Міський простір і українське суспільство в умовах формування тоталітаризму: зовнішні структури повсякденності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міський простір і українське суспільство в умовах формування тоталітаризму: зовнішні структури повсякденності

Гогохія Н.Т.

Для сучасної гуманітарної науки є характерним звернення до вивчення повсякденного життя людей. Світ повсякденності - це звичайне, типове, рутинне, природне середовище людського існування. Очевидно, що міський ландшафт є не тільки матеріальним, але й символічним простором, виконуючи функцію керування людськими емоціями та поведінкою. Місто з його вулицями та площами, громадськими та житловими будівлями, комунікаціями, палацами і парками наповнює змістом і визначає особливості повсякденного досвіду життєдіяльності, світосприйняття і поведінку членів суспільства.

Соціокультурний портрет міста змінювався у досліджуваний період паралельно з його матеріально-просторовими компонентами, не дивлячись на їх певну стабільність і навіть інертність у суспільстві, що не переживає періоду трансформації. Масштабні перетворення, здійснені у 1920-х роках радянською владою в соціально-економічній і політичній галузях, покликали до життя й нові містобудівні концепції: «20 - початок 30-х рр. були дивовижним часом. Це був вибух ідей, народжених революцією, сподіванням на майбутнє» [1,199]. Саме гігантський об'єм змін зумовив значний інтерес вчених до цього періоду. Зовнішній бік розвитку українських міст у 1930-х роках відображено у роботах багатьох радянських дослідників[2], цікаву інформацію містить серія архітектурно-історичних нарисів, присвячених містам України [3]. На сучасному етапі проблеми містобудування й архітектурного стилю 1930-х років розробляються фахівцями Українського державного Науково-дослідного інституту проектування міст та Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури й містобудування [4]. Але недостатність робіт, присвячених впливу міського простору на світосприйняття українського суспільства, змушує звернутися до цієї проблеми. Отже, предметом дослідження виступають зовнішні структури українського міста. Метою дослідження є відстежити взаємозв'язок зовнішніх структур міста з ідеологією та політикою радянської влади, з'ясувати функції, які виконувало містовпорядкування у період формування тоталітаризму.

Під час індустріалізації Україна першою серед республік СРСР почала планову реконструкцію старих і будівництво нових міст. Одночасно із спорудженням «промислових гігантів» - Дніпрогесу, ХТЗ, металургійних заводів Подніпров'я, заводів і шахт Донбасу, здійснювалося будівництво пов'язаних із цими промисловими центрами міст: Запоріжжя, Дніпропетровська, Харкова, Сталіно, Горловки, Кривого Рога, Краматорська та ін. Роботу з планування і забудови населених місць реалізовували відповідні новостворені структури - Урядова комісія планування міст Донбасу (1929), Бюро проектування Великого Запоріжжя (1929), Проектне Бюро НКВС УСРР (1929). Нові промислові підприємства будувалися в основному у вже існуючих містах, однак об'єм містобудування, що супроводжував будівництво і розвиток промисловості у роки першої п'ятирічки, був настільки значним у порівнянні з існуючим раніше міським фондом, що такі міста як Запоріжжя, Комунарськ, Сталіно та ін. ставали фактично новими містами. Виникали й нові міські райони - у Харкові поруч з ХТЗ, у Дніпропетровську, Маріуполі та ін. Великої популярності набувала ідея ігнорування усталених міських утворень і будування, часто поруч з існуючими нових «соцміст» і селищ. Необхідність вирішувати нові завдання, контролювати урбанізаційні процеси підштовхнула уряд до ідеї створення єдиного наукового закладу. За ініціативою наркома внутрішніх справ УСРР В. Балицького 9 вересня 1930 року у Харкові на базі об'єднання Бюро проектування Великого Запоріжжя, Комісії планування міст Донбасу і проектного Бюро НКВС УСРР було створено Державний інститут проектування міст - «Діпроміст» УСРР [5]. Важливим завданням інституту було не лише визначення принципів районного планування і забудови радянських соцміст, але й розробка типології проектів будівель і споруд масового призначення, які повинні визначити шляхи формування соціальної структури й архітектурно- художнього обличчя населених пунктів.

В архітектурі житла й громадських будівель у кінці 20-х років ще велике значення мали ідеї конструктивізму, проголошені в перші післяреволюційні роки, що вимагали безкомпромісного відходу від усталених архітектурних форм. Ясність, чистота й оголеність конструктивних та об'ємно-просторових рішень повинні були чітко відповідати функціональному призначенню будівель. Але весь розвиток архітектури рухався під неусипним ідеолого-політичним наглядом держави. Якщо у післяреволюційні роки спостерігалися в цьому розвиткові зміни у бік відносної свободи прояву творчого акту, відмови від історичної традиції на користь нової, «яка відповідала духу революційного часу» (футуризм, кубізм, супрематизм, конструктивізм тощо), то з 1932 року разом із розвитком догматичної ідеології, що набувала сили, відбувається різкий поворот до традицій передреволюційних, в майже єдиному їх прояві - неокласичному [4,155]. Зі створенням Спілки радянських архітекторів (1932 р.) було припинено вільні формологічні пошуки. Архітектура першої половини ХХ ст., за висловом А. Іконнікова, у тоталітарних державах «залучалась до змагань ідеологій». Вона створювала просторові декорації, що відповідали змісту міфологем і фактично підтверджували їх власною речовинністю. У XX ст. виникла архітектура, що «мала форму, передбачену ідеологічною конструкцією й повинна була слугувати стабілізації певного порядку» [6]. На думку сучасних істориків архітектури, у цьому виді мистецтва в 30-ті роки запанувала уніфікована «пролетаризована «неокласика» [4,157]. Аскетизм архітектури 20-х років уже не відповідав новим суспільним вимогам країни, що вирішувала завдання побудови нового ладу. Радянські чиновники наголошували на необхідності переходу до нових форм: «Дехто вважає, що спрощене грубе оформлення - це стиль пролетарської архітектури. Ні, вибачте, пролетаріат ... доб'ється того, щоб його міста, його будинки, його архітектура були більш красивими, ніж у містах Європи та Америки» [7,64]. В архітектурі все більше посилюється прагнення до парадності, імпозантності, використання художніх засобів, «частково запозичених із класики й покликаних створити новий стиль соціалістичного реалізму» [1,203]. Принцип «функціональної ролі мистецтва» передбачав, щоб «зовнішнє художнє оформлення викликало бадьорість, веселість, задоволення життям», воно повинно було «сприяти зміцненню волі та енергії трудящого». Головна функція мистецтва, таким чином, визначалась як здатність цього «речового оточення», під яким, треба думати, і розумілось мистецтво, надавати «соціальну зарядку» трудящому як на виробництві, так і в громадському та приватному житті [5].

Нова епоха вимагала палаців. У містах виникали палаци культури, палаци спорту, палаци праці, що були великими, пишно декорованими будівлями, які повністю відповідали своїм назвам. Палац культури залізничників у Харкові (О. Дмітрієв, 1928-1932 рр.), Палац праці імені Ілліча у Дніпропетровську (О. Красносельський, 1926-1932 рр.), Будинок НКВС УРСР (І. Фомін, П. Амбросімов,1935-1938 рр.), Будинок Верховної Ради УРСР (В. Заболотний та ін., 1936 - 1939) [8,7] - усі ці споруди вражали уяву своєю грандіозністю, спрямованістю у вічність, бо як зазначив один із сучасників стосовно відомого проекту Палацу Рад у Москві, що довгий час вважався взірцем радянської архітектури: «люди будуть народжуватися - покоління за поколінням - жити щасливим життям, старитися потроху, але знайомий їм за милими книжками дитячих років Палац Рад буде стояти саме такий, яким ми з вами побачимо його найближчими роками. Сторіччя не залишать на ньому своїх слідів, ми збудуємо його таким, щоб стояв він, не старячись, вічно» [9,15].

Аналогічних грандіозних проектів вимагав час й у сфері планування міст. Для Діпроміста великим містобудівним полігоном, де знаходили апробацію і запровадження нові ідеї організації розселення на рівні регіону і міста, став Донбас. Вже з кінця 20-х років здійснювалися роботи з реконструкції міст Луганська, Артемівська, Маріуполя, Макіївки, Сталіно, Слов'янська, Кадіївки. У 1931-1934 роках Діпромістом було розроблено генплан реконструкції Харкова, генплан Дніпропетровська, проекти нових «соцміст» - втілення ідей соцрозселення перших п'ятирічок. За планом будівництво нових міст передбачалося здійснити протягом 7 років (1930-37 рр.) Тільки у Донбасі планувалося збудувати 12 «соцміст» [10].

Уяви про нове місто базувалися в значній мірі на проекті генплану Великого Запоріжжя (1930-1932 рр.). Під час роботи над генпланом були сформульовані принципові теоретичні підходи: нове місто повинно стати взірцем довершених архітектурних ансамблів, втіленням ідей нової соціалістичної культури; використання принципу рівномірного розміщення закладів культурно-побутового обслуговування з мінімальним радіусом доступу [11,68]. Розвинена мережа культурно-побутових закладів (дитячі заклади, школи, будинки культури, стадіони, бані, пральні, їдальні, ремонтні майстерні та ін.), комунальний благоустрій (водогін, каналізація, електропостачання, теплопостачання, газопостачання), влаштування зелених насаджень громадського користування (парки, сади, сквери, бульвари) та інші заходи повинні забезпечити зручні умови побуту, звільнення жінки від важкої домашньої праці[12,38].

Загалом за 1929-1937 роки планувалося перетворити всі індустріальні міста і робітничі селища республіки з відсталих у культурному і побутовому відношенні через тягар капіталістичного минулого на принципово нові форми територіальної організації населення - на фантастично красиві, зелені, компактні і комфортні утворення - «соцміста». Важко не погодитися з Шейлою Фіцпатрік, яка назвала цей час «епохою утопій» [13,84]. Дійсно, все суспільство, починаючи з державних лідерів і закінчуючи так званими «маленькими людьми», жило утопічними ілюзіями про «світле майбутнє». Ці ілюзії були такими самими елементами повсякденного життя, як і побут. На питання, завдяки чому повинні були з'явитися ці «палаци із сливової кісточки», кожний громадянин мав таку відповідь: завдяки освоєнню природи і перетворенню людини за допомогою індустріалізації і сучасної техніки. Точної дати закінчення всіх необхідних перетворень державні лідери не називали, але більшість молоді була впевнена, що побачить, як казка стане реальністю на власні очі.

Існування цих планів і проектів доводить, що новій владі були притаманні добрі наміри: намагання зробити молоду країну кращою, найпривабливішою серед усіх інших. Однак розроблені проекти дуже повільно втілювалися у життя, оскільки у загальній картині генпланів нових соцміст відчувалася їх утопічність. Вже на червневому (1931) Пленумі ЦК ВКП(б) компартія відмовилася від ідей перетворення всіх міст на міста-комуни через прозаїчну причину - нестачу фінансів [14,333]. Було підраховано, що тільки для спорудження одного міста-комуни потрібно було витратити 5 млрд. крб., у той час як в житлове та комунальне будівництво усього Радянського Союзу у 1930 році було вкладено 1 млрд. 69 млн. крб. [6,63]. Навіть генплан так званого первістка радянського планування - Великого Запоріжжя не був реалізований через нестачу коштів, та ж доля чекала і на проекти планування м. Лисичанська і м. Луганська [11,77].

Ця ж тенденція яскраво проявилася і в галузі розвитку комунального господарства республіки[15,190-200]. Факти доводять, що комунальний благоустрій українських міст протягом 30-х років переважно залишався справою абстрактною, оскільки швидко зростаюча людська маса збільшувала й кількість продуктів своєї життєдіяльності, які в умовах фінансування комунального сектора за залишковим принципом, поступово забруднювали міський пейзаж. В реальності уряд тільки на словах підтримував казкові проекти реконструкції старих і будівництва нових «соцміст», розвиток їх комунального господарства до того моменту, поки не приходилося виділяти кошти на здійснення цих проектів. А виділити їх значило зменшити капіталовкладення в індустріалізацію, що невпинно набирала оберти, а на це радянські керівники піти не могли.

Отже, у романтичну добу побудови нового життя владі вистачило можливостей тільки на певні елементи міських структур: найважливіші з ідеологічної точки зору будівлі уряду, партійних органів, регіональних органів влади, палаців культури. Саме вони стали символічними продуктами епохи, що наповнювали новим змістом повсякденність українського міста. Вони взяли на себе функцію емоційного суспільного самовиявлення, переконуючи в грандіозності змін і правильності обраного шляху до комунізму. Існування поруч з палацами брудних вулиць, відсутність традиційних для міста побутових зручностей сприймалась як тимчасове, в порівнянні з архітектурними велетнями, явище. В той же час саме ця дисгармонія народжувала у «маленької людини» почуття неповаги до себе, зворотнім боком якого було раболіпство перед владою, зниження загального рівня культури побуту, сприйняття побутових проблем як другорядних в порівнянні із масштабними проектами побудови світлого майбутнього.

Джерела та література

місто тоталітаризм генплан запоріжжя

1. Перцик Е.Н. Города мира: география мировой урбанизации. / Е.Н. Перцик. - Москва : Международные отношения, 1999. - 384 с.

2. Богорад Д.И. Факторы развития городов УССР и задачи пласировки. / Д.И. Богорад // Проектирование соцгородов: Сб. трудов Гипрограда. - Х. : НКТП Украины. - 1935. - №3. - С.21-53; Моисеенко В.П. Коллективное жилище на Украине в 1923-1933 гг. (Исследование взаимосвязи между социальными и архитектурными структурами): автореф. автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. архит.: 840. Архитектура. / В.П. Моисеенко. - Москва, 1968. - 20 с.

3. Тиц АА. Харьков. / А.А. Тиц, П.Е. Шпара - К. : Наукова думка, 1983. - 230 с.

4. Пучков А. Стильоспадкоємність радянської архітектури. / А. Пучков, С. Сімакова // Архітектурна спадщина України. - 1997. - №4. - С.152-159.

5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОУ). - Ф.2623. - Оп.1. - Спр.5143.

6. Иконников А. Архитектура в уходящем веке / А Иконников. // Вести Союза архитекторов России № 2(6) 2000. - Режим доступу до статті: http: // www.uar. ru/ vesti/ vuar 0002/ 000201. htm.

7. Малозьомов І.І. Архитектурно-планировочная организация Большого Запорожья. / І. Малозьомов // Проектирование соцгородов. - 1934. - №3. - С.63-67.

8. Єжов В.І. Сучасна архітектура радянської доби (1917-1991 рр.). / В.І. Єжов, А.О. Пучков. - К. : КДТУБА, 1998. - 32 с.

9. Атаров Н.С. Дворец Советов. / Н.С. Атаров. - Москва: Московский рабочий, 1940. - 56 с.

10. Вісті ВУЦВК. - 11.12. 1929 р. - №287.

11. Израилевич А.С. Планировка и застройка населенных мест (опыт работы Гипрограда): [у 2 т.]. / А.С. Израилевич, В.Н. Новиков, А.И. Станиславский. - Т.1. Довоенный период. - К. : Гипроград, 1990. - 84 с.

12. Вологодцев І. Комунальне господарство міст України. / І. Вологодцев, І. Каплунов. - Х. : держвидав «господарство України», 1930. - 68 с.

13. Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской России в 30-е годы: город: Пер. с англ. / Ш. Фицпатрик. - Москва: РОССПЭН, 2001. - 336 с.

14. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сб. док. и мат. за 50 лет: Т.2: 1929-1940 гг. - Москва: Политиздат, 1967. - 798 с.

15. ГогохіяН.Т. Українське «соцмісто» 1930-х рр..: мрії та реальність. /Н.Т. Гогохія // Вісник ЛДПУ імені Тараса Шевченка. - 2003. - № 6(62). - с.190-200.

Размещено на Allbest.ru