Нацистська пропаганда на шпальтах "Українського Слова" та "Нового Українського Слова" (1941-1943)

Размещено на http://www.allbest.ru

Нацистська пропаганда на шпальтах «Українського Слова» та «Нового Українського Слова» (1941-1943)

Гедз В.А.

Ідеологічна боротьба з більшовизмом на сторінках україномовної легальної преси часів нацистської окупації є одним з найменш досліджених питань. На початку 1990-х років, з активізацією вивчення проблематики ІІ Світової війни, історики, на жаль, не приділили належної уваги питанню ідеологічної боротьби з більшовизмом, висвітленої на сторінках преси.

І лише наприкінці XX- початку XXI ст. певні спроби висвітили це питання з'явилися в дослідженнях М. Коваля, І. Верби, Ю. Смілянської, Ю. Войцеховського, М. Михайлюк [1]. Загальні питання і практика використання періодичного друку на окупованих німцями радянських територіях розглядає у своїй монографії сучасний російський дослідник

Н. Волковський [2]. Ідеологічну боротьбу та пропаганду на шпальтах газет, що виходили на території Росії, досліджує у монографії Б. Ковальов [3]. З англомовної літератури, яка у нас була перекладена, найбільший інтерес становить праця р. Герцштейна «Война, которую выиграл Гитлер»[4]. У ній детально розглядається робота Міністерства пропаганди Третього рейху. Відсутність комплексної праці із зазначеної проблеми посилює актуальність дослідження цієї теми. нацистська пропаганда газета преса

19 вересня 1941 року радянські війська залишають Київ, і до столиці України вступили піхотні та танкові частини 6-ї німецької армії. В історії міста розпочався важкий і драматичний період - 778 днів гітлерівської окупації. У місті почала діяти німецька адміністрація. В «Українському Слові» від 29 вересня повідомляється про створення Генерального округу «Київ» на чолі з Магунією. Поруч з окупаційною адміністрацією, німецьке командування дало санкцію на функціонування українських органів самоуправління. Так, у Києві почала діяти міська управа. Також 29 вересня в газеті було повідомлено, що «головою Управи призначено Оглоблина Олександра Петровича. Міська управа буде розміщуватися по вул. Покровській № 6 (нині на Покровській № 6 міститься церква Миколи

Доброго - В.Г.). Прийомні години голови О.П. Оглоблина від 2 до 4 дня, щоденно, крім неділі»[5,2]. Пізніше Міська управа, буде розташуватися на бульварі Т. Шевченка, 8. Після О. Оглобліна нею по черзі управляли Л. Форостівський, В. Багазій [6,34]. За зразком міської управи 13 жовтня 1941 року у Києві було організовано 11 районних управ (Богданівська, Подільська, Святошинська, Софіївська, Печерська, Шевченківська, Залізнична, Ярославська. Володимирська, Дарницька, Куренівська) з аналогічними відділами [7]. Така ситуація проіснувала до кінця 1942 року, коли на підставі розпорядження штадскомісара м. Києва від 8 грудня 1942 року з 1 січня 1943 року замість 11 управ залишилися лише вісім, (були ліквідовані Богданівська, Святошинська, Куренівська [8,771].

Як зазначає у своєму дослідження М.В. Михайлюк, згідно з розпорядженням штадскомісаріату Києва, відповідальним за втілення у життя німецької ідеології був відділ пропаганди Міської управи. До його основних функцій входили: нагляд та контроль за радіомовленням і пресою,. Відділ пропаганди складався з восьми підвідділів: загального, жіночого, позашкільної освіти, поліграфії, контролю книжок та різних друків, наочної пропаганди, радіопропаганди, плакат-бюро [9,131].

Головним засобом нацистської пропаганди вважалася періодична преса. Керування нацистами пресою було основане на прийнятому жовтня 1933 року законі про видавничу діяльність, яким газетам наказувалось «...осуществлять свою работу в соответствии с национал- социализмом, понимаемым как философия жизни и как концепция правительства... Главный редактор отвечает за все содержание и точку зрения, выраженную во всей текстовой части газеты» [4,223]. У своєму дослідженні М. Михайлюк приходить до висновку, що робота газет в Україні регламентувалася на основі директив А. Розенберга. Згідно з цими директивами передбачалося видання місцевих газет під контролем рейх- скомісарів для того, щоб населення не залишилося без джерел інформації, оскільки це вважалося політично невигідним. Дозвіл на видання газет залежав від наявності у кожному окремому випадку політично надійних видавців і редакторів, а також достатньої кількості німецьких цензурних органів [9,132].

На початковому етапі окупації видання газет нова влада довірила представникам ОУН(М). Члени культурно-освітнього сектора цієї організації безперечно мали далекоглядні плани, враховуючи нові політичні обставини. Успіхи німецьких військ вселяли надію на швидке повалення радянського режиму й можливість здобути омріяну незалежність України. Проте сподівання на допомогу німців у відбудові національної держави виглядали наївними, якщо враховувати факт арешту членів ОУН(Б) у Західній Україні.

29 вересня газету «Українське Слово» перенесено до Києва, але перед цим вона деякий час виходила у Фастові [10,254]. Л.А. Дубровіна і

Н.І. Малолєтова у своїй статті «Діяльність Київської міської ради в галузі бібліотечної справи під час нацистської окупації (1941-1942)» помилково зазначають, що газета «Українське Слово» почала виходити у Києві 21 жовтня 1941 року [11,17].

Як на перших порах існувала газета, можна певною мірою гадати за опосередкованими фактами. У першому київському випуску від 29 вересня (загальна нумерація - 18) зазначалась лише адреса друкарні, не подавалось ніякої іншої інформації. Це число було надруковане на одному аркуші накладом всього 500 примірників. Пізніше, в 33-му числі, в невеличкій замітці розповідалось про те, як починалося «Українське Слово» у Києві. Зокрема, висловлювалась подяка представникові відділу військової пропаганди редакторові Г. Геккелю за допомогу у перші важкі дні у Києві [12,3]. Хто був головним редактором перших трьох номерів «Українського Слова», які вийшли в Києві - не відомо. Прізвище І. Рогача, як головного редактора «Українського Слова», з'явилося лише з 21 номеру від 2 жовтня.

Спочатку редакція розташовувалась у будинку № 19 по вулиці Фундуклеївській (нині Б. Хмельницького), де раніше працювала редакція газети «Пролетарська правда», до революції - «Киевская мисль», а також знаходилась друкарня. Незабаром редакцію на вулицю Бульварно- Кудрявську, 24 (нині Воровського), до приміщення колишньої редакції газети «Комуніст», де друкарське обладнання було у кращому стані, ніж на Фундуклеївській, 19.

Для забезпечення існування газети було засновано підприємство з назвою «Українське Слово», хто і на якій підставі його заснував невідомо, швидше за все це було зроблено за дозволом військового відділу пропаганди. Головним завданням видавництва було видання газети «Українське Слово» та інших пресових і книжкових видань. У газеті назву видавництва у вихідних даних не зазначали.

Дослідник Г. Полікарпенко своє ставлення до газети «Українське Слово» виразив наступним чином: «Газета здійснювала широкий план висвітлення різних сторін української національної духовності, на прикладах героїчної незламності в боротьбі за державну незалежність у минулому збуджувала в українських масах критичне й революційне ставлення до сучасності. Багато зусиль докладено до того, щоб стримати цілу зливу про- німецьких статей, що їх приносили недавні совєтські люди...» [13,422].

М. Михайлюк стверджує, що не зважаючи на всю жорстокість наказів німецької адміністрації, на сторінках газети «Українське Слово» друкувалися матеріали, що підкреслювали лояльне ставлення до окупаційної влади [14,446]. Прикладом вона називає статтю І. Рогача під назвою «Важлива подія», в якій йде мова про призначення А. Розенберга керівником міністерства східних окупованих територій. Автор висловлює сподівання на те, що «давні зв'язки міністра з українським народом і його ґрунтовне знання української проблеми принесуть свої добрі плоди для дальшого розвитку української справи, сприятимуть скорій ліквідації нашого спільного ворога - жидо-масонського большевизму, загоєнню ран, завданих українському національному організмові, закладенню нових підвалин під будову української державності й витворенню дружньої атмосфери та тісної співпраці між українською й німецькою націями, відновлюючи старі українсько-німецькі традиції.» [15,3].

У своїй статті М. Михайлюк зазначає, що цивільна влада на теренах рейхкомісаріату «Україна» намагалась українську пресу «обернути в орган окупаційної адміністрації, тільки з обмеженими можливостями для української тематики.» [14,446]. Проте, незважаючи на німецьку цензуру, «Українське Слово» висвітлювало практичні завдання в площині підготовки народу до державного життя.

2 жовтня 1941 року газета передрукувала з берлінського «Українського вісника» статтю полковника Т. Омельченка, зокрема в ній зазначалося: «Дійсність поставила нас перед фактом, що московського окупанта виганяє з України не українська рука, а чужа рука. Проте ж мусимо й цей біль знести гідно й героїчно, у твердій рішучості віддати всього себе для волі, честі й слави української нації! Головне для нас - добитися відбудови й забезпечення своєї власної самостійної соборної української держави. Це наше завдання, й ми його виконуємо без огляду на всі труднощі, перепони, перешкоди та не дивлячись на ніякі жертви» [16,1].

«Українське Слово» періодично друкувало спогади про Українську державу гетьмана П. Скоропадського 1918 року [17,2-3].

Писали в газеті і про національну символіку: «... Найвища емблема - Тризуб, друга емблема жовтоблакитний прапор. жовте горішнє полотнище символізує фігуру герба - Тризуб. А блакитне долішнє полотнище прапора - блакитну барву щита, на якому лежить в гербі Тризуб.» [18,1].

Особливо багато публікацій було присвячено подіям 30-х років ст. Зокрема у статті «Спогади з минулого» авторкою засуджувалась сталінська колективізація, розкуркулення й хлібозаготівлі, які привели до трагічних наслідків [19]. Також на сторінках газети порушувалося питання про репресії 1930-х років. Так, зокрема у статті «Шляхом мордувань» повідомляється про «знайдене за Броварами свіже поховання розстріляних» [20].

Також про репресії йдеться у статті Т. Гречаного «Завдання української інтелігенції». Уже на початку автор відзначає «...за панування жидо-більшовиків на Україні жахливого терору зазнала українська інтелігенція». Серед жертв більшовизму журналіст називає академіків С. Єфремова. М. Грушевського, А. Кримського, учених М. Зерова, О. Курило, академіків Колессу, Щурата, К. Студинського та ін. [21].

На сторінках «Українського Слова» багато уваги приділялось висвітленню біографій Сталіна та його прибічників. Так, у жовтні була надрукована замітка «Сталін і його соратники», в якій автор розповідав, як кримінальна кар'єра може стати засобом для досягнення мети [6]. А у газеті від 17 жовтня була надрукована біографія І.М. Майського - посла СРСР у Великобританії.

На шпальтах газети «Українське Слово» активно критикувалася діяльність більшовиків в усіх життєвих сферах - від політики до культури. Нищівної критики зазнало становлення більшовиків до людини у статті «Механізація духовного життя». Автор уже на початку статті зазначає, що «більшовицька держава і суспільна система характеризувалась насамперед насильством над вільним проявом людської думки» [22]. У статті йдеться про те, що «більшовики фактично заборонили всякий вияв вільного мислення» [22], що «...більшовизм виховував лише добровільних або підневільних рабів комуністичної ідеології, яка орієнтувалась на людське стадо» [22]. Далі кореспондент зауважує, що така політика була притаманна більшовизму у духовному і економічному житті: «Як і в сфері духовного життя, вільна ініціатива народу в економіці була паралізована, діяльність громадян була спрямована лише по річищах. Така система не могла привести до розквіту економічного життя...» [22].

На думку журналіста, така політика призвела до «створення певного «стандарту» совєтського громадянина... Цей «стандартний совєтський» «громадянин являв собою шаблон «людини», яка на численних обов'язкових мітингах повинна була проявляти цілком «стандартну» поведінку, вона мусила висловлюватись так, як цього вимагало партійне керівництво...» [22]. Таке «опікунство держави над особою», на думку автора, «призвело до цілковитої ізоляції країни від культурних країн світу» [22].

Критикувалась на сторінках газети і дипломатія СРСР. Саме цій сфері присвятив свою статтю «Ворог людства» Петро Олійник. Він згадує: «... більшовики писали, що вони за мир і тільки за мир і хочуть спокою...», а потім, як заперечення цим словам, наводить статистику із французького журналу «Л'Еспуар Франс»: «... не рахуючи сучасної війни, більшовики спричинили 10 воєн і 10 революцій... За цей час (1918-1941. - В.Г.) більшовики викликали революційні зриви в 19 країнах Європи, 10 країнах Азії, 10 країнах Америки і удвох країнах Африки...» [23].

Про більшовицьку роботу на теренах України згадується у статті «Про стиль роботи». Автор зазначає, що роботі більшовиків притаманні: «безпринциповість, нікчемне підлабузництво, формалізм, безліч балаканини, «мітингівщина», абсолютна байдужість до роботи, бездіяльність». Але разом з цим автор у цьому стилі роботи знаходить і позитивні риси. Таким автор назвав «виховання дисципліни» [7].

Найбільше більшовикам дісталося за політику у сільському господарстві. На шпальтах газет засуджувалася колективізація та голод: «... багата Україна пережила страшний час голоду (1920-1922). Сотні тисяч українців загинуло від голоду... Впоравшись з колгоспами силою зброї, жидо-більшовики і на цей раз не забули помститися над селянами. їх помстою була організація «всеукраїнського голоду». 1932-1933 р. увійдуть в історію України як найстрашніша помста Москви і жидів над українським народом... Отже, видно, що політика більшовиків зводилась до того, щоб покріпачити українських селян та прийшов кінець такій політиці.. » [24].

В. Гаєвський та В. Ревуцький у статті «Шляхи розвитку українського театру» критикують політику більшовиків відносно театру. Так, автори зазначають, що «... совєти принесли не тільки довгі й гіркі роки поневіряння та злиднів, але й духовне рабство». У галузі театру більшовики культивували пристосовницьку, творчо безплідну «за соціальним замовленням» драматургію. Під галасливою вивіскою «пошани» до основоположників українську драматургію тягнули назад [22].

Зокрема багато уваги приділялось ідеологічній роботі більшовиків. «Більшовики видавали навіть спеціальні брошури, в яких писали, що найстрашнішим злом для людства є націоналізм - по совєтському - фашизм. Про себе ж більшовики писали, що вони за мир і тільки мир і хочуть спокою» [25].

Дісталося на шпальтах газети «Українське Слово» і колегам- журналістам, які працювали у радянських газетах. Так, у статті

І. Медведика «Зерна істини» розповідалось, як проводився підбір інформації серед радянських журналістів. Автор, зокрема, зазначає: «... Фальсифікація? Як метод пропаганди вона ніколи не була заборонена в редакції. Навпаки. Ніхто з газетних працівників, навіть при бажанні, не наважився б викласти у статті події в такому світлі, якими їх спостерігав...» Далі кореспондент розповідає, як підбирався і оброблявся матеріал для більшовицьких газет [25].

Журналісти газети відзначали, що «більшовизм встиг наробити шкоди майже на всіх ділянках господарчого й культурного життя нашої нації. Не оминув він і питання мови... » Анатоль Вільхівець у статті «В Україні - по-українськи» відзначає «...українці вживають російську мову, навіть не помічаючи, що цим зневажають і свій нарід і самих себе...», А тому автор доходить висновку «...українська мова спаплюжена більшовиками, мусить бути реабілітована» [23].

М.Г. Андрусяк у статті «Церковне питання на Україні» піддає критиці політику більшовиків відносно церкви. Автор згадує про засудження у 1930 р. митрополита Литовського та деяких єпископів як причетних до «Спілки визволення України». Після цієї страти автор так описує церковну політику більшовиків: «...Після того знищили більшовики всяку церковну організацію на Україні, було відкрито по одній церкві в більших містах, решту церков або обернено на антирелігійні музеї, або на доми для різного вжитку, або зруйновано... » [26].

Слід наголосити, що загалом населення недовіряло представникам ОУН(М), оскільки вони прийшли разом з німцями і працювали під «німецьким крилом». Перестала довіряти націоналістам і окупаційна влада, якій пропаганда ідеї відродження незалежності України була не потрібна. Саме тому вище керівництво прийняло рішення про припинення їх роботи. Масові арешти закінчилися стратою лідерів мельниківського проводу ОУН. «Чистка» органів місцевого управління істотно вплинула на роботу київської преси. Газета «Українське Слово» 12 грудня 1941 року була замінена на «Нове Українське Слово». Місце головного редактора, замість розстріляного І. Рогача, зайняв професор київського університету Костянтин Штеппа. «Нове Українське Слово» ніби і продовжувало анти- радянську лінію, проте ідея незалежності України вже ніколи не з'явилася на сторінках нового видання. Вона була замінена висвітленням історичної і культурної спадщини українського народу. Головне місце займали публікації на тему історичного обґрунтування давніх україно-німецьких зв'язків. Отже, цитата Д. Малакова про те, що «ідеологічна спрямованість аж скакала в очі», має своє підтвердження [27,220,221].

Отже, аналіз публікацій газет «Українське Слово» та «Нове Українське Слово» переконує, що пропагандистські й виховні ідеї на їх шпальтах здобули сильні позиції. З їх сторінок лунали націонал-патріотичні й державницькі гасла й особливо засуджувалася руйнівна діяльність сталінської тоталітарної системи. У питаннях розбудови Української держави лунав заклик покладатися на власні сили.

Література

КовальМ. Доля української культури за нового порядку» (1941-1944 рр.)// Український історичний журнал, - 1993- № 11-12. - С.15-38; Верба І. Олександр Оглоблин: життя і праця в Україні. - К., 1999; СмилянскаяЮ. История одной редакции («Украинское слово» и «Новое украинское слово»)// «Тень Холокоста». Сб. науч. ст. второй междунар. конф. «Уроки Холокоста и современная Россия». - М.,

- С.137-139; Войцеховський Ю. Київ у роки війни// Історія в школі. - 2002. - № 10. - С.39-48; № 11 -12. - С.60-72.

Волковский Н.Л. История информационных войн. - СПб., 2003.

Ковалев Б.Н. Нацистская оккупация и коллаборационизм в России. 1941-1944. - М., 2004.

Герцштейн р.З. Война, которую выиграл Гитлер. - Смоленск, 1996.

Українське Слово. - 1941. - 29 вересня. - № 18.

Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб /Під ред. Т.В. Вронської, О.Є. Лисснка. - К, 2003.

Українське слово. - 1941. - 14 жовтня. - № 30.

Заболотна Т. Структура цивільних органів окупаційної влади в Києві// Архіви окупації 1941-1944. - К, 2006.

Михайлюк М.В. Нацистська пропаганда в окупованому Києві //Український історичний журнал. - 2006. - № 1.

Кучерук О. Микола Первач: «... І ви почуєте ще знову і знову поетову пророчу мову» (Епізод з часів німецької окупації Києва у час Другої світової війни) //Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. - Вип. 7. - К., 2007.

Дубровіна Л.А., Малолєтова Н.І. Діяльність Київської міської управи в галузі бібліотечної справи під час нацистської окупації (1941-1942) //Бібліотеки Києва в період нацистської окупації (1941-1943): Дослідження. Анатовані покажчики. Публікації документів. - К., 2004.

Українське Слово. - 1941. - 17 жовтня - № 33.

На зов Києва: Український націоналізм у Другій світовій війні: збірник статей, спогадів і документів. - Торонто, 1985.

Михайлюк М.В. Періодична преса ОУН (М) у Києві восени 1941 р.: джерелознавчий аспект// Сторінки воєнної історії України. Зб. наук. ст. - Вип.

- Ч.2. - К., 2005

Українське слово. - 1941. - 20 листопада. - № 62.

Українське слово. - 1941. - 11 жовтня. - № 28.

Ів. Ш. З київських спогадів (1918 р.) //Українське слово. - 1941. - 19 жовтня. - № 35.

Дм. Яко. Україна і Європа //Українське слово. - 1941. - 7 жовтня. - № 24.

Українське слово. - 1941. - 24 жовтня. - № 39.

Українське слово. - 1941. - 8 жовтня. - № 25.

Українське слово. - 1941. - 10 жовтня. - № 27.

Українське слово. - 1941. - 12 жовтня. - № 29.

Українське слово. - 1941. - 23 жовтня. - № 38.

Українське Слово. - 1941. - 16 жовтня. - № 32.

Українське Слово. - 1941. - 17 жовтня. - № 33.

Українське слово. - 1941. - 9 жовтня. - № 26.

Малаков Д. Оті два роки... у Києві при німцях. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru