Ідеологія ОУН напередодні Другої світової та Великої Вітчизняної воєн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологія ОУН напередодні Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (на основі програмних документів)

Шляхтич Р.П.

Тема визвольних змагань українського народу 30-50-х років XX ст. є все більш актуальною для сьогоднішнього українського суспільства. Головним завданням є формування правдивої картини тих подій, руйнування радянських та чужодержавних міфів стосовно українських патріотів і їх ролі в історії України. Найбільш усталеним і традиційним радянським міфом є "зрадництво і запроданство" українських націоналістів нацистській Німеччині. На підтвердження цього міфу радянські історики наводили безліч фактів, які були або відверто сфальсифіковані, або вирвані із контексту. І одним з головних "свідчень" прихильності українських націоналістів до нацистської Німеччини була їх ідеологія 30-х років. Таким чином, аналіз програмових документів Організації Українських Націоналістів дозволить визначити ідеологічні засади майбутньої Української держави, а також пріоритетні напрями її соціально-економічного та політичного розвитку.

Отже, метою нашої статті є аналіз програмових документів ОУН 30-х-початку 40-х років XX ст. і визначення головних рис ідеології цієї організації. оун програма ідеологія патріотизм

Крім програмових документів ОУН, для написання цієї статті було використано праці В.Г. Касьянова[5], В. Ухача [10], О. Багана [1]., П. Мірчука[7], І. Іллюшина[4]. В цих працях розкривається зміст ідеології ОУН. Містяться авторські трактування ідеологічних засад ОУН. Xоча більшість авторів характеризують політико-державницькі ідеї і менше уваги звертають на соціально-економічні.

Організація Українських Націоналістів виникає в 1929 році і відразу декларує себе як всеукраїнську, надпартійну та монократичну організацію [9,99]. Така організація мала бути єдиною політичною партією в майбутній Українській Самостійній Соборній Державі. На тлі кризи європейської політичної системи та розчарування ліберально-демократичними настроями Центральної Ради, в умовах, коли серед європейської еліти починає ширитися думка про хибність демократії, таке розуміння влади в державі здається доречним і виправданим [5,40]. Адже, як зазначав Марк Блок, історичний феномен ніколи не можна пояснити поза його часом[2]. Тому не можна давати оцінки міжвоєнній ідеології ОУН з позицій сьогодення. А для міжвоєнної Європи така позиція не викликала осуду тому, що навіть країни з розвинутими традиціями демократії активно співпрацювали з новоутвореними тоталітарними та авторитарними режимами.

Формування Української держави, згідно програмових документів ОУН та реального стану справ на українських землях, мало пройти в три етапи: національного визволення, державного закріплення та розвитку. На першому етапі має бути встановлена національна диктатура, яка зможе відстояти Українську державу в боротьбі з її ворогами. На етапі державного закріплення, "голова держави" повинен "підготувати створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств". Розвиток держави повинен забезпечити голова держави, представницький орган та розвинуте місцеве самоврядування[9, 100]. До того ж, найбільше повноважень і відповідно влади зосереджуються саме у "голови держави". Він персоніфікує суверенність і єдність нації, очолює збройні сили, керує державою через підпорядковані йому і перед ним відповідальні органи виконавчої влади[4,117].

Після розколу ОУН, в 1939-1941 роках утворилися дві організації - ОУН-Б та ОУН-М, з практично тотожними програмовими положеннями. Зокрема, не було розходжень і у побудові вертикалі влади. Так, згідно рішень ІІ Великого Збору ОУН (серпень 1939року), на чолі ОУН стоїть Голова Проводу Українських Націоналістів, який репрезентує визвольні змагання української нації і є її Вождем. Провід Українських Націоналістів є дорадчим і виконавчим органом при Голові ПУН. Великий Збір Українських Націоналістів є парламентом, який репрезентує еліту Нації. Українські землі поділено на Краї, які очолюють Провідники, які підпорядковані Голові ПУН [7]. До такого розуміння державної влади призвело становище ОУН і її членів в Польщі, яка з 1930 року розпочинає політику "пацифікації", чим ще більше радикалізує український націоналістичний рух; а також тактичний розкол в середині ОУН, викликаний тим, що члени УВО в основному загартовані у війні і бойових акціях колишні офіцери УГА, люди дещо старшого віку, не хотіли підпорядковуватися Крайовій Екзекутиві ОУН на західноукраїнських землях, бо її представляли люди зовсім молоді [1,83]

Не менш важливими видаються міркування ідеологів ОУН з приводу державного устрою майбутньої Української держави. Так, устрій Української держави має будуватися на принципах націократії. Такими принципами є: "національна солідарність, надкласовість та протипартійність" [6,328]. М. Сціборський навіть висловлює думку, що всі політичні партії, крім ОУН, повинні бути заборонені законом, тому що саме ОУН мала узгоджувати інтереси всіх верств українського суспільства. А національна солідарність мала проявитися у своєрідній формі суспільної організації майбутньої держави - державному синдикалізмі [8]. Тобто, українська нація сприймається як найвища, абсолютна ідейна і реальна цінність, а суспільство розглядається, як сукупність виробників певних цінностей [8]. Аби суспільство дійсно виглядало як сукупність, воно повинно бути згуртовано навколо національної ідеї. Такою національною ідеєю проголошувалась боротьба за самостійну Українську державу [9,121]. В цій боротьбі повинні брати участь всі верстви населення на всій території України. Таким чином, тільки сильна влада, яка спирається на єдину українську націю, спроможна подолати зовнішній супротив і створити Самостійну Соборну Українську Державу.

Але для того, щоб держава в подальшому існувала, потрібно виробити чітку стратегію її соціально-економічного розвитку. Одним із складових цієї стратегії є відношення влади до тих верств населення, які формують державу, забезпечення їх соціальними гарантіями та державним захистом. Так, у "Постановах І Великого Збору Організації Українських Націоналістів" (28 січня - 3 лютого 1929 р.) соціально-економічним питанням присвячено ІІІ розділ. В ньому, між іншим, проголошувалось, що хоч "інтересам народного господарства України відповідає розвиток сільського господарства" "держава буде сприяти упромисловленню країни". Пропонувалися певні преференції для сільського господарства та селянства. Зокрема, йшлося про передачу поміщицьких земель без викупу селянам, надання дешевих кредитів і розвиток сільськогосподарської кооперації. Таким чином, забезпечувалася підтримка середнього сільського господарства [9,100-101]. Складнішим було питання з приватною власністю на землю: від обережних, завуальованих декларувань у постановах 1929 року до прямого наказу Клима Савура від 1943 року про скасування колгоспної системи і впровадження приватної власності на землю [3,931].

Стосовно промисловості пропонувалося йти соціально-демократичним шляхом. Важливі для існування та оборони країни підприємства залишаться в державній власності, всі інші - мають бути приватизовані [9,100-101]. Також повинно бути встановлено загальне соціальне забезпечення працівників, свобода праці, восьмигодинний робочий день. Декларувалися зародки профспілкового руху (права коаліцій та вільних умов) [6,458]. Все це свідчить про пошук оптимальної соціально-економічної моделі розвитку майбутньої країни.

З іншого боку, в кінці 1930-х років, згідно з принципами "націок- ратії", основу економічного устрою України складає співпраця громадсько-виробничих верств, які керуються інтересами Нації. Економічна система спирається на мішані форми: державну, кооперативну і приватну власність [4,117]. Всі верстви населення повинні бути об'єднані в синдикати (професійні спілки) відповідно до своєї професії і господарських функцій. М. Сціборський виділяє навіть групи, які представлятимуть інтелектуальну і фізичну працю: продукуюча інтелігенція, робітництво всіх родів промисловості і транспорту, селянство, власники промислових і торгівельних приватних підприємств тощо [7]. Таким чином, вже не йдеться ні про свободу праці ані про профспілковий рух. Натомість у "Відозві ІІ Великого Збору Українських Націоналістів" проголошується, що "кожен українець - селянин, робітник, інтелігент - прикладе руку до Великої Будови і боротьби, або він раб і безвартісна людина" [9,121].

Питанням культури в ідеології ОУН відводилося не останнє місце. Так, ще в 1929 році було задекларовано, що основним завданням в галузі культурного будівництва є плекання власної української національної культури і викорінення "чужонаціонального поневолення в ділянці культури та психіки" [9,102]. У відповідності до цього завдання і формувалась політика у галузі освіти. Так, Д. Донцов зазначає, що молоде покоління мусить бути виховане на прикладі борця за свій народ. Ця визначальна мета включає дві ідеї, які особливо повинні жити в душі - віра в післанництво власного народу і почуття честі. А такі прикмети, як відвага, чесність, вірність мусять бути реалізовані в чині [10, 24]. Школи національних меншин повинні контролюватися органами держави. А розвивати потрібно лише ту культурну творчість та мистецькі течії, які "зв'язані зі здоровими проявами в минувшині української нації" [9,102]. Таким чином, у галузі освіти держава повинна дотримуватися чіткого протекціонізму власної культури. Але такий "здоровий егоїзм" в галузі культури не повинен сприйматися, як вороже ставлення до інших культур.

Але, з іншого боку, в програмі бандерівців явною була протимосковська спрямованість, а також очевидні антисемітські мотиви [5,36]. До речі, антисемітизм українських націоналістів, особливо бандерівців, став ще однією усталеною міфологемою з подачі радянських істориків. Відомо, що такі факти дійсно були, але, не слід забувати, що окремі націоналісти помилково єврейство ототожнювали з більшовизмом, проти якого боролися українські націоналісти [11,379]. І таку боротьбу проти більшовизму пропонувалося вести всім поневоленим Москвою народам. Отже, вже в "Маніфесті Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери" (грудень 1940 року), декларується ідея створення "Фронту поневолених Москвою народів", яка стане значно актуальнішою після закінчення ІІ світової війни [3,900].

У галузі зовнішньої політики ще в постановах 1929 року була закладена підвалена майбутньої стратегічної помилки. Так у п.3 зазначено, що в своїй зовнішній політиці ОУН буде виконувати свої завдання шляхом союзів з тими народами, які вороже відносяться до окупантів України [9,102]. Отже, виступ проти радянської влади і Червоної армії, сподіваючись на допомогу Німеччини, був фатальною помилкою, яка "дискредитувала благородні цілі українського національно-визвольного руху та його західноукраїнських лідерів" [11,377].

Таким чином, можна зробити наступні висновки: перші програмні документи ОУН були скоріше маніфестом, ніж докладно продуманою стратегічною програмою. Звідси й невизначеність та розмиті формулювання багатьох важливих завдань побудови майбутньої держави. З іншого боку, вибух ІІ світової війни, окупація радянськими військами Західної України, тактичні розбіжності в середині ОУН призвели до радикалізації її програми на початку 1940-х років. Особливо яскраво це проявилось в ідеях "націократії" та "державного синдикалізму". Найменш розробленим був соціально-економічний блок програмних настанов ОУН, хоча, на думку Г.В. Касьянова, "він містив суміш соціалістичних, соціал-демократичних та народницьких ідей, яка мала убезпечити принцип надкласової побудови української нації" [5,38]. Але, як би там не було, ідейні пошуки 1930-х початку 1940 - х років стали могутнім поштовхом до подальшого розвитку українського націоналістичного руху.

Література

1. Баган О. Націоналізм та націоналістичний рух. - Дрогобич: "Видавнича фірма відродження", 1994.

2. Блок М. Апология истории или ремесло историка. - М.: Наука, 1988

3. ДмитрукВ.Г. Вони боролися за волю України. - Луцьк: ВАТ "Волинська обласна друкарня", 2007.

4. Іллюшин І. Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939-1945 рр.// Український історичний журнал. - 1992. - №6.

5. Касьянов Г.В. Ідеологія ОУН: історико-ретроспективний аналіз// Український історичний журнал. - 2004. - №1.

6. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. Україна у 20-30-ті роки. Мовою документів та очевидців. - Донецьк, 2002.

7. Мірчук П. Нарис історії ОУН. Том І / http://spilka.cjb.net

8. Сціборський М. Націократія / http://ukrlife.org

9. Україна в ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів. - К. "Вища школа", 2000.

10. Ухач В. Боротьба за національне виховання є боротьбою за державність// Рідна школа. - 1998. - № 2.

11. Шайкан В., Шайкан В. Ідеологічні рудименти і український національно-визвольний рух / Друга світова війна і доля народів України / Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції м. Київ, 30-31 жовтня 2006 р. - К.: "Зовнішторгвидав", 2007.

Размещено на Allbest.ru