Національні меншини Української СРР на початку 20-х рр. ХХ ст. у переддень "великого комуністичного експерименту"

Размещено на http://www.allbest.ru/

голод меншина коренізація реформа

Національні меншини Української СРР на початку 20-х рр. ХХ ст. у переддень «Великого комуністичного експерименту»

Кучинська О.О.

На початку нового тисячоліття одне з пріоритетних місць серед суспільствознавчих наук зайняли етнонаціональні проблеми. Їх актуальність та багатоаспектність зумовили зростання інтересу з боку істориків, етнологів, філософів, соціологів до всього, що лежить в основі міжнаціональних відносин. Особливого ставлення дослідників потребують питання міжнаціональних відносин в Українській СРР на початку 20-х рр. ХХ ст.

Намагаючись осмислити минуле, історики дедалі частіше починають звертатися саме до проблем становлення компартійного режиму в Україні. Цей, відносно короткий у хронологічному відношенні період, був дуже насиченим подіями і явищами в соціально-економічному, громадському, політичному та духовно-культурному житті різних національних груп. На основі багаторічного досвіду переосмислюються традиційні теми, що вимагають більш ґрунтовного вивчення, науково виважених підходів та об'єктивних оцінок, й досліджуються нові, обділені увагою історіографії попередніх періодів.

Серед таких тем особливо важливе місце посідає питання діяльності різноманітних громадських об'єднань, що були яскравими виразниками національних та суспільно-культурних потреб різних етнічних груп в 20-30-ті рр. ХХ ст. Досліджуючи історію громадських об'єднань національних меншин на території Української СРР отримуємо цілісну картину соціального, культурно-освітнього, господарського та національного розвитку етнічних меншин. Виокремлення товариств національних меншин поглиблює вивчення особливостей процесу національного пробудження населення та діяльності в цьому контексті неполітичних товариств.

Незважаючи на значну кількість праць, присвячених історії України міжвоєнної доби, створення громадських об'єднань національних меншин не знайшла свого відображення у спеціальних історичних наукових дослідженнях. А тому існує об'єктивна необхідність дослідження соціально-економічного та політичного становища різних національних груп на початку 20-х рр. ХХ ст., оскільки через ідеологічну заангажованість української історіографії радянського періоду спеціального дослідження з даної проблеми не було. Одне із малодосліджених питань історії громадської ініціативи національних меншин це причини виникнення національних громадських об'єднань та товариств. За останні роки вітчизняні історики дослідили багато питань, пов'язаних із здійсненням більшовицької політики стосовно національних меншин [2;12;10]. Але питання соціально-економічного та політичного стану національних груп залишалось малодослідженим. Тому метою статті є проаналізувати на прикладі німецької, грецької та єврейської меншини з'ясувати основні фактори що вплинули на створення мережі національних громадських організацій і товариств на початку 20-х ХХ ст.

На початку 20-х рр. ХХ ст. УСРР перебувала в стані глибокого економічного шоку, що паралізував усі сфери життя країни. Голод 1921 - 1922 рр. був відображенням стану продуктивних сил країни й вимагав невідкладних заходів по її спасінню від краху. І більшовицький уряд, і його критики, як місцеві та закордонні, констатували катастрофічне становище економіки країни, що була в минулому однією з найбагатших в Євразії, щоправда, кожен шукав винуватців у таборі своїх політичних супротивників. Між тим становище чимдалі погіршувалось. Більшовики прагнули звалити провину на «важке насліддя царського імперського уряду» та війни першої чверті ХХ ст. Світове суспільство та політична еміграція звинувачувала в економічному занепаді країни більшовиків. Українська політична еміграція наголошувала на ролі колоніальної політики Москви щодо України і викликаному нею конфліктові між містом та селом [18,48].

Безперечно, всі вони мали рацію і ситуація набула критичної гостроти саме завдяки одночасному переплетінню й взаємодії означених факторів. Проте основна суть проблеми перспектив економічного розвитку країни визначалася тим, що більшовицький переворот повністю зламав стару систему виробничих відносин, суспільного розподілу праці, принципів функціонування внутрішнього ринку, товарно-грошових відносин, фінансову систему тощо. Спроба запровадити комунізм увінчалася повним провалом, а побудова соціалізму на теренах колишньої Російської імперії вимагала економічного та політичного відступу від задекларованих програмних ідеологем.

Більшовицький експеримент боляче вдарив і по соціально-економічному становищу національних меншин, позбавивши їх можливості розвитку. Крім того ситуацію погіршувала і адміністративно-територіальна реформа, яка не враховувала їх інтересів при створенні національно-адміністративних одиниць. Зокрема, в результаті реформи 1923 рр. національні меншини були фактично розірвані по різних адміністративно-територіальних одиницях, що підривало усталені регіональні зв'язки, приводило до занепаду традиційних форм господарської діяльності, руйнувало національно-культурний уклад життя етнічного населення. Все це доповнювалось бюрократичним свавіллям місцевої влади, яка виявилась не здатною забезпечити потреби національних меншин. Тому більшовицьке керівництво, наштовхнувшись на зростаюче невдоволення національних меншин, змушене було йти на деякі поступки і компроміси у розв'язанні національних проблем.

Керівництво ВКП/б/ дійшло висновку, що утримати владу на місцях і стабілізувати обстановку можна лише спираючись на місцеві кадри. Тому ХІІ з'їзд ВКП/б/ у квітні 1923 р. висунув концепцію так званої «коренізації», яка передбачала залучення в партійний і державний апарат представників корінних національностей у республіках і проживаючих в них національних меншин.

Щоб зрозуміти причини «коренізації» розглянемо становище національних меншин в Україні на початку 20-х рр. ХХ ст. на прикладі німецької, грецької та єврейської національних груп.

Кажучи про стан, в якому опинилося німецьке населення на початку 20-х років, звернемо увагу на його чисельність та місця компактного проживання на території України. За даними перепису 1920 року в Україні проживало 210 189 громадян німецької національності, зокрема, в Київській губернії - 4 500, Харківській - 3 350, Полтавській - 1 396, Чернігівській - 5 016, Кременчуцькій - 463, Одеській - 95 1999, Миколаївській 18 173, Катеринославській - 26 323, Донецькій - 55769. Слід наголосити, що дані перепису були далеко не повними, зокрема щодо проживання німців в окремих невеликих населених пунктах (хуторах, селах, містечках), а в деяких округах дані взагалі були відсутніми [13,30].

В складній економічній ситуації перебували німецькі сільськогосподарські колонії Півдня України. На початку 20-х рр. ХХ ст. німецька секція Одеського губвиконкому розділила господарства німецьких колоністів на дві категорії. До першої категорії віднесли садиби з повністю розореним сільським господарством і не можливостями зібрати урожай в 1921 році, до другої - колонії з більш менш збереженим від розорення господарством. Більшість господарств німецьких колоній відносилися до першої категорії, а саме: в Одеському повіті - волость Зельцка, Грос-Лібентальська, Дальнікська, Мало-Буяликська; Вознесенський повіт - Раштальська [8,23].

Треба зважити, що до першої світової та громадянської війни вони вважалися найбільш розвинутими серед усіх господарств регіону. Бойові дії, репресивна політика царських військових властей, завдали значного удару по колоністам. Остаточного занепаду господарства колоністів зазнали від більшовицької політики військового комунізму, запровадження продрозкладки. У порівнянні з сусідніми російськими і українськими селами розміри продрозкладки були вищими на 20-50 відсотків. На 1685 сімей німецьких сільських колоністів Тираспольського повіту передбачалось здати державі розкладку в 78 568 пудів зерна, із яких колоністи осилили лише 64 646 пудів, назад же вони отримали від державних органів лише 10 % від зданого зерна [8,24].

Значної шкоди господарствам колоністів завдала адміністративно-територіальна реформа 1922-1923 рр. Нове районування призвело до розпорошення земельних ділянок колоністів, причому частина земельних наділів перейшла у користування до нових власників. У ряді випадків, як наприклад, у Одеській та Катеринославській губерніях, колоністи отримали недостатньо оброблені землі замість своїх присадибних ділянок, частина яких була передана в користування мешканцям сусідніх сіл або переселенцям. Реорганізація земельних ділянок призвели також і до того, що колоністи втратили не лише значну частину родючих земель, але й пасовищ, а це в свою чергу відбилося на різкому скороченні поголів'я худоби. Аналогічний стан спостерігався і в інших губерніях України, де проживало німецьке населення. Наведемо заяву мешканців німецької колонії Лачиново (Барвенківський район, Ізюмська округа Харківської губернії) (листопад 1923 року), яка була надіслана до Німецького підвідділу Відділу національних меншин Народного комісаріату внутрішніх справ України. У заяві, зокрема, відзначалося: «У 1921 році громадянами села Циплерівки відрізано було з наших земель причому в їх частину увійшов майже весь наш випас. І так як наша худоба страждає відсутністю підніжного корму, то ми вирішили добровільно миритися з громадянами села Циплерівки або взяти у них оренду, але останні відмовилися. Тоді ми вирішили увійти з клопотанням до місцевого райземвідділу, який нам також відмовив. Беручи все це до уваги, а головне те, що цей випас їм зовсім не потрібний, базуючись на тому, що худобу вони ніколи не пасли., тому находимо якимось шляхом або умовах, клопотати про отримання не менш як 50 десятин випасу.» Відзначимо, що відрізання земельних наділів та пасовищ у німецьких колоністів мала повсюдний характер [5,12-13]. В результаті німецькі сільськогосподарські колонії, які раніше вважалися у господарському плані передовими, такими, що мали високий рівень агротехнічної культури були значною мірою втрачені, що призвело до погіршення і без того тяжкого стану колоністів.

Істотних змін зазнала соціальна структура німецьких колоній: зросла кількість малоземельних і безкінних господарств, збільшився бідняцький прошарок. Однак державні органи не звертали на це уваги і продовжували вважати німецькі села осередком куркульства й заможних елементів. До них застосовували жорстку податкову політику, інші форми утисків як економічного, так і політичного характеру. Кооперативи, створені колоністами, вважалися приватними підприємствами і відповідно до цього обкладалися такими податками, які у два, а то й три рази перевищували ті, що сплачувались аналогічними організаціями українців та росіян. У Катеринославській губернії усіх без винятку колоністів оголосили куркулями. Цілі громади, як сільськогосподарські, та і кооперативні, позбавляли права голосу, відлучали від участі у виборах та органах управління [1,77].

Ігнорувалися національно-культурні, мовні, релігійні та інші запити колоністів. Місцева влада вперто намагалася не помічати їхніх релігійних і традиційних народних свят, оголошуючи ці дні робочими. Звужувалася й сфера застосування німецької мови у суспільно-політичному та культурному житті.

Складність соціально-економічної та політичної ситуації поширювало серед колоністів негативне ставлення до більшовицьких низових органів. Посилювався пасивний опір, який часто переростав у виступи проти місцевих компартійних функціонерів. Зокрема, в лютому 1921 року відділ по роботі з німецьким населенням Одеського губкому КП(б)У звернувся до президії губернської надзвичайної комісії з проханням «надати відповідальним працівникам комсомольських організацій у німецьких колоніях 20 револьверів з патронами, останнім часом відбуваються неодноразові вбивства комуністів» [1,78].

В обстановці постійних конфліктів влади з місцевим населенням керівництво республіки на початку 1923 року змінює економічну і політичну політику стосовно національних меншин. В циркулярі Народного комісаріату внутрішніх справ (за березень 1923 року), що мав назву «Всім губернським відділам Управління (по Підвідділу Нацменшин)», відзначалося, що не відомі «не тільки населенні пункти, де переважаючою національною групою, в процентному відношенні є національна меншина, але і цілі волості, села, селища, колонії і містечка, національний склад яких не є однорідний». В зв'язку з цим відмічалося, що «необхідне суворе виявлення цих даних, щоб мати докладну етнографічну карту УСРР». Наркомат внутрішніх справ запропонував губернським відділам у місячний строк підготувати відомості про національний склад населених пунктів з поданням досить широкого кола даних, зокрема, чи є в даному населеному пункті сільська чи волосна рада, наскільки специфіка національного складу населення знайшла відображення в діяльності місцевих органів влади, чисельність національних груп, що проживають у населеному пункті, участь населення в роботі комітетів незаможних селян, у тому числі представників національних меншин, стан культурно-просвітницької роботи (кількість шкіл, клубів і т. ін.), їхня робота по відношенню до національних меншин тощо [5,9].

Подібні рішення були продубльовані і місцевими адміністраціями. У січні-лютому 1923 року Донецький губвиконком Ради робітничих, червоноармійських та козацьких депутатів доручив Донстатбюро провести суцільний подвірний перепис населення губернії, до складу якої в повоєнний час увійшла й Маріупольщина. На початку 20-х років саме в Маріупольському та Сталінському округах проживало 93,3 % греків України [7,65]. За даними обстеження у губернії мешкало 86 615 греків (4,3% від загальної кількості населення). З них 41 773 особи чоловічої статі і 44 842 - жіночої. Більшість грецького населення проживало у сільській місцевості. Зокрема, греки проживали у 123 населених пунктах (70 селах, 26 хуторах, 19 селищах, п'ятьох «деревнях», одній слободі, одній станиці та в одному колгоспі [3,83]. Обстеження показали досить відчутні демографічні втрати греків, пов'язані з воєнною добою, до яких суттєво додалися наслідки голоду 1921 року. Кількість грецького населення по Україні скоротилася майже на третину. Найбільше втрат зазнала грецька громада Криму та Приазов'я - на 1913 рік там проживало 23 849 чоловік, а в році лише 16 036 осіб. У найбільш заселеній греками Маріупольській окрузі (у 1923 році проживало 53 865 осіб) приріст грецької громади у порівнянні з царським переписом 1897 року складав лише 5,5 тис. осіб. Стає очевидним, що за 26 років грецька громада зазнала значних демографічних втрат. Їхні масштаби стають більш зрозумілими, коли взяти до уваги кількісні показники зростання числа греків у Маріупольському окрузі з 1923 по 1926 роки: з 53 865 осіб до 64, 2 тис. [3,88].

На грецьку громаду України, так само як і на німецьку, впливала не виважена соціально-економічна політика більшовиків. Зупинилися практично всі великі підприємства Маріуполя і Юзівки. Різко скоротилась чисельність робочої худоби. Якщо в 1913 році у Маріупольському повіті налічувалося 97 090 коней (на одного коня в середньому припадало 8,1 дес. придатної й 6,1 дес. засівної землі), в 1920 р. їх налічувалося 21 121 (і навантаження становило відповідно37,2 та 7,9 дес. на коня). Як видно з наведених даних, оброблювані площі зазнали суттєвого зменшення: в 1916 р. посіви становили 354646 дес., а в 1922 р. - лише 137081 (тобто, 35% довоєнного рівня). У грецьких селах практично припинилося будівництво [17,77].

Проте основною проблемою початку 20-х років для греків Приазов'я став голод, викликаний як післявоєнною розрухою та політикою воєнного комунізму, так і несприятливими кліматичними умовами (посухою 1921 року). Голод охопив переважну частину Маріупольського повіту вже в грудні 1921 р. У селі Чердакли голодувало 60% населення, Мангуші (в минулому - одному з найбагатших сіл повіту) - 88%, Ялті - 33%. У січні 1922 р. голод посилився. Зважаючи на тяжкий продовольчий стан, Маріупольський повіт був звільнений від продналогу. На 8 лютого в Маріупольському та Юзівському повітах голодувало 209495 осіб. Почастішали випадки трупо- та людоїдства, уживання сурогатів, кішок, собак стало звичною справою. Взимку 1922 р. чисельність рогатої худоби в грецьких селах зменшилася більше ніж на 60%. Знесилені голодомором грецькі селянські господарства навесні 1922 р. були не в змозі обробити свої наділи: було засіяно не більше чверті звичайних площ. Малоефективною виявилася державна кампанія боротьби з голодом [17,78].

Наслідки голоду були надзвичайно тяжкими. Тільки в грецькому селі Малий Янісоль померло 25 відсотків населення, в селі Нова Калакуба чисельність населення на 1923 рік скоротилось на 20 відсотків [11,41-4].

Грецькі господарства вийшли з голоду знесиленими. Засівні площі порівняно з 1915 роком зменшилися в 2,5 рази (з 190тис. десятин на 1915 рік до 72 663 десятин в 1922 році) [15,арк.17].

В Донецькій губернії практично не лишилося селянських господарств, що мали більше 2 коней. Значна частина землеробів не мала робочої худоби.: в Донецькій губернії вони становили 65%. На Маріупольщині 1924 року на грецьке господарство припадало 0,4 робочого коня й 0,1 молодняка. У цілому кількість коней у грецьких селах порівняно з 1915 р. скоротилася в 5 разів [17,79].

У складному соціально-економічному становищі перебувало і єврейське населення України. На початку 1917 року соціально-економічна структура російського єврейства мала такі специфічні особливості, що докорінно відрізняли її від соціальних структур інших етнічних груп. Справа в тому, що традиційні заняття євреїв, що виокремилися ще в докапіталістичний період, виявилися законсервованими жорсткими умовами смуги осілості. Через свою національність та віросповідання єврейство, за рішенням царського уряду мало можливість займатися тільки певними видами господарської діяльності. Євреям містечок дозволялось вести посередницьку торгівлю між містечком та навколишніми селами, займатися певними видами ремесла. Тому на початку ХХ ст. з млн. російського єврейства 1 млн. 958 тис. чоловік (58,6 %) займалися виключно торгівлею [4,53].

По закінченні громадянської війни єврейське населення опинилося в більш гіршому становищі, ніж інші етнічні групи України. Чисельність євреїв по всій території колишньої Російської імперії різко скоротилося. У 1919 р. на території радянської України проживало 1577 тис. євреїв, зокрема, в Східному Поліссі - 147 тис., на Правобережжі - 682 тис., Лівобережжі - 198 тис., у Степовому районі -113 тис., у Донбасі - 41 тис. Лише 4,65 % працювали робітниками, 4,11 % службовцями і 4,2 % на транспорті, 200 тис. євреїв займалися ремеслом. Вони проживали в містечках та сільській місцевості[14,67]. Становище містечок на той момент було катастрофічним. За даними обстеження єврейських містечок прикордонної смуги Правобережної України бідна декласована маса серед єврейства складала від 40 до 70 відсотків. В містечках великий процент складали кустарі, які працювали на дефіцитній сировині. Відсутність останньої та закриті заходами радянської влади ринки збуту продукції ще більше ускладнювали непросту ситуацію [16,арк.33]. Наприклад, на Поділлі загальна чисельність безробітних складала понад 30 відсотків від усього єврейського населення, яке проживало в регіоні. «Зайве» єврейське населення Кам'янецького округу нараховувало 13100 чоловік, або 57 % усіх працездатних. Найбільше безробітних було серед жінок, лише кожна п'ята з них мала можливість працювати. До групи безробітних входили кустарі і ремісники, які зовсім не мали роботи або працювали від випадку до випадку, та особи, які жили на допомогу, яка надходила з-за кордону [6,арк.54].

Така ж ситуація була і в єврейських землеробських колоніях. Так, за 1914-1920 рр. чисельність євреїв-землеробів зменшилася з 52 до 35 тис. чоловік, а кількість землі, яку вони обробляли становила лише 75 тис. десятин. Тобто, порівнюючи з 1917 р., чисельність єврейського сільськогосподарського населення зменшилась на 17 тис. чоловік, а кількість оброблюваної землі - на 24 тис. З існуючих на той час 7582 єврейських господарств, лише 6651 мали власні будинки, тобто 930 господарств і їх власники не мали даху над головою. Поширилась страшна бідність. На 1922 р. 50 % єврейських сільськогосподарських господарств не мали корів, від 11 до 36 % господарств не мали робочої худоби, тільки 5 % були заможними, із 758 господарств Херсонської та Маріупольської округи були посівними лише 544 (86,3 %), а 138 - зовсім не засівалися [9,арк.50].

Отже, на початку 20-х рр. ХХ ст. національні меншини Української СРР перебували у складному соціально-економічному становищі. В грецьких, німецьких та єврейських колоніях панував економічний занепад, поширювались антибільшовицькі та емігрантські настрої. Дана ситуація створила сприятливий грунт для розгортання в середовищі національних меншин небільшовицьких національних громадських організацій, які стали сильними противниками компартійних громадських об'єднань у боротьбі за впливи на національні меншини.

Матеріали статті можуть бути використанні при вивченні історії національного руху в перше радянське десятиліття, дозволять зрозуміти причини та зміст політики «коренізації» та розгортання більшовицьким режимом розгалуженої системи громадських об'єднань.

Література

1. Васильчук В.М. Німці в Україні. Історія і сучасність. - К., 2004.

2. Горовський Ф.Я. Евреї України. - К., 1993.

3. Греки на Українських теренах. - К., 2000.

4. Духовний Б.А. Национальная политика Советской власти и евреи // Советское строительство. - 1928, № 4.

5. Євтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні 1920-1990. - К., 1994.

6. Місінкевич ЛЛ. Національні меншини Поділля у 20-30-х рр. ХХ століття. - К., 2000.

7. Насєдкіна Л.Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20-х - 30-ті роки // Український історичний журнал , 1992, №6.

8. Німці в Україні 20-30-тір. ХХ ст.Збірник документів державних архівів України. - К., 1994.

9. Орлянський В.С. Євреї України в 20-30-ті роки XX ст.: соціально- політичний аспект. - Запоріжжя, 2000.

10. Статистика Украины. Т.2. - Вып.1. - 1923. - №30.

11. Терентьева Н.А. Греки на Украине (ХУІІ-ХХвв.). - К.,1999.

12. Тхоржевський (Бертьє) Роберт. Німці Тернопільщини в контексті історичного розвитку (з кінця ХУІІІ до початку ХХІ ст.). - Тернопіль, 2000.

13. Хонігсман Я.С. Колективізація, голод і занепад єврейського землеробства в Україні // Український історичний журнал, 1994, №2-3.

14. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 100.

15. Якубова Л.Д. Маріупольські греки (етнічна історія) з 1778р. по початок 30-х р. ХХ ст. - К.,1999.

16. Якубова Л.Д. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР. - К., 2004.

Размещено на Allbest.ru