Размещено на http://www.allbest.ru/

16

РЕФЕРАТ

з історії України

тема: Українсько-російські зв'язки під час визвольної війни (1648-1657 рр.)

Б. Хмельницький розумів, що для успіху національно-визвольної війни українського народу необхідна зовнішня підтримка.

З початку повстання Б. Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. З цією метою слід використати лист Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 2 червня 1648 р., в якому, зокрема, писав, що "бажали б ми собі самодержця господаря такого своїй землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар. А саме, якщо стане вашій царській величності чутно, що ляхи знову на нас схочуть наступати у той же час чим швидше поспішайся з своєї країни на них наступати, а ми з божою допомогою звідси візьмемо”.

Перша спроба переговорів відбулася наприкінці 1648 р. через єрусалимського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви.

Контакти з російським царем підтримувалися і в 1649 р. Зокрема, у березні 1649 р. Москва надіслала перше офіційне посольство в Україну.

Після переговорів до Москви вирушило в квітні перше українське посольство на чолі з чигиринським полковником Ф. Вишняком. Б. Хмельницький апелює до релігійного почуття московського царя, як оборонця православної віри, й вабить його певними вигодами від такої війни, насамперед - поворотом віднятих не так давно поляками Смоленська й Сіверської землі. І хоча уряд Росії зайняв вичікувальну позицію після недавньої важкої війни з Польщею, переговори продовжувались (Король, 1995).

Але Москва реагувала на ці звернення надзвичайно обережно. Москва мала справді велику охоту взяти в поляків реванш за недавно заподіяні втрати, але боялася вплутуватися в таку війну. Внутрішнє становище в Москві було далеко не блискуче. А назовні відносини з найближчими сусідами: Швецією, Кримом і Туреччиною були дуже непевні. Тому то московський уряд, не пориваючи зносин із Хмельницьким, держався вижидальної тактики: аж поки обидві сторони, що боролися між собою, не знесиляться. В міру того, як успіхи козацької зброї завдавали Польщі нових ударів і знесилювали її, політика Москви супроти Польщі ставала щораз агресивніша. Тон московських дипломатичних нот ставав щораз гостріший, і московський уряд почав домагатися від Польщі сатисфакції за різні ніби-то кривди й зневаги, роблені поляками московському цареві

Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. Поміч турецького уряду реально виявлялася лише в присиланні татар, але татари показали себе дуже ненадійними союзниками, раз-у-раз зраджували, а крім того, вони гірше від усякого ворога руйнували край і забирали людей у неволю.

Козацько-татарське і польське військо зійшлося у великій битві, що відбулася на кордоні Волині і Галичини, поблизу м. Берестечка 28 - 30 червня 1651 р. У вирішальний момент татари залишили поле битви. В результаті козаки зазнали поразки. У вересні 1651 р в Україну вторглись литовські війська на чолі з князем Радзивілом. Захопивши Київ та Чернігів, вони з'єднались з польськими військами.

Після невдалої для козаків Берестецької битви та укладення Білоцерківської угоди 18 вересня 1651 р., котра значно урізала навіть умови Зборівської угоди 1649 р., гетьман активізував відносини з Москвою.

Б. Хмельницький розумів, що без союзників Україна не вистоїть.

Важким був внутрішній стан України. Дедалі відчутнішим ставало виснаження сил України довголітньою напруженою війною.

Серед народу ширилась зневіра і байдужість Проводячи восени 1653 р мобілізацію до війська, Хмельницький вперше зустрівся з небажанням значної кількості населення йти на військову службу. З великими труднощами гетьману вдалося набрати 30-тисячну армію замість 100-тисячної в минулі роки.

Саме ці фактори і були вирішальними, вони спонукали Хмельницького шукати союзу з Росією. Гетьман переконався в ненадійності союзу з татарами і турками і не бачив іншого виходу Росію і Україну об'єднували в той час зацікавленість у поразці Речі Посполитої.

Істотне значення мала також спільна православна віра, хоча українська церква підкорялась константинопольському патріарху, а російська - московському.

Наприкінці вересня 1653 р. під м. Жванцем козаки оточили польське військо на чолі з королем. Від поразки поляки врятувалися завдяки черговій зраді кримського хана, який уклав з ними сепаратне перемир'я.

Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу з нею було обмаль, або ж шукати порятунку в союзі з Росією.

22 квітня 1653 р. до Москви прибуло нове посольство від Хмельницького - Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її "під високу руку" і послати на допомогу військові сили. Б. Хмельницький став погрожувати тим, що віддасть перевагу Оттоманській Порті, московити не могли більше зволікати з рішенням.

Земський собор у Москві на кількох сесіях протягом 1653 року радився про українські справи. 1 жовтня 1653 р. на сесії було винесене остаточне рішення. Обміркувавши справу "безчестія" царському імені з боку поляків, утиски православній вірі в Польщі, а також небезпеку, щоб Хмельницький, шукаючи помочі, не піддався Туреччині, Собор ухвалив: просити царя, щоб він "Гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское с городами и землями" прийняв "під свою високу руку задля православної віри й святих Божих церков".

На переговорах старшина висунула умови, яких вона традиційно домагалася у Речі Посполитої в 1649 - 1653 рр., вимагала від імені царя присяги на вірність Переяславській угоді. Бояри заявили, що російський цар є самодержавцем і підданим не присягає. Підписання остаточного договору було відкладене, бояри прийняли присягу Хмельницького і його однодумців серед старшини. Перший напружений момент в союзницьких відносинах все ж вдалось подолати.

На підставі цієї ухвали цар вислав в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке й прибуло саме під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрінутися з гетьманом. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі.

8 січня 1654 р. в Переяславі зібрали загальну раду, на якій гетьман і старшина вирішили віддати Україну під протекторат Російської держави.

Гетьман мав спочатку неофіціальне побачення з Бутурліном (17 січня нового стилю).

Потім відбулася таємна рада гетьмана з Генеральною старшиною й полковниками, де ухвалено прийняти царську протекцію.

Того ж дня - 18 січня 1654 року відбулася публична церемонія: спочатку гетьман сказав зібраному на майдані народові промову, в якій гетьман наголосив на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя - й заявив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Далі Бутурлін передав гетьманові царську грамоту.

По обіді, згідно з етикетом, всі удалися до соборної церкви, де мала бути складена присяга, але тут гетьман заявив, що присяга повинна бути взаємна, себто, щоб Бутурлін наперед заприсяг іменем царя, що цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей і прав шляхти, козаків, міщан та взагалі всіх станів українського суспільства.

Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму.

Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, простісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Українська сторона погодилась, що слово царя заступає присягу з його боку, і гетьман із старшиною присягли на тім, "щоб бути їм із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступне". Потім Бутурлін передав гетьманові корогву, булаву, кафтан і шапку.

Присягу склали Генеральна старшина, майже всі полковники, коло ста сотників і кілька десятків делегатів від різних полків, усього коло 200 людей. Окремо присягли старшини й представники козаків переяславського полку, а також міщан Переяслава.

Бутурлін дістав від гетьмана спис міст і містечок, які були під його владою, всіх було означено 177, з тим, щоб і там перевести присягу.

Гетьман і старшина домагалися від Бутурліна хоча писаної декларації про те, що права й зольності України залишаться незмінними, але Бутурлін відмовився від цього так, як і від присяги.

Взагалі ніякого писаного договору в Переяславі не укладено: докладне означення взаємин між Україною й Москвою відлагоджено на пізніше.

Разом з тим варто наголосити, що частина його соратників, серед яких були Богун, Гладкий, Гуляницький та інші виступили проти. На Україні відмовилися присягати Запорізька Січ, брацлавський, полтавський, кропив'янський, уманський полки, частина населення Переяслава, Києва, Чорнобиля, київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косівим, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна. Так, наприклад, у Києві міщани присягли, але митрополит із духовенством і шляхта, що жила при митрополиті, відмовилася присягти. Вкінці таки митрополит і духовенство склали присягу, але, присягаючи, як каже сучасник, "за слізми світу не бачили". Бутурлін особисто привів до присяги Ніжин і Чернігів і потім вернувся до Москви. По менших українських містах приводили населення до присяги московські урядовці. Не скрізь присягали охоче: була опозиція в Чорнобилі на Київщині; в полках полтавському й кропивянському московських урядовців побили киями; не схотіли складати присягу відомий полковник Іван Богун та Іван Сірко й полки уманський та брацлавський. Але взагалі присягання пройшло спокійно й поважних виступів проти нього не було.

Усе це висвітлило відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди.

Після Переяславської ради взаємини Москви та козацької України не були врегульовані в правовому відношенні.

По від'їзді Бутурліна козацька старшина з гетьманом взялася за вироблення умов договору. Відбулись наради у січні-лютому 1654 р. в Корсуні й Чигирині, і результатом цих нарад був проект договору в формі петиції до царя в 23 пунктах.

До Москви виїхало козацьке посольство, яке очолили військовий суддя Самійло Зарудний і полковник переяславський Павло Тетеря.

12 березня 1654 р. вони передали лист, в якому були викладені побажання Б. Хмельницького та Війська Запорізького. Лист містив проект угоди з 23 пунктів.

Проект був доволі безсистемний; історики пояснюють це тим, що він написаний був не зразу, перероблявся, зазнав різних змін і вставок.

Головними пунктами проекту були: про права й привілеї Війська Запорозького, про невтручання царських представників до козацьких судів; про 60-тисячний козацький реєстр; про права української шляхти; про те, що урядовцями на Україні могли бути лиш місцеві люди, які самі б збирали податки до царського скарбу; про те, що гетьмана мало вибирати саме - військо, тільки сповіщаючи царя про вибір; про установлення платні козацьким урядовцям і взагалі всім козакам; про право гетьмана приймати чужоземних послів; низка пунктів говорила про війну з Польщею й бажану для України форми участи в цій війні московських сил.

З 13 по 19 березня тривали інтенсивні переговори, в ході яких проект був скорочений та зведений до 11 пунктів. Договір, або "Березневі статті", як ще його називають, передбачав: а) підтвердження прав і привілеїв війська Запорізького на маєтності, б) 60-тисячний козацький реєстр, в) збереження місцевої адміністрації, податкової і судової системи, г) право козацтва обирати гетьмана д) право зносин гетьмана з іноземними державами, за винятком Польщі і Туреччини, е) збереження прав київською митрополита, й) похід російського війська на Смоленськ, і) зобов'язання обороняти Україну від татар.

Майже всі козацькі бажання були прийняті царем, тільки в пункті про чужоземні зносини гетьмана поставлено обмеження: він не мав зноситися з Польщею й Туреччиною. Окремо від цих "статей" була видана царська грамота з привілеями Війську Запорозькому, грамота про права й привілеї української шляхти, грамота гетьманові на володіння Гадяцьким староством.

Цей проект був оформлений у Посольському приказі для остаточного затвердження царем.

Саме з цього моменту доля України стала в усьому - доброму й лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Московський договір 1654 р. був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по своєму, що й досі історики сперечаються про характер встановлених ним відносин.

Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди.

Наукова суперечка почалася насамперед про форму "договору". Річ в тому, що в оригіналі договір, складений у березні 1654 року у Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей оригінальний текст вважали статті в 14 пунктах, які при переговорах у 1659 році кн. Трубецького з Юрієм Хмельницьким були запропоновані Трубецьким Ю. Хмельницькому, як "статті Богдана Хмельницького". Московський учений Г. Карпов, що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проектів тексту статтей, а в закінченому вигляді самий текст договору 1654 р. в 14 статтях був збережений Б. Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по його смерті в 1659 р. ("Переговори о соединении Малороссии с Великой Россией", 1871). До думки Карпова прихилилися П. Буцінський, В. Антонович і деякі інші історики (недавно В. Щербина).

Але другий московський архівіст (який уважав переяславську унію за федеративний зв'язок, та не аналізував його характеру) П. Шафранов довів, що статті ніби то 1654 року, які показав кн. Трубецькой Ю. Хмальницькому в 1659 році при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж "статті Б. Хмельницького" можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці ("О статтях Б. Хмельницкаго", 1889). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський і М. Петровський.

Та найбільшу розбіжність викликала оцінка самої суті договору 1654 року й його історично-юридична кваліфікація.

Відомий російський історик державного права В. Сергєєвич уважав договір 1654 р. за персональну унію, себто об'єднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1386 р., і що це об'єднання мусіло існувати доти, поки існуватиме династія Олексія Михайловича ("Лекцій й изследованія по исторіи русскаго права"). До погляду Сергєєвича прилучився й другий російський історик державного права А. Філіппов ("Учебник исторіи русскаго права").

Натомість проф. М. Дьяконов доводив, що, погоджуючись на "особисте підкорення" цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була "реальною унією", коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи ("Очерки общественнаго й государственнаго строя древней Руси"). Російські вчені: Н. Коркунов ("Русское государственное право", т. І), В. Макотін ("Очерки соціяльной исторіи Украйни", т. І) й українські: М. Грушевський, М. Слабченко, почасти Р. Лащенко, вбачали в договорі 1654 р. ознаки васалітету, себто, що договір установив васальну залежність України від Москви. за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу

Проф. Б. Нольде ("Очерки государственнаго права") вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії.

І. Розенфельд (у своїй праці "Присоединеніе Малороссіи к Россіи") бачив акт неповної інкорпорації України Москвою. Проф. В. Мякотін у своїй праці "Переяславскій договор 1654 г." (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність України, але інкорпорація України Москвою, з деяким поширенням прав окремих суспільних станів.

Одначе на практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом лишався зв'язаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу й мав у своєму розпорядженні підлеглі йому адміністративні й судові органи. Це була чисто васальна підлеглість.

Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінец. Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і зробилися нежиттьовими вже в часі їх затвердження. Проф. А. Яковлів уважає, що хоч московський цар іменував себе царем "Малыя Россіи", але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності Україна за життя Богдана Хмельницького була цілком незалежна від Московщини держава. Тому проф. Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати номінальною васальною залежністю.

В. Липинський у своїй монографії "Україна на переломі" (1920) виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Хмельницький заключав уже з Кримом або Туреччиною. Липинський підкреслює, що коли минула погреба для України в такому союзі з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший для українських інтересів. Липинський указує на те, що треба емансипуватися від "переяславської легенди", яку створила стара історіографія, й твердив, що "ідеологічну правнодержавну суть переяславської умови творила абсолютна й легальна емансипація від Польської Річі Посполитої як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів".

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманів писав (у 1876 році), що, не вважаючи на свої недостачі - головно ті, що в її пунктах нічого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й "добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди". Він підкреслював, що "як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправієм, яке було в царстві московськім, то все таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, т. зв. конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія".

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Б. Хмельницького полягає в його розумінні, що "порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом". Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений - Михайло Брайчевський - піддав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обов'язковою.

В ході переговорів виникли розходження в питаннях збору податків і перебування на Україні російських воєвод. В результаті досягнутого компромісу сторони домовились про перебування двох воєвод у Києві та Чернігові, а також про те, що частина податків, яку збирає в Україні місцева адміністрація направлятиметься в московську казну (Історія України).

Отже, договір, обмежуючи якоюсь мірою суверенітет України, гарантував їй збереження державності і давав конче необхідний на той момент військовий союз з Росією у боротьбі проти Польщі.

Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом. Лівобережна Україна отримала право зносин з іноземними державами.

Однак царський уряд, що виступав за політику жорсткої централізації Росії, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права її населення, хоча за Березневими статтями російський уряд трактував Україну як окрему державу.

Гетьман хотів від Москви головним чином одного: скорої й сильної допомоги, щоб відбитися від Польщі й об'єднати всі українські землі в одну самостійну державу. Сатисфакцію Москві він гадав дати коштом білорусько-литовських земель.

Інакше дивилися на справу в Москві: там хотіли передовсім, щоб протекторат царя над Україною мав реальна значіння і щоб за допомогою українського війська завоювати Білорусь і Литву, та домагалися, щоб гетьман у своїй політиці і стратегії кермувався виключно наказами і вказівками з Москви.

При такій ситуації Хмельницькому довелося дуже скоро розчаруватися в московській протекції й знову шукати інших політичних комбінацій, щоб забезпечити українській державі самостійність і незалежність.

Тим часом Польща почала нову агресію проти України. В березні 1654 р. її військо вторглося на Поділля, Волинь і Брацлавщину.

Не дивлячись на тертя, військовий союз забезпечив Україні серйозну підтримку у визвольній війні 1654-1655 рр.

Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Білорусії, відбивши у поляків значну частину території. До кінця 1654 р. українсько-російські війська змусили поляків відступити.

В липні 1655 р. українсько-російське військо рушило на Галичину. 19 вересня 1655 р під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Польща була вже не спроможна вести бойові дії. Скориставшись цим, війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території.

Шведський король у своїй війні проти Польщі мав великий успіх. Уже в липні 1655 року Познань і ціла Велика Польща були в його руках. Багато панів і шляхти переходило на його бік. Скоро по тому він здобув Варшаву, а восени мав уже й Краків.

Тимчасом відносини в Хмельницького з Москвою щораз погіршувались. Головною причиною для непорозумінь була суперечка за Білорусь, де гетьманський уряд поширював українську окупацію все далі на північ. Місцеве населення приймало українську зверхність краще, ніж московську.

Ще більше незадоволення в українських кругах викликала зовнішня політика Москви, яка з весни 1655 року вступила в переговори з поляками. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віденське перемир'я (24 жовтня 1656 р.). До участі у Віденських переговорах українські посли так і не були допущенні; більше того, спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів.

Побоюючися, що московити принесуть у жертву українські інтереси, гетьман і козацькі полковники відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди. У роздратованому листі до царя Хмельницький порівнював поведінку московитів з поведінкою шведів: "Шведи - люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно".

Віденський договір приніс тимчасове замирення й на польсько-українському фронті, але з тим більшою енергією розвинулась дипломатична діяльність українського уряду, як підготовлення до нових далекосяглих політичних виступів. Насамперед треба було сконсолідувати власні сили, щоб бути готовим на всяку можливість.

У жовтні 1656 року відбулася в Чигирині генеральна рада або сейм, як його називали сучасники, й тут "усі полковники, осаули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть". Якщо серед тодішніх українських політиків були щирі прихильники союзу з Москвою, то укладення нею, понад головами українців, перемир'я з Польщею з перспективою дальших торгів за українські землі, мусіло ґрунтовно захитати їх віру в користь союзу з Москвою, й це розв'язувало гетьманові до певної міри руки.

Головною метою Хмельницького тепер було: унезалежнити себе від агресивної політики Москви; відібрати від Річи-Посполитої ті західноукраїнські землі, що ще не ввійшли в склад української держави; зробити нешкідливим для України татарський Крим і, нарешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних замірів, які полягали в тім, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в новій українській державі.

Задля здійснення цих планів гетьман з усією своєю енергію приступив до утворення коаліції з Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України. Молдавії, Волощини й Литви. Ця коаліція була звернута з одного боку проти Москви, а з другого проти Польщі й Криму. "Відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею й добитися нейтралітету Туреччини", - таке було, на думку Липинського, завдання української політики й дипломатії в цій коаліції.

У вересні 1656 р. Було підписано договір із семигородеьким князем Юрієм Ракоці, погодившись підтримати його кандидатуру на польський престол, тобто укладено "вічний союз" між Семигородом (Трансильваніею) й Україною, при чім Україна мала дістати собі від Польщі Галичину і Білу Русь. В грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбург заключили між собою договір про розділ Річі Посполитої.

Б. Хмельницький домігся того, що Ракоці спільно зі Швецією здійснив похід на Польщу і навіть захопив Варшаву.

В січні 1657 р. шведське посольство привезло до Чигирина вже готовий проект договору, але справа розбилась через те, що король шведський у своїх планах поділу Польщі претендував і на західноукраїнські землі, яких гетьман не хотів відступити.

Старіючи й щораз більше нездужаючи, Хмельницький думав про забезпечення собі наступника. В половині квітня 1657 року в Чигирині зібралася генеральна рада старшин, яка вибрала гетьманом молодого сина Богданового Юрія. Певна річ, це було зроблено на бажання самого батька, бо в претендентах до булави не було недостачі старих співробітників Хмельницького.

Але вже літом того самого 1657 року наступив зворот в успіхах Хмельницького та його союзників. Політичні плани українського гетьмана й шведського короля викликали тривогу серед сусідніх держав. Особливо був занепокоєний ними цісарський двір у Відні.

В лютому 1657 року імператор Фердинанд III вислав до Чигирина свого посла, архієпископа барона Петра Парчевича, який запропонував Хмельницькому посередництво імператора, щоб примирити Україну з Польщею. Гетьман прийняв посла з усіма почестями, але, затримавши в себе майже на три місяці, вирядив лише з обіцянкою не приймати в Будуччині нічийого посередництва, крім цісаревого, а також відкликати військо Ждановича.

Проте поряд із новими можливостями шведи створювали для гетьмана й ускладнення.

Прагнучи звести давні рахунки, вони розпочали війну з Московією. Хмельницький опинився у делікатній ситуації, коли його сюзерен воює з його ж новим союзником. Напруження у стосунках між українцями і московитами стало вириватися назовні.

Розміщення у Києві та інших українських містах московських залог, а також втручання царських чиновників у фінансові справи українців викликали занепокоєння козаків. Ворожнеча між союзниками також виникла у щойно завойованій Білорусії, де населення нерідко воліло мати козацьку систему правління, а не московську, й присягало на вірність гетьманові, а не цареві. Змагання однієї Русі (українців) із другою (московитами) за владу над третьою (білорусами) трохи не спричинилося до відкритої війни.

Москва дуже пильно стежила за кампанією Ждановича в Польщі й висилала до Хмельницького посольство за посольством, вимагаючи розірвати спілку з шведами й з Ракочієм. Але, бачучи, що нічого не вдіє з гетьманом, який пускав у діло всякі дипломатичні хитрощі, щоб ухилитися від виконання московських домагань, московський уряд узявся до інших способів.

На Україну були вислані агенти, які почали агітувати серед народу проти гетьманського уряду, дискредитувати його політику й запевняти, що народові далеко краще жилося б під управою царських воєвод, ніж під гетьманом.

Агітація впала на вдячний ґрунт. Козаки не схотіли більше воювати й вирушили додому. Проте невдовзі Польща отримала допомогу від татар і австрійців, а семигородського князя скинули з престолу. Покинутий своїми спільниками Ракочі був оточений у кінці липня 1657 року коло Меджибожа на Волині поляками і татарами й мусів капітулювати.

Все це остаточно підірвало здоров'я хворого Б. Хмельницького і 6 серпня 1657 р. він помер в Чигирині й був похований у Суботові в збудованій ним самим церкві.

хмельницький гетьман російський цар

Висновок

Отже, визвольна війна українського народу була не тільки видатною подією історії. Вона дала початок розбудові української державності.

Водночас входження під протекторат Росії мало неоднозначні наслідки.

З одного боку - це сприяло національному і культурному відродженню, оскільки було покладено край наступові уніатства і католицизму Речі Посполитої, зазіханням Криму і Туреччини.

З другого - царський уряд з самого початку став обмежувати автономію України, а потім поступово зовсім скасував її. Згідно з рішеннями Переяславської Ради, Правобережна Україна також потрапляла під протекторат Росії, але несприятливі результати її війни з Польщею призвели до того, що аж до кінця ХVIII ст. ці українські землі залишилися під владою польських феодалів і шляхти.

В результаті Визвольної війни 1648-1654 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної території була Наддніпрянщина від Случа до Дністра на заході, до кордонів Росії на. сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського і Білої Русі. Галичина та частина Волині лишалися у поляків. На підлеглих козакам землях, площею близько 150 тис. кв.км, проживало 1,2-1,5 млн. населення.

Була встановлена нова форма правління. Територія була поділена на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська, де адміністративна влада була у полковників. Територія кожного полку ділилася на сотні, де сотники відігравали головну роль. На чолі держави стояли гетьман і старшинська рада (з генеральної старшини і полковників). Військова генеральна рада лише санкціювала договори і обирала гетьмана.

Царський уряд управляв Україною через спеціально створену у Посольському приказі канцелярію з малоросійських справ.

Метою Б Хмельницького в останній рік життя було об'єднання в Українській козацькій державі західноукраїнських земель, нейтралізація Криму і, звичайно, здобуття незалежності від Москви.

На перше місце, природно, став союз України з Швецією, обидві держави воювали проти Польщі і три мали свої армії на театрі воєнних дій. Завдяки зусиллям Б Хмельницького оформилася велика коаліція з Швеції, України, Семигороду, Бранденбургу, Литви, Молдавії і Волощини Нарешті гетьман знайшов союзників, у спілці з якими міг зосередити свої зусилля проти Польщі, незалежно від інтересів Криму або Москви Здійснюючи задуманий план Україна і Семигород на початку 1657 року почали війну з Польщею. До України було приєднано Турово-Пінщину й Бересгейщину а також Волинь. Шведи виконуючи умови союзу з Україною, захопили більшу частину Польщі.

Перша половина 1657 року була дуже успішною у розвитку і зміцненні молодої Української козацької держави Але напередодні великого повороту в долі України Б. Хмельницький помирає.

Важко переоцінити роль Б Хмельницького й усього десятиліття, названого Хмельниччиною для українського народу Після довгих років поневолення він створив Українську державу і своєю діяльністю не тільки вирвав Україну з-під влади Польщі, а й змусив й інші держави визнати, як рівну серед рівних, з новим устроєм, соціальними відносинами, власними фінансами, армією, адміністративно-територіальним поділом, чітко визначеними кордонами, діючим державним апаратом.

Але несприятлива зовнішньополітична обстановка і нестача внутрішніх сил не дали змогу створити незалежну Українську державу. Звільнившись від Польщі, Україна потрапила в залежність від Росії.

Література

1. Грушевський М. Історія України - Русі. Т.1. - К.: Наукова думка, 1991. - 648 с.

2. Історія Української РСР. Короткий нарис. - К.: Наукова думка, 1981. - 525 с.

3. Король В. Історія України. - К.: Феміна, 1995. - 264 с.

4. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. - К.: Либідь, 1992. - 587 с.

5. Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1991. - 510 с.

Размещено на Allbest.ru

...