Діяльність Київського тимчасового комітету у справах преси (1906-1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність Київського тимчасового комітету у справах преси (1906-1917 рр.)

Юрченко В.В.

Цензурні установи були і є важливою складовою державного апарату. За допомогою них держава може регулювати свободу слова, впливати на розвиток суспільної думки, пропаганду морально - етичних норм та принципів. цензура преса комітет губернія

Перші дослідження діяльності цензури в Україні з'явилися на початку ХХ ст. Це були відгуки українських діячів М. Грушевського, Б. Грінченка, С. Єфремова та інших на тодішні нормативні акти, які обмежували українське друковане слово [1]. Цій же проблемі присвятив кілька статей і Симон Петлюра [2].

Вказані праці можна вважати першими спробами дослідження розвитку і діяльності цензурних установ в Україні.

У радянський період дослідження діяльності цензурних установ вважалося неактуальним. Після проголошення незалежності України з'явилися перші статті про антиукраїнську цензурну політику російського уряду [3] в яких показано також діяльність цензурних установ в Україні в ХіХ - на початку ХХ ст.

Нині питання розвитку цензури в Україні у ХІХ - початку ХХ ст. досліджує Н. Щербак [4]. На її думку, « важливим завданням залишається написання історії цензурних установ в окремих містах і губерніях» [4,59] що й стало метою даної статті.

На поч. ХХ ст. в Києві, Харкові та Одесі діяли канцелярії окремих цензорів, які здійснювали попередню цензуру періодичних та неперіодичних друкованих видань. Маніфест 17 жовтня 1905 року проголосив громадянські свободи і серед них свободу слова.

У 1905-1906 роках були затверджені «Тимчасові правила», які відмінили попередню загальну і духовну цензуру в містах для більшості видань. Ось що повідомляв начальник Головного управління в справах преси МВС власникам типографій: «На основі Іменних Височайших указів від 24 листопада 1905 р., 18 березня і 26 квітня 1906 р., вважаю необхідним пояснити панам власникам закладів преси м. Києва, що нині типографії і т. п. заклади мають право друкувати без цензурного дозволу як усі періодичні видання, так і всі книги, брошури, естампи, малюнки і т. ін. духовного і світського змісту...» [5, арк.6]. Закон надав право міністру внутрішніх справ створювати особливі Тимчасові комітети в справах преси. Один з таких комітетів і був утворений у Києві рішенням міністра від 12 травня1906 року [6, арк.1] на основі Тимчасових правил для неперіодичної преси оголошених в указі Сенату 26 квітня 1906 року [5, арк.3].

До складу утвореного Тимчасового Комітету в справах преси було призначено: Головою комітету - Київського окремого цензора по іноземній цензурі надвірного радника(підполковника) Сидорова, якого наприкінці 1909 року було переведено до Москви, а його змінив заслужений професор Київського університету дійсний статський радник (генерал) Т. Флоринський. Членами комітету : виконуючого обов'язки інспектора в справах преси у м. Києві статського радника (полковника) Булгакова, інспектора типографій і книжкової торгівлі в м. Києві статського радника Нікольського , і наглядачем за виданнями на єврейській мові при Київській цензурі відставного статського радника Смирнова; письмоводителями при Комітеті: колежського секретаря Опатовського і немаючого чина Іщенко [6, арк.2].

У функції Комітету входило: нагляд за періодичною пресою міста Києва і за неперіодичними виданнями, що виходили на території Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської губерній. Що стосується питання чи має Київський Тимчасовий Комітет право дозволяти з виключеннями чи забороняти до ввозу в Росію, видані за кордоном твори, то Головне Управління в справах преси зазначало, що предмет відання Київського Комітету поширюється виключно на твори , видані в середині імперії [6, арк.9]. Цензуру іноземних видань здійснював один з членів Комітету, який виконував дані обов'язки як окремий цензор. Свої висновки по іноземних виданнях він надсилав на затвердження в Комітет цензури іноземної в м. Петербурзі.

В основу роботи Комітету були покладені цензурний статут і тимчасові правила про періодичну і неперіодичну пресу, видані в 1905-1906 роках [7, ст. 26962; 27574, 27815]. Ці правила відміняли попередню цензуру і адміністративні стягнення, але зберігали судове переслідування за порушення правил цензури. Комітет підлягав Головному Управлінню в справах преси при Міністерстві внутрішніх справ.

Після введення в дію «Тимчасових правил» 1905-1906 років, які відміняли попередню цензуру для більшості видань, характер роботи цензорів змінився. Голова С.-Петербургського цензурного комітету відмічав, що тепер робота цензора « по тій затраті нервових сил, з якою вона пов'язана, є незрівнянно більш тяжкою», а в кількісному відношенні вона зросла в 4,5 рази,зовсім не залишаючи часу для інших занять: «Віддаючи свої сили і час тяжкій і відповідальній праці, поєднаній з частими і особливо виснажливими нічними чергуваннями по перевірці ранкових газет, член Комітету вже не в змозі вести інше підсобне заняття, яке допомагало б встановленню рівноваги його матеріального бюджету [8, 16]. Ліквідація контрольних термінів прочитання для всіх видань (крім брошур до 5 листів) привело до того що об'ємні книги і журнали необхідно було прочитувати на протязі одного - трьох днів після їх прибуття в цензуру, а у випадку виявлення порушення - ще й скласти детальну доповідь.

В кінці 1906 року значно зросло навантаження цензорів по іноземній цензурі. Циркуляром Головного управління в справах преси від 19 жовтня 1906 року були відмінені всі каталоги заборонених і дозволених з виключеннями творів, видані в Комітеті цензури іноземної і всі наступні заборони аж до цього числа. Тепер всі книги, які поступали із-за кордону, повинні були бути розглянуті знову іноземною цензурою, незалежно від колишніх заборон, з урахуванням нових умов після опублікування Маніфесту 17 жовтня 1905 року.

Суми, які витрачалися урядом на утримання цензурних установ постійно зростали. З 1 червня 1906 року члени Комітету отримували додаткову платню: Голова Комітету Сидоров-1500 крб.; Члени Комітету: Нікольський - 600 крб. і Булгаков-300 крб., Смірнов - 250 крб., і «письмоводители» даного Комітету :Опатовський - 900 крб., Іщенко - 700 крб. в рік. На канцелярські і господарські витрати і на наймання приміщення для Тимчасового Комітету в справах преси призначено 705 крб. в рік [6, арк.23-24].

Велике значення мали особисті якості й погляди цензора. Від нього залежала не лише доля видання, а часом і доля видавця чи редактора. Один і той же твір різні цензори могли оцінити по різному, тому що керувалися вони не стільки законом, скільки особистим поглядом, секретними циркулярами і вказівками начальства. Використовуючи дружні відносини з цензорами, редактори могли розраховувати на деяке пом'якшення при розгляді статей. Необхідно відмітити ще і морально-етичні проблеми, пов'язані з професією цензора. Пропускаючи той чи інший твір деякі цензори змушені були вибирати між вказівками начальства і особистими поглядами. Зокрема, цензор Одеського цензурного комітету А.Є. Єгоров писав: « Я завжди відчував невимовні сумніви тоді, коли особисті переконання підказували мені робити одне, а всякі конфіденційні і не конфіденційні циркулярні розпорядження наказували чинити по-іншому. Ця боротьба між внутрішнім голосом і службовим обов'язком доводила не раз до нервового зламу, і я ніколи не міг зрозуміти тих моїх колег, які не тільки почували себе чудово, віддаючись повністю цензорським заняттям, але ще і смакували їх.» [10, 91]. Або ось що говорить з цього приводу цензор Волков: «Серед публіки, і особливо в літературному світі, постійно чути скарги на цензуру; але відверто кажучи, навряд чи хто краще самих цензорів відчуває всю справедливість цих скарг.. цензура, невизначена сама по собі, протягом часу, від великої кількості різних розпоряджень, зроблених під впливом обставин і часу, набула характеру рішучої невизначеності, так що одну і ту ж статтю один цензор може заборонити, інший - дозволити» [11, 111]. Тому, як свідчить у своїх «Спогадах» Є. Чикаленко, майже всі редактори і видавці київських газет змушені були давати хабарі цензорам. [12, 320].

Важливим джерелом, що висвітлює діяльність Комітету є його щорічні звіти до Головного управління в справах преси МВС.

Ось, наприклад, звіт по періодичній пресі за 1909 рік. Він складався з таких пунктів:

1. Назва російських і іноземних періодичних видань, які виходили у звітному році.

2. Відомості про осіб які видавали і редагували періодичне видання

у звітному році, із зазначенням їх:

а) імені, по-батькові, прізвища;

б) звання чи стану;

в) віросповідання;

г) освітнього цензу.

3. Підписна ціна.

4. Видання, які тільки з'явилися у звітному році.

5. Видання, які припинили своє існування у звітному році.

6. Видання призупинені у звітному році

а) в адміністративному порядку на основі виключних положень;

б) видання на які було накладено штраф, із зазначенням його розміру.

7. Назви видань на право випуску яких у світ видані відповідні свідоцтва, але які у звітному році не виходили.

Ось що писалось у звіті про газету «Рада». Видавець цієї газети дворянин Євген Чикаленко, віросповідання православного. Редактор - спадковий почесний громадянин Мефодій Павловський; віросповідання православного; закінчив Київську духовну семінарію. Підписна ціна 6 крб.; виходила до звітного року; у звітному році виходить; Редактор оштрафований чотири рази на суму 800 крб.

Всього в 1909 році під наглядом Київського Комітету знаходилося 74 періодичні видання. З них 9 припинили своє існування на протязі звітного року. Всього до кінця року залишилось 65 видань. Для порівняння в 1913 році під наглядом Комітету знаходилося 96 періодичних видань. Із них 22 видання з'явилися у звітному році і 22 припинили своє існування на протязі цього року. Всього до кінця 1913 року залишалося 74 видання [9, арк.298]. За змістом видання розподілялися наступним чином:

1) суспільно-політичних-31;

2) карикатурно-політичних-2;

3) художньо-літературних-4;

4) сільськогосподарських-5;

5) технічних-3;

6) наукових-9;

7) церковних-2;

8) духовно-релігійних-4;

9) педагогічних і дитячих-8;

10) офіційних 6.

За періодичністю виходу в світ видання розпадалися на наступні групи:

1) ті що виходили щоденно-13;

2) три рази на тиждень-1;

3) щотижневі-23;

4) два рази в місяць-7;

5) щомісячні-25;

6) вісім раз в рік-1;

7) шість разів в рік-2;

8) чотири рази в рік-2.

За мовою періодичні видання розподілялися таким чином:

1) на російській літературній мові-58;

2) на малоросійському книжковому наріччі новітньої формації-9;

3) на польській мові-6;

4) на єврейській мові-1.

Середній загальний тираж всіх періодичних видань на російській мові-150720 примірників; на малоросійському наріччі-11300 примірників; на польській мові-14600 примірників; на єврейській мові-1100 примірників [9, арк.56]. Що стосується видань українською мовою, то в 1909 році їх в Києві виходило, як уже зазначалося, 9, а у 1913 році - 14, що свідчить про збільшення кількості преси, у тому числі і україномовної.

Після початку Першої світової війни у Російській імперії було введено військову цензуру, а всі опозиційні видання закрито через військовий стан. Така ситуація зберігалася до Лютневої революції. 27 квітня 1917 року рішенням Тимчасового уряду було ліквідовано Головне управління у справах преси, всі його місцеві цензурні установи і серед них Київський тимчасовий комітет в справах преси.

Джерела та література

1. Грушевський М. Ганебній пам'яті // Україна. - Кн. 4. - К., 1926. - С. 46 - 47; Грінченко Б. Тяжким шляхом (про українську пресу). - К., 1912. - 74 с.; Єфремов С. З нашого життя (мова в українській пресі та вимоги читачів) // Рада. - 1907. - № 84.

2. Петлюра С. З українського життя в минулому році // Слово. - 1908. - №1 - 3; Його ж. Російські культурно-просвітницькі інституції на Україні // Слово. - 1907. - № 27.

3. Овсієнко О.Ф. Антиукраїнська цензурна політика // Українське питання в Російській імперії (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.). - К., 1999. - Ч.1. - 203 с.; Тимошик М. Історія видавничої справи. - К., 2003. - 405 с.

4. Щербак Н. Діяльність цензури в українських губерніях на початку ХХ ст.// Історичний журнал. - № 6. - 2007.- С.58-65.

5. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАК України). - Ф.295. - Оп.1. - Спр.8.

6. Там само. - Ф.295, - Оп.1. - Спр.5.

7. ПСЗ. Собр. ІІІ. - Т.25, Т.26.

8. Патрушева Н. История цензурных учреждений в России во второй половине ХІХ - начале ХХ в.//Книжное дело в России во второй половине ХІХ - нач. ХХ века. Сб. науч. тр., - СПб, 2000. Вып. 10. - С.7-48.

9. ЦДІАК України. - Ф.295. - Оп.1. - Спр.438.

10. Єгоров А. Страницы из прожитого. - Одесса, 1913. - Т.2. - 213 с.

11. Лемке М. Эпоха цензурных реформ (1859-1865). - СПб., 1904. - 512 с.

12. Чикаленко Є. Спогади (1861 - 1907). - К., 2003. - 415 с.

Размещено на Allbest.ru