Забуте ім'я студента юридичного факультету Київського імператорського університету Святого Володимира

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Забуте ім'я студента юридичного факультету Київського імператорського університету Святого Володимира

харито університет романс

Його ім'я - Микола Харито. Недоглянуту могилу Миколи, його матері та сестри на Лук'янівському цвинтарі (ділянка 22, ряд 11, місце 44) з трудом знайшов серед бур'яну шкільний вчитель В. Донцов зі своїми помічниками на початку 80-х років. Могилу облагородили греки, поставили гранітну плиту і урочисто її відкрили на честь 120-річчя з дня народження цього студента. На ній написано «Харито Микола Іванович 19.12.1886 - 9.11.1918», а також слова «Отцвели уж давно хризантемы в саду…». На зворотній стороні плити - «Композитор, певец». Тепер просто здогадатися, чим прославив своє ім'я та, зокрема, юридичний факультет Київського Університету імені Святого Володимира М.І. Харито. Цей його романс живе, виконується і донині. Було б добре, щоб студенти університету взяли опіку над могилою свого ровесника. На юридичному факультеті студентам повідомлялося дати народження та загибелі композитора. Але 19 грудня 2008 року на могилі композитора були лише ті хризантеми, які поклали 9 листопада цього ж року автори цієї статті. Не гріх було б також сформувати в університетському музеї куточок, присвячений цьому знаменитому студентові.

Дослідження показало, що Микола Харито народився в Ялті в 1886 році 19 грудня на день святого Миколая в родині гірничого інженера Івана Петровича Іванисова. Мати його, Надія Георгіївна Харито, за національністю була гречанка, із роду балаклавських міщан. Батько - Іван Петрович, - був росіянином. В Ялту він приїхав на роботу за направленням, залишивши у Санкт-Петербурзі свою сім'ю. Тут, в Ялті він зустрів красуню - гречанку і це вирішило його подальшу долю. Напевно, прізвище матері Миколи походило від Харити - трьох богинь краси і витонченості в грецькій міфології. Офіційно одружитися на Надії Георгіївні при живій дружині він не міг, тому проживав із нею без реєстрації шлюбу. У них народилося чотири доньки і син Микола. Оскільки батьки жили в «цивільному шлюбі», то дітей - Віру, Ліду, Олену (Люсю), Надію (Діну) та Миколу - записали на прізвище матері, Надії Георгіївни Харито. У Івана Петровича у Ялті був власний маєток, а в Алупці він купив земельну ділянку, покриту лісом, маючи намір відкрити там приватний санаторій для хворих на сухоти. Надія Георгіївна займалась домашнім господарством та виховувала дітей. Вона була жінкою освідченою і добре розумілася у мистецтві. Її музичні схильності перейшли до дітей, котрі з малих літ навчалися грі на фортепіано. Самим обдарованим із них виявився Микола. У ялтинському будинку у них постійно бували імениті гості із російських столиць. Вечерами влаштовувалися концерти за участю дітей. Перед ними часто виступав Харито - молодший. Вперше Микола сів за рояль у п'ятирічному віці, в цьому віці і почав писати вірші. У сім'ї всі діти навчалися музиці. У маленького Колі була своя, властива лише йому манера гри. Море, гори, чудова кримська природа - все це стимулювало Миколу до творчості. Хоча він не знав нотної грамоти, але розпочавши грати на роялі в п'ятирічному віці, згодом почав виконувати власні невеличкі п'єски для фортепіано та пісеньки на різних вечірках, куди його запрошували разом із батьками.

У 1895 році Микола Іванович Харито став учнем знаменитої Олександрівської чоловічої гімназії в Ялті. Хлопчина був старанний, і по закінченню кожного класу одержував похвальні грамоти. В ході учнівських концертів та балів гімназист Микола Харито на фортепіано виконував уже класику, твори Йоганна Баха, Людвига Бетховена, Фредерика Шопена, Петра Чайковского і улюбленого Сергія Рахманінова та інших видатних композиторів. Грав він, до речі, не за нотами, що свідчило про його блискучу музичну пам'ять. До цього ж часу відноситься його захоплення російською поезією. Навіть під час візиту в гімназію царя Миколи II з царицею та їх доньками розважав сановну публіку своєю грою. Уже в старших класах у хлопця, який переселився на окрему квартиру, збиралася революційно налаштована молодь - студенти, робітники і службовці. Критикували царя, уряд…

Навчався Харито у 1904-1906 роках водночас з Самуїлом Маршаком (згодом відомим дитячим письменником) та Петром Войковим (знаменитим дипломатом). Значно пізніше Микола Іванович присвятив своєму ялтинському другові Войкову романс «Минувшего не воротить» на вірші Тетяни Строєвої. У гімназії працювала дружина Максима Горького Єкатерина Пєшкова. Цікаво, що в Ялті тоді частенько гостював Федір Шаляпін, який через кілька років виконуватиме знамениті «Отцвели хризантемы» Миколи Харито під акомпанемент Сергія Рахманінова. Майбутній композитор прожив у Ялті двадцять один рік. Закінчивши гімназію, Микола назавжди покидає Крим.

У 1907 році сім'я Харито по закінченню Миколою навчання в гімназії переїхала до Києва. В червні цього ж року Микола вступив до Київського університету імені Святого Володимира - спочатку на фізико-математичний факультет, а потім - на юридичний. Занурившись у студентське життя, він не припиняє занять музикою і стає відомою особистістю в університетському середовищі, користується повагою і авторитетом. Глибока начитаність, музичність, добра душа, мужній облік, зовнішня та внутрішня красота - все це привертало до нього мистецьку спільноту і оточуючих. В університеті Микола Харито перебуває у центрі бурхливого студентського життя. А до попередніх поетичних уподобань добавляється ще й захоплення поетами Надсоном, Івановим, Феофановим та Бельмонтом. Всі студентські музично-поетичні вечори проходили з активною участю М. Харито. Він грав на роялі, співав, читав вірші як свої, так і інших поетів.

Поразка революції 1905-1907 років, безвір'я у можливість демократичних перетворень, викликали у молоді прагнення до активізації політичної боротьби. В період навчання в університеті Микола Харито долучився до передової частини студенства та брав участь у політичних страйках і антиурядових демонстраціях, за що і потрапив до «чорного списку» на відрахування з університету, зокрема, за участь у гучному виконанні «Марсельєзи» при навмисно відчинених вікнах. Але його відстояв відомий в той час вчений, професор кафедри міжнародного права Отто Ейхельман. Потім професору іще раз доводилося заступатися за Миколу Харито, оскільки той брав участь у безпорядках, що спалахнули у зв'язку зі смертю Льва Толстого. Лише заступництво професор Эйхельмана не стільки спасло, скільки відстрочило покарання. Популярність та авторитет студента Харито порівнювали із популярністю в університеті цього знаменитого професора Эйхельмана. В університеті одразу ж склали з цього приводу вірш:

«Не все хорошее забыто,

Не всюду царствует обман.

Среди студентов есть Харито,

А в профессуре - Эйхельман.»

За виступи проти уряду уже наприкінці першого курсу навчання Миколу Харито відрахували із вузу разом із 720 студентами, про яких писали в політичній літературі.

На початку ХХ століття дуже модними були романси. Вони заполонили все музичне життя країни. Їх писали як відомі композитори, так і початківці. У популярності романсу незвично яскраво проявився і композиторський дар М. Харито. У книзі Артема Желєзного зазначено, що романс «Отцвели хризантемы» композитор написав у 1910-му. Однак у щорічнику «В мире музыки» (1992) розповідається про те, що відомий письменник, граф Лев Толстой слухав грамофонний запис цього романсу у грудні 1908 року у виконанні Варі Паніної. Таким чином одразу ж виникає версія про те, що у рукописній формі романс Харито став відомим ще задовго до його видання. Ознайомившись з ним, знаменита циганська співачка одразу ж могла наспівати його на грамофонний диск. Згодом романс мав неймовірний успіх. А ось щодо справжнії обставин написання цього романсу, то Надія Іванівна, сестра поета, згадувала таке: «Однажды Николай вернулся откуда-то в приподнятом ностальгическом состоянии. Взяв в руки карандаш и лист бумаги, он на одном дыхании сразу сочинил чарующую и вместе с тем грустную мелодию на свои ранее написанные стихи о любви и разлуке. Это были его «Хризантемы». Це був його перший, але найбільш популярний твір. Він став самим знаменитим романсом ХХ століття. Першим виконавцем твору був сам автор. Він був душею будь-якого товариства та привертав увагу слухачів відвертістю почуттів і ліризмом виконання та власної натури. Першими почули романс студентські друзі автора, які були зачаровані сентиментальним текстом та ліризмом музики і порекомендували його видати. Відомий видавець Владислав Ідзіковський прийняв романс до опублікування, порекомендувавши його дещо підредагувати. Цю правку вніс відомий тоді у Києві виконавець російських і циганських романсів Василь Шумський (Шомін). Він же став і першим виконавцем цього романсу у театрі Бергоньє (тепер - Театр імені Лесі Українки). Але він не повстидався оголосити себе автором слів романсу. Так і був виданий романс, де наряду з іменем композитора М. Харита був зазначений

В. Шумський як автор тексту, хоча на думку сестри композитора Надії Лавровської, насправді В. Шумський вніс лише незначні редакційні правки до написаного Миколою Харито тексту. За видані ноти Микола отримав перший гонорар - 15 карбованців, що за тих часів було немалою сумою. Пізніше, у 1913 році за сюжетом романсу було відзнято фільм «Отцвели уж давно хризантемы в саду», в якому брали участь тодішні зірки німого кіно - актори Анна Карабаєва та Іван Мозжухін.

Перший успіх окрилив молодого композитора, і він з новим ентузіазмом став творити нові романси, котрі із задоволенням приймав до видання Л. Ідзіковський. Із 1911 по 1916 роки Харито написав 48 романсів, майже всі із яких були записані на пластинки іще у дореволюційні роки. А саме: «Кончилось счастье», «Тихо, тихо дремлет», «Астры осенние», «Не грусти», «Ты ведь мой», «Тени минувшего», «Минуты счастья», «Слезы» та ряд інших. М. Харито також працював і в популярному на той час жанрі мелодекламації, створюючи для читців музичний супровід, а також він був автором і фортепіанних п'єс, і навіть музики для супроводу фільмів за участю Макса Ліндера.

Микола Харито не мав наміру залишати і юриспруденцію. Він поновився в університеті, але так і його не закінчив. Адже він став членом підпільної организації, яку очолював есер Дмитро Богров (Мордко Гершкович Бехарав), випускник юридичного факультету університету імені Святого Володимира, який у 1911 році в приміщенні оперного театру у м. Києві застрелив міністра внутрішніх справ царського уряду Петра Столипіна. Микола брав участь у багатьох студентських політичних сходках, вступив до партії есерів. У 1911 році М.І. Харито жандармська охранка знову заарештувала. Таке рішення прийняв начальник місцевого жандармського управління підполковника М.М. Кулябко, який у 1910 році писав таємні донесення Київському департаменту поліції про підготовку загальностудентського з'їзду на більшовицькій платформі та Київському губернатору про підготовку демонстрації студентів і робітників. Саме Кулябко в порушення відповідних циркулярів і інструкцій приблизно за годину до початку вистави в театрі вручив своєму таємному агентові Багрову (клич-ка-Аленський) квиток в партер на 18-й ряд, який двома пострілами смертельно поранив Столипіна. Після неодноразових обшуків на квартирі Миколу Харита та інших опальних студентів в 1911 на три роки заслали в містечко Пінегу Архангельської губернії під негласний нагляд поліції. Поселили їх окремо як «політичних», надавали певну свободу пересування. Працювали вони на поваленні лісу. Микола Харито до того часу вже був одружений. Його молода дружина Марія Олімпієвна Федорович поїхала за ним в Пинегу. Він же і тут не залишив своєї улюбленої справи, писав вірші, складав музику. Одна із мелодекламацій цього періоду - «Третью ночь бушует вьюга» - присвячена друзям по засланню. У засланні Харито захворів на сухоти. Почали скаржитися на здоров'я й інші заслані. Царський уряд, проти котрого вони так відчайдушно боролися, видав їм дозвіл на виїзд «для спеціального лікування» в Швейцарію із зарахуванням строку лікування у загальний строк заслання. Одночасно з лікуванням він вільним слухачем відвідує заняття у консерваторії - ось і вся його музична освіта. До того часу він уже був автором романсу «Отцвели уж давно хризантемы в саду», який створив у двадцятичотирьохлітньому віці. Вдумуючись у слова романсу, можна подумати, що їх автором є не молода людина, а та, яка прожила довге життя і на собі відчула силу та велич філософії кохання. Ось ці слова:

В том саду, где мы с вами встретились,

Приспів:

Отцвели уж давно хризантемы в саду,

Но любовь все живет в моем сердце больном…

Опустел наш сад, вас давно уж нет,

Я брожу один весь измученный,

И невольные слезы катятся

Пред увядшим кустом хризантем…

Приспіви.

Повернувшись зі Швейцарії, Микола був вимушений шукати роботу, оскільки на поновлення в університеті розраховувати не доводилося. Не довго думаючи, він відправився туди, де вперше прозвучали «Хризантемы», що стали його талісманом. Студент Харито підробляв музикантом-супроводжувачем у кінотеатрі що знаходився в приміщенні театру Бергоньє на вулиці Фундуклеєвській (теперішній - Богдана Хмельницького) у приміщенні театру (тоді - Театр мініатюр, а сьогодні - драматичний театр імені Лесі Українки), де вперше були виконані «Хризантемы». У цьому ж театрі М. Харито зустрів своє кохання. Період з 1913 по 1915 року був самим щасливим і результативним у нетривалій біографії композитора. У цей час створені більшість його кращих романсів, фортепіанних п'єс, мелодекламацій. Ним захоплювалися завсідники модних дворянських салонів та фешенебельних концертних залів. Саме там звучали романси у виконанні видатних майстрів цього жанру, зірки тодішньої естради Варя Паніна, Анастасія Вяльцева, Надія Плевицька, Іза Кремер, Олександр Вертинський. Кращі грамофонні фірми без затримок налагодили випуск цих пластинок із записами мелодій М. Харито, чим примножили популярність молодого композитора. У ті роки складно було найти в Росії куточок, де на фортепіано не лежали б ноти романсу «Хризантемы». Виконувалися й інші його романси - «Тени минувшего», «Слезы» (на вірші Ф. Тютчева), «Астры осенние» (на вірші С. Грея), «Минуты счастья» (на вірші А. Апухтина).

Але по суті Микола Харито залишився без постійної роботи. Головному режисерові Театру мініатюр Матвію Строєву прийшовся по душі цей молодий хлопець. Згодом він запропонував Харито стати гувернером своїх дітей. Харито продовжував займатися музичною творчістю. Його нові романси користувалися великим попитом, тиражі їх нот постійно зростали, і він набув матеріальної незалежності. Перебуваючи в сім'ї Строєвих, він закохався в юну його доньку Тетяну. До цього моменту його стосунки з своєю дружиною повністю розладились, але вона не давала згоди на розірвання шлюбу. В цей час у квартирі Строєва поселилась також мати Миколи Харито із доньками, її син продовжував творити.

Твори талановитого композитора не забуті і до нині. Вони стали часткою історії культури та репертуару відомих виконавців, як наприклад: Алли Баянової, Юрія Богатикова, Нані Брегвадзе, Георгія Виноградова, Сергія Захарова, Людмили Зикіної, Йосипа Кобзона, Вадима Козина, Петра Лещенка, Анни Литвиненко, Мовсара Минцаєва, Олега Погудіна, Валентини Пономарьової, Світлани Резанової, Володимира Трошина, Єдуарда Хіля, Тамари Церетелі, Бориса Штоколова Ізабелли Юрьєвої та інших. Романс «Хризантеми» також звучить у одному з епізодів кінофільму «Любовь Яровая». Сьогодні його співають як оперні співаки, так і естрадні виконавці. Цікавим також є такий спосіб вшанування творчості Миколи Харито як написання поетом і композитором М. Малиним пісні-відповіді на романс Отцвели Хризантеми, яка виконувалася відомим виконавцем Юрієм Морфессі (1882-1957):

Щастя і популярність прийшли до Миколи у повній мірі. Однак біда йшла поруч. 6 лютого (за іншими даними - 13 лютого) 1915-го року Микола Харито поновився в університеті, та закінчити його так і не довелося, йшла Перша світова війна. Через хворобу легень Микола Харито на фронт не попав, не пройшовши медичну комісію. Однак, незважаючи на її висновок, Миколу Івановича як військовозобов'язаного зарахували юнкером Миколаївського піхотного училища. У проханні, поданому на ім'я ректора університету студентом третього курсу М.І. Харито ідеться про його зарахування «1 октября сего года (1916) в Николаевское Киевское пехотное военное училище». Проходив муштру на Солом'янці. Нині там розташована Національна академія оборони України. Після закінчення 22 травня 1917 року цього училища Микола Харито був направлений для проходження служби в місто Тихорєцьк, що на Кубані, в розташування армії Антона Денікіна.

Жовтневі події 1917 року застали Миколу Харита в розпачі. Він, у недалекому минулому активний борець із самодержав'ям, який поділяв передові ідеї студентства, котрий був засуджений царською владою за революційну діяльність, волею долі опинився в таборі білогвардійців та захисників монархії. Нова влада йому цього не вибачила. Тому згодом ім'я композитора М. Харито багато років замовчувалося, а його твори оголошувалися плодом міщанського, дрібнобуржуазного смаку.

9 листопада 1918 року, понад 90 років тому, у Тихорецьку прозвучав той зловіщий постріл, що обірвав життя Миколи Івановича Харито саме в розквіті його самобутної творчості. Загибель М. Харито призвела до стану смутку і пригніченості усіх, хто його знав. Київська співачка Анджела Черкасова понад 20 років вивчає життя і творчість композитора. Вона першою почала виступати із концертними програмами, що цілком складалися із його творів. Трагічну загибель М.І. Харито Анджела, зі слів його сестри Надії Іванівни Лавровської, описує так: «У Тихорецьку 9 листопада 1918 року було весілля Софії Гонсерової. Її сестра Віра, із якою вони були близнюками, прийшла на урочистість із блискучим офіцером, бароном Бонгарденом, який приїхав із Петербурга. Одружувався приятель композитора, його університетський товариш А. Козачинский. Микола Іванович, як завжди, сидів за роялем, грав та співав. Віра, як і всі дами, які знаходилися поруч, пристально дивилася на нього, адже він був популярною людиною, молодим і неймовірно красивим. Серед багатьох гостей він виділявся привабливістю, мужністю, що підігрівалося також захоплюючими розповідями про нього присутніх друзів. Така пристальна увага жіночої половини гостей до Миколи Харита викликала спалах ревнощів у сп'янілого барона Бонгартена. У той час, коли Харито спілкувався із його дружиною Вірою та донькою, Бонгартен один раз вивів із зали ресторану Віру з собою, другий раз. А потім, зовсім зревнувавшись, викликав Миколу Харита на розмову на алею парку, де в упор вистрілив у нього із пістолета. Харито був убитий на місці. Йому ще не виповнилося і тридцяти двох років. Хтось десь поряд тихо заспівав «Отцвели уж давно хризантемы в саду». Трагічна загибель М.І. Харито стала ударом для мистецької громадськості, усвідомити який не дано було тоді нікому - адже то були буремні роки громадянської війни. Через два дні композитора було поховано на місцевому приходському цвинтарі в Тихорєцьку. Обрядили небіжчика у військовий мундир. Це було 12 листопада 1918 року. І лише через рік його мати, Надія Георгіївна Харито, дружина і сестра Віра з чоловіком перевезли прах М.І. Харита до Києва, на Лук'янівський цвинтар, де вже покоїлася його сестра Олена, яка померла від «іспанки». Труна Харито ночувала в церкві Іоанна Златоуста, так званій «Залізній», що знаходилась на Галицькому майдані (неподалік нинішньої площі Перемоги). Наймолодша сестра Надія згадувала, як пробула біля улюбленого брата цілу ніч і як гримотіло, коли відскакували від залізних стін храму кулі. Адже це була громадянська війна, і вночі боротьба між різними силами загострювалася. Відспівували покійного у Володимирському соборі. Того самого дня тіло М. Харито було поховано на Лук'янівському цвинтарі. 1948 року біля своїх сина і доньки упокоїлася й Надія Георгіївна. Довго стояв на їхній могилі великий дерев'яний хрест, привезений ще з Кубані. Згодом він струхлявів, написи стерлися, і мало хто знав, хто під ним похований Потім якийсь шанувальник замінив дерев'яний хрест на залізний, чіткіше навів літери.

Популярність М. Харито із плином часу продовжувала залишатися високою, однак хоча його знали за нотами та етикетками пластинок, але творчий шлях і біографія залишалися невідомими. Про них не зазначалося ні у музичних довідниках, ні у енциклопедичних словниках. Лише у деяких знавців-колекціонерів можна було б відшукати старовинні пластинки із ще дореволюційними записами романсів Миколи Харита. Хоча у далекому зарубіжжі цінителі його творчості пам'ятали його пісні, співали їх, страждаючи від ностальгії, слухали грамофонні записи, котрі знаходили на «блошинних» ринках.

Певно, не знали б ми про поета і композитора й досі, якби не мистецтвознавець, київський колекціонер, палкий прихильник романсу Віталій Петрович Донцов, колишній військовий Лев Кудрявцев, Оксана Борисюк, Анджела Черкасова та інші ентузіасти, які розпочали вивчати життя та творчість Миколи Харита. Лев Кудрявцев з крихт зібрав відомості про життя й трагічну смерть Миколи Харито й написав «Історію одного романсу». В 1985 році могила композитора була взята під охорону держави.

Його коротке життя вмістило і безхмарне забезпечене дитинство, і роки навчання в гімназії та університеті, освітлені теплими сонячними променями великих надій та очікувань в оточенні близьких і відданих друзів. Він пережив і політичне заслання під принизливий нагляд поліції у незвично холодні архангельські краї за активну участь в антиурядових демонстраціях. Також у нього було і бурхливе кохання, що неочікувано спалахнуло, а потім сумно згоріло та залишило після себе хризантеми, що відцвіли.

Дуже хотілося б надіятися, що ім'я видатного студента Університету імені Святого Володимира не було забутив, а його могилу відвідували не тільки громадяни далекої Еллади, але і ровесники та прихильники його таланту в Україні. А ім'я Миколи Івановича було б внесене до відповідних енциклопедичних видань.

Размещено на Allbest.ru