Добровільна і примусова міграції населення Східної Галичини в роки Першої світової війни

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

Добровільна і примусова міграції населення Східної Галичини в роки Першої світової війни

Кучера І.В.

Наслідки російського окупаційного режиму в Східній Галичині згубно відобразилися на загальній чисельності населення краю. Справжньою трагедією для його жителів стала політика царського уряду, спрямована на досягнення етнічної однорідності населення Російської імперії. Вона породила масове біженство галичан, яке, за словами головноуправляючого землеустроєм і землеробством О.В. Кривошеїна, уподібнилося «другому переселенню народів» і загрожувало втягнути Росію «у безодню, до революції та загибелі» [1,37].

Через брак детальної інформації важко відтворити повну картину біженства населення Східної Галичини у перші місяці російської окупації. Більшість дослідників вважають, що поява втікачів була наслідком паніки, яка охопила місцевих мешканців через постійні обстріли населених пунктів. У національному відношенні основну їх масу складали поляки та євреї, загальна кількість яких не перевищувала кілька десятків тисяч осіб [2,129;3,114].

Після прориву російського фронту арміями блоку Центральних держав і затяжного відступу царських військ весною 1915 року біженська проблема набула крайнього загострення. На початку квітня у Львові почали з'являтися великі партії втікачів з усієї території Галицького тимчасового генерал-губернаторства. Облаштуванням їхнього життя займався Крайовий благодійний комітет. З 18 квітня 1915 року за розпорядженням командувача Південно-Західного фронту турбота і піклування по утриманню біженців покладалися на подільського і волинського губернаторів. Для цього їм з урядової казни надавався кредит у розмірі 100 тис. руб. [4,арк.35].

У кінці квітня 1915 року великі масштаби біженського руху спонукали російську окупаційну владу прийняти рішення про евакуацію галичан зі Львова до Києва. Тут їхнім влаштуванням мали займатися земська управа, київське відділення Галицько-російського благодійного товариства, Комітет великої княжни Тетяни Миколаївни та інші благодійні організації.

На нашу думку, міграція мирного населення на територію Російської імперії була зумовлена низкою причин. По-перше, населення Східної Галичини намагалося відійти якомога далі від театру військових дій, рятуючись від постійних обстрілів. По-друге, значна його частина залишала місця свого постійного проживання, остерігаючись розправ з боку австрійців за зв'язки з росіянами. В основному це стосувалося селян з новоутворених православних парафій. По-третє, не останню роль у збільшенні чисельності біженців відіграла агітація російських цивільних, церковних, а згодом і військових властей. Намагаючись дискредитувати противника, російська урядова преса охоче публікувала матеріали, які розкривали «німецький вандалізм» на окупованих територіях. В умовах такого інформаційного нагнітання думки пересічної людини починали працювати в одному напрямку: при наближенні лінії фронту слід тікати від «тевтонського варварства». Отже, біженство з самого початку війни мало своєрідне психологічне підґрунтя. По-четверте, основну хвилю біженства було викликано розпорядженнями вищого військового командування російської армії.

Число та склад перших біженців можна більш-менш точно подати, оскільки до відступу росіян зі Львова всі поїзди з ними направлялися до Києва і київські газети подавали про них детальну інформацію. За даними періодичних видань, кількість галицьких біженців з часу квітневого наступу австро-німецьких військ становила приблизно 17500 осіб. Петроградська телеграфна агенція подає цифру 17590 осіб [5]. Газета «Русские ведомости» станом на 4 червня 1915 року констатує 15300 осіб [6,8].

Перша хвиля переселення відбувалася більш-менш організовано. Біженцями в дорозі опікувалася російська влада. Вже зовсім по-іншому було проведено другу хвилю виселення. Прикриваючись гаслом «рятування єдиновірних братів», 17 червня 1915 року генерал О. Брусилов затвердив інструкцію про порядок вивезення працездатних чоловіків і реквізиції в районі дії VIII армії, за якою всі здорові чоловіки, крім євреїв, віком від 18 до 50 років відправлялися у Волинську губернію [7,арк.8;8,арк.2]. Реквізиції підлягали всі харчові продукти і сільськогосподарський реманент. Усе, що неможливо було вивезти, наказувалося знищити або привести в непридатний стан.

Масовість згону чоловічого населення змушувала жінок та дітей до евакуації. Тим більше, що підрозділи царських військ при небажанні місцевих жителів залишати місця свого проживання, незважаючи на заборону вищого командування, вдавалися до підпалу населених пунктів [9,арк.8]. Позбавлені альтернативи та залякані ворожим ставленням угорських вояків австрійської армії до українців, галичани власним транспортом, з найнеобхіднішими речами і обмеженими запасами продовольства, пересувалися на схід за визначеними маршрутами: з Лобачева, Яворова та Мостиська через Раву-Руську та Сокаль до Володимир-Волинської округи; з Городка, Комарна, Жидачева та Львова через Камінку Струмилову і Радехів до Луцької округи; з Бобрки і Перемишлян через Куровці, Красне та Броди до Кременецької округи. Для виселенців організовувалися продовольчі станції в Кам'янці Струмиловій, Радехові, Залісцях, Підгірцях та в цегольні у Львові біля Городецької вулиці [10,арк.1,4].

20 червня 1915 року інструкція О. Брусилова була підкріплена розпорядженням військового генерал-губернатора Галичини. Російським військам, що залишали Східну Галичину, наказувалося всіма можливими засобами спонукати населення до відходу з військом, забирати всю худобу, вироби з бронзи, міді (в тому числі дзвони), відбирати продовольство, а що неможливо забрати, те рішуче знищити.

Щоб збільшити кількість виселенців, російська влада обіцяла надати галичанам земельні наділи у Волинській губернії із конфіскованих маєтків німецьких колоністів та по одному рублю щоденно на харчі. Але ні примус, ні обіцянки не викликали б тієї маси переселенців, якби не страх перед помстою австрійців, якою лякали галичан. У газеті «Новое время» писалося, що «австрійська влада є надзвичайно жорстокою і ніколи не пробачить галичанам їхньої зради. Якщо ти продавав росіянам молоко, яйця, брав у них зерно на засів, давав сіно, солому - отже ти є державний злочинець і будеш страчений без суду і слідства. Села, де росіяни стоять постоєм, будуть спалені, а люди повішені» [11,9]. Такими і подібними заявами рясніли російські та москвофільські газети.

Про величезні масштаби виселення свідчить те, що вся дорога від Радзивілова до Дубно була зайнята поїздами з галицькими біженцями [12,119]. Протягом 2-5 червня 1915 року тільки з Мостиського повіту евакуювалося 411 осіб [13,арк.1]. 17 червня 1915 року начальник Золочівського повіту Комаревич у доповідній записці львівському губернатору повідомляв, що населення довіреного йому повіту майже все виїхало до Росії. Аналогічне підтвердження М. Мельников отримав і від начальника Сколівського повіту [14,арк.58,161]. Підкоряючись розпорядженню генерал-губернатора, 652 мешканці с. Соколе Камянко-Струмилівського повіту змушені були залишити місце свого постійного проживання. Нелегка доля біженців спіткала і жителів с. Запитова Львівського повіту. Перші загони австрійської армії, які увійшли в село, спалили його вщент, розлючені тим, що місцеве населення виїхало вслід за відступаючими російськими військами [15,77]. За даними газети «Dziennik Polski», у Львові тільки в один день було видано 25 943 перепусток на право виїзду до Росії [16].

У залишених очевидцями цих подій спогадах відзначається слабка організація евакуації, хаос на дорогах, байдужість вищих військових чинів до проблем біженців. Антисанітарні умови їхнього проживання, скупченість у невеликих населених пунктах і відсутність медичного персоналу сприяли поширенню різних захворювань, в тому числі інфекційних: тифу, холери, віспи та дизентерії. Смертність серед дітей-біженців досягла таких нечуваних розмірів, що привернула увагу представників Ради міністрів Росії [17,33]. Крім того, гостро відчувалася нестача продуктів харчування та елементарного одягу.

Сподіваючись на швидке повернення додому, влітку 1915 року близько 40 тис. галичан тимчасово оселилися у Волинській губернії. На початок листопада 1915 року їх кількість досягла 100 тис. осіб. Переважну більшість виселенців становили жінки, діти, підлітки та літні люди, при чому основний тягар по забезпеченню їх потреб лягав на плечі жінок [18,113].

Незважаючи на значні асигнування з державного бюджету для надання допомоги біженцям, військове командування російської армії примножувало число останніх за рахунок підданих своєї держави. В середині серпня 1915 року головнокомандувач арміями Південно-Західного фронту М.

І. Іванов затвердив інструкцію про порядок евакуації стоверстної прикордонної смуги Волинської, Подільської і Бессарабської губернії, яка супроводжувалася примусовою депортацією всього населення віком від 12 до 50 років, реквізицією або знищенням запасів продовольства та повним руйнуванням промислових об'єктів. За словами В.Н. Шаховського, «дії Ставки наштовхували на думку, що військове командування вже не надіялося відвоювати цю територію і прагнуло залишити ворогу пустелю» [17,74].

16 серпня 1915 року Рада міністрів Росії після офіційного обговорення визнала недопустимою огульну евакуацію населення із знищенням майна. 18 серпня це було доведено до відома Ставки, яка 20 серпня наказала: військовому керівництву - насильно не виселяти, а цивільній адміністрації - підтвердити населенню, що примусового виселення немає і по можливості необхідно залишатися на місцях [19,арк.12зв].

Однак, зупинити процес евакуації було вже неможливо. Масовий відхід населення породив ланцюгову реакцію паніки. Очевидець цих подій згадував, що «головний жах - це рух біженців, який прийняв характер масового переселення народів: незчисленні натовпи голодних і напіводягнених людей рухаються на схід..., фактично грабуючи зустрічні села, і тягнуть за собою їх жителів, збільшуючи тим самим кількість бездомних» [20,678].

За розпорядженням військової і цивільної влади біженці повинні були рухатися залізницями, водним і гужовим транспортом. Найбільші біженські потоки направлялися товарними поїздами через товарну станцію Києва. Бували дні, коли тут скупчувалося близько 15 тис. осіб, а в серпні 1915 року прибувало щоденно одних тільки галичан 3 тис. осіб [21,арк.30].

Наприкінці серпня 1915 року Київ, який до того був головним центром концентрації біженців, було оголошено транзитним пунктом на їхньому шляху у внутрішні губернії Росії. На спільному засіданні представників Комітету великої княжни Тетяни Миколаївни і «Русского народного Совета» було прийнято рішення про евакуацію галичан до Катеринослава, Полтави, Харкова, Пермі, Курська, Казані та Ростова-на-Дону.

Намагаючись якомога швидше евакуювати біженців з Києва, М. Іванов розпорядився надавати їм безплатний проїзд у заздалегідь визначені губернії Російської імперії [22,арк.44]. Літом-восени 1915 року тільки в Курську губернію було відправлено 40 тис. галичан.

Не менш трагічною у ланцюгу виселення була й сама поїздка до місця поселення. Як правило, біженців заганяли по 30-40 чол. до товарних вагонів, які наскрізь продувалися вітрами. Після коротких зупинок біля харчових пунктів поїзди рушали без попередження, що часто призводило до розлучення членів родин. Поруч із здоровими пасажирами у вагонах їхали хворі на тиф і холеру, які переховувалися від медичного персоналу під час обходу. Московський лікар згадував, що «бачив вагони, наповнені самими дітьми, які всі до одного повмирали, побожеволіли» [23,530].

Масовий приїзд біженців з західного театру військових дій в тилові губернії Російської імперії розпочався у липні - серпні 1915 року, досяг максимуму у вересні - жовтні та завершився у листопаді - грудні. За даними Міністерства внутрішніх справ Росії, станом на 8 вересня 1915 року на території імперії перебували близько 750 тис біженців [2,135]. У наступні 3,5 місяця тільки маршрутними поїздами було вивезено на схід більше 2 млн. осіб.

На початку літа 1915 року, крім біженців, на території Російської імперії перебували також багаточисельні групи висланих в адміністративному порядку галичан та заручників. Звинувачення у приналежності до партії українофілів стало причиною покарання багатьох представників місцевої інтелігенції. Значний відсоток серед висланих в адміністративному порядку становили особи, звинувачені у шпигунській діяльності. На жаль, ми не маємо детальної інформації про загальну кількість вивезених в адміністративному порядку галичан, оскільки їх висилкою займалася як військова, так і цивільна влади, кожна з яких вела свої підрахунки або взагалі їх не вела. Загалом, у звіті Г.О. Бобринського вказувалося, що впродовж 1914-1915 років з генерал-губернаторства було вислано 1962 осіб і 2364 осіб - переселено у східні райони імперії, зокрема, за його розпорядженням - 419 галичан і 159 - за вимогою військових властей [24,193]. За своїм соціальним становищем виселенці здебільшого належали до осіб середньої заможності, серед яких 50% становили представники місцевої інтелігенції.

Особливо важко підрахувати кількість вигнаних євреїв, оскільки з театру військових дій їх виселяли цілими сім'ями. Більшість істориків вважають, що масовий згін єврейського населення розпочався після поразок російських військ весною-літом 1915 року, коли їх відступ носив не впорядкований, а часто панічний характер. Однак, на нашу думку, ця версія є недостатньо обґрунтованою. Архівні матеріали переконливо свідчать, що виселення євреїв розпочалося в перші місяці війни - серпень-вересень 1914 року [25,арк.4,14,37]. За даними «Положення євреїв-біженців», виселенню підлягало все єврейське населення, навіть ті сім'ї, чиї батьки, брати і сини воювали в складі діючої російської армії. Тільки в лютому 1915 року з району фортеці Перемишль було вислано в адміністративному порядку 10 тис. євреїв [26,арк.2].

Російський уряд та громадськість намагалися вплинути на свавілля військових властей. В Державній думі опозиційні депутати рішуче критикували протиправні дії Ставки. Зокрема, лідер кадетів П. Мілюков наголосив, що «євреї стали предметом систематичних знущань... » і що ці методи нагадують «дикі часи глибокого середньовіччя і принижують перед усім вихованим світом» [27,90]. Проти переслідування єврейського населення російськими військовими рішуче виступили представники Ради міністрів Росії. Мотивуючи свою позицію бажанням забезпечити громадський спокій в країні, вони перш за все остерігалися ускладнень при проведенні фінансових операцій на закордонних ринках. 4 серпня 1915 року міністр фінансів П.Л. Барк оголосив ультиматум, висунутий йому союзниками, в якому вказувалося, що успіх фінансових операцій Росії значною мірою залежатиме від урядової політики в єврейському питанні. «У противному разі, - за словами П.Л. Барка, - складуться такі обставини, які не дозволять імперії отримати кредиту для продовження ведення війни» [17,44-45].

Під тиском депутатів соціал-демократичної партії, трудовиків та кадетів уряд 6 серпня 1915 року прийняв постанову, на основі якої призупинялося масове виселення євреїв. Однак, військове командування на місцях погано реагувало на неї. Дуже швидко воно знайшло інший вихід із ситуації: замість поголовного виселення євреїв з місць їхнього проживання, почало «гарантувати» їх лояльність, беручи заручників. Всього у 1915 році із Східної Галичини як заручників було вивезено 700 осіб. Більша частина цих людей залишилася в Києві, але дехто виїхав до Полтави, Новгорода-Сіверського і навіть Орла.

Актуальним є питання щодо визначення загальної чисельності біженців. Його складність полягає в тому, що за різними документами того часу біженці-галичани зареєстровані як русини, галичани, поляки, «русские». Крім того, багато документів втрачено. Згідно даних статистичного відділу «Тетянинського комітету для надання допомоги потерпілим від воєнних дій», кількість виселенців із Східної Галичини становила 100 тис. осіб.

Таким чином, наслідки Першої світової війни для населення Східної Галичини виявилися у складних демографічних і міграційних процесах. Останні були проявом не тільки воєнної необхідності, але й цілеспрямованої політики російського уряду направленої на «вирівнювання» національного складу імперії. Російська влада не змогла належним чином організувати переселення і облаштувати життя галицьких емігрантів, які зазнали значних фізичних і моральних втрат.

Джерела та література

міграція галичина евакуація біженець

1. Гассен И.В. Тяжолые дни. Секретные заседания Совета министров 16 июля - 2 сентября 1915 г. // Архив русской революции. - Т.18. - Берлин, 1926. - 324 с.

2. Курцев А.Н. Беженство // Россия и Первая мировая война (Материалы международного коллоквиума). - С.-Петербург, 1999. - С.129-146.

3. Сердюк О.В. Біженство в Україні під час Першої світової війни // Проблеми історії України ХІХ-ХХ ст. - Вип. 4. - К., 2002. - С.111-132.

4. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІА України). - Ф.361. - Оп.1. - Спр. 221. - Арк.1-268.

5. Новое время. - 1915. - 5 июня

6. Вістник Союза визволення України. - 1915. - Ч. 37-38. - С.6-8.

7. Российский государственный военно-исторический архив (далі - РГВИА). - Ф.2005. - Оп.1. - Д.42. - Ч.1. - Л.1-546.

8. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІАУЛ). - Ф.645т. - Оп.1. - Спр.35. - Арк.1-5.

9. РГВИА. - Ф.2005. - Оп.1. - Д.42. - Ч.1. - Л.1-546.

10. ЦДІАУЛ. - Ф.645т. - Оп.1. - Спр.28. - Арк.1-4.

11. Вістник Союза визволення України. - 1915. - Ч.35-36. - С.7-9.

12. Осечинський В. К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. - Львів, 1954. - 188 с.

13. ЦДІАУЛ. - Ф.645т. - Оп.1. - Спр.29. - Арк.1-11.

14. ЦДІАУЛ. - Ф.146. - Оп.4. - Спр.5127. - Арк.1-127.

15. Під прапором Жовтня. Документи і матеріали. / Упорядник О.Ю. Карпенко, А. Д. Мальвина, І. М. Павловські, Я. Б. Рот. - Львів, 1965. - 692 с.

16. Dziennik Kijowski, 1915. - 20 maje.

17. Архив русской революции. - Т. 18. - Берлин, 1926. - 324 с.

18. Геттрел П. Беженцы и проблема пола в России во время Первой мировой войны // Россия и Первая мировая война (Материалы международного коллоквиума). - СПб., 1999. - С.112-128.

19. РГВИА. - Ф.2005. - Оп.1. - Д.42. - Ч.1. - Л.12зв.

20. Толстой И.И. Дневник: 1906-1916 / Л.И. Толстая. - СПб., 1997. - 729 с.

21. ЦДІА України. - Ф.361. - Оп.1. - Спр.1168. - Арк.1-76.

22. ЦДІА України. - Ф.361. - Оп.1. - Спр.546. - Арк.1-84.

23. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.-Львів, 1990. - 526 с.

24. Батурина А. Политики Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. - М., 2000. - 239 с.

25. ЦДІА України. - Ф.361. - Оп.1. - Спр.674. - Арк.1-127.

26. ЦДІАУЛ. - Ф.645т. - Оп.1. - Спр.20. - Арк.1-8.

27. Иоффе Г.З. Выселение евреев из прифронтовой полосы в 1915 году // Вопросы истории. - 2001. - № 9. - С.85-97.

Размещено на allbest.ru