Еволюція взаємин магнатів Потоцьких і християнських церков: на прикладі Правобережної України ХVІІІ-ХІХ столітті

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

Еволюція взаємин магнатів Потоцьких і християнських церков: на прикладі Правобережної України ХVІІІ-ХІХ столітті

Кривошея І.І.

Особливе місце в релігійному життя України XVIII - XIX ст. займали польські магнати Браницькі, Потоцькі, Любомирські та інші. Конфесійна карта українських земель була у ці часи строкатою, а це вимагало від польських латифундистів вміння бути гнучким, а інколи й готовим до компромісу в стосунках з різними конфесіями.

Розглянемо взаємини ці взаємини на прикладі магнатів Потоцьких герба «Пилява» і християнських церков.

Потоцькі представлені різними лініями, які відіграли в історії Речі Посполитої та Російської імперії неоднозначну, суперечливу роль. Багато Потоцьких (герб Пилява) володіли маєтками на Правобережній та Західній Україні, а тому історія та генеалогія родини тісно пов'язана з історією України.

Рід Потоцьких належить до католицьких аристократичних родів, а тому підтримка його представниками католицької церкви виглядає абсолютно природною. І ця прихильність не зникає навіть тоді, коли володіння Потоцьких перебували у складі Російської імперії. Так, в Умані Александром Потоцьким було фінансовано будівництво римо- католицького костьолу, яке тривало досить довго. Освячення собору Успіння Пресвятої Богородиці відбулося 1826 року. Його учинив єпископ Боровський 15 серпня [1;2,20].

Починаючи з XVI століття Потоцькі активно підтримували чернече життя. Вони були засновниками монастирів: домініканських - Петро/ Пьотр (1643, Снятин), Андрей/Анджей (1681, Ґоловчин), Фелікс Казимеж/Казимір (1695, Рубешків); єзуїтських - Якоб/Якуб (1598), Михайло/Міхал (Новогродка); бернардинських - Фелікс Казимеж/ Казимір (1695, Кристинопіль); тринітаріїв - Францишек Салезі (1740, Браїлів), Йозеф (1725, Томашов)[3,729-735].

Уніатський Замойський собор (1720 р.) сприяв поглибленню прірви між парафіяльним та чернечим духовенством, об'єднаним в чернечий орден - Чин Святого Василія Великого, який монополізував духовну освіту і відповідно, на «на столиці духовні та хліби духовні», тобто на високі єпископські та митрополичі посади [4,20]. Ченці-василіани не допускали біле духовенство до єпископських висвячень і значних посад.

Окремої уваги заслуговує співпраця Потоцьких і чернечого ордену св. Василія Великого. Одним із перших Потоцьких, який фундував василіанський монастир був хмельницький староста Якуб у 1659 році [3,729-735]. Але справжній розквіт співробітництва василіан та Потоцьких настає у XVlII ст., коли потужні осередки Чину святого Василія Великого функціонували у Бучачі, Почаєві, Кристинополі та Умані.

7 грудня 1712 року Стефан Потоцький видав у Любліні грамоту про фундацію осідку в Бучачі і заповів ченцям 30 тис. злотих, фільварок із садами та городами в передмісті «Пушкарі», орне поле, сіножаті, пасовища та городи, а також кількох підданих. Ченці могли вільно, без застережень, користуватися млином (Звенигород), заготовлювати деревину в лісах, займатися бджолярством та ловити рибу. Фундатори, тобто Стефан та Іванна Потоцькі, забезпечували чернечі потреби: ризи, книги тощо) [5,46-50].

За часів наступного дідича Бучача - Миколи Потоцького, було нарешті збудовано кам'яний монастир (перша черга: 1751-1753 рр.; друга черга: 1757-1758 рр.; третя черга: 1764-1767 рр.). 22 жовтня 1754 року ченці отримали дозвіл на переселення до новозбудованого приміщення, який підписав король Речі Посполитої Август ІІІ: «охоче дозволяємо, щоб Василіани литовці в місті Бучачі уфондовані, школи публічні латинські, вічні часи вчили, обусловлюючи це, а також нинішнім листом привілеєм нашим, щоб як в самому Бучачі, так також на сім миль від Бучач, ніхто шкіл інших відкривати не наважувався з перешкодою школам отців Василіян в Бучачі. На що для кращої віри рукою нашою цей лист привілей наш підписавши, печатку коронну поставити наказали». У тому ж році, 12 грудня Микола Потоцький заснув конквіт та гімназію, які підпорядковувалися Отцям Василіанам, забезпечивши їх відповідними засобами.

Вищезгаданий Микола Потоцький був фундатором василіанського осередку в Улашковцях (1741 р.) та активно підтримував Почаївський монастир [3,731]. На будівництво монастиря і церкви у Почаєві він витратив 2200000 дукатів. Микола захоплювався козацтвом - перейшов у греко-католицизм, організував козацький загін. Він навіть відпустив оселедця [6,211-213;7,22].

Досить серйозно ставився до василіанського ордену Францьшек Салезі Потоцький (1700-1772), воєвода київський (1756), староста белзький, барський, рубешківський і т. п., який надавав ченцям постійну фінансову допомогу. Його називали некоронованим «королем Русі». 6 вересня 1763 року Ф. Потоцький фундував василіанський монастир у Кристинополі. Спочатку він подав проект фундації від 26 липня, на який протоархімандрит василіанського ордену Іпатій Білінський позитивно відреагував. Про свою згоду на відкриття монастиря в Кристинополі Білінський повідомив Потоцького в листі від 30 липня 1763 року, якого він написав з Почаєва. Василіани прибули до міста 25 грудня, а вже наступного дня вони увійшли до церкви. Урочисто, під звуки труб та бубнів, ченці відвідали костьол бернардинів, відправили службу на честь Францишека Потоцького та його двору і під супровід оркестру увійшли до своєї церкви, де відправили богослужіння. Воєвода Потоцький опікувався василіанами до останніх днів життя. За кілька днів перед своєю смертю він передав ігуменові отців василіанів 100 тис. злотих на спорудження кляштору в Кристинополі. У 1770-1772 роках була збудована кам'яна будівля монастиря в Кристинополі. У 1771 році Францишеком також було фундовано монастир у Струсові [8,59-63].

22 жовтня 1772 року воєвода Францишек Салезі Потоцький помер. Його тіло було поховано в Кристинополі, а серце в Сокалі. На жалобні урочистості прибули 1026 ченців від монастирів (з них 128 - ченці- василіани), якими опікувався небіжчик. У жалобній церемонії брали участь ігумен монастиря та хор учнів василіанської школи з Умані) [8,229-237].

Василіанський монастир в Умані було відкрито у 1765 році, а 1766 року - школи при ньому. 1 (7) лютого 1766 року Францишек Потоцький особливою фундацією передав у повне володіння монастирю сс. Гереженівку, Маньківочку (Монастирок), які давали щорічний прибуток відповідно 3325 злотих і 1072 злотих. Загалом прибутки від двох сіл за рік складали 5 тис. злотих[9,62;10,203;11,464;12,58].

Стосунки з православними і греко-католицькими осередками носили дуалістичний характер. Відомо, що з ініціативи окремих представників цього родинного клану засновувалися православні церкви. З іншого боку, Потоцькі активно підтримували у своїх маєтках греко- католицьку церкву, а тому сприяли переходу православних приходів в унію.

Важливим фактором утворення та існування парафій був бенефіцій. Парафії, в тому числі і греко-католицькі, фундувалися і утримувалися ктиторами, які мали представляти своїх кандидатів на священика (пароха).

На новоздобутих, шляхом спадкування, землях Потоцькі активно підтримували греко-католицьку віру. У 1726 році Станіслав Потоцький стає власником значного масиву у Брацлавському воєводстві під назвою «Уманщина». Так, за відомостями генеральної Візитації 1726-1727 років в Уманському намісництві Брацлавського крилосу зафіксовано 22 церкви в селах [13,CLVIII,9-10]:

Балабанівка (Балана, Баланка), м-ко, ц-ва Воскресення Христового; Босівка, м-ко, посвята церкви не вказана;

Буки, м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Город Іванка (Івангород, Іванка), м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Городецьке-під-Уманем, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці; Городок, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Гранів, місто, ц-ва Успення Пресвятої богородиці;

Гранів (Передм.), місто, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Завадівка, м-ко, ц-ва Воздвиження Чесного Хреста;

Завадівка, село, посвята церкви не вказана;

Зятківці, м-ко, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Княжа Криниця, м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці; Кублич (Кіблич), м-ко, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці; Маньківка, м-ко, ц-ва Преображення Господнього;

Маньківка, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Монастирська, село, ц-ва Преображення Господнього;

Скибинці, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Степанівна, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Тальне, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Умань, місто, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Умань, місто, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Цибулів, м-ко, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Чечелівка, м-ко, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці;

Шавулиха, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела.

Під час наступної візитації 1730-1733 років на Уманщині було вже 28 греко-католицьких церков [13, CLXI, 27-28]:

Бабана (Бабанка), село, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Босівка, м-ко, посвята церкви не вказана;

Буки, м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Вороне, село, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Город Іванка (Івангород, Іванка), м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Городецьке-під-Уманем, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці; Завадівка, м-ко, ц-ва Воздвиження Чесного Хреста;

Зятківці, м-ко, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Кисляк, село, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Кублич (Кіблич), м-ко, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці; Маньківка, м-ко, ц-ва Преображення Господнього;

Маньківка, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Мочулка, село, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Мошурівка (Мошуров), село, ц-ва Різдва св. Йоана Хрестителя; Нерубайка, село, ц-ва Св. Юрія Побідоносця;

Паланка, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Писарівна, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Скибинці, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Соколівка, село, ц-ва Представлення св. Йоана Богослова;

Степанівка, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Тальне, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Теплик або Смілгород, село або м-ко, ц-ва Покрову Пресвятої

Богородиці;

Умань, місто, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Умань, місто, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Умань, місто, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Христинівка, село, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці

Чечелівка, м-ко, ц-ва Пресвятої Богородиці;

Шавулиха, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела.

Візитаційний опис Брацлавського крилосу 1745-1748 років фіксує 56 церков в Уманському намісництві) [13,CLXIX].

Збільшення кількості уніатських церков пояснюється не тільки тим, що магнати Потоцькі просто надавали уніатській церкві фінансову і моральну підтримку, а також і тим, що у другій чверті XVIII століття Уманщина повторно колонізовувалася. В Уманських маєтках відчувалася серйозна нестача робочої сили, і для вирішення цієї проблеми в регіоні засновувалися слободи для найбільшого залучення переселенців. Багато «нових колоністів» було переселено із Руського, Волинського та інших воєводств, де також були латифундії Потоцьких [14,31]. У цих регіонах позиції греко-католицької церкви були значно сильнішими, а значить і відсоток тих мирян, хто сповідував уніатство, був більший. Тому, імовірно, благодійництво Потоцьких щодо греко-католиків може мати й таке пояснення.

В архівних фондах збереглися відомості про заснування церков, які підтверджують цю версію. Так, у 50 - першій половині 60-х років XVIII ст., під час здійснення повторної колонізації Уманщини, коли в регіоні було засновано було багато слобод, у новозаснованих населених пунктах Францишек Потоцький надавав під православні церкви землю. Нова колонізаційна хвиля з заходу почалася вже з 20-х років XVIII ст., в області Подільського, Брацлавського, Київського воєводств люди йшли від тяжкого життя з Волині, Галичини, Полісся. Багаті землі вимагали швидкої колонізації, в той же час гнучкої господарської політики щодо колоністів. Для приваблення великої їх кількості феодали запроваджували слободи - пільгові строки впродовж яких селяни звільнялися від повинностей на 15-30 років. За цей проміжок часу переселенець встигав побудувати власне помешкання, господарські споруди, заводив свійську худобу тощо. Досить часто землевласник надавав колоністу допомогу: зерном, саджанцями, худобою. Термін слобод рано чи пізно закінчувався і селянин знову змушений був виконувати обтяжливу панщину та інші феодальні повинності [14,31].

Потоцькі, які фундували і православні церкви на Уманщині (фундація у 1756 р. церкви у с. Погорілій; дарча церкві у 1764 р. на землю у с. Яроватка), продовжують підтримувати уніатів. Конверсія православ'я - греко-католицизм відбувалася на Правобережжі за активного втручання Потоцьких. 13 серпня 1762 року було видано «Поручение, данное нунцием папским в Польше Холмскому униатскому епископу, Маскимилиану

Рыло, открыть многочисленные и снабженные содержанием от Киевского воеводы Салезия Потоцкого, в его имениях - Уманщине и Брагиловщине» парафії [15,55]. У 1762-1763 роках за пропозицією Францишека Потоцького та при його фінансовій підтримці в місті діяла кількамісячна семінарія по підготовці уніатських та «перекваліфікації» православних священиків, очолювана єпископом Белзьким та Холмським Максиміліаном Рилом. За цей час відбулася посвята 150 греко- католицьких священиків для церков Уманщини) [16,16].

Наведемо кілька прикладів. Перша церква в селі Вільховата Миколаївська церква була закладена у 1756 році Уманським уніатським деканом Василем Кремезовичем з дозволу Брацлавського офіціала Марка Чаплича і освячена у 1767 році Уманським деканом Стефаном Комарницьким з дозволу уніатського митрополита Феліціана Володковича. За ерекцією Францишка Потоцького 1754 року, церква була забезпечена землею. Перша церква була дерев'яна з трьома куполами. У 1773 році була приєднана до православ'я Іовом Переяславським, а в 1775 році знову захоплена уніатами і перебувала в цьому статусі до 1794 року [17,87].

Церковні документи свідчать, що в с. Підвисокому у 1764-1794 роках приход був греко-католицький. У дарованій від 5 листопада 1763 року графом Францом Потоцьким ерекції, зазначалося, що церква отримувала трохи більше 120 десятин землі) [18,44].

За другим поділом Речі Посполитої (1793 р.) Правобережну Україну було інкорпоровано до складу Російської імперії. Геополітичні зміни вплинули на стосунки графів Потоцьких з греко-католицькою та православною церквами.

У ХІХ ст. часто зустрічаються випадки, коли причиною конфліктів між Потоцькими і православними церквами були питання власності на землю, що належить церкві.

Звинувачення церковних служителів проти Потоцьких, які захоплювали земельні володіння того чи іншого приходу, базувалися в основному на документальному підтвердженні їх права власності. Ці документи представлені, за винятком деяких, ерекціями другої половини XVIII ст. про дарування землеволодінь.

Так, ерекцією від 28 травня 1752 року граф Францишек Салезі Потоцький передав землі церкві в с.Чорна Кам`янка, а 15 квітня 1759 року церкві Різдва Богородиці с.Безпечна хутір з невеликим ліском в урочищі Охмач. В 1816 році і 1818 році ці церковні землі було захоплено економами графині Софії Потоцької [19;20]. Ерекція від 14 січня 1755 року та підтвердження її законності 28 серпня 1757 року на город, будинок та землю церкві в с.Кривець не завадили поміщиці Софії Кісельовій (уродженій Потоцькій) захопити церковну власність наприкінці 20-х років ХІХ ст. [21].

Якщо Францишек Потоцький дарував землю церкві, на той час уніатській, бо було це вигідно, то син його - Станіслав Щенсни теж спочатку дарував орну землю уніатським церквам (наприклад у 1782 р. в с. Росохватець), а потім діяв навпаки. Через свого управляючого Юзефа Вільчевського він віддав у 1802 році наказ про захоплення церковного хутора в с. Рижавка [22].

У другій половині XVIII ст. на Брацлавщині, яка була охоплена повторною колонізаційною лихоманкою, спостерігаємо і появу торговельно-ремісницьких колоній старовірів (филипівців або пилипонів), що переселялися з Росії. Прикладом своєрідної взаємодії цих колоністів з магнатами Потоцькими, що володіли в регіоні значними маєтками. Може слугувати угода групи пилипонів з графом Станіславом Потоцьким про поселення їх у с. Стратіївці Брацлавського повіту Брацлавського воєводства, що підписана у Тульчині 17 липня1783 року. Вказуючи, що село недостатньо заселене граф Потоцький, зазначав, що старовіри не повинні відробляти панщину, а лише сплачувати ґенеральний чинш відповідно до величини земельного наділу, та виконувати відробітки (толоки та шарварки). Термін слободи встановлювався три роки [23,139-140].

Взаємини Потоцьких і протестантів-колоністів яскраво ілюструє випадок у маєтках Прота Потоцького. У 1791 році граф надав групі німецьких протестантів-менонітів привілей на поселення у самгородоцьких степах Вінницького повіту Брацлавського воєводства. Акт було підписано Протом Потоцьким у Варшаві 1 червня 1791 року, а 18 червня його затвердив король Станіслав Понятовський [24,99]. Зазначений документ чітко регламентував всі аспекти стосунків між Потоцьким і менонітами. Зокрема кожній родині менонітів мало бути виділено впродовж двох років стільки землі, скільки б вона могла обробити, однак не менше, ніж по 18 моргів, та 100 злотих на переїзд до місця поселення. Для священика, на цвинтар, костел (божницю) і школу Прот Потоцький надавав у безкоштовне користування 30 моргів землі, а на спорудження храму - безвідсоткова позика 3000 злотих терміном на шість років. Перші два роки поселенці не сплачували чинш, який встановлювався у розмірі 3 злотих за морг на наступні 12 років. Менонітам надавалася повна свобода вибору у занятті будь-якими легальними ремеслами та торгівлею, як внутрішньою, так і зовнішньою. Переселенці-колоністи звільнялися також від данин й повинностей на користь інших конфесій [25,93].

На завершення наведемо ще одну історію, що презентує інший контекст стосунків графів Потоцьких з християнськими церквами. Син Станіслава Щенсни, останній дідич Тульчинського ключа Мечислав Потоцький (1799-1878), відомий своєю авантюрною вдачею, намагався використати релігію для примирення з російським імператором Миколою І [26]. Перебуваючи на поселенні у Саратові він у 1845 році охрестився за православним обрядом під іменем Михайла. Мечислав- Михайло також обіцяв побудувати 12 православних церков і передав 12 тисяч рублів на облаштування та підтримку православних парафій у своїх маєтках [27,206].

Таким чином, стосунки магнатів Потоцьких з християнськими церквами на Правобережжі у XVIII - XIX ст. були різновекторними: від заснування монастирів і церков, підтримки різних конфесій до вирішення конфліктних ситуацій в земельних питаннях. Фіксуються поодинокі випадки переходу представників роду в греко-католицизм (Микола Потоцький) та православ'я (Мечислав Потоцький), але вони носили стихійно-ситуативний характер.

Джерела та література

польський православний уніатський церква

1. Державний архів Київської області (далі - ДАКО). - Ф.2. - Оп.231. - Спр.608.

2. Кочережко Я. М. Опис Уманським церквам і монастирям // Уманський краєзнавчий музей. НВФ-349.

3. Dunin-Borkowski J., hr. Almanach blekitny: Genealogia zyjaecych rodow polskich. - Lwow-Warszawa, 1908.

4. СтоколосН.Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.): Монографія. - Рівне, 2003.

5. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712-1996 рр.). - Львів: Місіонер, 1997.

6. Kuchowicz Z. Obzczaie i postacie Polski szlacheckiej XVI - XVIII wieku. - Warszawa, 1993.

7. Ходоровський М. Масонський рух в Галичині (друга половина XVIII ст.) // Київська старовина. - 1999. - № 3.

8. Maly krol na Rusi i jego stolica Krystynopol. Z Pamietnika klasztornego 17661787 i z innech zrodel zebral i zestawil Jan Czernecki. - Krakow, 1939.

9. Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного: Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр. - К., 1989.

10. Трипольский А. Базилианские монастыри Киевской губернии // Киевские епархиальные ведомости. - 1872. - № 9.

11. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі - ЦДІАУ в м. Києві). - Ф.442. - Оп.34. - Спр.1415.

12. Там само. - Оп.1. - Спр.11.

13. Скочиляс І. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII - XVIII століть: Львівсько-Галицько-Кам'янецька єпархія, т.2.: Протоколи генеральних візитацій. - Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004.

14. Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. (социально-экономическое развитие). - К., 1961. - С.31.

15. Кузнець Т.В. Міжконфесійні трансформації православ'я і уніатства в другій половині XVIII ст. на Уманщині // Вісник Київського славістичного університету. - Вип.18. - К., 2004.

16. Уманскаярезня (Записки Вероники Кребс) / Перевод с пред. И. М. Рева. - К., 1879.

17. Труды Подольского епархиально-статистического комитета. - К- Подольский, 1901.

18. ЦДІАУ в м. Києві. - Ф.127. - Оп.1023. - Спр.247.

19. ДАКО. - Ф.833. - Оп.1. - Спр.57,

20. Там само. - Спр.58.

21. Там само. - Спр.80.

22. Там само. - Спр.68.

23. Петренко О.С. Панський маєток на Східному Поділлі наприкінці XVІІІ - у першій третині ХІХ ст.: соціально-економічні та етно-конфесійні відносини: Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Спеціальність 07.00.01 - історія України. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005.

24. Slownik geografichny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. - Warszawa, 1882. - T.III.

25. Petrenko O.S. W sprawie poczatkow osadnictwa menonitona Ukrainie Prawobrzeznej (kolonia Michalin na Braclawszczyznie) // Prace komicji wschodnoeuropejskiey. - T.IX. - Krakуw, 2004.

26. Lojek J. Potomkowie Szczesnego: Dzieje fortuny Potockich z Tulczyna. - Lublin, 1988.

27. Дурасов В. И. Граф Мечислав Потоцкий в Саратове // Русская старина. - 1899. - №4.

Размещено на allbest.ru