і протидії погрозам нашим союзникам і нашим інтересам. Чим міцніше будуть позиції демократії, і чим глибше йтимуть процеси політичної і економічної лібералізації в світі, особливо в країнах, що мають геостратегічне значення для США, тим більшою мірою буде забезпечена наша безпека і тим більшою буде вірогідність процвітання нашої нації" [7]. Текст цього документа однозначно підтверджував позицію Клінтона в питанні розширення НАТО і його бажання допомогти Російській Федерації встати на шлях демократичних і ринкових реформ. Клінтон знаходився на цій позиції і всіляко відстоював її до кінця президентства Б. Єльцина [8,21-24].

Що ж до найскладнішої тоді теми у відносинах США і Росії, розширенні НАТО на схід, Клінтон мав довіру Єльцина і майже завжди вигравав. Показовий випадок, що відбувся осінню 1994 року на зустрічі президентів у Вашингтоні. Офіційна російська позиція зводилася до того, що розширення НАТО на схід річ абсолютно неможлива. Але Клінтон кладе руку на плече Єльцина і виголошує довгу промову, насичену банальностями про "велику дружбу". І Борис Миколайович тут же ламається. У відповідь на попередження про експансію Північноатлантичного альянсу російський президент заявляє: "Я зрозумів. Дякую за те, що ти сказав". Після цього офіційна Москва буде ще декілька років кричати про "абсолютну неприйнятність" розширення НАТО. Але Вашингтон всі ці грізні попередження чіпати вже не будуть. Адже там добре знають, що насправді думає російський президент [8]. Опонуючи Єльцину, Клінтон неодноразово заявляв, що вступ держав Центральної і Східної Європи до НАТО є не питанням "чи вступати", а єдиним питанням "коли" і "як".

У своїх мемуарах Клінтон однозначно стверджує, що він був ініціатором розширення НАТО на схід і ухвалення в Брюсселі програми "Партнерство заради світу" [3,636]. Програма була створена як проміжний крок перед розширенням НАТО, і ґрунтувалася на ретельному відборі кандидатів на ухвалення в цю організацію. Клінтон пише: "я невпинно працював над зміцненням партнерських відносин НАТО і Росії" [3,713].

Змінні успіхи сил США і НАТО в Боснії в боротьбі з сербами примушували Клінтона трудитися і над проблемою модернізації військ Альянсу. Для досягнення цієї мети він вів нескінченні переговори з союзниками по НАТО і, в першу чергу, з Великобританією [3,746-747,756]. За його дорученням віце-президент А. Гор і Хіларі Клінтон від імені американського президента, проводять роботу в різних країнах з проблеми розширення НАТО [3,756]. Дружина Клінтона в своїх мемуарах писала, що в цей час для адміністрації США найважливішим зовнішньополітичним питанням було розширення НАТО [5,406].

В цей час Клінтон знайомиться і зближується з майбутнім прем'єр-міністром Великобританії лейбористом Тоні Блером. Деякі політики у той час відмітили, що зближення нових американських демократів і нових лейбористів у Великобританії позначили початок так званого "третього шляху" або життєво важливого центру в світовій політиці. "Його суть полягала в тому, писала Х. Клінтон, що Клінтон і Блер однаково бачили багато світових політичних проблем. Перед ними стояло одне важливе питання як вдихнути нове життя в прогресивний рух, який явно видихався в сімдесяті і вісімдесяті роки і дозволив народитися в Америці рейганізму, а у Великобританії тетчеризму" [5,419-420].

Зближення Клінтона і Блера відбувалося по закінченню війни в Боснії і на порядку денному знов гостро встало питання про НАТО, його реформування. Точки зору на цю проблему у президента США і прем'єр-міністра Великобританії повністю співпадали. Треба віддати належне Клінтону, він був прекрасним стратегом і умів переконувати співбесідника стати на його бік. Так було з багатьма з Єльциним, Блером та іншими [9,420-421]. З того часу США і Великобританія почали тісніше співпрацювати в питанні реформування НАТО, головним напрямом якого залишалося розширення Альянсу. Після перемоги Єльцина влітку 1996 року на президентських виборах загроза комунізму зблякла. Дейтонські угоди принесли мир до Боснії, і можна було без ризику конфлікту говорити, що розширення НАТО може допомогти запобігти повторенню конфліктів, подібних боснійському. США запропонували провести літом 1997 року саміт НАТО на вищому рівні, на якому планували вирішити питання про запрошення до його лав нових членів. Проте Клінтон нічого не говорив про конкретні терміни ухвалення в НАТО нових членів [3,842].

У мемуарах Клінтон пояснює, чому він був такий обережний, не дивлячись на тиск з боку республіканців [10,247]. Перед Мадридським самітом НАТО (1997 р.), де передбачалося прийняти заявки на вступ до Альянсу від Польщі, Чехії і Угорщини, Клінтон бачив своїм основним завданням дати можливість пережити Єльцину розширення НАТО, натомість запропонувавши включити Росію в "Велику сімку" і Всесвітню торгову організацію [3,842]. Єльцин у відповідь: "запропонував мені як він виразився, "віч-на-віч", домовитися про те, що розширення НАТО обмежиться колишніми країнами учасницями Варшавського договору і не розповсюдиться на колишні радянські республіки країни Балтії і Україну. Я сказав, що не зможу це прийняти, оскільки, по-перше, це неможливо зберегти в таємниці, а по-друге, це підірвало б довіру до програми "Партнерство заради світу". Це не відповідало ні американським, ні російським інтересам, оскільки місія НАТО тепер полягала в протистоянні новим погрозам миру і стабільності в Європі, а не в конфронтації з Росією. Я сказав, що заява про обмеження розширення НАТО колишніми країнами-учасницями Варшавського договору була б рівнозначна проведенню нової розділової лінії в Європі, за межами якої залишилася б Російська імперія, що зменшилася в розмірах".

Єльцин все ще побоювався реакції на розширення НАТО усередині Росії. Якось, коли ми залишилися удвох, я запитав: "Борис, невже ти дійсно думаєш, що я дозволю НАТО атакувати Росію з баз, розташованих на території Польщі?" "Ні, відповів він. Але так думають багато людей старшого покоління, які живуть в західних областях Росії і вірять Зюганову". Він нагадав мені, що Росія на відміну від Сполучених Штатів, двічі піддавалася вторгненню: спочатку Наполеона, потім Гітлера, і пам'ять про ці важкі події впливає на колективну психологію жителів країни і визначає її політику. Я сказав Єльцину, що, якщо ми домовимося про розширення НАТО і розвиток партнерства між НАТО і Росією, я зобов'язуюся протягом певного терміну не розміщувати на території нових членів НАТО війська або ракети і підтримати прийом Росії до "Великої сімки", яка, таким чином, перетвориться на "Велику вісімку", а також у Всесвітню торгову організацію та інші міжнародні організації. Врешті-решт ми угодили це питання" [3,842-843].

У своїх мемуарах Клінтон неодноразово звертається до теми відносин США-НАТО-Україна. Згадуючи про підписання після Мадридського саміту НАТО угоди про партнерство з Україною, він багато разів підкреслює важливість для НАТО і США відносин з цією східноєвропейською країною [3,843,852]. Після Мадридського саміту, щоб підкреслити важливість ухвалених на ньому рішень і бажання американської адміністрації продовжити реформування НАТО, Клінтон відвідав низку центральноєвропейських держав, де його "з натхненням зустрічали натовпи городян", демонструючи свою підтримку демократії і бажання якнайскоріше вступити до НАТО" [3,852].

Наступний, 1998 рік, пише Клінтон, став "роком тріумфу за кордоном, переконливо продемонструвавши здоровий глузд і глибоку порядність американського народу" [3,866]. За цими пишними фразами президент США мав на увазі підписання договору про партнерство між НАТО і країнами Балтії, який додавав офіційний статус відносинам між ними у сфері безпеки, а також і введення економічних санкцій проти Сербії за її небажання припинити ворожі дії і почати діалог з косовськими албанцями. "До середини червня, пише Клінтон, НАТО розпочало планування ряду військових операцій, щоб покласти край насильству" [3,867,952].

У мемуарах детально описано небажання сербської сторони виконувати резолюції ООН по Косово, зусилля які робив Клінтон і керівництво Альянсу по врегулюванню косівської проблеми. Він підкреслює, що саме за його ініціативою були нанесені авіаудари по Сербії, узгоджені з генсеком НАТО Х. Соланой, який і віддав наказ 23 березня 1999 року про початок військової операції НАТО проти Сербії [3,953]. Не заглиблюючись в опис подробиць війни в Югославії, Клінтон пише про "найнеприємніший політичний інцидент під час цього конфлікту, коли літаки НАТО скинули бомби на китайське посольство в Бєлграді. Загинули троє громадян КНР" [3,958]. Те, що в результаті бомбардувань натовської авіації, яка діяла проти Сербії без санкції ООН, загинули більше трьох тисяч, в основному, мирних громадян, з яких, тисяча це були діти, Клінтон навіть не згадує [3,958-960]. Його у той час більше хвилюють інші питання, зокрема, продовження процесу реформування НАТО. На ювілейному саміті Альянсу в квітні 1999 року, і особливо на черговій конференції "Третього шляху", яка пройшла в травні, разом з Т. Блером і іншими лідерами країн НАТО були обговорені і ретельно проаналізовані "загальні цінності, ідеї і стратегії" [3,958]. Клінтон писав: "В цей час я зосередив свою увагу на досягненні глобального консенсусу з економічних, соціальних проблем і питань безпеки, який, на мою думку, міг добре послужити інтересам Америки і всього світу після того, як закінчиться мій другий президентський термін, підсилюючи процеси позитивної інтеграції і перешкоджаючи роз'єднанню і руйнуванню. Рух "Третього шляху" і розширення НАТО допомагали нам рухатися у вірному напрямку" [3,958].

Драматичні події 1999 року на Балканах ще більше скріпляли співпрацю США і Великобританії по більшості світових і європейських проблем, у тому числі і реформуванню НАТО. Проте, як писала Хілларі Клінтон, "в ідеї "Третього шляху" і частих зустрічей лідерів США і Великобританії, що обговорювали проблеми реформування НАТО, знайшлося немало супротивників в обох країнах. Рада з національної безпеки Сполучених Штатів і міністерство закордонних справ Великобританії турбувалися, що двосторонніми зустрічами ми можемо образити інші дружні держави. На це я заперечувала, що якщо так звані особливі відносини між нашими країнами щось означають, то неформальні двосторонні зустрічі не можуть образити нікого з наших союзників. Ми з Білом стояли на своєму, тому що вважали, що на цих нарадах і ми, і британці можемо дізнатися багато нового і корисного, і що вони допоможуть створити конструктивні політичні умови в світі" [5,422-423].

Політика США і Великобританії в питанні реформування НАТО дала свої плоди, як відомо, вже до кінця 90-х років. На ювілейному саміті НАТО Польща, Чехія і Угорщина стали повноправними членами Альянсу, тим самим було позначено початок практичного втілення в життя ідеї розширення НАТО, якій так багато місця в своїх мемуарах приділив Білл Клінтон. Ще одним результатом його зусиль в цьому напрямку, підтриманих Великобританією і іншими членами Альянсу, стало ухвалення нової стратегічної концепції НАТО, основи якої покоїлися на прагненні американського президента Клінтона трансформуючи НАТО, продовжити розширення Альянсу за рахунок країн Центральної і Східної Європи. Практичне втілення стратегія розширення знайшла в "другій" і "третій" хвилі розширення в 2004 і 2009 роках. Альянс збільшив свої ряди до 28 членів, в цьому поза сумнівом є і заслуга Біла Клінтона, що стояв біля витоків розширення, про що свідчать у тому числі і його багатосторінкові мемуари.

клінтон військова структура великобританія

Література

1. Мемуары Билла Клинтона "My life" увидели свет в 2004 году в издательстве Альфреда Кнопфа и очень скоро были переведены на русский язык: Клинтон У. Дж. Моя жизнь / Уильям Джефферсон Клинтон; пер. с англ. М.: Альпина Бизнес Букс, 2005.1088 с.

2. Код доступа: http://www.ozon.ru/context/detail/id/ Андрей Громов. Как это работает в Америке // Эксперт.

3. Клинтон Билл. Моя жизнь. М., 2005.

4. См. подробнее: Роберт Кейган. О рае и силе. Америка и Европа в новом мировом порядке. М., 2004; Политика США в меняющемся мире. М., 2004; Валецкий О. Новая стратегия США и НАТО в войнах в Югославии, Ираке, Афганистане и ее влияние на развитие зарубежных систем вооружения и боеприпасов. М., 2008; Россия и мир в начале ХХІ века: новые выводы и новые возможности. М., 2007; Голдгейгер Дж., М. Макфол. Цель и средства. Политика США в отношении России после "холодной войны". М., 2009; Ширяев Б.А. Внешняя политика США. Принципы, механизмы, методы. СпБ., 2007 и др.

5. Хиллари Клинтон. История моей жизни. М., 2003.

6. Веселин Джуретич. Развал Югославии. Основные течения 1918-1923 гг. М., 2003.

7. A National Security Strategy of Engagement and Enlargement. White House. July, 1994.

8. Код доступа: http://www.informacia.ru/facts/elcin/5. htm.

9. Хиллари Клинтон. История моей жизни. М., 2003; Клинтон Б. Моя жизнь. М., 2005.

10. Голдгейгер Дж., М. Макфол. Цель и средства. Политика США в отношении России после "холодной войны". М., 2009.

Размещено на Allbest.ru