Методологічні підходи аналізу історії в працях М. Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічні підходи аналізу історії в працях М. Грушевського

Мельник А.І.

Включення українського суспільства у світову модерну і глобалізаційну ситуацію збігається з утвердженням державно-політичної незалежності, що актуалізує філософське переосмислення національно-культурної спадщини, в тому числі історичних знань. Останні віки українська спільнота боролася, по суті, за право на власну історію, відібране у неї чужинською владою та її офіційними істориками. Тепер, в умовах Української незалежної держави, зростає вагомість національної самосвідомості, а філософський аналіз розуміння українськими вченими історії методологічно сприяє національній консолідації та визначенню оптимальних шляхів включення українського народу в постіндустріальний, модернізаційний світовий процес.

Визначення сучасного періоду розвитку людської цивілізації і етапів, на яких знаходяться конкретні суспільства, наприкінці XX ст. були предметом широкої дискусії як зарубіжних суспільствознавців, так і українських. В XXI ст., з утвердженням плюралістичної методології в світі і в Україні, ця дискусія почала вщухати. Зараз сучасний період історичного процесу визначають у багатьох поняттях: «постіндустріальний», «модерновий», «постмодерновий», «епоха інформаційних суспільств», «епоха глобалізації» тощо.

Кожне з визначень в якійсь частині охоплює сутність сучасного історичного процесу в світовому масштабі і по відношенню до України. Інколи історичний етап розвитку України конкретизується в поняттях: «постсоціалістична», «перехідний етап», «транзитна країна» тощо. Безумовно, така понятійно-категоріальна різноманітність ускладнює суспільствознавчі дослідження. Але потрібно лояльно відноситися до пізнавальної ситуації. Соціальне пізнання, як і країна, знаходиться на перехідному етапі.

Мета даної статті полягає саме в тому, щоб на основі дослідження праць М. Грушевського проаналізувати філософське осмислення історії на рубежі ХІХ-XX ст., оскільки в методологічному аспекті воно значною мірою зумовило українську соціально-політичну думку протягом XX ст. загалом.

Методологічно автор надає перевагу сучасній, зокрема системній, нелінійній інтерпретації джерел, пов'язаній з ідеями плюралізму, модернізму й постмодернізму, на основі використання яких здійснено це дослідження.

Перш за все, очевидно, потрібно констатувати, що активізація громадської, науково-дослідної і літературно-художньої праці в Україні після відміни у 1861 році кріпацтва, з кінця 70-х років, різко гальмувала рішеннями уряду Російської імперії щодо сфер освіти, культури, науки. Лиховісний «Ємський указ» 1876 року обмежив використання української мови, заборонив друкувати книжки та навчати українською мовою.

При цьому варто враховувати, що влада російської імперії не тільки сама гальмувала розвиток освіти, культури і науки у тій частині України, якою володіла, але й тиснула на Австро-Угорщину, щоб та не проводила політику розвитку українського самоврядування і гальмувала процеси національного самовизначення українців. Наскільки жорстка була ця зовнішньополітична лінія Росії свідчать більш пізні події. Наприклад, однією з тез обґрунтування оголошення війни з боку Росії щодо Австро-Угорщини в 1914 році було небажання влади Австро-Угорщини боротися з проявами «мазепінства» на західних землях України.

Проте репресивні заходи царського уряду тільки загальмували, але не зупинили працю українських вчених. «Після заборони 1876 p., - наголошує Д. Дорошенко, - українські наукові досліди не припинились; навпаки, українці, яким була заборонена одверта громадська діяльність і майже унеможливлена праця літературна, тепер звернули увагу на досліди наукові, на вивчення української історії, мови, етнографії, щоб довести науковим способом культурно-історичну самостійність українського народу і його право на вільний національний розвиток» [5, 32].

Завдяки дослідженням в галузі економіки, антропології, художнього мистецтва, мовознавства, питань військово-державної організації, масової моралі і психології, дохристиянських і церковно-релігійних вірувань та обрядів, як і світоглядно-філософських вчень, упродовж 80-х років XIX ст. були сформульовані вирішальні аргументи щодо самобутності українського народу та безпідставності його ототожнення із сусідніми народами, перш за все з російським та польським. Про останні два десятиліття XIX ст. Д. Дорошенко цілком справедливо висновував: «Протягом 80-х, 90-х і початку 1900-х років українськими вченими була виконана величезна робота, яка поєднала досліди над усіма сторонами життя українського народу в його минулому і сучасному. Можна сказати, що історична самобутність і своєрідність українського культурно-національного типу знайшла собі повне наукове обґрунтування» [5, 34].

Даний факт набув якісно нової філософської форми національного самоусвідомлення, що проявилося в закріпленні вжитку слів «українець» та «українське». Йдеться про те, що протягом 70-х - 80-х років XIX ст. українські вчені намагалися поняттєве розмежувати «русских», як після проголошення Російської імперії в 1720 році став називати себе «московський» народ, та «руських», «малороссиян», використовуючи слово «русь», «рутени» або «руси». Проте в цьому випадку залишалася можливість ототожнення - як це робили в Україні москвофіли - «московського» як «великорусского» із «руським», тобто із «українським». Тому в 90-х роках XIX ст. українські вчені в основному відмовляються від терміну «руський», використовуючи замість нього вислів «українське» та «українці» [6, 533].

Таке переосмислення брало до уваги, що на Правобережжі та Волині, як складових Російської імперії, значні території були заселені поляками. Термін «русь» в цьому плані також не сприяв розрізненню українського та російського населення з огляду на заплутані ще із XV ст. україно-польські стосунки. На українських землях, що були в складі Австро-Угорської імперії (Галичина), ототожнення українського із «руссю» також не сприяло формуванню національної самосвідомості, бо австрійська влада, як і поляки, котрі в Галичині переважали на урядових посадах, нерідко ототожнювали «русь» (українців) із «русскими» (московськими) людьми. Серед українців Галичини також була частка, котра не розуміла свого українського коріння, тримаючись москвофільства. Така обставина також вимагала теоретико-світоглядного відмежування українського від «русского». Все це разом взяте й стало тим чинником, що сприяв витісненню слова «русь», бо стало вживатися слово «українці»[2, 39].

Поняття «Україна», «українці» не є породженням громадської думки ХІХ ст. У цьому столітті просто спостерігалася підвищена увага до цих понять. У нашій роботі ми погоджуємося з позицією відомого українського дослідника сучасності, який доводить виникнення поняття «Україна» наприкінці XII ст. Наведемо його точку зору: «1187 року, коли Москва була заштатним містечком, у Переяславському князівстві, яке стало незалежним (оскільки князь Андрій Боголюбський спалив Київ і знищив більшість киян у 1169 році), було введено жовто-блакитний прапор і територіально-політичний термін «Україна». У документі 1177 року сказано: «... і уся Україна про нього постона» (тут «Україна» в значенні - Переяславське князівство). Потім цей термін був розповсюджений на усій території власне Внутрішньої Київської Русі [8, 282].

Використання поняття «українське» та акцентування на ньому в наукових дослідженнях, художньому мистецтві та на рівні повсякденного життя означало й суттєвий світоглядно-філософський переворот. Українці знову, але вже в нових історичних умовах, поставали вже не як «малоруссы», «югоруссы» чи «русские», мова яких «пошкоджена» польськими впливами, а як самостійна націокультурна реальність, хоча й силоміць розчленована між різними державами. Тобто разом із поняттєвим переосмисленням імені народу формується філософський принцип українського універсалізму або «всеукраїнства». Історія, зрозуміла як сукупність різноманітних оповідей, з кінця ХІХ-го ст. починає тлумачитися в Україні не тільки як «урахування місцевої специфіки», але і з погляду на світове становище українського народу.

Доречно зазначити, що філософія українського універсалізму поставала паралельно із філософією «русского космизма» або «всеединства», котра російськими вченими згаданого періоду вважалася філософським виразом російського універсалізму. Сформульована В.Соловйовим,

В. Карсавіним, С.Франком та іншими філософами концепція російського універсалізму передбачала асиміляцію в «русском духе» інших «національних духів», а в системі політики і соціальних відносин - денаціоналізацію суспільства відповідно до вимог «всеединого» духу Російської імперії.

Загалом філософія російського універсалізму орієнтувалася на великодержавну експансію, нав'язування своїх принципів життєдіяльності інших народів, особливо слов'янських. Проте український універсалізм, з погляду М. Грушевського, який і сформулював його суть, орієнтувався на внутрішню єдність українських сил. Підкреслюючи особливість українського універсалізму, С. Єфремов зазначав, що він спирався на принцип об'єднання українських земель, урахування їхніх відмінностей, підпорядкування цих відмінностей спільній меті. Такою метою має бути загальний національний розвій, необхідний для розвою форм місцевого життя як частин загальнонаціонального, реалізація виникаючих у зв'язку з цим завдань із метою задоволення конкретних місцевих потреб [6, 357].

Отже, на рубежі XIX-XX ст. в українській філософській думці, можна сказати, відбувається поворот від узагальнено-метафізичного визнання національної зумовленості історії, як оповіді про життя людей, до універсально-національного її тлумачення. Історія стала розумітися як пізнання конкретних національно-культурних типів (народів), котрі по-різному осягають свій світовий суспільний статус, а тому й мають не однакову світоорієнтацію. Причому, цей поворот набуває і відповідного інституційного статусу, що проявився при заснуванні у Львові «Науково-літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка», в складі якого була історико-філософська секція.

Констатуючи це, варто зазначити, що переважаючою в цій секції була робота М. Грушевського, котрий загалом керувався аутентичним розумінням історії. Тобто історія для нього - це оповідь, в якій, на відміну від суворо наукового викладу, питання істини і хибності сказаного не являються вирішальними. Вважалося, що оповідь про події, зрозуміла в XIX ст. як історія, залежить від логічності викладу наявного матеріалу, упорядкованого на засадах певного світорозуміння. Протягом ХІХ ст. подібне визначення історії залишилося типовим для українських авторів, котрі, подібно до О. Пріцака, вважають, що: «Історик - це вчений-гуманіст, що об'єктивно вивчає історію суспільства, цебто пізнає і усвідомлює історичний процес даного суспільства на базі свого світогляду та встановлених методів історичного дослідження [7, XL]. Такої думки, по суті, тримався і М. Грушевський у своїх творах кінця XIX ст., коли відзначав, що російські історики складали трактати, в яких відомості про давнє життя українського народу розглядалися як «передісторія» російського («русского») народу. Отже, про факти вони судили відповідно до ідей «русского» світогляду, підіграного під імперські ідеї. Проте М. Грушевський стояв на позиції самодостатності українців, завдяки чому на основі загалом відомих російським історикам фактів створив іншу історію українців. «Ся праця, - пише він на першій сторінці першого тому своєї багатотомної «Історії України-Руси», - має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо під назвою українського народу». При цьому ми повинні розрізняти історичні і політичні погляди М. Грушевського, який довгі роки був прибічником федералізації Росії, куди б входила Україна.

Отже, на передній план у розумінні історії М. Грушевським, який на рубежі XIX-XX ст. написав понад 1800 великих і малих праць, виходить не проблема достовірності знань, а спосіб створення самої «праці», методика її написання. Вона, як оповідь або історія, повинна розпочатися із означення предмета оповіді - українського народу - та аналізу змін, які відбувалися в цьому означенні. Переміна означень (термінів, слів) у цьому сенсі утворює «історичні переміни», в яких люди (історики) виражають буття народу, таким чином, засадним у тлумаченні історії, представленої сумою документів, фактів тощо, має бути принцип тотожності мислення і буття, типовий для західноєвропейського реалізму. Зміна образу, вираженого зміною значення певного терміну, є нібито ознакою змін предмета, а зміни предмета, навпаки, засвідчуються змінами термінології.

Історія, зрозуміла як праця, котра «подає образ» народу на підставі інтерпретації документальних даних, утворює «історичний розвиток», а методологічно спирається на «ідею народу», тобто на поняття про народ, його доступні дослідженням ознаки й властивості. Поняття «народ» в такому разі набуває метафізичного статусу «означеної неозначеності», завдяки чому воно може бути застосоване («прикладене») до різних об'єднань людей. Тоді випадкові об'єднання або юрби людей можуть називатися народом. Тобто народ, як вихідне або метафізичне, а тому й безвідносне щодо якогось конкретного змісту поняття, містить в собі «ідею», а її розкриття на підставі документальних і наукових даних утворює «працю», результатом або «продуктом» якої є історія. Народ, як твердив М. Грушевський, - це сукупність психофізичних і культурних прикмет, що мають «поважну історичну давність» (тобто давність документів, матеріалів тощо, де зосереджена інформація - А.М.), а самі ці прикмети «виразно зв'язують» поодинокі, на перший погляд, етносоціальні групи «в національну цілість», що виділяється «супроти інших людей» [1,6].

Народ, з погляду М. Грушевського, також і завжди має свою «долю», яка буває часом прихильною, а часом - неприхильною для нього. Документально-фактологічний вияв змін прихильного і неприхильного в реалізації притаманної народові ідеї (внаслідок реалізації долі народу) проявляється в термінологічній плутанині до такої міри, що один і той народ може називатися по-різному. Якщо все це ігнорувати, то різні назви одного і того народу можна сприйняти як назви різних народів.

Але уникнути плутанини з термінами можна, коли конкретний народ, наприклад українці, визначається на підставі його національної ідеї та долі, де ідея - це, по суті, «останнє» або сучасне визначення народу в формі не стільки етнічного, скільки державного організму, а доля - це ті «мандри» ідеї народу серед обставин, про які говорилося в матеріалах, покладених в основу повістярства.

Це повістярство може бути в різних формах - казка, балада, міф, національна мрія тощо. Ці форми використовуються для розкриття національної культури, духовного життя народу. Філософська наука вивчає ці форми виявлення духовності народу як характеристики суспільного життя і суспільної свідомості, де раціональне та ірраціональне знання, реальність і мрія поєднані. І при науковому аналізі треба виокремити різні форми знання і свідомості, щоб наука допомогла обирати реальні, а не ілюзорні шляхи розвитку народу і держави, щоб потім «не плакати» за невикористаними історичними обставинами. Адже обставини не тільки доленосні, але і мають прагматичний аспект, тому що бувають «корисними» і «некорисними». Вибудовуючи схему приблизно таких міркувань, М. Грушевський, зрештою, висновує, що й «українці» - це назва (знак) і поняття про народ, змістом якого постає опис (історія) території, сучасного і минулого життя, належності до відповідної етнополітичної групи народів, а також переказ (історія) про форми, «з яких організовувалося сучасне українське життя» [1, 2]. Інколи псевдоісторики, прізвищ яких ми не вважаємо за потрібне згадувати, дорікають М. Грушевському за штучність схем українського життя. Але реальне життя підтверджує ідеї М. Грушевського.

Таким чином, історія у творах М. Грушевського хоч інколи і набуває в цілому метафізичних форм, потім перетворюється в форми наукові, котрі межують із художньо-повістярським викладом, з одного боку, та із науково-фактологічним аналізом, - з іншого. Інакше кажучи, інтерпретація «історії» як історико-філософського синтезу, котру в другій половині XIX ст. започаткував В.Антонович і про яку знав М. Грушевський [3], в працях останнього набуває таких логічних, моральних та естетичних форм, серед яких вихідним виступає поняття «народ», основний зміст якого утворює притаманна йому ідея та пов'язана із випадками доля, причому зміст ідеї та долі народу предметно виражається в території, соціальному і культурному процесах його буття. Зокрема, територіально народ визначається у світі через контакт із сусідами, діяльність яких і створює обставини, що впливають на долю даного народу.

Одночасно територіальний підхід, з погляду М. Грушевського, пов'язаний із питаннями заселення, колонізації території. Тобто йдеться не про географію, а про геополітичну національну визначеність, без якої, і це видно на прикладі творів М. Грушевського, неможлива побудова раціонального образу народу. Заодно це означає, що підходи і методи геополітики й етноцентризму в Україні із XIX ст. міцно входять до методології аналізу історії, стають обов'язковими в тому разі, коли оповідь формує образ народу в усіх формах його життєдіяльності.

Проте головним у розумінні історії як повісті про образ народу чи навіть всього людства, з погляду М. Грушевського, постає осягання в єдності соціального і культурного процесів. Взяті разом, вони утворюють «ту провідну нитку, яка веде незмінно через усі вагання, через флуктуації політичного життя - через стадії його піднесення і занепаду, та в'яже в одну цілість історію українського життя, незважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходилося йому переживати» [1, 17]. Соціокультурний підхід до «матеріалу», таким чином, «визначає нам провідну дорогу від наших часів до найдальших історичних і навіть передісторичних, наскільки вони починають піддаватися досліду, слідженню їх еволюції» [1, 17].

Парадокс же полягає в тому (і в цьому суть метафізичного розуміння історії М. Грушевським), що еволюцію українського народу дослідити повністю неможливо, але її можна вивчати по соціокультурних результатах. Вони, як визнає М. Грушевський, досліджуються різними науками. Порівняльне мовознавство, наприклад, прослідковує еволюцію народів на підставі словникового запасу, а вже «пізніші історичні й археологічні дані помагають контролювати його виводи і допомагають в цілім ряді пунктів» [1, 19]. Зрештою, сам того не помічаючи, М. Грушевський підходить до постановки питання про зміст історії та її співвідношення не із «художньою історією», як це в Україні мало місце в 60-х-80-х роках XIX ст., а із комплексом наук про людину.

Адже, згідно з міркуваннями М. Грушевського, було так, що під час дослідження, наприклад, антропологічних або психофізичних властивостей людей, особливої потреби в історії, як в окремій науці, загалом не було. Досліднику достатньо мати, скажімо, географічні та філологічні знання для визначення належності людей до певного народу (нації). Тепер же М. Грушевський констатує, що науки розширили обрій знань про людство і народи. Але тут і виникає питання: чи означає це, що систематизація наукових знань утворює історію як науку?

Аргументованої відповіді на це питання М. Грушевський ні в кінці XIX ст., ні на початку XX ст. не мав. Певною мірою за таку відповідь можна приймати деякі судження 20-х років XX ст., коли він писав, що історія «народного життя» включає в себе не лише зображення різних сторін «сього життя», але потребує також «методології і загального соціологічного обґрунтування історії» (історії народу), докладного знайомства «із історією техніки і продукції та матеріальної культури, із еволюцією мислі і творчості, із соціально-економічними, правними і політичними формами, із процесами національного самовизначення» [4, 211].

Враховуючи ці судження М. Грушевського, можна зробити висновок, що він розглядав історію в цілому як специфічний метафізичний образ «народного життя», який в дійсності представлений логіко-емпіричною «картиною», створеною з багатьох «історій», тобто із фрагментів знань, число яких дослідник може нарощувати нескінченно. Але філософія до такої «картини» не має ніякого стосунку. Тобто історія опиняється у М. Грушевського за межами філософії: «Загальне соціологічне висвітлення історичного процесу, еволюції» [1, 17], - писав у 20-і роки XX ст. М. Грушевський, - мусить служити основою історичного досліду» [4, 211]. І тут варто не погодитися з М. Грушевським. Загальне соціологічне висвітлення історичного процесу є предметом соціальної філософії, хоча й частковим. Філософію історії й будують на такому загальному соціологічному висвітленні.

Разом з тим історія, що спирається на соціологію Якщо історія спирається на соціологію в широкому розумінні поняття «соціологія» і не зводиться до соціографії або конкретно-соціологічних досліджень, то соціологія і соціальна філософія зближують-ся, вивчаючи соціальні форми, закони і закономірності функціонування суспільств через взаємодію індивідів, груп, спільностей., з погляду М. Грушевського, включає принцип «пізнай себе» і тим самим «се пізнання переводить, так би сказати, в проекції часу і простору, в розрізах вертикальних і горизонтальних, в перспективах сучасного життя й його історії, яка зрештою вживається до помочі скрізь, де вияснення і усвідомлення сучасного становища - служить підставою його інтерпретації» [2, 179]. Словом, не Сократове чи Сковородинське філософське «пізнай себе», а тільки історія, гадав М. Грушевський, «просто таки панує в нім, даючи змогу пізнавати різні сфери людського єства» [2, 179].

Визначення змісту поняття «історія» у міркуваннях М. Грушевського, таким чином, виявляються дещо розмитими. Зокрема, якщо суттю змісту є образ людства чи народу, то історія змістовно наближається до різновиду «літератури» або «письменства», де перевага надається авторському домислу. Це проявляється у самочинному присвоєнні автором функції всезнаючого судді. Історія в такому разі - не істина чи хибна оповідь, а «всесвітній суд», на якому нащадки, в особі істориків, судять своїх предків [2,183]. Проте свавільний суд над мертвими завжди фіктивний, тому що минулі покоління не можуть ніяк відповісти своїм самозваним суддям.

Якщо ж історія - це оповідь, побудована на основі використання гуманітарних наук, то вона може бути переказом архівної інформації (тавтологією) або ж компілятивним «конструюванням» якогось твору з уривків, взятих із різних наук. Зрештою, якщо історія набуває форми універсального світоглядного вчення, котре вирішує проблему «пізнай себе», то вона перестає бути тільки історією, бо сама себе частково перетворює у філософію із властивими їй функціями.

Загально історична теорія повинна спиратися на фундаментальні, тобто загальні якості історичної реальності як цілого відносно країни або людства, інакше вона неможлива. Тому тут потрібна соціальна філософія, яка дозволяє загально історична теорію підняти до рівня справжньої філософії історії (одна з сторін соціальної філософії), коли досліджуються загальні характеристики історичного процесу, вивчаються його фундаментальні якості, здійснюються спроби пояснити історію з боку реальних детермінант і реальних дій людей. Дійсно, сьогодні більшість істориків пишуть про конкретну практику, дають хронологію подій. І це потрібно. Але не варто таку діяльність істориків ставити вище теоретичної діяльності, коли через узагальнення, розвиток теорії аналізу історичних фактів виходять на філософські питання історії, коли історики і філософи починають співпрацю в галузі теорії історичного процесу (історичних процесів).

Коли ж історія себе змістовно ототожнює із філософією, але продовжує називатися історією, то, зрозуміло, вона повинна з'ясувати і своє відношення із філософією. Останнє особливо істотне тим, що вже в перші десятиліття існування СРСР в Україні почала ширитися марксистсько-ленінська точка зору, згідно з якою філософ - це, по суті, людина, котра вирішує «основне питання філософії». Під ним розумілося успадковане від середньовічної схоластики питання про відношення «духу» і «матерії». Проте в той же час українські мислителі трималися тієї думки, що філософія - це «понаднаукова» сфера, що досліджує передумови наук і шляхи, якими вони встановлюють істину. Тому філософія, вважалося, функціонує «попереду наук», є теорією пізнання, логікою і методологією науки, в тому числі й вузько спеціалізованих наук.

Одночасно визнавалася узагальнююча функція філософії, завдяки якій вона зводить «висновки окремих наук докупи», створює картину світу, а тому певним чином постає і як енциклопедія наук [8, 167].

Отже, таке розуміння (поняття) філософії, як легко помітити, загалом суголосне змісту того поняття історії, яке розробляв М. Грушевський. Наприклад, розуміння історії як науки «пізнання себе» вимагає від неї (історії) вирішення теоретичних питань пізнання, логіки мислення, співвідношення зі світом, словом, аналізу традиційно філософських проблем.

Історія, твердив М. Грушевський, функціонує в суспільстві як засіб формування у людей почуття великих «моральних чи морально-соціальних» цінностей. Особливу значущість серед них має ідея цінності української держави, котра є «незайманою власністю народу», «його найвищим добром, для котрого він живе й існує». Власна держава є провідною ідеєю всієї історії України, котра етично спонукає у людини розуміння того, що держава «існує для її щастя, і вона повинна служити їй» [2,159].

Література

історія кріпацтво цивілізація

1. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. - К.: «Наукова думка», 1991. - Т. 1.

2. Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть? -К.:»Знання», 1991.

3. Грушевський М. Володимир Антонович: основні ідеї його творчості. // Хроніка -2000. -№ 39-40, 2000.

4. Грушевський М.С. Проект організації науково-дослідної роботи кафедри історії України. 1924, 11 квітня. // Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М., М.С. Грушевський і Akademia. - К.: «Офорт», 1993.

5. Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у XIX-на початку XX ст. та її досягнення. // Українська культура. - К.:»Либідь», 1993.

6. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. -К.: Femina, 1995.

7. Пріцак Омельян. Історіософія Михайла Грушевського. // Грушевський Михайло. Історія України-Руси. - К.: «Наукова думка», 1991. -Т. 1.

8. Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: Орій, 1992.

Размещено на Allbest.ru