Американсько-китайські відносини за президентства Р. Рейгана: детермінуючі чинники та визначальні тенденції

Еволюція комплексу міжнародних відносин на світовому, регіональному та субрегіональному рівнях на початку 1980-х років була опосередкована загостренням конфронтації між двома наддержавами - СРСР та США. Ці фактори визначили наступні завдання даної розробки:

1. Структурувати внутрішньополітичні чинники впливу на формування зовнішньополітичної стратегії адміністрації Р. Рейгана на «китайському» напрямі;

2. Проаналізувати вплив радянсько-китайських відносин на характер взаємин США-КНР;

3. На основі проведеного аналізу встановити кон'юнктурні та стратегічні настанови зовнішнього курсу США щодо КНР.

Дослідження детермінуючих факторів впливу на зовнішньополітичну стратегію США в період президентства Р. Рейгана є складовою частиною комплексних досліджень вітчизняних науковців С.О. Шергіна, А.В. Дашкевича, Є.Є. Камінського, Б.М. Гончара, І.Д. Дудко, Л.О. Лещенка., О.Г. Івченка, С.О. Нікішенка, С.В. Проня тощо. Стратегічне значення Азійсько-Тихоокеанського регіону щодо геополітичних інтересів США та РФ стимулює дослідження проблемних питань міжнародних відносин російськими фахівцями С.М. Роговим, С.А. Карагановим, А.Д. Богатуровим, Ю.М. Галеновичем, А.І. Уткіним, Є.П. Бажановим, А.О. Аріним; а також американськими політологами М. Гуртовим, Г. Кіссінджером, Т. Робінсоном, К. Менгесом, Дж. Геддісом, С. Хоффманом, Р. Соломоном тощо.

Виразником ідеї необхідності рішуче зупинити радянський поступ виступив Р. Рейган, обраний президентом США 4 листопада 1980 року. Американський дослідник М. Гуртов, аналізуючи теоретико-ідеологічні засади платформи міждержавних відносин адміністрації Р. Рейгана, констатував: «Під керівництвом Р. Рейгана стримування міжнародного комунізму знову стало центральним пунктом американської зовнішньої політики. В'єтнамський синдром, який зазнав критики в роки правління адміністрації Дж. Картера, був офіційно похований Р. Рейганом» [1,3].

Г. Кіссінджер в зв'язку з цим підкреслював: «Риторика першого терміну перебування Р. Рейгана на посаді президента означала офіційне закінчення періоду розрядки. Метою Америки ставало вже не послаблення напруженості, але хрестовий похід і обернення супротивника у свою віру. Р. Рейган був обраний, як багатообіцяючий носій войовничого антикомунізму і залишився вірним йому до кінця» [2,699].

У своєму виступі в лютому 1985 року державний секретар адміністрації Р. Рейгана Дж. Шульц наступним чином пояснив необхідність використання нової зовнішньополітичної концепції: «Сьогодні радянська імперія слабшає під тиском власних внутрішніх проблем та зовнішніх зобов'язань… Сили демократії усього світу цінують нашу з ними єдність. Залишати їх напризволяще долі було б ганебною зрадою - зрадою не тільки стосовно хоробрих чоловіків та жінок, а й щодо найвищих наших ідеалів» [2,705].

Зовнішньополітична доктрина президента Р. Рейгана увійшла до політичного обігу під назвою «доктрини неоглобалізму». Її основні принципи були структуровані 16 лютого 1985 року в зверненні до американського народу президента Р. Рейгана. Основною складовою «нової» зовнішньополітичної концепції було: забезпечення глобального лідерства в економічній і військовій сфері. Одним з важелів реалізації цього пункту стало економічне виснаження СРСР через розгортання гонки озброєння, технологічне обмеження; використання превентивної дипломатії у механізмі дво- та багатосторонніх відносин; селекція викликів стратегічним інтересам США для з'ясування ступеня залученості до міжнародних конфліктів; збереження військової присутності за кордоном для стримування потенційного агресора, під яким розумівся військово-політичний блок на чолі з СРСР [3].

В інаугураційній промові 20 січня 1981 року Р. Рейган характеризуючи принципи зовнішньої політики США, підкреслив: «З нашими сусідами та союзниками, які розділяють нашу свободу, ми закріплюємо зв'язки, які склалися історично, запевнивши їх в нашій твердій підтримці й дотриманні прийнятих зобов'язань» [4,60].

Практичним втіленням «доктрини неоглобалізму» стала підтримка руху опору в Афганістані, спрямованого проти агресії Радянського Союзу, надання політичної та військової підтримки «контрас» в Нікарагуа, допомога антикомуністичним рухам в Ефіопії та Анголі.

Характеризуючи в своїх спогадах зовнішньополітичну доктрину США Р. Рейган, зазначив: «Я хотів нагадати Леоніду Брежнєву, що ми бачимо устремління Совєтів і не збираємося стояти осторонь і чекати, в той час коли вони рвуться до світового панування. Я також дав зрозуміти, що Сполучені Штати мають наміри підтримувати народи, які борються за свою свободу проти комунізму де б то не було» [5,546]. Визначення стратегічних настанов зовнішньополітичного курсу та їх змістовного наповнення узалежнювалось від співвідношення політичних угруповань в адміністрації Р. Рейгана.

Мова йде про три основні політичні угрупування:

1) так звані «прагматики» - орієнтувалися на помірковану частину республіканської партії. Вони виступали за тісне співробітництво з КНР, включаючи економічну та військову області. «Прагматики» мотивували свою позицію інтересами американських ділових кіл, а також військово-стратегічними міркуваннями, особливо необхідністю «стримування СРСР» в АТР. До цієї групи політиків входили віце-президент Дж. Буш, держсекретарі А. Хейг, Дж. Шульц, помічник президента з питань національної безпеки Р. Макфарлейн;

2) другим угрупованням були «нові праві». Вони виступали в ролі захисників Тайваню і противників співробітництва з КНР. На думку неоконсерваторів внутрішні реформи в Китаї носять тимчасовий характер і не здатні змінити «агресивну природу» комуністичної держави. Очолював це політичне угрупування помічник держсекретаря із східноазійських справ Дж. Холдрідж. Сторону «нових правих» в перші роки перебування при владі займав і сам президент США Р. Рейган;

3) третім було «військове угрупування». Його представники опирались на консервативну частину республіканської партії, але відрізнялись від неоконсерваторів своїм підходом до проблем Далекого Сходу тим, що не сподівались на захист американських стратегічних інтересів союзниками чи дружніми країнами, а висловлювались на користь нарощування військової присутності в регіоні самих США.

Такий підхід принижував значення КНР, як потенційного військового союзника. До вказаної групи можна віднести міністра оборони США К. Уайнбергера, співробітника апарату РНБ (Ради національної безпеки) Г. Стура.

Співвідношення сил угрупувань в адміністрації Р. Рейгана не було стабільним протягом всього правління (20 січня 1981 - 20 січня 1989 рр.). Поступово «прагматики» зайняли домінуюче положення, особливо після відставки в 1982 році Дж. Холдріджа. Втратило свою силу та доступ до прийняття рішень і військове угрупування. Його розпад завершився в 1987 році після відставки з поста міністра оборони К. Уайнбергера та приходом до Пентагона «прагматика» Ф. Карлуччі.

Теоретичні розробки концептуальної основи політики США характеризувались поляризацією поглядів та підходів. Проте, зважаючи на особисті характеристики президента Р. Рейгана, як визначального фактору практичної реалізації зовнішньої політики, особливої популярності набули прихильники «ідеологізованого» підходу до розвитку американо-китайських відносин. Виходячи з того, що політика США відносно КНР і СРСР розбудовувалась на основі стратегії «балансу інтересів», яка виступала як засіб захисту американських інтересів, зокрема у азіатському регіоні. Прихильники такого підходу аналізували ступінь сумісності концепції «балансу сил» і так званої концепції «єдиного фронту», яка була структурована китайськими лідерами у 1970-1974 роках і виступала логічним наслідком концепції розбудови зовнішньополітичних відносин, яка отримала назву «теорія трьох світів» [6,163]. Структурними елементами цієї теорії були: наддержави - США і СРСР; економічно розвинені капіталістичні й соціалістичні країни; країни, що розвиваються на чолі з КНР.

Таким чином, в межах «теорії трьох світів» Радянський Союз та Сполучені Штати Америки були поставлені на один рівень. Хоча ця теорія була багато в чому конфронтаційною, протиставляючи КНР наддержавам, але вона надавала можливість розвитку й перебудови міжнародних відносин, не акцентуючи увагу на питаннях класової боротьби, соціалістичної солідарності й підтримці національно-визвольних та революційних рухів в інших країнах. Виходячи з цього, «теорія трьох світів була» ідеологічною основою політичного співробітництва між Пекіном та Вашингтоном. Разом з тим, на початку 1980-х років домінуючим аспектом курсу «єдиного фронту» стали стратегічні настанови на відміну від середини 70-х років ХХ ст. коли визначальними був ідеологічні компоненти. Пояснити це можна наростанням напруженості на китайському кордоні з СРСР, Монголією, Індією, В'єтнамом, введенням радянських військ до сусіднього з КНР Афганістану, подальше посилення військового потенціалу СРСР на Далекому Сході і в західній частині Тихого океану, а також «охолодженням» відносин КНР з КНДР (Корейською Народно-Демократичною Республікою). Окрім того, у зовнішній політиці КНР посилилось значення і економічної складової.

Політолог Т. Робінсон аналізуючи динаміку американсько-китайських відносин у 1980-х роках зробив висновок що, загальне поліпшення американсько-китайських відносин, не було постійним процесом, а серією заходів тимчасового характеру, вигідних на даному історичному відрізку для США. При цьому не виключалася можливість виникнення в майбутньому проблеми стримування зростаючого китайського впливу з метою захисту американських інтересів в Азії [7,29-51].

Таким чином, уряд Р. Рейгана по-перше, не міг не рахуватись із цілою низкою внутрішніх факторів - розстановка сил з «китайського питання» в межах правлячої і опозиційної партій, наявність політичних і ідеологічних розбіжностей в академічних і громадських колах, серед членів законодавчих органів. Необхідність урахування різних поглядів і підходів з «китайської проблеми», у тому числі і прихильників геополітичної концепції, обмежувала свободу дій адміністрації Р. Рейгана. По-друге, «китайська політика» адміністрації Р. Рейгана, ґрунтувалася на суперечливих вихідних принципах, включаючи в себе, несумісні за сутністю елементи: з одного боку, розвиток відносин з КНР, виходячи з стратегічних інтересів США будувався на засадах ідеї «американсько-китайського партнерства», а з іншого боку, посилювалася військово-політична підтримка тайванського режиму з метою збереження цієї важливої із стратегічної точки зору території під своїм контролем.

Пояснюючи причини, що обумовили необхідність формування нового підходу до американсько-китайських відносин Дж. Шульц в своїх мемуарах зазначав: «Багато чого в історії американсько-китайських відносин з часів нормалізації у 1978 році, в тому числі проблеми Тайваню, передачі технологій, торгівлі, можна визначити як серію внутрішніх китайських перешкод, які США доводилось долати, щоб зберегти сумісні відносини» Підтримав його в такому обґрунтуванні і П. Вулфовітц, який займаючи посаду директора управління з питань планування політики у 1982 році підготував документ, у якому критикував Держдепартамент за «надто великі поступки Китаю в ході переговорів із продажу озброєння Тайваню». На його думку: «Китай значно більше зацікавлений в США, ніж США в Китаї» [8,163].

На початковому періоді діяльності першої адміністрації Р. Рейгана (1981-1985 рр.) її політика щодо КНР в цілому не відрізнялась від курсу, окресленого раніше урядом демократів. Результати візиту держсекретаря А. Хейга до Пекіна 14-17 червня 1981 року, продемонстрували, що уряд Р. Рейгана, намагаючись нейтралізувати невдоволення КНР з приводу протайванського крену в політиці Вашингтона, в черговий раз акцентував увагу на військово-стратегічних аспектах американсько-китайських відносин.

Разом з тим, посилення позицій консерваторів-ідеологів поступово ставало визначальним чинником щодо моделі взаємовідносин у форматі США-КНР, не лише щодо внутрішньополітичних орієнтацій політичного істеблішменту, але і зовнішньополітичного механізму взаємодії Вашингтона із своїми союзниками. Так, перший держсекретар у адміністрації Р. Рейгана О. Хейг пішов у відставку внаслідок діаметрально протилежних поглядів на питання продажу зброї США КНР, за умови, що аналогічні види озброєння будуть надаватись і Тайваню. Ці розходження всередині адміністрації, також призвели до конфлікту між Держдепартаментом і Міністерством оборони. У розпал цих суперечностей 25 червня 1982 року О. Хейг заявив про свою відставку [8,162]. На посаді державного секретаря його замінив Дж. Шульц, а його заступником з питань країн Азії був призначений відомий П. Вулфовітц.

Перспективи постачання американського озброєння до Китаю викликали значні занепокоєння з боку Японії. Переозброєння Китаю за допомогою США було дієвим подразником також для країн АСЕАН. Представники цього регіонального об'єднання на зустрічі міністрів закордонних справ країн АСЕАН з держсекретарем А. Хейгом в Манілі висловили занепокоєння, що США не лише не радяться з ними, приймаючи рішення, які торкаються положення у регіоні, але і діють всупереч їхнім інтересам [9,7].

Відставка держсекретаря А. Хейга була своєрідним сигналом про те що, певні геополітичні нюанси у відносинах Вашингтон-Пекін були відсунуті на другий план більш важливими на даний момент міркуваннями в контексті загальної кампанії протистояння із СРСР у межах біполярного механізму глобальних взаємовідносин.

Охолодження в американсько-китайських відносин співпало із позитивними зрушеннями у сфері відносин СРСР і КНР. У вересні-листопаді 1979 року розпочалися офіційні радянсько-китайські переговори, головна мета яких полягала у врегулюванні спірних питань та нормалізації відносин між двома країнами. Проте, в грудні 1979 року переговори були призупинені в зв'язку з введенням радянських військ до Афганістану. Постійний комітет Всекитайського зібрання народних представників (ВЗНП) 11 квітня 1980 року прийняв рішення щодо припинення дії радянсько-китайського договору про дружбу, союз та взаємодопомогу від 14 лютого 1950 року, укладеного на 30 років [10,535]. Навесні 1982 року переговори було поновлено. Головним наслідком переговорного процесу було поступове відновлення радянсько-китайських контактів у різноманітних сферах [11,61-62].

Американці вважали, що такий розвиток політичних подій реально загрожував стратегічним інтересам США на Далекому Сході. Адже відновлення політичних, економічних, військових зв'язків між КНР та СРСР призвело б до втрати Сполученими Штатами Америки ролі країни-лідера в політичному тандемі Пекін-Вашингтон. З іншого боку, міжнародний політичний розвиток, що характеризувався зростаючою взаємною політичною залежністю провідних країн світу від наслідків реалізації їхніх зовнішньополітичних завдань, вимагав якісного перегляду відносин в існуючих політичних блоках, союзах тощо.

Виходячи з регіональних і міжнародних тенденцій розвитку політичних подій, США поступово відійшли від принципу прямої залежності відносин з КНР від стану відносин з Радянським Союзом. Г. Кіссінджер, таким чином охарактеризував зміну ситуації у відносинах КНР-США - СРСР: «В дипломатії трикутника не повинно складатись враження, що можна використати одну сторону проти іншої, у протилежному випадку виникає загроза ходів у відповідь або шантажу. Ворожі відносини між СРСР та Китаєм будуть найкращим чином відповідати нашим інтересам, якщо ми збережемо з кожною із цих країн відносини більш тісні, ніж ті, які існують між ними» [12,126].

Американським аналітиками було вироблене нове бачення ситуації у межах «трикутника» яка склалася в період охолодження відносин США-КНР і потепління у форматі КНР-СРСР. Маневруючи у відносинах з Москвою та Пекіном, з метою використання їх суперечностей у власних національних інтересах, США прагнули контролювати положення і зберігати дипломатичну ініціативу. Коли відносини Вашингтона з Пекіном і Москвою виявились фактично законсервованими, маневри Пекіна і Москви могли потенційно послабити і ускладнити американську зовнішню політику, а дипломатична ініціатива переходила із рук США до рук СРСР і Китаю Намагаючись надати американсько-китайським відносинам нового імпульсу, адміністрація Р. Рейгана пішла на компромісний крок: 17 серпня 1982 року було опубліковане китайсько-американське комюніке, яке зафіксувало домовленість про те, що уряди КНР та США сприятимуть мирному вирішенню тайванської проблеми [13,33].

Таким чином, підписання компромісного комюніке тільки дещо притупило гостроту тайванської проблеми в контексті американсько-китайських відносин й відклало її вирішення на майбутнє. Відповідна орієнтація зовнішньополітичної стратегії США була одним із визначальних чинників щодо структурування зовнішніх настанов КНР. Як підкреслюють сучасні китайські дослідники, починаючи з 1982 року, Ден Сяопін та інші китайські лідери більше не прагнули до створення єдиного фронту проти СРСР. Китай нормалізував відносини із СРСР, але при цьому не зміг зберегти нормальні відносини із США і тим самим, уникнув залучення до боротьби двох наддержав, забезпечивши собі додатковий дипломатичний простір [14,168].

Прагнення Китаю домогтися обмеженої розрядки із СРСР в умовах загострення американсько-радянської конфронтації в першій половині 1980-х років не могло не зміцнити в керівних колах США позицій частини політиків, які відмовлялись йти на будь-які поступки КНР, особливо з тайванського питання. З іншої сторони, серед прагматично налаштованих представників американського політико-державного істеблішменту активізувався пошук таких форм співробітництва, які могли б зберегти досягнуті раніше результати американсько-китайського зближення.

Курс китайських керівників щодо переорієнтації з ідеологічного вектору на прагматично-економічний, виходячи з внутрішніх національних реалій, враховувався американськими політиками та політологами щодо потреби зменшення ідеологічного навантаження взаємин Вашингтон - Пекін. Тенденція до «деідеологізації політики» США щодо КНР фактично повинна була забезпечити прагматичне наповнення зовнішньополітичного курсу Вашингтона, зокрема використання «китайського важеля» у протистоянні з СРСР. Окрім того, дана тенденція набула більш широкого характеру, так як певні її складові, використовувались як деякими діячами консервативно-ідеологічного напряму, так і безпосередньо самим президентом Р. Рейганом, який після різких антикомуністичних висловлювань і протайванських кампаній перейшов до більш стриманого і урівноваженого курсу на китайському напрямі.

Отже, причина відходу адміністрації Р. Рейгана від жорстких позицій у сфері відносин із КНР полягала в тому, що поточна політика Держдепартаменту стала тісніше пов'язуватись з тими найважливішими завданнями, які ставив перед собою Китай у сфері розвитку, і насамперед, модернізації економіки.

В доповіді групи провідних американських експертів з Китаю, у якій містились рекомендації Білому дому з питань відносин між США і КНР напередодні візиту до США китайського прем'єра Чжао Цзияна, зазначалось, що Китай є «великою, нерозвиненою, незалежною, державою неприєднання», для якої в даний момент є важливим зміцнення зв'язків із «третім світом», а не блокування із США для протидії СРСР. Внаслідок цього керівництво КНР прагне балансувати між США та СРСР, хоча «у важливих питаннях Китай як і раніше ближче до Вашингтона, ніж до Москви». Проте, отримавши максимум дивідендів від зближення з Вашингтоном, Пекін виходить з того, що може отримати максимальну для себе користь, тільки зайнявши «серединне положення» між США і СРСР. Показово, що в цьому контексті, на відміну від попередніх років, було рекомендовано розглядати Китай не у значенні «глобального фактора», а як «регіональну» силу [15,27].

Візит прем'єр-міністра КНР до США відбувся в січні 1984 року Адміністрація Р. Рейгана намагалась використати візит Чжао Цзияна для зближення Китаю зі США для того, щоб закласти «стабільну базу», яка б попереджувала можливі коливання і повороти в китайській політиці, і одночасно - загальмувати процес налагодження радянсько-китайських відносин. Але китайський високопосадовець ухилився від прямої підтримки ідеї «стратегічного співробітництва» Пекіна і Вашингтона. «Із низки міжнародних проблем КНР і США притримуються однакових або близьких поглядів, але із інших питань у них є розходження», - підкреслив він у телевізійному інтерв'ю. «У таких умовах встановити всеохоплююче стратегічне партнерство неможливо», - підкреслив Чжао Цзиянь [16,132]. Синхронність висунення китайськими лідерами попередніх вимог до США та СРСР як основи можливого поліпшення відносин з ними, свідчила про прагнення Китаю, скористатися американською схемою «балансу сил», всеосяжно закріпити свої позиції в ролі утримувача такого балансу. В свою чергу, це прагнення об'єктивно віддаляло ж невизначене майбутнє реалізації ідеї американсько-китайського «стратегічного партнерства».

Візит Р. Рейгана до КНР у квітні 1984 року до КНР кваліфікувався американськими фахівцями, як «тріумф прагматизму над ідеологією» [17,18]. Візит Р. Рейгана до Китаю і візит у відповідь до США голови КНР Лі Синьняня в вересні 1985 року продемонстрували, що американо-китайські зв'язки в цілому розвивалися поступально, але при збереженні корінних розбіжностей.

До початку другого президентства Р. Рейгана республіканський уряд США підійшов із структурованою в основних рисах політикою відносно КНР. Прагнучи пристосуватись до змін зовнішньополітичного курсу КНР після XII з'їзду КПК (вересень 1982 р.), адміністрація, не змінила змісту своєї китайської політики, обмежила спроби інтерпретувати американсько-китайські відносини як «стратегічне партнерство». Відкриваючи 1 вересня 1982 року XII з'їзд КПК Ден Сяопін зазначив: «Китайський народ високо цінить дружбу і співробітництво з іншими державами і народами, але подвійно цінить своє право незалежності і самостійності, завойоване у тривалій боротьбі. Нехай жодна іноземна держава не розраховує на те, що Китай стане її придатком, покірно піде на утиски своїх інтересів. Ми твердо і неухильно проводимо політику розширення зовнішніх зв'язків, активно примножуємо наші зв'язки з іншими країнами на засадах рівності і взаємовигоди» [18,6].

Нове змістовне наповнення американсько-китайських відносин, було представлено радником президента Р. Рейгана з проблем Азії Г. Сігуром на радянсько-американській зустрічі з проблем миру та безпеки в Азії, що відбувалась у Москві 25-28 червня 1985 році. «На китайському напрямі мета США полягає у розвитку з КНР міцних, стабільних, довгострокових відносин з урахуванням інтересів друзів США у регіоні. Сполучені Штати не прагнуть до союзу із Китаєм, проте слабкий і незахищений Китай не був би в інтересах США і підтримання миру і стабільності в регіоні і в глобальних масштабах. У зв'язку з цим Сполучені Штати мають намір продовжувати контакти із КНР з проблем безпеки і поставок сучасної техніки. Сполучені Штати хотіли б розвивати з КНР найкращі відносини, підтримуючи одночасно неофіційні контакти з Тайванем, з яким американська сторона пов'язана економічним партнерством» [8,760].

Розпочавши друге президентство із комплексом настанов зовнішньополітичного курсу спрямованих на досягнення стратегічної переваги над Радянським Союзом і зміцнення домінуючого положення США в районах «життєвих інтересів», адміністрація Р. Рейгана зітнулась із рядом проблем, які дієвим чином визначали порядок денний щодо його ефективності та адекватності загальним тенденціям світового політичного процесу. Відомий американський історик Дж. Геддіс визначаючи другу половину 80-х років ХХ ст., як час коли відбулися тектонічні зрушення у міжнародних відносинах, виокремив низку факторів, без урахування яких, на його думку, було неможливо планувати політику наддержав і прогнозувати світовий розвиток. До їх числа він включив, насамперед, зміну критеріїв великодержавності й непопулярність моделі силового розв'язання проблем, як всередині країни, так і в світових справах [20,156-157]. З точки зору історика, до кінця 1980-х років військовий фактор перестав відігравати вирішальну роль, стала очевидною марність накопичення великих арсеналів ядерної зброї, неможливість розв'язання багатьох міжнародних проблем за допомогою зброї, у першу чергу, ядерної, зросла роль економічного і науково-технічного факторів в розвитку держав [20,156-157]. В аналогічному контексті висловився і авторитетний американський політолог С. Хоффман. Він підкреслив, що за часів президентства Р. Рейгана, відбувалася змістовна трансформація ієрархічної структури міжнародних відносин: «Наддержави не завжди могли використати своє положення і могутність в повному обсязі внаслідок ризику зіткнення (прямого чи опосередкованого), неможливості досягнути угоди чи використати традиційну могутність щодо розв'язання регіональних криз, завдяки появі у клієнтів наддержав можливості маніпулювати їх діями при розв'язанні тих чи інших проблем» [21, 246-247]. Проблеми зовнішньополітичного характеру обтяжувались внутрішньополітичними американськими реаліями. Економічні ускладнення створювали перешкоди на шляху нарощування військових витрат темпами, які були задані на початку 1980-х років. На всіх рівнях і, зокрема, у законодавчих органах активізувалась внутрішня опозиція військовій політиці адміністрації. Загострились суперечності із основними союзниками США з економічних, політичних і військово-стратегічних питань.

В американських політичних і академічних колах стан справ, що вимагав переоцінки стратегічних можливостей і меж американсько-китайського зближення, викликало серйозне розчарування, яке висловив президент Американського інституту миру Р. Соломон, який в період адміністрації Р.М. Ніксона займав посаду радника Г. Кіссінджера з питань Китаю. Виступаючи на радянсько-американській зустрічі у Москві в червні 1985 року з доповіддю про нову фазу у відносинах КНР-СРСР-США, він охарактеризував американсько-китайські контакти як «нормальні», але підкреслив, що їм «не вистачає динамізму і цілеспрямованості» [22,2].

Завдання американської дипломатії у цьому контексті полягали в тому, щоб переконати китайське керівництво відкласти суперечності з тайванського питання і повернутися до ідеї здійснення дипломатії на засадах «трикутника» в якому США відіграватимуть роль вершини, а американсько-китайське співробітництво - дієвий важіль стримування СРСР. Надати нового імпульсу на напрямку співпадіння «стратегічних» інтересів Вашингтона та Пекіна. Попередити розвиток в зовнішньополітичному курсі КНР ліній, які могли бути розцінені як несприятливі для США: по-перше, поліпшення китайсько-радянських відносин; по-друге, критика КНР США як гегемоністської держави; по-третє, протидія розповсюдженню впливу США на політичний простір країн, що розвиваються. Наріжним каменем цих завдання, було створення умов щодо можливості використання «китайського фактору», завдяки розширенню системи американсько-китайських економічних зобов'язань, розвитку військового співробітництва США-КНР, поглиблення науково-технічної співпраці. Все це було модифікованої системою «стримування» КНР, але завдяки зв'язуванню Китаю низкою міжнародних зобов'язань як двостороннього, так і багатостороннього характеру, що у свою чергу робило поведінку Пекіна на міжнародній арені більш прогнозованою і до певної міри контрольованою, зважаючи на стратегічні інтереси КНР щодо потреб динамічного реформування національної економічної системи.

Визначаючи характер зрушень, що відбувались в міжнародних відносинах, декан Школи державного управління ім. Дж. Кеннеді Гарвардського університету Дж. Най, приходить до висновку, що на кінець 1980-х років у світі склалася ситуація, за якої США та СРСР все ще зберігали важелі тиску на інші країни, але вже в значно меншій мірі - на систему в цілому, їм стало тяжче в односторонньому порядку забезпечувати собі ті позиції, які «вони хотіли б займати. Всі держави зіткнулись із зростаючою роллю приватних суб'єктів на транснаціональному і внутрішньому рівні, із зростанням економічної і екологічної взаємозалежності й списком проблем, які розширились і стояли на порядку денному світової політики» [23,73-75].

Прихід до влади в СРСР у березні 1985 року М.С. Горбачова і початок процесу перебудови, яка торкнулася не лише внутрішньополітичної сфери, але і зовнішньої політики Радянського Союзу, дещо змінив порядок пріоритетів у планах американського керівництва. Головною зовнішньополітичною метою другої адміністрації Р. Рейгана (1985-1989 рр.) стало, таким чином, розв'язання комплексу проблем, пов'язаних із взаємним скороченням і ліквідацією основних видів стратегічних наступальних озброєнь СРСР та США.

У цих умовах, колишні розрахунки на те, що США вдасться настільки поглибити свої відносини з Китаєм, що вони зможуть набути характеру стратегічних коаліційних зв'язків, втратили свою актуальність, оскільки первісно передбачали спрямованість проти третіх країн, що створювало небезпеку нового витка міжнародної напруженості. А така динаміка політичного процесу вже не відповідала ні інтересам Вашингтона, ні прагненням Пекіна у нових геополітичних умовах. Нові тенденції світового політичного процесу, на думку американського теоретика-міжнародника Дж. Геддіса, вимагали більш раціонального підходу щодо використання військової сили для досягнення розумних цілей, що могло викликати симетричний занепад наддержав - СРСР та США, могутність яких зростала в роки холодної війни з опорою на військову силу. Проте, «відбулося не передбачуване, Радянський Союз добровільно відступив й розпався, а Сполучені Штати продовжили шлях наддержави, спираючись на військову і економічну могутність, ліберальні ідеї та силу» [20,157].

Таким чином, закінчення біполярного порядку, який дозволяв підтримувати певну стабільність у взаємовідносинах наддержав - СРСР та США - і в міжнародних відносинах, засвідчило кінець ідеологічного протистояння і знизило рівень міжнародної ескалації у світі. Передбачалось, що в нових умовах будуть призупинені чи загальмовані гонка озброєнь і розповсюдження зброї масового знищення, знизиться роль військової сили у розв'язанні міжнародних проблем і конфліктогенність на регіональному і глобальному рівнях, з'являться можливості для розв'язання нетрадиційних проблем безпеки (голод, клімат, екологія, міграція і т.д.). Проте, цього не відбулося, що потребувало від США та РФ посилення уваги до проблем ефективної безпеки в умовах постбіполярності.

зовнішньополітичний китайський рейган американський

Размещено на Allbest.ru