Історична пам’ять як складова національної ідеї

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

Історична пам'ять як складова національної ідеї

Кочергін І.О.

Кожен народ, накопичуючи історичний досвід, дивиться на світ під власним кутом зору. Хоча, варто визнати, що більшість людей здебільшого не усвідомлює існування цього досвіду. Та все ж люди постійно стикаються з ним у повсякденному житті. Історичний досвід або ж історична пам'ять не відноситься до матеріальних категорій, але уявити собі яким чином будь-яка спільнота може існувати без неї доволі важко.

Перш ніж вести мову про історичну пам'ять чи національну ідею визначимося із цими поняттями.

Напрочуд ємне визначення поняття історична пам'ять дала відомий український історик Наталя Яковенко. На її думку, історична пам'ять - це колективне уявлення про минуле, фундамент національної ідентичності [14]. Кожен народ має свою історичну пам'ять, яка поруч з мовою, культурою та іншими чинниками відрізняють його від інших народів, визначаючи його тож самість.

Більшість спеціалістів визнають, що історична пам'ять є важливою складовою національної ідеї, нарівні з такими явищами як мова, культура, стиль життя, територія, економіка тощо. Саме так вважають британський вчений Е.Сміт та польська дослідниця Т.Хінчевська-Геннель [9,285;12,23]. Київський історик Ю.Б.Смольніков взагалі вважає історичну пам'ять та національну мову головними складовими національної ідеї [19,3].

Щодо поняття «національна ідея» серед дослідників не існує значних розбіжностей. О.С.Забужко вважає, що національна ідея - це синтетичний погляд на свою національну спільноту як на єдиний розгорнутий в соціальному часі й соціальному просторі континуум і разом із тим як на суб'єкт історичного процесу [8,8].

Дещо розлоге визначення дають дослідники О. та Ю.Куць. Національна ідея - це ядро, навколо якого консолідується політична чи моноетнічна спільнота, це джерело й синтези стратегії дій, що уможливлюють збереження та розвиток національного буття; причому серцевиною цього складного духовного феномена визнаються забезпечені державою права і свободи людини [11,31]. На думку професора С.М.Возняка, національна ідея - це філософія національного життя, його теорія й практика, особлива форма світобачення через призму національних цінностей та ідеалів [2].

Найбільш вдале визначення, на нашу думку, дав філософ Мартин Бубер: «Національна ідея - це усвідомлення народом його внутрішньої єдності і зв'язку, його історичного характеру, його традицій, власного становлення і розвитку, долі й призначення; що дозволяє народу зробити їх предметом своєї свідомості і своєї долі» [1,259].

Як бачимо, більшість дослідників сходяться на думці, що однією з важливих складових національної ідеї неодмінно виступає історичний процес чи історичний характер, чи буття, що в принципі і формує історичну пам'ять.

Отже, національна ідея за своєю суттю річ онтологічна і є вираженням історичного буття народу заради історичного розвитку, самобутності та самозбереження, це концентрований вираз стратегічної мети, головних пріоритетів нації на зриме майбутнє. Це ідея консолідації та єдності нації, без якої нація як така не може відбутися.

Можливо, дехто помітить схожість національної ідеї з поняттям націоналізм. Однак націоналізм вужче за національну ідею. Націоналізм спирається на певну політичну практику, яка, у свою чергу, випливає з національної ідеї. До того ж національну ідею створити не можливо, на відміну від теорії націоналізму. На думку історика Я.Й.Грицака, лише історичний досвід існування окремої спільноти може виробити національну ідею [5]. З ним погоджується Н.М.Яковенко, яка вважає, що «історична пам'ять нації - це категорія мінлива, відтак, кожна нова ситуація неминуче тягне за собою корекцію цієї-от пам'яті, а відповідно й національної ідентичності її носіїв» [14].

Кожна епоха вимагає від певної спільноти своєї об'єднуючої ідеї. В період Середньовіччя це були релігійна чи династична ідеї, а з ХІХ ст. - національна. Доля кожної конкретної спільноти залежала від того яким чином вона відреагує на виклик часу, яку об'єднуючу ідею вона виробить. В цьому їй (спільноті) допомагала серед іншого й історична пам'ять.

З плином часу історична пам'ять людей, які населяли українські землі неодноразово змінювалася - це факт незаперечний. Щоправда ця історична пам'ять не завжди допомагала «українській спільноті» гідно відповісти на виклики часу і досягти єдності. Цьому заважало багато причин. Серед них дослідники називають подвійну ідентичність, яка була притаманна українській (руській, козацькій) спільноті. На цьому наголошують З.Когут, О.Гнатюк, Я.Грицак та інші [4;6;10]. Деякі дослідники пояснюють подвійну ідентичність геополітичною роздвоєністю українських земель між Сходом і Заходом [6;15;16].

Про вплив історичної пам'яті на національну ідею можемо говорити починаючи з ХІХ ст., коли утверджується поняття нація. На рубежі XVIII-ХІХ ст. історія вкотре кинула українській спільноті виклик. Саме тоді на думку доктора філософських наук С.М.Возняка почалося пробудження національної свідомості [2]. Однак в середовищі козацької еліти та її нащадків виробилася ідея, яку Клара Гудзик назвала «малоросійським патріотизмом», який живився козацькими літописами та хроніками [7]. Цей патріотизм дивним чином співіснував з «великоруським патріотизмом». Як наслідок, спомини про козацькі часи так і не переросли в національну свідомість, обмежившись оплакування славного минулого та зацікавленістю старовиною.

Рубіж ХІХ-ХХ ст. дав українській спільноті нову національну ідею - досягнення повної державної незалежності. Ця ідея заснована на досвіді існування Руської держави, Галицько-Волинського князівства, Козацької республіки, Української Народної республіки 1917-1920 років живили думки декількох поколінь борців за незалежність до 1991 року. В.М.В'ят- рович вважає, що у ХХ ст. «основою національної пам'яті українців як народу, котрий протягом сотень років перебував у стані чужоземного поневолення й був об'єктом щонайбрутальніших знущань та геноцидних дій, є його боротьба за утвердження найважливішого національного ідеалу: здобуття політичної, культурної та економічної незалежності» [3].

Зауважимо, що ідея досягнення незалежності в Україні не стала все- охоплюючою, тому то й лунають останнім часом голоси, мовляв, «українська» спільнота не виборола собі незалежність, вона сама прийшла до українців. Однак не можна скидати з рахунку той факт, що у 1991 році за незалежність України проголосувало більше 90% її мешканців.

Отже, в свідомості «української спільноти» існували якісь консолідуючи чинники. На нашу думку, чи чинники лежать в площині негативних спогадів про минуле. Війни, репресії, голодомори, переслідування інакодумаючих, економічна нестабільність життя в межах СРСР, Чорнобильська катастрофа мали більший вплив на пересічного українця аніж боротьба в період національно-визвольних змагань 1917-1920 років, діяльність Організації українських націоналістів чи Української повстанської армії. З цим погоджується і Зиновій Когут, який вважає, що ОУН та УПА не стали загальною частиною української історичної ідентичності [10,240].

Радянська пропагандистська машина, яка вважалася однією з найкращих, протягом декількох десятиліть «ґвалтувала» історичну пам'ять українців і врешті-решт здеформувала її так, що і досі багато громадян України поводять себе на українській землі не як нащадки українців, а як нащадки завойовників. Я.Й.Грицак більш категоричний в своїх оцінках і вважає, що для значної частини населення України історична пам'ять практично знищена [4,3].

В умовах відсутності історичної пам'яті не можна вести мову про вироблення будь-якої національної ідеї. Тобто спочатку треба сформувати нову історичну пам'ять. Доктор філософії Євген Сверстюк гадає, що цей процес вже розпочато.

31 травня 2006 р. постановою Кабміну №764 створено Український Інститут національної пам'яті. Основними його завданнями є:

- посилення уваги суспільства до власної історії, поширення об'єктивної інформації про неї в Україні та світі;

- реалізація державної політики та координація діяльності у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

- реалізація державної політики та координація діяльності у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

- забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у ХХ ст., історичного минулого Українського народу, в тому числі усіх форм репресій;

- здійснення комплексу заходів з увічненням пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, учасників національно-визвольної боротьби.

Поки що ця інституція працює не надто ефективно. Увага суспільства привертається до подій, які аж ніяк не викликають позитивних емоцій і прагнення до творення нової національної ідеї: трагедія Крут 1918 року, Голодомор 1932-1933 років, сталінські репресії, трагедія Чорнобиля. Створювати націю довкола трагедій, смертей і військових поразок - щонайменше дивно. Про катастрофи необхідно пам'ятати, жертви потрібно шанувати, але не варто влаштовувати із цього приводи для свят. Нація формується довкола перемог і досягнень. Так само не находять значного відгуку і не сприяють консолідації «української спільноти» події Полтавської чи Конотопської битв, діяльність І.Мазепи, С.Петлюри, Української повстанської армії. Навпаки, педалювання цих питань ще більше роз'єднує українців.

Процес вироблення історичної пам'яті ускладнений тим, що значна частина населення України і досі є носієм так званої «радянської ідентичності». Такої думки дотримуються В.М.В'ятрович, Я.Й.Грицак, В.О.Яворівський та багато інших дослідників. Важливими складниками цієї ідентичності, на нашу думку, є: комплекс меншовартості (малоросійства, «меншого брата» тощо), соціальна пасивність («моя хата з краю...»), правовий нігілізм («закон як дишло...») та комплекс необов'язковості, ненадійності («у кожному українцю дрімає Мазепа»). Подолання цих явищ, а також багатьох стереотипів і міфів, які були сприйняті населенням України в часи панування совєтської влади і буде першим кроком до виробленні нової історичної пам'яті.

Загалом вироблення історичної пам'яті вимагає масштабних заходів, при чому не одиничних на кшталт святкування у 2008 році 300-ліття союзу короля шведського Карла ХІІ та гетьмана України І.Мазепи, а систематичних.

Перше, необхідна уніфікація та стандартизація шкільних підручників з історії . В них повинні бути відображені ключеві дати з української історії, які найяскравіше відображають головні ідеї національної пам'яті народу: боротьба за свободу і незалежність, тяглість демократії на українських землях, релігійні традиції та культура тощо.

Історик О.Удод висловив думку, що шкільний підручник з історії має стати таким самим атрибутом держави як прапор, герб і гімн. Адже, не дарма вже декілька років російська сторона закликає Україну створити спільні підручники історії. Автори концепцій спільних підручників чудово розуміють, що так можна впливати не лише на формування бачення минулого в сусідній державі, а й на процеси формування національної ідентичності її громадян.

На допомогу підручникам мають прийти популярні історичні книги. Прикладом може стати серія «Про Україну з гонором і гумором», яку запустив Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського.

Жахливою можна назвати ситуацію з так званими історичними місцями. Це пам'ятники, музеї, заповідники, архітектурні пам'ятки та інше. В.М.В'ятрович називає їх «місцями пам'яті». В Україні спокійно уживаються пам'ятники лідерам, які нищили українську державність, а також пам'ятники тим, хто творив її. В нас стоять постаменти діячам, які були творцями Голодомору 1932-1933 років, а також тим, хто від того Голодомору постраждав. Така сама ситуація з назвами десятків міст і тисяч вулиць. В Україні і досі споруджуються пам'ятники тим, хто нищив українську державність (пантеон «Орлят» у Львові, угорський пам'ятник на Верецькому перевалі, пам'ятник Леніну в Полтавській області, монумент Катерині ІІ в Одесі). Водночас мешканці Полтави виступають проти встановлення пам'ятнику своєму земляку С.Петлюрі. В тій самій Полтаві на державні кошти діє музей «Полтавської битви», де й досі прославляється слава зброї ворога української козацької держави.

Отже, друге, на часі узгодження політики відносно пам'ятників, музеїв, назв населених пунктів і вулиць.

Плутанина і безлад панують у нас в історичному календарі. Українці продовжують святкувати день появи армії, яка руйнувала українську державність і день народження держави проти якої ця армія воювала. Не зрозумілим виглядає святкування на державному рівні дня перемоги держави, яка нищила не лише українську державність, але й власне «українську спільноту». Створення національного історичного календаря, мало б стати третім.

Четверте, Україна й досі не має свого погляду на історію через художні фільми, і продовжує використовувати в цій царині послуги своїх сусідів. Лише один показ фільму «Хоробре серце» призвело до того, що британський уряд надав шотландцям право обирати власний парламент. Уявімо, який вплив на суспільство мала б поява бодай десяти яскравих історичних кінострічок з українським змістом.

Якоюсь викривленою є ситуація з українськими архівами. Дослідники й досі не можуть отримати доступ до всіх фондів, пов'язаних з національно-визвольним рухом, репресивною машиною СРСР тощо. Складається враження, що комусь дуже не хочеться, щоби в Україні з'явилася повна і правдива картина нашого з вами минулого.

«Тільки після того, як зникнуть ці абсурди, - зазначає В.М.В'ятро- вич, - Україна перестане бути державою із не передбачуваним минулим, більше того - стане країною з перспективним майбутнім» [3]. З цим важко не погодитися.

Отже, допоки ситуація у названих напрямах не зміниться, годі чекати кардинальних змін у вироблені історичної пам'яті і, відповідно, появи нової української національної ідеї.

Література

національний ідея історія народ

1. Бубер М. Народ и его земля // М.Бубер. Избранные произведения / Пер. с нем. - М.: Книга, 1979. - С.257-345.

2. Возняк С.М. Національна ідея як концентрований вияв ціннісних орієнтацій українського народу: Віхи історичного розвитку // http:// archive.kraina.org.ua/ua/material/248/і

3. В'ятрович В.М. Кому и для чего необходим «пересмотр» истории? // Зеркало недели. - 2008. - 29 марта - 5 апреля.

4. ГрицакЯ.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.: (Навчальний посібник). - К.: Генеза, 2000. - 360 с.

5. Грицак Я.Й. Парадокси національної ідентичності // День. - 2007. - 18 жовтня.

6. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. - К.: Критика, 2005. - 528 с.

7. Ґудзик К.П. Історіографія й українська ідентичність // День. - 2005. - 15 січня.

8. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Фран- ківський період. - К.: Наукова думка, 1992. - 118 с.

9. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. Монографія. - К.: Либідь, 1999. - 352 с.

10. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. - К.: Критика, 2004. - 351 с.

11. Куць О., Куц Ю. Етнополітичні аспекти розбудови української держави. - Харків: Видання журналу «Березіль», 1999. - 274 с.

12. Сміт Е. Національна ідентичність. - К: Основи, 1994. - 224 с.

13. Смольніков Ю.Б. Проблема відродження української мови та історичної пам'яті в Україні (др. пол. 80-х - поч. 90-х рр. ХХ ст.). Теоретичний аналіз. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. - К. - 2005. - 20 с.

14. Яковенко Н.М. Нова доба - нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України // http://www.novadoba.org.ua/data/metod/ yakovenko.rtf.

15. Яковенко Н.М. «Україна між Сходом і Заходом»: проекція однієї ідеї // Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. - К.: Критика, 2002. - С.333-365.

16. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси із історії культури до початку XVIII століття. - Львів, 2001. - С.1-12.

Размещено на allbest.ru