Новітня українська і російська історіографія соціалістичного змагання за часів хрущевської "відлиги"

Размещено на http://www.allbest.ru

Новітня українська і російська історіографія соціалістичного змагання за часів хрущевської «відлиги»

Лаєвська Ю.В

З початку 1990-х рр. демократизація суспільства суттєво розширила можливості відтворення більш адекватної картини порівняно недавнього історичного минулого. Переоцінка наукової історичної спадщини радянської доби з початку 1990-х років покликала до життя низку досліджень, що піддали ревізії усталені радянські постулати щодо виникнення та розвитку соціалістичного змагання та його останньої форми руху за комуністичну працю. Разом з тим, попри з'ясоване у новітньому суспільствознавстві безсилля радянського витлумачення розвитку робітничого класу, не знищено визнання існування значних трудових досягнень окремих робітників і трудових колективів на рівні громадської свідомості. Водночас історіографічне освоєння немалого пострадянського доробку українських та російських істориків із зазначеної тематики знайшло лише побіжне вираження.

Зазначені обставини зумовлюють необхідність ретельного наукового розгляду здобутків пострадянського периоду історичної науки із зазначеної теми. Мета нашої статті історіографічний аналіз сучасних українських і російських досліджень руху за комуністичну працю, що розгортався в СРСР у добу хрущовської «відлиги».

Критичне осмислення пояснення причин, ходу та результатів руху за комуністичну працю в СРСР було започатковано у роки перебудови. Так, у статті Ю. Сиволоба сформульовано положення, що нібито розкривало головну ваду соціалістичного змагання невизнання ролі матеріальноїзацікавленості у ході його впровадження, яке спричинило поширення зовнішньої форми на шкоду суті справи [16,14,22].

У ході департизації суспільствознавства після 1991 р. починається повний перегляд соціалістичного змагання як явища радянської доби. Так, у статті П. Панченка «Виникнення і розвінчання міфу про комуністичне ставлення до праці» за висунутими ідеологічними органами такими характеристиками праці у «новому» суспільстві, як «високопродуктивна», «свідома», «самовіддана», «творча», на думку дослідника, приховувалася зростаюча експлуатація найширших мас трудящих соціалістичною державою. Автор оцінив могутню й постійно посилювану ідеологізацію значення безплатної, тобто комуністичної, праці як засіб відвертання трудящих від думки, кому насправді вони віддавали свою трудову енергію [12,33].

У навчальному посібнику «Україна: друга половина XX століття: Нариси історії» натрапляємо на нові, категоричні судження, стосовно ролі і місця руху за комуністичну працю у розвитку трудової активності трударів, як-от надуманість цього явища, що «з тріском провалилося». Тих, хто своїм прикладом указував шлях до нового виду змагальності («маяків комуністичного ставлення до праці») кваліфіковано як «представників робітничої аристократії». Визнаючи сумлінність К. Северинова, М. Мамая, О. Кольчика, В. Гаганової і багатьох інших, автори посібника, разом з тим, зазначили перетворення їх на слухняних виконавців директив партії та адміністрації [19,57].

У працях А. Саржана рух за комуністичну працю оцінено як черговий міф. При цьому зазначалося прагнення керівників Донбасу бути в авангарді всіх «комуністичних» ініціатив, тому парторганізації регіону одними з перших підтримали почин комуністів депо Москва-Сортувальна. Більше того, розпочате отримувало продовження у формі вигадування і розповсюдження різних починів. До такого роду ініціатив дослідник зараховує «ініціативу» токаря Сталінського машинобудівного заводу І. Гапченка, що поклала початок змаганню за звання «ударника комуністичної праці». А. Саржан виділяє такі «закономірності «руху за комуністичну працю»: вигадування у керівних кабінетах і нав'язування робітникам, колгоспникам та інтелігенції [15,108].

У спогадах Я. Погрібняка зазначено, що боротьба за звання «колективу комуністичної праці» надумана форма змагання. Але на прикладі Жданівського заводу імені Ілліча він побачив активну зацікавленість делегатів звітно-виборчої партійної конференції у покращенні роботи свого підприємства якраз у рамках цього громадсько-політичного почину. Мемуарист зазначав, що люди хотіли, щоб їх завод став якщо не кращим серед інших, але й не пас задніх, і констатував усвідомлення активістами того, що змагання може принести користь усьому колективу [13,90].

Розповідь Я. Погрібняка про влаштування на Полтавщині, де він очолював промисловий обком КПУ, зльотів молодих передовиків виробництва із запрошенням знаних у той час на всю країну виробничників (В. Гаганової, К. Северинова, О. Кольчика) [13,100] свідчить про бажання місцевого партійного начальства виділитися, провести захід заради галочки, щоб можна було прозвітувати партійне керівництво про розповсюдження досвіду «розвідників майбутнього». Сам автор мемуарів зізнався у наявності частки наївності у такого роду заходах. Але, на його думку, неспростовним був факт великого ентузіазму, «бажання молоді (зазначимо, відбірної, авангардної Ю.Л.) зробити якомога більше для своєї країни [13,100].

У підручнику з історії України для історичних факультетів вищих навчальних закладів В. Калініченка та І. Рибалки [5] особливо вирізнено почин переходу кращих виробничників та керівників на відстаючі дільниці з метою виведення їх у передові. Автори звернули увагу на те, що організаційний хист передових працівників відіграв помітну роль у налагодженні роботи, підвищенні продуктивності праці тощо. Але, разом із цим, автори відзначали дуже швидке перетворення його на формальність. Повсюдно задля показних успіхів таким передовикам місцеве керівництво створювало особливо сприятливі умови праці, що не додавало почину авторитетності в робітничих колективах. Відтак, зробили висновок історики, це не призвело до помітного зменшення відсотку відстаючих колективів і різкого підвищення продуктивності праці [5].

Із раціоналістичних позицій розглядається тема соціалістичного змагання Л. Мазітовою [9]. Цінними, на нашу думку, є її спостереження про те, що у 1950-х рр. соціалістичне змагання не прищеплювалося у вугільній галузі, а нарощування видобутку палива здійснювалося за рахунок авральної роботи, що мала своїм наслідком високий рівень травматизму [9,183].

Результати умоглядних розмірковувань стосовно соціалістичного змагання висловлені О. Даниліним у колективній монографії «Вугільний Донбас у другій половині XX століття» [2]. Дослідник стверджує, що в усі часи суто матеріальна вигода не була єдиним чинником мотивації праці людини. Якесь значення завжди мали зміст трудової діяльності, мотив самореалізації та самоствердження у ній. На думку історика, у другій половині 1950-х рр. існували об'єктивні передумови для «сплеску робітничої ініціативи», а саме масове запровадження у цей період на шахтах нової техніки, що вимагало вдосконалення професійного та загальнокультурного рівня робітників, певна лібералізація суспільного життя, поліпшення оплати та умов праці, а також зацікавленість людей у самоствердженні, суспільному визнанні та кар'єрному просуванні. Власне це й викликало появу енергійних та амбітних передовиків виробництва і навіть окремих зразкових колективів, підсумовує дослідник [2,65,67].

Поширені на сьогоднішній день уявлення про «кабінетне» походження різних починів оцінюються істориком як помилкові. На підтвердження цієї тези наводяться приклади ініціатив бригадирів-шахтарів К. Северинова, М. Мамая, що запропонували замість суто демонстративних рекордів кожну зміну видавати додаткове вугілля та О. Кольчика, який утілював у життя свій почин заощадження матеріальних і трудових витрат на тоні вуглевидобутку за рахунок їх більш раціонального використання на основі правильно організованої праці й оволодіння робітниками технікоекономічною інформацією. Їх ініціативи автор визнає прагматичними, близькими до реальних умов роботи у шахтах, чужими узвичаєній практиці «фанфарних рекордів» [2,68-70].

Утім, як стверджує науковець, взірцеві колективи та видатні приклади особистої праці залишалися поодинокими, а зображувана масовість відтворення їх досвіду в дійсності не існувала через відсутність у робітників відповідної матеріальної зацікавленості. Незручно й невигідно, підкреслює автор, було й керівникам підприємств здійснювати копітку підготовку умов для повторення і перевершення «творчих форм» змагання, тим паче, що організація їх не завжди давала змогу компенсувати нестачу видобутку вугілля. На цьому ґрунті, доводить автор, спираючись на джерела, що не викликають сумніву, виникали різного роду відхилення від задекларованих принципів соцзмагання розповсюдження суто примусовими методами [2,72], створення умов у забезпеченні найкращого матеріально-технічного постачання, адекватної організації праці для окремих колективів, нерідко за рахунок бригад, що виконували однотипне із зазначеними суміжниками виробниче завдання [2,72].

Ця низка фактів надала можливість О. Даниліну дійти висновків, що трудове змагання неможливо було зробити дійсно масовим і воно мало на меті не сприяння змагальності серед робітників на основі економічного заохочення, а виховну роботу для правильного розуміння обґрунтованості вимог партійно-державного керівництва до робітництва з тим, щоби надалі це усвідомлення трудівниками своєї ролі експлуатувати для отримання економічної віддачі [2,72-73]. Історик відзначав неспроможність руху за комуністичну працю докорінним чином покращити трудову поведінку робітників вугільної галузі. Дослідник засвідчив наявність у робітничому середовищі поряд зі свідомими зразками «життя та праці по-комуністичному» своєрідних «антигероїв», які своєю «антидисциплінарною поведінкою» намагалися певним чином «довести неможливість авторитарно запрограмувати їх життя»[2,75].

Автори «Нарисів історії професійних спілок України» питання боротьби за комуністичну працю розглянули як елемент державної політики, спрямованої на насаджування у суспільстві неадекватного реаліям життя уявлення про просування до світлого майбутнього. Певна частина людей щиро вірила у міф про «комуністичне майбутнє», решта ж лише користувалися ідеологічною кон'юнктурою заради власної кар'єри та особистого добробуту [10,500].

Водночас, у «Нарисах ...» у цілому не береться під сумнів вірогідність вражаючих кількісних показників учасників руху за комуністичну працю в УРСР і, на наш погляд, досить довільно обумовлюється досягнення Дніпродзержинським коксохімічним заводом найвищої продуктивності праці у республіці серед споріднених підприємств таким чинником, як ініціатива робітників щодо розгортання змагання за звання «підприємства комуністичної праці» тощо. Дослідники дають позитивну оцінку загальній ролі профспілок у спрямуванні учасників соціалістичного змагання на боротьбу за технічне переобладнання підприємств, підтверджуючи її фактами модернізації виробництва [10,497-499].

На наш погляд, останні трактування виникли у відповідь на соціальне замовлення. «Нариси ...» створювалися під егідою Федерації профспілок України за безпосереднього керівництва й участі її голови О. Стояна, і покликані були відігравати роль одного з кроків у напрямку легітимації профспілкових структур у системі сучасних суспільних відносин [10,501].

У навчальному посібнику «Курс радянської історії, 1941-1991», створеному російськими дослідниками А. Соколовим і В.Тяжельниковою [17], зазначалося, що рух за комуністичну працю становив собою нову оболонку соцзмагання. За спостереженням авторів навчального посібника, це явище демонструє менталітет хрущовського покоління керівників, що сформувалися у роки «соціалістичного наступу» терміново знайти у повсякденному житті «паростки комунізму» або, у гіршому випадку, виростити їх штучно.

На думку істориків, рух перетворився на потужну пропагандистську акцію. Проголошення участі у ньому не одинаків, а цілих бригад, цехів і підприємств повинно було підкреслити колективістський дух і характер майбутніх суспільних відносин. Люди ж бачили, що комуністичною фразеологією затуляються прорахунки керівництва. Природно, наголошували автори, «у переважній більшості випадків далі закликів справа не йшла», а відбувалася «профанація» і «вихолощування комуністичного міфу», «перетворення його з чудової мрії на нічого не вартий червоний оксамитовий вимпел» (як результат надзусиль працівника у трудовому процесі Ю.Л.) [17].

Цікаві міркування стосовно поширення трудового ентузіазму в рамках руху за комуністичне ставлення до праці висловила В. Тяжельникова у праці створеній одноосібно [18,99-123]. За визначенням науковця, провідним чинником, що зумовлював невдачу пропаганди, була споживча революція, яка набирала у цей час обертів. Загальний контекст радянської повсякденності, коли люди отримували першу у своєму житті окрему квартиру, обзаводилися меблями та предметами побуту, були зосереджені на особистих сімейних інтересах входив у суперечність із закликами до комуністичної праці.

Дослідниця руху за комуністичну працю В. Концур дотримується думки В. Докашенка [4] про те, що беручи участь у змаганні, різні прошарки населення тим самим висловлювали підтримку економічній стратегії партії, отож, хоч-не-хоч, зміцнювали її владу і саме це, у першу чергу, цікавило організаторів руху [6;7].

У найновішій статті З. Лихолобової, присвяченій аналізу літератури про розвиток вугільної промисловості України з 1920-х до початку 2000-х рр., наведено, на наш погляд, узагальнений результат багаторічної дослідницької праці, оцінок, переоцінок і роздумів, що набули цілком закінченої, виразної форми і перетворилися на переконання вченого «соцзмагання унікальне явище радянської історії». Із ледь вловимим слідом несхвального ставлення до характеру його висвітлення в останні роки історик зазначила наявність великої кількості написаного «негативу» [8,93].

Не збігається, на наш погляд, із дійсним ходом подій твердження Ю. Ніколайця про «стихійне» виникнення руху за комуністичну працю з ініціативи рядових молодих працівників [11,172]. Навпаки, усвідомленість цього процесу, наявність організаційного начала була осмислена в історіографічній літературі ще першої половини 1960-х рр. [1,70-71].

З іншого боку, не можна не погодитися з думкою дослідника про наявність у молодих людей наприкінці 1950-х рр. прагнення «шляхом покращення трудової дисципліни, впровадження нових технологій і техніки у виробництво домогтися збільшення продуктивності праці» [11,172].

У монографії І. Сагателян стверджується про наявність на рубежі 1950-1960-х рр. «сплеску творчої активності народних мас», що ґрунтувався на досягненнях економіки, науки і культури, довірі народу до партії («в останній раз» за небездоганним визначенням автора), очікуванні «золотого часу», життя при комунізмі. Це було підставою, на думку дослідниці, для розгортання руху за комуністичне ставлення до праці [14,9].

Використання понять «народні маси», «сплеск творчої активності», на наш погляд, у даному випадку виводить той пасаж монографії, де вони застосовані, за межі положень, що піддаються обґрунтуванню і раціональній аргументації. Щоправда, дослідниця простежує шлях розробки і специфіки втілення задуму нової форми соцзмагання у середовищі ідеологічних можновладців від проголошення М. Хрущовим заклику «учитися працювати і жити по-комуністичному», тобто визнає його штучний характер [14,53-54].

У праці російського соціолога Б. Грушина [3] міститься пострадянський аналіз результатів опитувань населення, проведених інститутом громадської думки «Комсомольської правди» у серпні листопаді 1961 р. щодо підсумків і перспектив руху за комуністичну працю. Зрозуміло, використані в опитуваннях вибіркові сукупності не репрезентували всього населення СРСР. Однак за допомогою цих досліджень ученому вдалося з'ясувати те, що, по-перше, щира включеність народу в «комуністичну проблематику» на рівні трудової поведінки не була нульовою, і, по-друге, офіційна статистика грубо фальсифікувала реалії, звалюючи до однієї купи дійсних і удаваних «розвідників майбутнього» і тим самим непомірно завищувала загальну кількість учасників руху. Дослідник дійшов висновку, що існувало багато форм підроблення їх чисельності, починаючи з неповноти показників, які бралися до уваги при зарахуванні у лави «розвідників майбутнього», і закінчуючи грубим порушенням у цій справі принципу добровільності, задля бажання начальства «не відстати від інших», «бути на висоті становища» [3,254-255].

Хай як там не було, зауважував соціолог, загалом у суспільстві були люди, активно причетні до «будівництва комунізму», просякнуті ідеями цього будівництва. По суті, це були представники тих авангардних загонів рядових «будівельників комунізму», які відігравали роль масових помічників КПРС у розповсюдженні серед мас освячених партією моделей свідомості людини та поведінки [3,255]. Разом з тим, дослідник звернув увагу на досить слабке знання активними учасниками руху суті нової форми соцзмагання, наявність приголомшливої наївності та примітивізму у тлумаченні «світлого майбуття». Це інколи призводило до того, що через повну довіру до начальства, «яке знає, як треба чинити», учасники опитування навіть не підозрювали, що ставали жертвою елементарного обману, коли ентузіазм і завзяття «будівельників комунізму» використовувався невдалими керівниками для залатування дірок у виробництві [3,254-256,258-259].

На наш погляд, ініціювання руху за комуністичну працю у період хрущовської «відлиги», у зв'язку із виведенням із сфери кримінального права трудових відносин (відміна в 1956 р. антиробітничого закону 1940 р.), було покликане прагненням знайти нову мотивацію для людини праці, за допомогою якої можливим було розв'язання надамбітних програм М Хрущова. Отже, постало завдання реформування трудової поведінки трудящих.

Таким чином, із затвердженням у пострадянському суспільствознавстві думки про безперспективність неринкового господарства та його невід'ємний елемент соціалістичне змагання поширилися погляд, як на явище, що не давало підстав сподіватися на добрі наслідки із широкою варіацію негативних виокремлення негативних характерних особливостей.

Звичайно ж, міркування сучасних істориків не виключають існування реальних випадків трудової і побутової поведінки, які у свій час оцінювалися як рух за комуністичну працю, а також щирої колективістської атмосфери в окремих виробничих колективах. Разом із тим, на сторінках суспільствознавчої літератури майже не відобразилося його бачення як спроби покращення трудової поведінки робітників і морального стану суспільства, яке щойно вийшло з-під гніту сталінської диктатури.

соціалістичне змагання комуністична праця

Література

Бейлина Е.Э. Об изучении советского этапа социалистического соревнования // История СССР. 1964. №1. С. 52 72.

Вугільний Донбас у другій половині XX століття: Колективна монографія / [Під ред. З.Г. Лихолобової]. Донецьк, 2001. 339 с.

Грушин Б.А. Четыре жизни России в зеркале опросов общественного мнения: Очерки массового сознания россиян времён Хрущёва, Брежнева, Горбачёва и Ельцина: В 4 кн. Кн.1. М., 2001. С.223-279.

Докашенко В.М. Профспілки і тоталітаризм: ілюзії та реалії 70-х 80-х років. Донецьк, 1999. 356 с.

КалініченкоВ.В.,РибалкаІ.К. Історія України. Ч.ІІІ: 1917-2003 рр. Режим доступу. http://www-history.univer.kharkov.ua/e-library/kalinichenko_textbook/ Kalinichenko_8.2.htm.

Концур В.В. Розвиток ідеї ударництва в контексті руху за комуністичну працю (середина 1950-х середина 1960-х рр.) // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. 2005. №8. С. 68 75.

Концур В.В. Рух за комуністичну працю у призмі політизації суспільства (середина 1950-х середина 1960-х рр.) // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. Переяслав-Хмельницький, 2005. Вип. 17. С. 224 230.

Лихолобова З.Г. Вугільна промисловість України 1920-х початку 2000 років: історіографія // Нові сторінки історії Донбасу: Збірник статей. Кн.15/16 Донецьк, ДонНУ, 2008. С. 90 113.

Мазитова Л.З. Проблема социалистического соревнования в угольной промышленности Донбасса в 50-е годы // Нові сторінки історії Донбасу. -- Донецьк, 1999. Кн. 7. С. 174 184.

Нариси історії професійних спілок України. К., 2002. 731 с.

Ніколаєць Ю.О. Суспільно-політичні процеси в УРСР другої половини 1940-х першої половини 1960-х років. Українська історіографія. Вінниця, 2007, 360 с.

Панченко П.П. Виникнення і розвінчання міфу про комуністичне ставлення до праці // Український історичний журнал. 1992. № 12. C. 32 41.

Погребняк Я.П. Не предам забвению. Записки профессионального партийного работника. К., 1999. 416 с.

Сагателян И.Г. Советская промышленность: проблемы соревнования и мотивации труда (1960-1970 гг.). М., 2001. 106 с.

Саржан А.О. Новітня історія Донбасу (1945 1999 рр.): Навчальний посібник. Донецьк, 1999. 463 с.

Сиволоба Ю.В. Масове трудове змагання: ідеали і реальність // Український історичний журнал 1990. №3. С. 14 25.

Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории, 1941-1991. М.: Высшая школа, 1999. 415 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// window.edu.ru/window_catalog/files/r42219/glava3_4.htm

Тяжельникова В.С. Отношение к труду в советский и постсоветский период // Социально-экономическая трансформация в России. Сер. «Научные доклады». Вып.131. М., 2001. С. 99-123.

Україна: друга половина XX століття: Нариси історії / [П.П. Панченко, М.Р. Плющ, М.Р. Шевченко та ін.]. К., 1997. 352 с.

Размещено на Allbest.ru